Твори (Франко, 1956–1962)/14/Поема про білу сорочку
| ◀ Бідний Генріх | Твори в 20 томах Том XIV Поеми Поема про білу сорочку |
Похорон ▶ |
|
Основу цієї поеми я взяв з хорватського вірша, що його найшов Фран Курелац і видав у своїй збірці хорватських пісень (Fran Kurelac Jacke ili narodne pesme prostoga i neprostoga puka hrvatskoga, Zagreb 1871. стор. 138—147). Курелац догадується, що опублікований ним хорватський текст, найдений ним у двох відписках із XVII в., є переклад із якоїсь старонімецької поеми, зложеної мабуть у Відні. Ані про цей німецький оригінал, ані про того, хто й коли переклав цю поему на хорватську мову (інтересно, що переклав коломийковим розміром, хоч і неримованими куплетами!), Курелац не міг дошукатися ніяких ближчих звісток. Він тільки догадується, що поемка, в хорватському затитулована „Alexander“, в німецькому мала титул „Die schöne Juliane“ (Jacke стор. LIII). Я також не дошукувався дальших джерел цієї поеми й подаю її так, як написав під вражінням хорватського тексту восени 1897 р. Завважу, що Чайченкова „Дума про княгиню кобзаря“, що має дуже подібну тему, в часі писання цієї поеми була мені невідома.
_-_page_301.png)
Ой, у вирій журавлі летіли,
Понад Відень ключем простяглися,
Закликали журавля одного:
„Годі, годі на гнізді сидіти,
Ходи з нами у вирій летіти!“
То не в вирій журавлі летіли,
То збиралось славнеє лицарство.
То збиралось у похід далекий
На турецьку землю ген за море.
То король німецький молоденький
Закликає лицарів хрищених,
Сам провадить німців, таліянців,
Щоб турецьку гордість присмирити,
Загребущу руку вкоротити.
Вже зібралось славнеє лицарство,
Наче хмара Відень обступило.
Тут спочинуть між хрищеним людом,
Поки рушать в Буду по Дунаю.
Спочивать, коники сідлають,
Закликають лицарів із Відня:
„Годі, годі по дворах сидіти,
На турнірах копії ламати,
Величать в піснях красу жіночу,
В струни брязкать, мед-вино спивати!
Нуте, нуте до святого бою!
Притремо ми роги Мусульману,
Проженемо̀ Турка з Віфлеєму,
І заблисне славний хрест Христовий
На соборі у Єрусалимі,
І здобудем скарби незлічені,
Що нагарбав турок по всім світі.“
Жив у Відні лицар у ту пору
Олександер, знатний і побожний,
Мав він вірну жінку Юліяну,
Жили любо, як голуби в парі.
Аж одної ночі із півночі
Прокидаєсь зі сну Олександер,
Прокидаєсь, тяженько зідхає,
Далі так говорить до дружини:
„Юліяно, вірная дружино,
Незвичайний сон мені приснився:
Мов лечу я в криницю безодню,
Поринаю в студеную воду,
Поринаю аж на дно глибоке,
Там нахожу зерно золотеє,
І воно наверх мене виносить.
Тричі вночі я зі сну будився,
Тричі мені сон той самий снився.
Видко, горе він мені віщує,
Видко, чимсь ми Бога прогнівили.
Слухай, люба, на що я наважив:
Приберуся я в сталеву зброю,
Пристаю до славного лицарства,
Пристаю до Генриха міцного,
З ним піду я бусурмана бити.
Як загину, — Бог гріхи відпустить,
А як буде славна нам побіда,
То й на мене тая слава спаде.“
Ізлякалась вірна Юліяна,
Сльози ронить, біле личко клонить,
І до мужа теє слово мовить;
„Олександре, господарю любий,
Не ходи ти в той похід далекий!
Серцем чую, щастя вам не буде.
Не по правді король поступає,
Султанові присягу ламає, —
Ця неправда на вас всіх помститься.
Як у тебе гріх є на сумлінню,
Можеш дома Господу молиться.“
Олександер їй на це говорить:
„Люба жінко, не протився тому!
Серцем чую, що це Божа воля;
Що Бог судить, того не минути.
