Твори (Франко, 1956–1962)/14/Король Гарісчандра і Вісвамітра
| ◀ Короткий нарис історії староіндійського (санскритського) письменства | Твори в 20 томах Том XIV Додатки до поеми «Цар і аскет» Король Гарісчандра і Вісвамітра |
До «Цар і аскет». Пояснення ▶ |
|
Жив колись у геройськім віці преславний король, іменем Гарісчандра, великодушний володар землі, блискучий славою. За його панування не було ані голоду, ані посухи, ані передчасної смерти на жодного чоловіка, ані жоден громадянин не любувався в злих ділах; нікому з людей не приходили бунтівничі думки про багатство, насилля, жорстокість або п'янство; не було ані одної жінки, що мала б мужа перед дозрілістю.
І ось одного разу, коли він, сильнорукий, їздив по лісі на польовання, почув нараз жіночий голос, що кричав раз-по-разу: „Рятуй, рятуй!“ Король покинувши звірину, крикнув: „Не бійся! Де той злочинець, що під моїм пануванням важиться насилувати когось?“Тим часом Рудра, князь демонів, ворог усякої діяльности, міркував собі ось як: „Вісвамітра, повний самовідречення, сповняє незрівняну покуту, згідно зі своїм зароком, щоб опанувати всі мудрощі Шіви і штуки, яких ніхто не знав досі. Генії тих штук, опановані чоловіком, що володіє над своїм духом терпливістю й мовчанням, кричать справді жалібно, пройняті страхом. Що мені з ним робити? Цей муж із роду Кавсіка ясніє своєю силою; я безсильний супроти нього; перелякані демони кричать жалібно, і мені тяжко зробити йому перерву. Та оце надходить той король, гукаючи раз-по-разу: „Не бійся!“ Вступлю в нього і швидко сповню своє бажання.“
Опанований царем демонів, Рудрою, що так обміркував собі свій плян, король гукав сердито: „Де той злочинець, що завиває вогонь у полу свойого плаща там, де присутній я, пан сього краю, осяяний усім блиском моєї власти? Пробитий у всі члени моїми стрілами, що зараз із мого лука посиплються на всі сторони світа, він як стій засне довгим сном.“
Почувши королівські слова, Вісвамітра розсердився; і скоро тільки сердитість опанувала великого мудреця, вся його мудрість пропала в тій хвилі. Та король, побачивши Вісвамітру, відомого йому аскета, перелякався дуже й затримав нараз, як осиновий листок. Мудрець крикнув до нього: „Безумче, стій!“
При тих словах король покірно впав перед ним на землю і промовив: „О, шановний пане, це був мій обов'язок, а не жоден злочин. Не сердься, премудрий мужу, не гнівайся за те, до чого привела мене моя повинність. Король, що знає свої обов'язки, повинен давати дари, хоронити перед насиллям і відповідно до приписів Дгарма-Шастри навіть луком обороняти право.“
Вісвамітра мовив: „Кому, королю, мусиш давати дари? Кого мусиш обороняти? За кого мусиш боротися? Скажи мені це зараз, коли не хочеш бути винним нарушення свойого обов'язку.“
Горісчандра відповів: „Дари давати мушу все попереду брахманцям, а потім усім бідно живущим; захищати всякого в небезпеці, боротися з напасниками.“
Вісвамітра мовив: „Коли твоя високість, королю, вірно розуміє королівські обов'язки, то ось я, брахманець, потребую заплати; так дай мені те, чого зажадаю.“
Почувши це, король з радою душею, як коли б наново народився на світ, промовив до потомка роду Кавсіка: „Висловляй ясно, шановний пане, і без оговірок, що маю дати тобі. Уважай за дане вже все, хоч би й як воно було тяжко. Чи це буде золото, чи срібло, чи син, чи жінка, чи оце тіло, життя, чи город, чи держава, чи моє щастя, все, чого схочеш, дам тобі.“
Вісвамітра мовив: „Приймаю, королю, все, що ти обіцяв мені; та поперед усього дай мені дар — приносити королівські жертви.“
Король мовив: „Брахманче, і цей почесний дар дам тобі. Вибирай, начальниче двійників[2] усе, що хочеться тобі одержати від мене.“Вісвамітра мовив: „Дай мені свою землю з морем і з горами і з селами і з містами, і ціле твоє королівство. Дай мені, войовниче, все множество твоїх возів, коней і слонів, всі твої скарби й коштовності і все, що тільки маєш, окрім твоєї жінки й сина й себе самого. Це, мій прекрасний пане і знавче всіх обов'язків, це твій обов'язок, який не здіймається з тебе, куди б ти не повернувся. Що тут багато говорити? Все те мусиш дати мені.“
З легким серцем, не зморщивши навіть лиця, чуючи ті слова аскета, відповів король, складаючи руки: „Нехай буде так.“
Вісвамітра мовив далі: „Коли вся твоя власність стала моєю, держава, край і власть і все добро, то скажи мені, королю, хто тепер тут паном, де я покищо тільки покутник?“
Гарісчандра відповів: „В тій хвилі, брахманче, коли я дав тобі цю багату землю, в тій самій хвилі став ти її паном і володарем сього царства“.
