Твори (Франко, 1956–1962)/14/Панські жарти/XIV
| ◀ XIII | Твори в 20 томах Том XIV Панські жарти XIV |
XV ▶ |
|
Неначе сни тяжкі, гнітучі
Було все те, що того дня
Ми перебули: бурі-тучі
І вибухи чуття ревучі,
І кривда і грізьба страшна.
А як із лісу ми на поле
Без гласу вийшли, вколо нас
Було мертве все, тихе, голе.
Снігова площа простяглась
Навкруг; безбарвна, сіра хмара
Закрила небо, вітер втих,
Лиш ген там десь синява пара
Вилась клубками з стріх сільських.
І в наших грудях після тих
Страшних подій так тихо стало,
Так сумно якось, наче всі
Надії наші щось підтяло,
Мов небо нам само звіщало:
Повік вам жить на ланцюзі!
Під гнітом почуття важкого
Ми звільна, мовчки йшли в село,
Мов похоронний хід. Було
Це вчасти й так, — та ж ми слабого
Попа везли. Життя плило
Із уст його струйками крови;
Весь він уже холодний став,
Лиш звільна серце билось; мови
Не стало, тільки прошептав:
„Прощайте, діти! І простіть
Йому, лишіте кару Богу!
Коріться тьмі, допоки тьму
Бог на погибелі дорогу
Не виведе!“
Та ми тепер,
Уже й не радившися, знали,
Що тут кориться не пора.
Як проїздили край двора,
То бачили, як пан запер
На ретязь браму, — знать боявся,
Щоб люд таки не спам'ятався,
Та в жарт його і не роздер.
Та ми спокійно двір минули
І на попівство всі звернули;
Старого із саней знесли,
Огріли і оберегли,
А потім скаргу написали.
Пленіпотентів[1] обібрали,
Щоб до староства вмить ішли.
Такий то ми Новий рік мали!
Уже відправи не було.
Замість утіхи всі ридали,
А к вечору ціле село
Сходилось до попа до хати
Старого пастиря прощати,
Останній раз поцілувати
Холодні руки. Він тепер
Ще ледве дихав, згасли очі,
А як згустіла пітьма ночі,
Він супокійно, тихо вмер.
Та те, чого так пан боявся,
Таки не вмерло з ним ураз;
Противно, аж тепер у нас
Із паном танець розпочався.
Лиш що ми скаргу подали
На пана до староства, — чуєм,
Вже й панські скарги дві пішли:
Одна на нас, що ми бунтуєм,
Що сокирами хтіли вбить
Слуг панських, з димом двір пустить,
А друга скарга до губерні,
Що пан комісар бурить люд,
Що вісті розпуска химерні
Про хлопськії права, що скверні
Промови людям промовляє,
На злочини їх підмовляє, —
На це знайшлися свідки тут.
Бо й справді жид зумів зловити
Кількох з громади за язик:
Він штучками, як здавна звик,
Заставив п'яних говорити,
І видобув усе від них,
Що говорив комісар! Втих
На хвилю гомін, шум і крик
В селі; ми панщину робити
Ходили смирно, все ждучи,
Що то з усього того буде.
Аж раз — вже пізно уночі
Ураз збентежилися люди:
По тихій вулиці сільській
Промчали криті панські сани
Із урядовими дзвінками
І в двір заїхали. Як стій
Пішли розмови поміж нами:
„Хто це, за чим?“ Аж рано крем[2]
Ми взнали: з гостей із сусідства
Сам староста з комісарем
Прибули у село для слідства.
От почали тягнуть людей,
І ми пізнали незабаром,
Що староста у двір не даром
Заїхав, а враз з ним худий
Новий комісар. Поділили
Вони між себе так роботу,
Що староста, мов на охоту,
В дворі із паном день-у-день
Балює, бавиться, полює,
Комісар же, глухий, як пень,
На людські кривди і терпіння,
Не знав ні права, ні сумління,
Не сердився, не лютував,
Лише з незрушеним спокоєм
Холоднокровно слідство тяг,
І тим тупим спокоєм своїм
На свідків наводив він страх.
Питав помалу і розважно
І слухав відповідь уважно,
Та запитами так підходив,
Що неосвічених людей
До признань і до сліз доводив.
Його й прозвали: „Чорт худий“.
Це слідство вів він по-мистецьки,
Все списуючи по-німецьки,
Лиш те, що злого і лихого
Про себе й інших люди знали,
А не нотуючи нічого,
Що проти пана зізнавали.