Ти живи тут тихо у господі,
Доглядай порядку в нашім домі,
Від усього злого бережися,
А за мене, люба, не журися.“
Юліяна тихо сльози ронить,
Сльози ронить, голосно зідхає,
Поки сон їй не склепив повіки.
В сні їй ангел Божий показався
І промовив ось якеє слово:
„Юліяно, не протився мужу,
Та поший йому сорочку білу,
Хай усе її на собі носить:
Доки будеш ти для нього вірна,
Доти буде та сорочка біла.“
Юліяна супокійна стала,
Прийнялася ту сорочку шити,
А пошивши, мужеві приносить
І словами любо промовляє:
„Олександре, господарю милий,
Їдь із Богом, де Бог тебе кличе;
Я тут буду за тебе молиться,
Буду вірно тебе дожидати.
А оце тобі сорочка біла,
Щоб її носив ти у поході.
Поки буде ця сорочка біла,
Поти буду я для тебе вірна.“
Тихо, тихо Дунай хвилі котить
З міста Відня аж до міста Буди,
З міста Буди аж до Білгороду,
З Білгороду аж у Чорне море,
А за морем бусурман панує.
Як ті хвилі, поплило лицарство
До схід сонця на зустрічу горю.
Із лицарством лицар Олександер
В ясній зброї на воронім коні.
Провожала його Юліяна
По Дунаю штирі милі шляху
Провожала, плачучи прощала.
І стояла довго на дорозі
На шпилечку кручі кам'яної,
Поки військо було видно в долі,
Поки зброї блискали до сонця,
Поки чути, як їх коні ржали,
Від копит їх земля стугоніла.
А як щезли в вечеровій тіні,
Юліяна додому вернула,
Цілу нічку молилася Богу,
Супокійно стала мужа ждати.
Ой, рожево сонечко сходило,
Та запало за криваву хмару.
То не сонце так рожево сходить,
То лицарські стяги з вітром б'ються
А спереду король молоденький
Наче квітка помежи квітками,
Весь у зброї посеред лицарства.
Весь він радість, певність і надія,
В бій рушає, мало не співає,
Рад на крилах за Босфор летіти,
Впасти градом на карки турецькі,
У Нікеї завтра ночувати.
Ой, рожево сонечко сходило,
Та запало за криваву хмару.
Пишно війська дійшли до Дунаю,
Мов три ріки золотохвилясті;
Пишно стали в Констянтинополі,
На могучі човни посідали,
А надія дула їм в вітрила,
Тверда віра їх вела на берег,
Далі, далі в бусурманську землю.
Та не те їх за Босфором ждало.
Край Анкири в бусурманськім краю
Свій останній табір таборили.
Обступила їх турецька сила
І закрила, наче сонце хмара.
Гей, погиб там король молоденький,
Полягло лицарство коло нього.
Хто не згинув на кривавім полі,
Той кайдани двигав у неволі.
Олександер теж в полон попався,
Хоч у бою він хоробро бився,
Та не мав на своїм тілі рани.
Тільки шаблю Турки пощербили,
Ясний панцер на нім порубали.
Збили шолом з голови на землю
І без зброї вхопили в неволю.
Не багато там взяли в неволю,
Всіх заледве штириста й чотири.
Всім їм руки назад пов'язали
І погнали в путах до Нікеї.
А за ними Турки з батогами,
Перед ними аґи й баші люті,
А на списах голови лицарські.
А передній ніс на вістря вбиту
Королівську голову криваву —
Султанові найлюбіші дари.
У Нікеї баші і візирі
Бенкетують чотири неділі.
А на п'ятій бранців паювали.
І дістався бранець Олександер
Османові з міста Трапезунта.
І погнав його Осман жорстокий
У далеку, незвісну країну,
У кайданах, але не самого,
З ним ще вісім бранців християнських.
І велів їх у ярма впрягати,
Велів ними переліг орати…
Так минуло ціле Боже літо:
Олександер у ярмі хилився.
Плуга тягав, важкі скиби краяв;
Та сорочка все на ньому біла,
Мов би тільки нині рано вбрана.