Вісвамітра мовив: „Коли ти, королю, віддав мені всю ту багату землю, коли я в ній пан, то ти забирайся з неї геть. Разом зі своєю властю ти поскидай усю свою пишну одежу і вберися в мужицьку сермягу, ти і твоя жінка й твій син.“
Король відповів: „Нехай і так буде!“ І вчинивши се, хотів забратися до відходу, щоб із своєю жінкою Сайвією і зі своїм сином віддалитися з краю. Але аскет заступив йому дорогу й запитав його: „Куди ж ти йдеш, не давши мені ще королівської жертви?“
Король відповів: „Святий мужу, я дав тобі се добре впорядковане королівство, а мені лишилося тільки моє тіло, моя жінка й мій син.“Та Вісвамітра настоював: „Дарма, королівську жертву мусиш мені дати. Недодержання обіцянки, даної брахманцеві, це настрашніший гріх. Поки брахманці, о королю, не задоволяться при королівській жертві, доти на тобі тяжить обов'язок дати жертву.“
„Святий мужу — відповів Гарісчандра, — тепер я не маю нічого, але з часом може здобудуся. Зроби мені ласку, чоловіче Божий, і поміркуй про моє положення.“
Вісвамітра мовив: „Доки ж, володарю, хочеш, щоб я чекав на тебе? Скажи швидко, інакше спалить тебе вогонь мойого прокляття.“
„За місяць, — мовив Гарісчандра, — надіюся зложити тобі грошевий дар, але тепер не можу дати тобі нічого, то ж відпусти мене в мою дорогу.“
„Іди, мій миленький королю, — мовив Вісвамітра — іди й пам'ятай про свій обов'язок. Нехай тобі ведеться якнайліпше, і дай Боже, щоб тебе ніхто не ограбив по дорозі.“
Прийнявши таке опрощення, король пішов, і хоч не звикла ходити пішки, пішла з ним також його люба жінка.
Бачучи, що їх добрий король з жінкою і з сином уходять із міста, міщани та королівська дружина почали кричати: „Чому покидаєш нас, о захисте утиснених, і на яке горе? Ти ж володар найліпше свідомий своїх обов'язків, що все ставав в обороні міщан. Зажди ще хвилю, о пане, щоб ми напоїли свій зір твоїм видом. Коли ж ми побачимо тебе знов? Той, що досі не виходив без супроводу князів і панів, виходить тепер сам із жінкою й малою дитиною. Той, перед котрим у кожнім його виїзді чвалали слуги, той сам королівський потомок Гарісчандра, іде тепер пішки. Це ніжне лице з гарними бровами, рум'яне і з високим носом, твоє лице, королю, яким же пилом припаде по дорозі! Найліпший воладарю, стій і пригадай собі свою повинність! Найвища повинність, особливо кшатріїв[3], це чоловіколюб'є. На що нам, обороно наша, жінка й діти, маєтки й доходи з жнива? Все те готові ми покинути і йти за тобою, як твоя тінь. Бо де ти, там і ми, а без тебе нема нам ніякої радости; де ти, там наше місто, і наше небо там, де наш король.“
Чуючи такі слова міщан, король прибитий турботою зупинився на дорозі, жаліючи над ними.