Нема що мовить, очорнили
Ті протоколи нас кругом:
Як ми присяги забажали,
При церкві слугам загрожали
І в лісі мало що тельмом
Усіх не вбили. Все дочиста
Там списано. Про те ж, як пан
Без права накидав горілку,
Як боронив завести шкілку
І в свято нас, гірш антихриста,
На панщину, немов поган,
Гнав на роботу — ані слова.
І кожний відходив як струтий.
„Тепер нам лиха не минути!“
Селом ішла загальна мова.
Пан староста три дні сидів
У пана, десь колись глядів
На комісарську ту роботу,
Хоч протоколів не читав;
Нарешті пана попращав,
Вернув до міста у суботу.
Комісар, мов слота осіння,
Ще тиждень висів над селом,
І раз-у-раз тяг протоколи,
Мов жили витягав поволі
З людей, мов воля невідмінна
Була в нім — всіх окрити злом.
Було це вечором в неділю.
Нас кілька в хаті у дяка
Сиділо і ні будь-яка
Розмова нам не йшла, надію
Ми стратили на наше діло.
Втім на дворі щось загуділо.
Зірвалась буря, і в той час
Щось до дверей залопотіло.
Дячиха вийшла і по хвилі
Комісар увійшов похилий,
Старий знайомий і нам милий,
Вклонився й рік: „Вітаю вас!“
Ми здивувалися, та він,
Оглянувши усіх у зборі,
Всміхнувся, псикнув, на ослін
Сів мовчки, ні з ким не вітався,
А потім стиха відізвався:
„У, савірюха там на творі!“
Ми слово кидали по слові.
„Помайбі, пане! Чи здорові?
І що вас привело до нас?“
Він ще раз псикнув, усміхнувся,
І потім поміж нас нагнувся:
„Ну, маєте порятний квас!
Я снаю фсе! Я протоколи
Перехлятав. Ну, кльоп ніколи
Не спреше, хоч пи пропатав!
Ну, що ви там наховорили!
Хоч би вас сікли та палили,
Ше б тільки сла не вимотав“.
Ми пояснили, що комісар
Писав усе, як сам хотів,
А писаного не читав.
„Там навіть вмішаний сам цісар!“
Комісар з острахом шептав.
„Я снаю фсе! Оптумав сам.
Ось цей кавальок нате вам!
Перепишіть, а поспішіть!
Пленіпотенти є у вас?
І ще цю ніч то Львова шліть!“
І невеличкий папірець
Подав дякові, пояснив,
Що було треба й як списати,
Куди пленіпотентів слати,
І ще раз псикнувши, вкінець
Він почастунок відклонив
І попрощавсь і вийшов з хати.
Не треба довго вам казати:
Звинулися ми на борзі,
Розбіглися помежи хати.
Ще ніччю наші депутати
Поїхали, немов махати
Так скоро мусіли, щоб стати
У понеділок на торзі.
Та хоч як обережно ми
Цю депутацію послали,
Проте між нашими людьми
Знайшовся хтось, що до двора
Доніс про все. Ми не бували
В таких ще справах і не знали,
Що це — гарячая пора.
Гей, розізлився, розкричався
Наш пан, як тільки день освів,
Коли від жида він дізнався,
Що з повномочними послами
Ми скаргу вислали у Львів.
Він аж заскреготав зубами,
І зараз же писати сів
Листи догінчії за ними,
І зараз рано верховими
Він розіслав їх по панах:
„Де хто таких хлопів спіткає,
Хай зараз ловить їх, хапає,
І в'яже й до циркулу шле“.
Що й говорить вам про той страх.
В якім жило село ціле
Весь тиждень після тих подій!
В якій непевності, тривозі,
Ми ждали з дня на день, хто в тій
Війні зістане в перемозі?
Чи наші сповнять намір свій,
Чи де їх зловлять у дорозі?
На другий тиждень вість іде:
Зловили наших! Боже правий.
Як затремтіли ми! Тверде
Каміння б дрогнуло. А бравий
Наш пан аж голову підняв,
Коли почув, що три дні тому
Знайомий пан послів спіймав
І під сторожею послав
Не до циркулу, а: „до дому“.
„Розумний той, поцтивий Стах! —
Сказав наш пан. — Зробив до ладу!
Гальо, скликайте всю громаду,
Нехай у всіх на їх очах
Посли дістануть чоколяду,
Хай бачуть і хай мають страх!“
Зізвали нас — кого з роботи,
Кого із хат, старих, малих;
Жінок, дітей нещасних тих
Пленіпотентів в перший ряд
Велів пан ставить, хай уздрять,
Як будуть їх батьків пороти,
Нехай і внуків пізніх вчать,
Що хлопу пана не збороти.
Ось їх нещасних привели
Пов'язаних, блідих, нужденних,
Обдертих, змарганих, струджених.