Здивувались погоничі Турки,
Османові теє диво кажуть.
І велів він бранця відпрягати,
Перед себе привести негайно.
Олександер Осману вклонився;
Цей до нього теє слово мовить:
„Олександре, бранче-христянине,
Що за диво: робиш ти все літо,
Плуга тягнеш, тяжкі скиби краєш,
Сам зчорнів ти, мов земля святая,
А сорочка в тебе сніжно-біла,
Хоч її ти не скидав ні разу?“
Відмовляє бранець Олександер:
„Ой, Османе, є тут справді диво.
Є у мене вірная дружина
Юліяна в славнім місті Відні.
Як в дорогу мене виряжала,
То дала мені оцю сорочку
І сказала: „Господарю милий,
Ось тобі нова сорочка біла,
Щоб її носив ти у поході.
Поки буде ця сорочка біла,
Поти буду я для тебе вірна.“
То Осман, почувши теє диво,
Кличе свого бега Галанбега
І такі йому слова говорить:
„Галанбеже, витязю мій вірний,
Ізбирайся в далеку дорогу
Аж до міста Відня над Дунаєм.
Допитайся там до Юліяни,
Що є жінка Олександра бранця.
Не пожалуй золота ні срібла,
Не пожалуй дорогих дарунків,
А найпаче хитрої підмови,
Щоб та жінка шлюб свій ізламала,
Із тобою нічку ночувала.
Коли мудро діло цеє справиш,
Дам тобі я срібла, злота много,
Ще й свойого коня вороного.“
Галанбег не гаявся ні хвилі,
Щоб сповнити Османову волю.
Він до Відня живо прибуває,
Шле посланця у двір Олександрів,
Юліяну на розмову просить.
Юліяна гостя к собі просить
І до нього словами говорить:
„Ой, ти гостю з далекого краю,
Що за вісті маєш ти для мене,
Що мене ти на розмову просиш?“
Відмовляє Галанбег на теє:
„Чи це ти є пані Юліяна,
Вірна жінка Олександра того,
Що є бранцем у турецькім краю
Ув Османа баші в Трапезунті
І в ярмі там чорну землю оре?“
Защеміло в Юліяни серце,
Закрутились ув очицях сльози,
Та здержала лютий біль у собі
І спокійно бега запитала:
„А скажи по правді, гостю милий,
Чи той бранець здоров у неволі,
Чи там має хоч сорочку білу?“
Відмовляє Галанбег на теє:
„Не хорує муж твій у неволі
І сорочки не зміняв від року,
Та як сніг вона на ньому біла.
Ти ж послухай, пані Юліяно,
Що тобі перекажу від нього:
Ізламай ти шлюбную присягу,
Перебудь зо мною цюю нічку,
То, клянуся тобі, Магометом,
Швидко вийде муж твій на свободу.
А не схочиш ти цього вчинити,
То загине муж твій у неволі,
Не побачиш ти його до віку.“
Защеміло в Юліяни серце,
Закрутились ув очицях сльози:
Та здавила лютий біль у собі
І спокійно бегові сказала:
„Гостю милий, пережди цю днину,
Хай цю справу добре обміркую.
Бо важке, як камінь, твоє слово,
Як полинь гірке для серця мого.
Завтра рано дам тобі я знати,
Чого маєш ти від мене ждати.“
Юліяна цілу ніч не спала.
Сльози ронить, ревне Бога молить:
„Боже милий, дай мені пораду,
Що чинити, щоб не поблудити?
Це ж я в темнім борі заблудила:
Відси пропасть, а відти безодня.
Шлюб зламити — мужа слобонити?
Мужа втратить — зберегти присягу?“
Аж над раном добре нагадала,
Галанбегу карту написала;
„Гостю милий, не дай того Боже,
Щоб сповнила я твоє бажання,
Осквернила мого мужа ложе
І зломила те, що шлюбувала!
Як я вірно додержу присяги,
То сам Бог на мене ласкав буде,
Мого мужа виведе з неволі.
А як нині присягу зламаю,
То себе згублю і мужа свого.“
Це списала, зараз відіслала,
А сама щось інше нагадала.