Але Вісвамітра, бачучи його зворушеного окликами міщан, широко витріщивши очі з лютости, виступив проти нього й закричав: „Тьфу на тебе, негіднику, неправедний і брехливий! Ти дав мені державу, а тепер хочеш знов відібрати її!“
На такий прикрий окрик Гарісчандра затремтів, але не сказав нічого, тільки коротко: „Іду вже“. І він подався швидко йти, тягнучи жінку за руку. Та поки вона, ніжна і втомлена, здужала поспіти за ним, Вісвамітра нараз ударив її своєю дерев'яною палицею. Бачучи це, Гарісчандра поблід, але знов, глибоко зажурений, не сказав нічого більше, тільки: „Іду вже, йду.“
Король Гарісчандра з жінкою і з сином подався до святого міста Варанасі[4]. По місяцю одначе вони всі троє вернули збідовані й прибиті журбою. Перед містом зустрів їх Вісвамітра. Побачивши його, Гарісчандра з пошаною поклонився йому, і зложивши руки на грудях, промовив: „Ось я тут, святий мужу, а це моя жінка і мій син. Скажи мені, чого жадаєш від нас?“
Вісвамітра: „Місяць минув, королю. Дай мені те, що мені належиться. Ти ж тямиш, що обіцяв мені королівську жертву.“
Гарісчандра відповів: „Брахманче, окрасо пустинників, місяць не минув іще до решти, бо ще день не скінчився, то ж підожди ще трохи.“
Вісвамітра: „Добре, королю, прийду пізніше. Та коли сьогодні не даси мені грошей, кину на тебе своє прокляття.“
Сказавши це, він відійшов, а король почав міркувати: „Як можу я дати йому обіцяний дар? Нема в мене багатих приятелів, то відки ж мені взяти стільки грошей? Лихо моє з такою обіцянкою, якої не можу додержати. Чи маю сам на себе наложити руку, чи віддати себе крайній нужді? Коли згину, не додержавши своєї обіцянки, стану препідлим червяком — найпідлішим із творів Божих. Так бідному найліпше продати себе в неволю.“
Бачучи його пригнобленого тяжким смутком і з похиленою головою від важких думок, промовила до нього жінка крізь сльози: „Мій любий королю, покинь ці думки й обміркуй, що маєш учинити. Як поле покрите трупами, так обминати треба чоловіка, що відступає від правди. Правду кажуть: нема вищого обов'язку для мужа, як додержати даного слова. У мене єсть один син“, — та за сльозами вона не могла договорити до кінця.„Не плач, люба моя,“ — мовив король. — „Бачиш, ось твій син біля тебе. Скажи, що хотіла ти порадити мені?“
„Є в мене син від тебе, — мовила королева. — „Продай мене за велику суму, і дай її аскетові.“
Почувши цю мову, король зомлів, а отямившися, промовив з тяжким серцем: „Велике горе, люба моя, сказала ти мені. Невже ти забула наші колишні любі розмови? І як могла ти сказати таке страшне слово? Страшно мені подумати про нього, а як же я міг би вчинити це?“ Сказавши це, він з окриком: „Горе мені, горе мені“ знов упав зомлілий на землю.
Бачучи його в тім страшнім положенню, промовила королева, пройнята співчуттям і жалощами: „Той, що тисячі стад жертвував жерцям, той мій коханий муж лежить оце на землі. Ой лишечко! Що наробила ти, лиха доле, з тим, що був захистом для тисячі людей і мало що не рівня богам!“
Отак ридаючи, вона й сама при нім зомліла, знесилена нестерпним горем свойого мужа. Дитина, бачучи обох родичів зомлілих, голодна і втомлена, говорила тільки: „Татку, татку, дай мені хліба! Мамо, мамо, дай мені їсти! Голод докучає мені дуже і язик засихає в роті.“
Тим часом надійшов великий покутник Вісвамітра. Бачучи Гарісчандру зомлілого на землі, обризкав його свіжою водою і промовив до нього: „Вставай, вставай королю, і дай мені обіцяний дар! У кого довг на сумлінню, того журба зростає день-у-день.“
Освіжений погожою водою, король прокинувся, та, побачивши Вісвамітру, зомлів знов.