А як до пана підійшли,
Пан гайдукам дав знак рукою
І крикнув: „В сніг їх! На землі
Кладіть і бийте, поки я
Не скажу: годі!“
І в спокою
Він став свистати. А двірня
У сніг нещасних повалила,
На кожного чотири їх,
Один на голову сіда,
На ноги другий, інші ж два
Ну молотить, що може сила.
Спершу неначе на мертвих
Удари сипались, бо в сніг
Лицем привалені й кричати
Не здужали, лиш тіла їх
Метались, мов хробак розтятий.
Пан свище, а двірня січе.
Вже кров крізь шмаття виступає,
Потічками на сніг тече,
І з снігу наче з-під землі
Болющий хрип глухий лунає.
Пан свище, мов не замічає.
А в тім жінки й дітки малі
Катованих ураз юрбою
З плачем, риданням і мольбою
Поверглись панові до ніг.
Пан свище, мов не бачить їх.
Одна дрижучими устами,
На колінках підповзши, пана
Хотіла в ноги цілувать,
Своїми кровними сльозами
Той панський чобіт обливать, —
Та пан, все свищучи, носком
Її в уста штовхнув, аж впала
В сніг горілиць і застогнала,
І кров із уст пішла цюрком.
Аж по страшенно довгій хвилі,
Коли вже біль почав глушить
Крик мучених, пан рік: „Досить!“
Їх підняли, снігом обмили,
Та не було вже в бідних сили,
Щоб удержаться на ногах, —
Їх слуги мусіли держати.
„Ну, що, — став пан до них казати, ―
Пізнали ви до Львова шлях?
І знаєте, чим то смакує,
Як проти пана хлоп бунтує?
Ще ви пізнаєте не так!
Це вам від мене лиш завдаток,
В циркулі жде вас ще додаток.
Ведіть їх, хлопці, в добрий спряток
В шпіхлір, і на один личак
Усіх звяжіть і дайте їсти!
Потому нам розкажуть вісті
Про подорож. Ми ще прийдем
Балакать з ними два-три слова,
А як навкучить нам розмова,
Їх до циркулу відведем“.
А ми стояли мов мертвії,
І ні чичирк. Всі ті події
Останню крихточку надії
Нам відняли. Що нам робить?
Бороться з паном ми не в силах,
В губернію хіба на крилах
Жалоба наша долетить,
А з паном староста держить.
Нам лиш лишається мовчати,
А ні, то поле й дім кидати
І в світ за очі утікати.
А пан, вповні щоб довершить
Свою побіду, обернувся
До нас і гордо огризнувся:
„Ви бачили, яка моя
За бунт заплата? Чей на далі
Всі будете докладно знали,
Як скоботати вмію я.
Жалійтеся, хто хоче більше,
А я потраплю ще й сильніше
Полоскотать. Кому своя
Не мила шкіра — хай трібує!
І ще одно: ваш пан комісар
Вам набрехав, що швидко цісар,
Чи хто — вам панщину дарує.
Що там комісару за те
Припаде, це ще ви вздрите, —
А я кажу виразно вам:
Не вірте, хто вам се голосить,
Бо він не волю вам приносить,
Але біду. Ні цар, ні сам
І з неба Бог не має права
Те дарувати, що моє!
Ні, ні, це не цісарська справа!
Ні Бог, ні цісар не дає
Того, чого і сам не має.
Так слухайте ж, що скажу вам:
Хай жодна воля вам не сниться!
Не цісар вам її ховає,
І поки я тут, не явиться
Вона, хіба я сам вам дам!“
Так богохульними устами
Він вимовив і в двір пішов.
Здається, сими він словами
Бажав нас пригнітить, немов
Тяжким камінням та противно,
По тих словах в нас дух війшов.
„Сліпий, сліпий!“ — ми погадали. —
„Ти думаєш, що світ увесь
В руках держиш, а доля дивно
Тебе веде і вскісь і всклесь,
І сам не зглянешся, як пасмо
Твоєї гордости урвесь“.
І вже не страшно нам, не жасно
Було, коли щось по двох днях
Пленіпотентів наших бідних
Ледве живих на битий шлях
У путах повели. Як рідних,
Ми їх прощали і кричали:
„Не бійтесь, браття! Бог благий.
Не дасть, щоб без кінця ширшали
На світі наші вороги!“
Нам не страшна була й та чутка,
Що до циркулу надоспів
З губерні наказ: зараз тутка
Комісару спішить у Львів!
Пан з радости аж руки тер:
„Взяли бунтівника з повіта!
Засадять же його тепер,
Що, певно, не побачить світа!“
А ми хоч тяжко сумували,
Та все одну потіху мали:
Бог правди й волі ще не вмер!
——————