Роздобула все чернече вбрання,
Взяла свої гуслі чарівнії,
Серед ночі дім свій попрощала,
Геть із Відня рушила в дорогу,
А дві милі за містом у гаю,
Там стояла капличка малая.
Там зайшла раненько Юліяна,
Скинула жіночі пишні вбори,
Надягла чернечу довгу рясу;
Обтяла жіночі пишні коси,
Почепила бороду старечу,
Через плечі гуслі пов'язала,
Свої вбори в землю закопала
І пішла на схід понад Дунаєм.
Мандрувала три дні без пригоди,
Стала третя нічка западати,
Що за гамір в городі, зробився?
Сурми грають, ясні зброї світять,
З-під копита в коней іскри скачуть.
І юрбами люд біжить цікавий
На проїжджих турків поглядіти.
Бучно їде Галанбег із Відня,
В коло нього двадцять яничарів,
А прислуги ще й удвоє більше.
Заїзджають на ніч до господи,
Засідають до вечері живо.
Аж ось чути гуки на рундуці:
Плачуть гуслі мов мала дитина,
Не то плачуть, не то промовляють,
То гудуть неначе пчілка в маю,
Розбивають тугу наче хмару,
Піднімають веселість у серці.
Встали турки, кинули вечерю,
Їм музика слух заполонила.
Галанбег ось на рундук виходить
Поглядіти, хто так дивно грає.
Коли бачить — черчик подорожній.
То до нього чемно він підходить
І словами приязно говорить:
„Будь здоровий, черче подорожній!
А куди це Бог тебе провадить?“
Відмовляє черчик подорожній:
„Будь здоровий, пане мій ласкавий!
Я мандрую з далекого краю
До святого місця Палестини,
До Божого гробу на поклони.“
Врадувався Галанбег немало
І черцеві теє слово мовить:
„Чесний отче, їдь ураз зі мною!
Будеш ти нам у дорозі грати,
Наші душі грою звеселяти,
За це маєш три заплати в мене:
Першу плату — коня верхового,
Другу плату — страву у господі,
Третю плату — захист у дорозі.“
Юліяна радо це приймала,
З Галанбегом рушила в дорогу.
Мандрували чотири неділі,
Аж прибули в Іконію місто.
Тут говорить чернець подорожній:
„ОЙ, мій пане, беже Галанбеже,
Ось тут наші шляхи розійшлися:
Мені вправо до Божого Гробу,
Тобі вліво до Османа твого.“
Відмовляє Галанбег на теє:
„Чесний отче, вволи мою волю,
Ідь зо мною до Османа мого!
Звесели ти його душу грою —
Певне того не будеш жаліти.“
Не перечить черчик подорожній,
Їде з бегом до Османа паші.
Як до міста полем доїжджали,
То побачив черчик подорожній
Бідних бранців при роботі в ярмах,
А між ними й Олександра свого.
У ярмі він аж дугою гнеться,
Звисли руки від тяжкої муки,
Почорніло личенько рум'яне,
Лиш сорочка все на ньому біла,
Мов би тільки нині зрана вбрана.
Прибуває Галанбег у місто,
То Осман його до себе кличе
І здалека сміхом зустрічає:
„Галанбеже, витязю мій вірний,
Знать тобі не дуже пощастило,
Не здобув у Відні ти побіди,
Срібла-злота заслужить не здужав,
Ані мого коня вороного!
Ще сорочка в Олександра біла,
Ні крихітки не забрукалася.“
Відмовляє Галанбег по правді:
„Ой, Османе, мій ласкавий пане!
Хоронив Аллах мене в дорозі,
Та я в Відні не здобув нічого.
А проте я не жалію ходу
Ані труду в далекій дорозі,
Ані кошту, що на ній потратив.
Бо побачив я велике диво —
Жінку бранця твого Олександра,
Її вроду я хвалить не буду,
Бо хто може вихвалити гідно
Дня віщунку, золоту зірницю
До схід сонця в пурпуровім блиску?
І хто може вихвалити гідно
Веснянії пахощі чудові,
Жайворонка металічні трелі,
Тихий чар криниці лісової,
Холод гаю, чи тишу півночі?