Та аскет розсердився страшенно, і торгаючи короля, говорив сердиті слова: „Зложи мені зараз той дар, коли ти не забув про свою повинність. Тільки правдою сяє сонце, на правді основана земля, правдою держиться твердь небесна; правду говорити — се найвища повинність. Коли зважити правду з жертвою тисячі коней, то й ту тисячокінну жертву правда переважить. Але що я буду тобі, непорочному королеві, вимовляти ті святі слова? Скажу тобі тільки оце тверде слово: „Королю, коли ще сьогодні не даси мені обіцяного дару, заки ще сонце сховається за західну гору, то прокляну тебе напевно.“
Так мовив Вісвамітра і віддалився, а король лишився пригноблений страхом, згорблений від тяжкого горя, обібраний з усього і притиснений невмолимим вірителем.
І знов промовила його жінка: „Вчини те, що я тобі мовила, і тебе не спалить вогонь прокляття.“
Отак під впливом повторного налягання жінки король промовив: „Люба, тепер я справді сповню на тобі немилосердно акт продажі; тепер учиню те, що навіть нелюдові було б неможливо вчинити, коли тільки мені не відмовить голос вимовити те жорстоке слово.“ Сказавши це до жінки, увесь зламаний пішов до міста, і душачися від сліз, промовив ті слова: „Гей, гей міщани, слухайте, що вам скажу! Не питайте мене, хто я такий. Я нелюд, шалений, затверділий упир, страшенний грішник, приходжу продати свою жінку й не можу вмерти перед тим. Коли хто з вас бажає мати мою милу за невільницю, нехай скаже швидко, поки я можу встояти на ногах.“
Тут виступив старий брахманець і мовив до короля: „Продай мені свою невільницю, я куплю її і заплачу добре. Добра в мене немало, а до того молода, ніжна жіночка, що не може сама впоратися з домашньою роботою. То ж дай мені твою милу, а за молодість, зручність, красоту й моральність твоєї жінки я даю тобі оцю ціну, яку ти візьмеш, не числячи.“
Почувши сю промову брахманця, король Гарісчандра, знесилений болем серця, не відповів ані слова. Брахманець ув'язав йому в личану полу його одежі гроші, і вхопивши королеву за волосся, почав тягти її з собою.
Але дитина, бачучи, як тягнуть її маму, побігла за нею, плачучи і кричучи: „Мамо, мамо!“
Купець одначе, брахманець, при наближенню дитини копнув її ногою, але хлопець не переставав бігти за ними, все кричачи: „Мамо, мамо!“
Тоді королева промовила до купця: „Зроби мені ту ласку, мій пане, і купи також оцього хлопця. Хоч куплена, я без нього не здамся тобі ні до якої роботи. Оберни до мене нещасної ласкаве лице і не розлучай мене з моєю дитиною, так як не годиться розлучати тівну корову з телятем.“
Це трапило до переконання брахманця, і він ув'язав королеві ще трохи грошей у полу, і взявши матір і дитину, зв'язав їх обох разом. Бачучи, як він попровадив жінку й сина, король Гарісчандра заридав з великого болю і, важко зідхаючи, промовляв: „Та котрої вперед ніколи не обвіяв вітер, не бачило сонце, ані місяць, ані жоден простий чоловік, моя жінка, пішла тепер у неволю. Потомок сонячного роду з ніжними руками й пальчиками, мій син, проданий мною в неволю. Тьфу на мене поганого! О, люба жінко, милий сину, через мій негідний поступок попали ви в таку страшну западню, а я — тьфу на мене! — ще й досі не вмер.“
Поки отак нарікав король, брахманець щез уже за деревами й домами, швидко ведучи з собою обоє невільників. Незабаром прийшов Вісвамітра й зажадав грошей від короля. Гарісчандра дав йому все те, що було ув'язане в його одежі. Та коли аскет побачив, що з продажі жінки й сина король дістав дуже малу суму, крикнув сердито до прибитого горем і нуждою: „Поганий кшатріє, коли ти не маєш на королівську жертву дати мені більше від оцеї жмінки грошей, то зараз почуєш увесь тягар мойого прокляття.“
Гарісчандра відповів: „Святий мужу, все інше дав я тобі. Жди ще якийсь час. На тепер я не маю нічого більше, продавши свою жінку й сина.“
Вісвамітра мовив: „Лишається ще четверта частина дня до вечора. Доти чекатиму, а довше ні.“ І промовивши се тверде, немилостиве слово та забравши гроші, він пішов швидко в великім пересердю.
