Твори (Франко, 1956–1962)/14/Цар і аскет/VII
◀ VI | Твори в 20 томах Том XIV Цар і аскет VII |
VIII ▶ |
|
В недолі, кажуть, звільна час минає,
Та швидко місяць проминув в недолі
Цареві Гарісчандрі. Пилом вкритий,
Від сонця обгорілий, ув одежі
З кори, з дитям хорим на руках,
З дружиною прибитою нещастям
І голодом і недостатком, він
Помалу наближався перед брами
Преславної столиці бога Сіви,
Варанасі. А в брамі, глянь, уже
Мучитель невмолимий, Вісвамітра
Стоїть, його приходу дожидає.
Побачивши його, вклонився низько
Цар Гарісчандра, честь йому віддав,
А потім так промовив до аскета.
Поклін тобі, святих усіх оздобо!
Ось я на розказ твій явився тут.
Скажи, чого тобі від нас потрібно?
На царську жертву грошевий дарунок
Ти обіцяв мені. По нього я
Прийшов і надіюсь, щи ти додержиш
Обіцянки й не схочеш, щоб спалило
Тебе моє страшеннеє прокляття.
Спаси мене від нього, світлий Боже!
Та як мені твою сповнити волю,
Я й сам не знаю. Все тобі віддавши,
Я сам лишився бідний. Всю надію
Я покладав на княжую сім'ю
Моєї жінки. В край її батьків
І роду славного я й обернувся,
Покинувши косальський рідний край.
Та горе нам! У братобійчім бою
Погиб весь рід її. Міста і села
Й палати їх понищені, маєтки
Сплюндровані, і не зістав ніхто,
Хто б нам, убогим жебракам, подав
Хоч ложку страви. З того краю сліз
І попелу й руїни, де й свою
Надію поховали, ми ідемо
Оце. Роби тепер, що хочеш з нами,
А скарбу золотого в нас нема.
Не хочу знать ні вас, ні ваших глупих
Надій! А що обіцяно було,
Те мусить буть мені. Коли ж не буде,
То мій проклін упаде на всіх вас.
О стій, о стій, не проклинай нас, отче!
Чи бач, ще місяць не минув цілий,
Ще на полудні сонце, ще півдня
Зістало нам! До вечора зажди!
До вечора зажду ще, так годиться.
Та знай, коли до вечора не буде
Твій дар у мене, будеш ти проклятий,
І згинеш з тілом разом і з душею
На віки вічні!
І пішов аскет,
А цар остав в тривозі і в задумі.
На камені під брамою усівши,
Схиливши голову, сціпивши губи,
Важкую думу думав Гарісчандра.