Та не так її чарує врода,
Як той блиск невинности сніжної,
Що ним постать вся її ясніє —
Як той запах чистоти святої,
Що вбиває всяку думку грішну,
Всякий порив низький в нашім серці,
Не пускає й помислу брудного,
Щоб хоч раз до неї доторкнувся.
Та найбільші в її оці чари,
І видніє рівна, сильна воля,
До добра незломна постанова.
Вір мені, Османе, любий пане,
Я ж не є хлопчина головусий
І з жіноцтвом діла мав чимало!
Та коли цю жінку я побачив,
Око в око з нею зустрінувся,
А в душі мав свідомість погану,
Що її повинен підмовляти
На негідне, на ганебне діло —
То такий я стид почув у серці,
Мов на матір руку піднімаю.“
Усміхнувсь Осман на тую мову.
„Ой, мій друже, беже Галанбеже,
Справді диво мусіло там статься,
Що тебе поетом ізробило!
Та це що за чоловік з тобою?“
„Ой, Османе, мій ласкавий пане.
Це є чесний черчик подорожній,
Що мандрує до Божого Гробу.
Він музика, пане, пречудовий,
Всю дорогу веселив нам душу,
Розгоняв своєю грою тугу.
То я, пане, взяв його з собою,
Щоб і ти знав солодощі тії,
Щоб пізнав ти його тонів чари.“
І велів Осман черцеві грати.
Полилися чародійні тони,
Полонили серце ув Османа.
І не міг від них він відірваться:
День би слухав і цілую нічку,
Пив би їх, мов спраглий зимну воду.
Так минули чотири неділі.
Промовляє черчик подорожній:
„Ой, Османе, мій ласкавий пане,
Час мені вже тобі поклониться,
У дорогу дальшую збираться,
У дорогу до Божого Гробу.“
Відмовляє тут Осман черцеві:
„Жаль мені з тобою розставаться,
Та не можна й силою держати.
А за те, що своїх тонів чаром
Чарував ти моє серце досі,
Розганяв мою тоску так часто,
Веселив мене в тяжких годинах,
Я даю тобі багаті дари:
Срібло, злото, дорогу одежу,
Вороного коня верхового
І сторожу ще для супроводу.“
Відмовляє черчик подорожній:
„Ой, Османе, мій ласкавий пане,
Не даруй мені ти срібла, злота,
Бо я Богу шлюбував на бідність.
Не для мене дорога одежа —
Буде з мене цієї ряси досить.
Не прийму я й коня верхового,
Бо я Богу шлюбувався пішки
До Святого Гробу мандрувати.
І не шли сторожі ти зі мною —
Бог моя сторожа найпевніша,
Другий сторож — порожня кишеня,
А ще третій — гуслі ті співучі.
Та коли твоя велика ласка
Чим слугу свойого вдарувати,
То даруй мені одного бранця
З тих, що там за містом в плузі орють.
Та й ще дай нам лист на обезпеку,
Підпиши ім'я своє на ньому
І привісь султанськії печаті,
Щоб нас турки вільно пропустили,
Кривим оком на нас не гляділи.“
Полюбились ті слова черцеві,
Полюбились Османові дуже.
Зараз каже дрібно лист писати,
Злоті букви по рожевім полю,
Шнур шовковий крізь папір продіти
І печать велику прикріпити,
А потому Галанбега кличе:
„Ой, мій друже, беже Галанбеже,
Йди на поле з тим черцем у парі,
Дай йому там бранця до вибору:
Кого хоче, той його хай буде!“
І подався Галанбег у поле
Там, де в ярмах бідні бранці ходять.
І говорить Галанбег черцеві:
„Чесний отче, ось тобі ті бранці,
Кого хочеш, щоб тобі пустити?“
Відмовляє тут чернець розумно:
„Ой, мій пане, беже Галанбеже,
Не моє тут діло вибирати;
Кого хочеш, сам пусти зі мною!“
І говорить Галанбег черцеві:
„Відпущу з тобою Олександра,
Того бранця у сорочці білій.
Не для нього це зроблю, їй-богу,
А для жінки його, Юліяни.“
Познімали з Олександра шлеї,
Розкували з рук і з ніг кайдани,
І подався він з черцем в дорогу
В Палестину до Божого Гробу.