По відході Вісвамітри король стояв прибитий страхом і горем, а потім промовив до тих, що окружали його: „Хто з вас, люди, хоче за гроші купити мене собі в неволю, нехай озоветься зараз, поки ще не зайшло сонце.“
Тут протиснувся сквапливо крізь юрбу бог Дгарма в постаті чандала, вонючий, паскудний, з розкуйовдженим волоссям і бородою, зубатий і обридливий, несучи в руці клітку з наловленими птахами, а на голові маючи вінець, знятий із трупа. Його окружала свора псів, а в другій руці мав страшну паскудну палицю. Він промовив до короля: „Якраз ти мені до потреби. Скажи, якої ціни жадаєш за себе? Чи багато, чи мало, я заплачу все.“
Бачучи таку страшну та обридливу появу та чуючи її слова, повні наруги, король запитав: „Ти хто такий?“
„Я собі чандал — відповів той — і називають мене героєм усі жильці цього любенького міста. Я маю славу доброго ката і здирача трупів.“
„Ні вже — промовив Гарісчандра — бути невільником чандала, це була б для мене остання ганьба. Краще нехай спалить мене вогонь прокляття, як маю попасти під власть чандала.“
Ледве він промовив ті слова, аж ось до нього наблизився Вісвамітра й витріщив на нього злобою розпалені очі. „Що ж то — промовив він, — цей чандал дає тобі немалу суму. Чому ж не хочеш приняти її і віддати мені обіцяний довг?“
„Святий мужу, — мовив Гарісчандра, — як потомок сонячної династії знаю про себе те, що стати невільником чандала було б для мене найбільшою ганьбою, якої мені не виплатить ніяка ціна.“
Вісвамітра одначе відповів: „Коли не захочеш дати мені те, що чандал дає як ціну за тебе самого, то в тій хвилі я прокляну тебе.“
„Змилуйся, святий мужу, — крикнув у розпуці Гарісчандра, і припавши перед Вісвамітрою, обняв його коліна — я твій слуга, прибитий горем, зневолений тривогою і вірний тобі до смерти. Зроби мені ласку, королю мій! Перед неволею в чандала здригається моє серце. За решту довжної тобі ціни хочу бути тобі самому найвірнішим слугою і найпідданішим невільником, доки мойого життя.“На це озвався Вісвамітра: „А так! Коли ти мені такий слуга, то я оце продаю тебе чандалові в неволю за великі гроші.“
Почувши ті слова, чандал утішився дуже, дав Вісвамітрі гроші, і, звязавши короля та підганяючи його ударами палиці, повів його майже непритомного, обестямленого розлукою зі своїми любими, у своє відлюдне місто.
