Щось було з початку в тих словах,
Наче чистії води;
Віяв свіжістю, добрістю з них
Якийсь дух охолоди.
Та помалу душне щось тягло,
Наче самум пустині,
І робилося лячно, немов
В ніч без світла дитині.
І жахнувся Мойсей і з землі
Підволікся насилу,
І сказав: „Пощо мучиш мене,
Поки ляжу в могилу?
„Ти не мати моя! З твоїх слів
Не любов помічаю.
Ти не мати! О, ти Азазель,
Темний демон одчаю!
„Відступись! Заклинаю тебе
Тим ім'ям штирочертним!
Я не вірю тобі! Ти брехун,
Хоч ти будь і безсмертним.“
І почулися тихі слова:
„Нерозумна дитино!
Ти клянеш мене Ним, а я ж сам
Його сили частина.
„Що мені твоя вбога клятьба!
Ти б умер із одчаю,
Якби сотую частку лишень
Знав того, що я знаю.
„Ти клянеш, як твою сліпоту
Ткнув промінчик пожежі,
В якій я живу й він — понад всі
Часу й простору межі.
„Ось розсуну ще крихту тобі
Тіснозорости таму:
Глянь на край той, що він обіцяв
Праотцю Аврааму!“
І заблис увесь захід вогнем,
І уся Палестина
Стала видна Мойсею з гори,
Мов широка картина.
А незримий товариш його
Знай потиху говоре:
„Бачиш дзеркало чорне внизу?
Це є Мертвеє море.
„А по той бік високі шпилі
До небесної стелі
Простягаються круто рядом, —
Це там Кармелю скелі.
„Глянь на північ, де гори Сіон —
Євусеї кочують,
А як крикнути добре з гори, —
Амореї почують.
„Оця срібная стрічка — Йордан
В Мертве море впадає;
Близько устя його Єрихон
Бродового[1] жадає.
„Одинока долина над ним,
Та тісняться до неї:
Аммоніти по цей бік ріки,
По той бік Хананеї.
„А на заході гори, верхи,
Полонини широкі,
А на північ мале озерце
І знов гори високі.
„Ось тобі й Палестина уся,
Край овець і ячменю!
Від Кадеса до Кармеля всю
Мов затулиш у жменю.
„Ні шляхів тут широких нема,
Ні до моря проходу!
Де ж тут жить, розвиваться, рости
І множиться народу?“
Та відмовив понуро Мойсей:
„Хто дав з каменя воду,
Той цей край перемінить на рай
Для свойого народу.“
|