Як при Божім Гробі помолились
І Святому Місцю поклонились,
Подалися до рідного краю.
А як вже до Відня наближались,
Мали в город ще дві милі шляху,
То засіли разом спочивати
При каплиці в зеленій діброві.
„Олександре — так чернець говорить —
Друже любий, треба нам розстаться,
Бо тут наші шляхи розійшлися.
Ти наліво в Відень подалися,
Я направо в манастир свій мушу.“
Гей, заплакав Олександер ревно
І черцеві в ноги поклонився.
„Чесний отче, вічне вам спасибі,
Що мене з ярма ви слобонили!
Жити буду чи вмирати буду,
А до віку ваш невільник буду,
Все що маю, нехай ваше буде.“
Усміхнувся черчик подорожній:
„Не обіцюй, Олександре брате,
Більше того, ніж можеш здержати.
Адже в тебе є сім'я лицарська,
Є дружина вірна, молодая!“
Відмовляє Олександер гірко:
„Чесний отче, жаль мені на неї,
Що, почувши про мою неволю,
Не подбала мене слобонити.
Не хочу я більше жити з нею І
В манастир у черці пострижуся,
Щоб тобі по Бозі буть слугою.“
Усміхнувся черчик подорожній,
Олександра він бере за слово:
„Олександре, брате мій коханий!
Коли се твоє лицарське слово
І твердая, чесна постанова —
Присягнися тут в оцій каплиці,
Підпишися тут на сім папері,
Що на ньому є печать турецька:
Підпишися, що моїм слугою
Хочеш бути, доки будеш жити.“
Олександер пристає на теє,
У каплиці щиро присягає,
На турецькій карті запис пише,
А списавши, віддає черцеві.
Тут оба сердечно попрощались,
Своїм шляхом кожний подалися:
Олександер на битий гостинець,
Що до Відня попід гори в'ється,
А чернець у гаю заховався.
За хвилину в каплицю вернувся:
Зняв із себе весь убір чернечий,
Видобув свої жіночі вбори,
Вмив лице криничною водою —
І не стало тут черця старого,
Появилась Юліяна краля.
То прибравшись у жіночі вбори,
Помолившись у каплиці щиро,
Вона живо простими стежками
У свій двір у Відень поспішила.
Там її свекруха зустрічає,
Олександра старенькая мати,
Зустрічає і словами лає:
„Ей красуне, жінко віроломна,
Де це ти так довго пропадала?
Нема в тебе Бога, ні сумління,
Що таємно дім свій полишила,
Ціле літо без вісти блукала,
Певно любка іншого шукала.“
Відмовляє втішно Юліяна:
„Мамко люба, не турбуйся мною!
Вже я знаю, як себе правдати.
Та послухай, що є в нас нового!
Маю звістку певну через люди,
Що сьогодні верне Олександер,
Любий муж мій, а твій син коханий,
Із неволі з турецького краю“.
Та свекруха гнівно відмовляє:
„Волів би він там і пропадати,
Ніж тут має на таке вертати!
Не на радість він тобі явиться
І не радість він собі застане.“
Та ось чути гомін вулицями,
Здвиг народу валом напливає,
Олександрів палац обступає,
І лунають крики попід небо:
„Олександер повернув з неволі!“
Вибігають його зустрічати
Юліяна і старая мати.
Юліяна з ним вітаться хоче,
Як подоба шлюбній жінці з мужем,
Та свекруха її відпихає
І словами гнівно промовляє:
Стій, негідна жінко, віроломна!
„Не посмій до нього доторкнуться!
Нема в тебе Бога, ні сумління.
Ти безстидно шлюб святий зламала,
Ціле літо з дому пропадала,
Десь за іншим любасом ходила“.
Затремтіла, зблідла Юліяна,
До свекрухи жалісно говорить:
„Хай вам, мамко, Бог не пам'ятає,
Що мене ви так позневажали
Перед домом, перед всім народом!
Олександре, любеє подружжя,
Не хочу вітатися з тобою
Не промовлю словечка до тебе
І не з'їм з тобою ложки страви,
Доки суд нас не розсудить правий.