Король Гарісчандра, живучи у чандаловім місті, вранці і опівдні і вечером співав оцю пісню: „Молода сумна садовить перед себе молодого сумного і в своїм горю думає про мене: „Обоє нас увільнить король, коли розживеться на достаток і ще більше добра дасть аскету.“ Не знає вона, неповинна, що я став ще більшим довжником. По страті держави, приятелів, по продажі жінки й сина я на довершення свого нещастя попав під власть чандала.“
Отак живучи там, він думав раз-у-раз про любого сина і про незабутню жінку і про своє повне зубоження. Але по якімось часі він привик до нового життя і став невтомним слугою чандала та обдирачем трупів. Висилаючи його на се діло, чандал говорив йому: „Отут пробуватимеш день і ніч, ждучи на привіз трупів. Шоста частина того, що зідреш із трупів, належить королю, три — мені, а дві тобі”. Одержавши такий наказ, він оселився на кладовищі в південній стороні недалеко міста Варанасі. На тім кладовищі раз-у-раз чулися страшні голоси, виття шакалів, крики духів, упирів та різних потвор, скрізь лежали купи людських костей і скрізь димилися стоси дерева, лунало багато плачів живих людей за померлими приятелями та свояками. Раз-у-раз чути було окрики: „О, сину, о, друже, о, брате, о, мій найліпший мужу, о, сестро, o, мамо, o, жінко, o, дідусю, o, стрийку, o, братаничу, o, таточку, o, внучечко, де ви поділися? Відки вас виглядати?“ От такі оклики раз-у-раз чуючи й раз-у-раз сумуючи, проводив король день за днем, промовляючи інколи сам до себе: „Слуги, дорадники, придвірні жерці і вся держава — куди ж усе те щезло, о, доле? О, Сайвіє, о, мій молодий сину, куди поділися ви, покинувши мене нещасного за провину Вісвамітри?“ Отак шепчучи і все пам'ятаючи наказ чандала, брудний, з корявим тілом, розстріпаний, смердючий, з хоруговкою в одній, а з палкою в другій руці, сам живий труп, бігав він сюди й туди. „Із цього трупа здобув я це, а з онтого здобуду те; це для мене, це для короля, а це для чандала.“ Отак бігаючи, він був немов зроду таким.
Одного дня прийшла, ридаючи, жінка того короля, несучи на руках мертвого сина, що вмер від укушення гадини. „Синку мій, любий хлопчику мій“, — примовляла вона раз-по-разу, сама бліда, вихудла, напівбожевільна, з розпатланим і запиленим волоссям. Потім мов сама не своя промовила: „О, королю, мій мужу, не визволиш уже тут на землі свого сина, котрого дитячими грами ти втішався, і котрий умер від укушення лютої гадюки.“
Почувши її ридання, король прибіг швидко на місце, думаючи: „Отут буде знов гарна сорочка з мерця.“ В жінці, що плакала голосно, він не пізнав своєї жінки, бо вичерпана довгою неволею, вона була дуже ослаблена, мов не та, що колись. І вона також, що бачила його вперед гарним, кучерявим, не пізнала свойого мужа в тім чоловіці, подібнім до всохлого дерева. Поглянувши на хлопця, обвитого в чорне сукно, і бачучи на ньому королівський знак, він раптом задумався. „О, лишенько, сей хлопець уроджений із королівського роду! Яке ж нещастя довело його до страшної смерти? Отак, як бачу його простертого на лоні матері, видається мені, що це мій власний син Рогітарія з лотосовими очима. В таких самих літах буде він тепер, мій коханий, коли пан життя і смерти Яма не забрав його до себе.“
Побачивши його, королева почала придивлятися йому ближче, і в її голові мигнуло: „Га, цей чоловік — пізнаю його по голосі, — це ж мій ясний місяць, мій мудрець Гарісчандра. Так, це він без сумніву. Та яким способом дістався мій пан на оце кладовище?“ І, піднявшися з місця, вона промовила до нього: „Чи це сон, чи ява? Чи це ти, мій королю, чи тільки мені ввижається? Промов до мене, бо моя голова затуманена зовсім. Коли це ти, знавець обов'язків, то що ж варте знання обов'язків? Що варте почитання богів і захищування людей? Що варта вірність і правда, прямота й чоловіколюб'я, коли ти зі своєю бездоганною душею отак позбавлений усякої власти?“
Почувши ці слова жінки, король зідхнув важко й уриваним голосом оповів їй усе, як він попав у власть чандала. Вона також з ненастанним плачем та тяжкими зідханнями оповіла йому про своє невольниче життя і про страшну смерть сина. Тоді Гарісчандра промовив до неї:
„Люба жінко, не хочу жити довше в такій недолі. Я тепер сам не свій. Зрозумій моє нещасне положення. Коли я без дозволу чандала спалю сам себе, то при другім уродженню прийду на світ як слуга чандала, або попаду в пекло як червяк, або як стерво, страва червяків. Та в моєму горю я не зважаю на все те. Хто попав у таке положення як я, для того смерть — одинокий вихід. Стати звірем, се не таке лихо, як страта сина. Оттим то з трупом мойого сина я кинуся в огонь горючого костра. А ти, люба моя, прости мені, коли я хоч жартом, хоч таємно чим докучив тобі, прийми моє опрощення і йди в дім жерця та стань знов королевою.“
„Ні, мій королю, — відповіла Сайвія, — і я, скоро тільки розгориться костер, знесилена тягарем нашого нещастя, піду з тобою в огонь.“
Виставили дерев'яний костер і, поклавши на ньому свого сина, король разом із жінкою, поскладавши побожно руки, почали молитися до найвищого бога. Тут до них наблизилися всі боги, а поперед усіх бог Дгарма.
