XVIII
Великдень! Боже мій великий!
Ще як світ світом, не було
Для нас Великодня такого!
Від досвіта шум, гамір, крики,
Мов муравлисько, все село
Людьми кишить. Всі до одного
До церкви пруть. Як перший раз
„Христос Воскресе“ заспівали,
То всі, мов діти, заридали,
Аж плач той церквою потряс…
Так бачилось, що вік ми ждали,
Аж дотерпілись, достраждали,
Що Він воскрес — посеред нас.
І якось так зробилось нам
У душах легко, ясно, тихо,
Що, бачилось, готов був всякий
Цілій землі і небесам
Кричать, співать: минуло лихо!
Найзліші вороги прощались,
Всі обнімались, цілувались,
А дзвони дзвонять, не стають!
А молодь бігає, мов п'яна,
Кричить щосили в кожний кут:
„Нема вже панщини, ні пана!
Ми вольні, вольні, вольні всі!“
Ба й дітвора, що в старших баче,
Й собі вигукує, неначе
Перепелята по вівсі.
А як скінчилась Божа хвала,
На цвинтар вийшов весь народ,
І як було нас стільки сот, —
Відразу ниць на землю впала
Ціла громада й заспівала
Величній той, хвалебний гімн:
„Тебе, о Господи, хвалим!“
Мов грім зарокотіли зрання
Слова високі, згуки втішні, —
Але кінець святої пісні
Покрили голосні ридання!
Дарма б і силуваться, діти,
Щоб розказать хоч щось-не-щось,
Що в той день славний довелось
Мені на власні очі здріти.
Народ мов безумів з утіх:
Старі скакали, мов хлоп'ята.
Той пару коників своїх
Цілує кожного, мов брата,
Та приговорює, пестить.
А там гуртом сільські дівчата
Всі скиндячки з голів знімають
І б'ють поклони і складають
Перед іконою. Кричить
Усякий на вітання друга:
„Христос Воскрес, а панщину
Чорт взяв!“ А там старий дідуга,
В селі найстарший чоловік,
На давню, ледве замітну,
Могилку аж грудьми приник,
І обнімає дернину
Й кричить що сили: „Тату, тату!
Ми вольні! Тату, озовись!
Та ж ти цілих сто літ ту кляту
Неволю двигав, і вмирати
Не хтів, а волі ждав! Дивись,
Ми вольні! Бідний, ти дождати
Не міг, — аж нам той промінь блис!
Вже моїх внуків пан в палату,
Так як мене, не забере!
Візьміть мене до себе, тату!
Ваш син свобідним вже умре!..“
Аж ось, заледве піп успів
Паски христянам посвятити, —
Аж бачимо: що де долів
Селом валить? Сіріють свити,
До сонця ґудзики блищать,
І вістря понад головами, —
Тяжкая маса мірно, в ряд
Важкими стугонить ногами.
Жовніри! Грянув тарабан,
Мов о стіну горохом сипнув.
А в тім, — о, Боже мій! — я глипнув:
Посеред відділу — наш пан!
Взад руки скручені, понурий,
Лице додолу похиляв,
Мов день і світ і сонце кляв,
Людей стидавсь. Іззаду шнури,
Що панські руки оплітали,
За кінці у руках держав
Гайдук, немов мужик, що гнав
Вола на торг. А позад всіх
Комісар їхав на візочку,
І усміхнувсь, як на горбочку
Побачив церкву, тиск сільських
Людей, що очі витріщали
Зі страхом, подивом на цей
Незвиклий вид.
Вже наближався
Той похід, а як порівнявся
З людьми, комісар крикнув: „Гей!
Пан капрал, станьте!“
„Halt![1]“ — роздався
Крик капрала. „Христос Воскрес!“
Комісар крикнув до людей.
„Ну, кльопа, вірите вше тнесь,
Шо ви свопітні? Ну, шасть Поше[2]!
А то пан тітич ваш є! Моше
З ним попрощаєтесь, за ту
Йохо велику топроту
Йому потякуєте? Шиво,
Спішіть, хто сна, чи скоро вше
Йохо увитите, по йте[3]
Він у хостину, пити пиво,
Що наварив тля сепе сам,
І не так скоро вернесь вам!“
Мовчали всі, мов онімілі;
Ураз і радість, жаль і страх
Мішалися у всіх серцях;
Всі очі хлопські остовпілі
Уперлись в пана. Він стояв
Понурившись, мов почував,
Що і його ткнув палець Божий.
Але ні жоден крик ворожий,
Ні згірдний сміх, ані проклін
З юрби не вийшов. Що вже кпити,
Клясти і зв'язаного бити,
Коли й без нас побитий він?
Мовчали ми, та не мовчав
Комісар; ноги ще боліли
Так, що аж зуби він зціпляв,
І було видно, що бажав
Чим можна пану допекти;
Він, очевидно, лиш в тій цілі
Казав його пішком вести
Через село, ще й гайдукові
Дав позад нього шнур нести.
Тепер до пана він промовив:
„Herr Schlachziz! Видиш, кльопа ті,
Шо ти ввашав са хутопину,
Вони чесніші, ніш такі
Як ти! Вони в тяшку хвилину
Не хочуть кпити і клясти,
Вони топі твою провину
Прощають — вичу[4] то по них!
Ей, кльопа, кльопа, топра кльопа!..
Та я, пань-цєю[5], не с таких!
Я вше як слий, то чиста сльопа!
Кеп[6] той, пань-цєю, хто тає
Пільш, ніш сам має, і хто хоче
Ропитись ліпшим, ніш сам є!
А хто мені сропив шо сле,
То хай ше ані в тні, ні в ночі
Мені то рук не попатає,
По товхо їх попам'ятає!“
Тут пан, мов в кліті звір, метнувся,
Підвів лице і озирнувся,
І на комісара з такою
Ненавистю глядів страшною,
Що той аж зблід.
„Гієно! Кате!
Погане, швабське плем'я кляте!
Чи ще тобі не всох язик?
Чи мало ще моєї муки,
Моєї жінки сліз, розпуки?
Чи той її болющий крик,
Як розставалася зо мною,
Іще тебе не вдоволив?
Ти пхнув її, в грязь повалив.
Сміття! Та ж ти її одної
Сльози не стоїш! Звірю лютий!
І ще бунтуєш тих звірів,
Щоб рвали, дерли нас навпів!
Вона ж слаба, а я — закутий!
Та ні, Бог ласкав! Ще та проба,
Мов хмара чорная, мине!
Веди до старости мене!
Сильніший Бог, ніж швабська злоба!“
„Га, га, Herr Schlachziz!“ — реготав
Комісар. — „Ти побожним став?
Sehr schön![7] А віт[8] коли ш то, прошу?
Таш ше не тавно, як я чув,
Тим самим кльопам ти самкнув
Поперет носом церкву Пошу![9]
Піти ми пітем, та помалю,
То старости ше маєм час, —
А перет тим ше криміналю
Ви покоштуєте у нас!“
І капралу сказав дві слові,
А капрал крикнув воякам:
„Marsch!“[10]
„Ну, ви, кльопа, путь сторові!“ ―
Комісар крикнув нам на возі.
І похід рушив по дорозі,
І швидко з виду скрився нам.
|