Видай завтра пишную гостину,
Запроси всіх кревних і знайомих:
Перед ними я до ока стану
І поставлю своїх свідків вірних,
А тоді вже хай мене всі судять.“
Це сказала, сльози повтирала
І сховалась у свої покої.
Олександер мамі докоряє:
„Мамо, мамо, що ви наробили
Любій стиду, а мені турботи!
Юліяна чесна жінка, мамо,
Я на це найліпший доказ маю.
Ще як з дому у похід ішов я,
То дала мені сорочку білу,
А при тому ці слова сказала:
„Доки буде ця сорочка біла,
Доти, любий, буду тобі вірна.“
І я мав на собі цю сорочку
Рік, матусю, і ще й три неділі,
І погляньте, вона й досі біла.“
Стара мати гнівом запалала,
В Олександра вирвала сорочку,
І говорить: „Чари, синку, чари!
Ти не вір їм, правди добивайся!
Ось пожди лиш, я сорочку тую
В церкві зложу на святім престолі,
Хай лежить там усю ніч до рана —
Отоді напевно щезнуть чари
І побачиш, що то з неї буде.“
Не перечить Олександер мамі,
Бо в самого серце повне жалю,
Повне жалю й темної зневіри.
Бач, дружина, хоч як була щира,
А за нього в ярмі не подбала,
Ще й все літо з дому пропадала!
Ніч минула, рано засвітало,
Ба, вже сонце вгору піднялося —
В Юліяни у покоях тихо.
Вже зібрались в Олександра в домі
Пишні гості, графи та барони,
Вся родина, друзі і знайомі,
Олександра щиро всі вітають,
Про далекі сторони питають —
Та немає радости в світлиці
І на серці в кожного мов камінь.
Час уже би суд розпочинати,
Та не має пані Юліяни,
Не виходить із своїх покоїв.
Та ось входить Олександра мати
Вся блідая, лиш блищаться очі,
А в руках держить брудну сорочку.
Ту сорочку вгору піднімає,
І до сина стиха промовляє:
„Бачиш, сину, що знайшла я нині!
Щезли чари на святім престолі,
Ось що стало з білої сорочки!“
Затремтіло в Олександра тіло,
А за серце мов кліщами стисло.
„Горе — зойкнув — горе мені, мамо!
Не на радість я вернув з неволі!
Та що діять! Що робити буду!
Краще правду раз переболіти,
Як неправду в пазусі ховати.
Бо неправда, як гадюка люта,
Розвинеться, в саме серце вп'ється!“
І велить покликать Юліяну.
Та даремно до її покоїв
Стука мати, стукають і слуги —
У покоях тихо, наче в гробі.
Аж ось чути — на рундуці грає:
Плачуть гуслі, як мала дитина,
Не то плачуть, не то промовляють,
Кожним тоном за серце хапають.
Стрепенувся нагло Олександер
І до гостей сквапно промовляє:
„Гості любі, свояки кохані,
Підождіте хвилечку на мене!
Бо я добре цю музику знаю,
Бо це грає той чернець побожний,
Що мене він вивів із неволі.
То хочу я його запросити,
В своїм домі чесно вчастувати.“
Олександер на рундук виходить,
І черцеві кланяється в ноги,
Його руки гаряче цілує
І слізьми гіркими обливає.
І черця він просить до світлиці,
Садовить на почесному місці,
Сам покірно за ним становиться,
Щоб черцеві, як слуга, служити.
То чернець по гостях поглядає,
Олександру теє слово мовить:
„Олександре, господарю милий,
Чесних гостей в твоїм домі много,
Але де ж твоя дружина вірна?
Чом вона між гостьми не ясніє,
Чом не служить гостям, як звичайно?“
Олександер сльози утирає
І до мами стиха промовляє:
„Кажіть, мамо, замки розбивати,
Приведіте Юліяну конче!“
Поспішає стара мати живо,
Каже слугам замки розбивати.
Ще живіше до гостей вернула
І говорить голосно до сина:
„Дармо, сину, замки розбивати!
Всі покої я перешукала,
Та немає в жоднім Юліяни.
