Другого дня знайшли мене на гробі
Приятелі. Я сильно простудивсь,
Бо лиш нічну сорочку мав на собі.
Пройшло три тижні, поки пробудивсь
З гарячки й цілковитої нетями,
І ледве що від смерти відходивсь.
„Якими ти блукаєш манівцями?
Чого на кладовище ти заліз?
І хто в сорочці ходить вулицями?“ —
Приятелі питали. Що за біс?
Я з початку не тямив ні крихітки,
Хто, як, чого мене туди заніс?
Аж як одужав я, вернули свідки
Тієї ночі — спомини ясні,
Пізнав я, як прийшов той страх і звідки.
В ту ніч в важкій задумі при вікні
Сидів я, серце мучила тривога,
Важкі питання сунулись мені:
„Чи вірна наша, чи хибна дорога?
Чи праця наша підійме, двигне
Наш люд, чи мов каліка та безнога
Він в тім каліцтві житиме й усхне?
І чом відступників у нас так много?
І чом для них відступство не страшне?
Чом рідний стяг не тягне їх до свого?
Чом працювать на власній ниві — стид,
Але не стид у наймах у чужого?
„І чом один на рідній ниві вид:
Безладдя, зависть і пиха пустая
І служба ворогу, що з нас же й кпить?“
І рій тих дум, неначе мгла густая
Наляг на душу і розради ждав,
Та не являлася розрада тая.
А з неба повний місяць заглядав
На мене й усміхався білолиций,
Мене блискучим чаром обкидав.
„Ходи за мною, може в снів скарбниці
Знайдеш для себе дещо, сину мій!
Ходи, скупайся в забуття криниці!
„І не дивуйсь, коли знайдеш у ній
Страхіття деякі та дивогляди, —
Моя є форма, зміст усе є твій.“
Хтів чи не хтів, я мусів цієї ради
Послухать — сильний був старого чар, —
І в сонне царство вплив я на огляди.
Що бачив там, се вам приношу в дар.
Не лайте, що не змігся на щось краще!
Що ж діять! Всі ми ще в тім царстві мар,
Усі ми плем'я сонне і боляще
І маловірне, і покус таких
До нас підходять тисячі щодня ще.
Прийміть цей дар! Крім дум моїх важких,
Крім болю серця й сумніву й розпуки,
Усе в нім байка, рої мрій палких.
Ті битви і побіди й люті муки
І кров і блиск, що тьмив у мене очі,
І речі ті, і духи ті, і дуки —
Усе те — чари місячної ночі.
|