Видно, знала, чим та пахне справа
І ще ніччю навтеки вдалася!“
Жах пішов холодний по всім зборі.
Затремтіли лицарі старії,
Всіх за серце мов кліщами стисло,
Ганьба, ганьба, ганьба Юліяні!
Сама вчора суду зажадала,
Та не сміла суду дожидати.
Олександер мов прибитий гнеться.
Тут чернець побожний виступає,
Супокійно з пазухи виймав
Той рожевий лист пергаміновий,
Що на ньому підпис був Османів
І вчорашній запис Олександрів.
На столі той лист він розвертає
І говорить ось якеє слово:
„Олександре, господарю любий,
Чи це той є лист пергаміновий,
Що тебе ним випустив з неволі
Осман-баша в місті Трапезунті?“
„Чесний отче, це той лист рожевий,
І тобі за нього вічна дяка!“
„Олександре, ще скажи при свідках,
Чи це твій є запис на тім листі,
Що шлюбуєш ти мені служити
Невідступно, доки будеш жити?“
„Чесний отче, справді це мій запис —
Власноручний підпис мій на ньому.“
„Олександре, ще скажи при свідках
Чи стоїш ти твердо ще в тім слові,
Чи бажаєш, може, вільним, бути?“
„Чесний отче, що мені та воля,
Як не стало раптом серця мого,
Як не стало вірної дружини!
Ой, розбила моє серце скрута,
Погасила сонечко розпука,
Ізрадила мене Юліяна,
Ізрадила й кинула самого!
Не хочу я тут ні хвилі жити,
Йду тобі я в манастир служити.“
„Олександре, добре нагадайся,
Щоб не було каяття запізно!
Твоя жінка слова не сказала,
Як же можеш заочно судити?
Чи це вже таке є певне діло,
Що втекла вона, злякавшись суду?
Може свідків лиш пішла шукати!
І чи це вже незрушима правда,
Що зламала шлюбную присягу?“
Відмовляє Олександер гнівно:
„Чесний отче, маю доказ, маю!
Бач, моя сорочка почорніла!“
Відмовляє тут чернець суворо:
„Чи це певно та сама сорочка?
І чи сам ти не згрішив душею,
А вона за гріх твій почорніла?“
Заіскрились в Олександра очі
І за серце вхопила досада,
І він скрикнув: „Годі, отче, годі!
Щезла віра й жаль із серця мого!
Вбий же, Боже, ту невірну жінку,
Хай до віку втіхи не зазнає,
Хай до смерти не знайде спокою.
Хай змією жре її розпука
За ту ганьбу, що мені зробила!“
Застогнав тут черчик подорожній,
Застогнав тут мов від злої рани,
Руки зносить, поглядом благає:
„Стій, нещасний, угамуй ту мову!
Сам себе ти нею побиваєш!
Сам не знаєш, бідний, що говориш,
Сам не знаєш, до кого говориш!
Придивися ти мені близенько,
Прислухайся до голосу мого!
Та невже мовчить у тебе серце?
Невже так воно закаменіло,
Що мене пізнать воно не може?
Олександре, друже мій єдиний!“
Теє мовить, бороду зриває,
Відкидає геть каптур чернечий,
Відкриває свої білі груди,
Олександру кидаєсь в обійми.
Олександер слова не говорить,
Лиш з очей гарячі сльози ронить,
До грудей подружжя любе тисне,
Та їй в очі глянути не сміє,
Сльози ронить, тяженько зідхає,
Далі теє слово промовляє:
„Горе, горе! Знать тяжка неволя
Мої очі сильно засліпила,
Мої вуха сильно заглушила,
Моє серце в камінь застудила,
Щоб тебе я не пізнав відразу,
Юліяно, жінко моя мила!“
Теє мовить і голову клонить,
Юліяни ноги він цілує,
А з ним разом стара його мати.
А всі гості, графи та барони
Юліяну величати стали.
І пішла по світі її слава,
І не згине, доки світу стане,
Доки в світі є ще добрі люди,
Доки пісня серце їх чарує.
Ось вам пісня, ось і величання:
Нема цвіту кращого на світі,
Як жіноче вірнеє кохання.