„Королю, — озвався він, — не спіши так дуже. Оце я, Дгарма, приходжу до тебе, врадуваний твоєю чеснотою, правдивістю, самовладою й терпеливістю.“
Найвищий бог Індра промовив: „Гарісчандро, високо щасливий, я, найсвятіший бог, стою перед тобою. Ти з жінкою й дитиною за життя здобув світ неминущий.“
І він спустив на костер дощ із божеського плину амріти, що нівечить безчасову смерть. Потім, приступивши до костра, підняв сина королівського вгору, і цей випростувавши своє ніжне молоде тіло, піднявся на ноги, здоров і свіжий тілом і духом. Тут король Гарісчандра як стій обняв свойого сина і стояв отак і сам вповні уздоровлений, в почуттю найвищого щастя й найвищої радости.
В тій хвилі промовив Індра знов до нього: „Зі своєю жінкою і твоїм сином осягнув ти вхід до найвищої щасливости. Сідай на оцей воздушний візок, королю, він знесе тебе туди, де приймеш заплату за свої діла.“
Гарісчандра відповів: „О, царю богів, без дозволу мого пана чандала і без його відпустки я не піду до неба.“
Тут промовив Дгарма: „Знаючи наперед, яке горе чекає тебе, я своєю чарівною силою сам перемінив себе на чандала й відіграв з тобою цю гру.“
Індра додав: „Гарісчандро, вступай на найвище місце, якого бажає кожний син чоловічий, на місце призначене для найчесніших людей.“
Гарісчандра поклонився йому і сказав: „Царю богів, поклін тобі! Але почуй від мене те слово, яке я в найбільшій покорі хочу сказати твоїй світлості. В журбі за мною лишилися там у краю Косаля всі міщани. Як можу я вступити до неба й покинути їх? Опущення слуг, це ж смертельний гріх, поставлений на рівні з биттям родичів, убивством брахманця, убивством корови й убивством жінки. Хто покидає вірно відданих йому без їх провини, той не може мати щастя ані тут, ані там. Тому, о найсвятіший, іди ти до неба, а я, царю богів, увійду до нього тільки колись із ними разом, або піду з ними разом у підземний світ.“
„Чеснота й безчестя поділені між ними в різних ступнях. Як же ж серед такої мішанини можеш ти знайти потіху в раю?“
Гарісчандра відповів: „Тільки при помочі отців родин користується король державою, приносить великі жертви і проводить кожне добре діло. Те саме робив і я при їх помочі. Тих моїх добродіїв я не покину для небесної радости. Оттим то, царю богів, коли є в мене яка заслуга, здобута дарами, жертвами або молитвами, нехай вона розділиться на них усіх. Нехай нагорода за мою діяльність, яка б мала тішити мене довгий час, зійде через твою ласку на них усіх хоч на один день.“
„Нехай станеться так!“ — промовив Індра, володар трьох світів. І подавшися до Айодії, мовив до міщан: „Ідіть усі до неба!“
І з королем разом усі його приятелі з дітьми, слугами та жінками веселі й радісні, весь народ, полетіли до неба.
А земний король, доступивши незрівняно високого стану, на воздушнім возі піднявся до небесного міста, оточеного валами та мурами.
Бачучи його піднесення, Узанас, високий мудрець, учитель богів, свідомий усіх святих писань, відспівав оці слова: „Ніякий князь ніколи не зрівнявся і не зрівняється з Гарісчандрою. Хто болющий і страждущий вислухає його історію, матиме найбільшу потіху.“
——————
- ↑ Порівнявши німецький текст легенди, віршований Фр. Ріккертом, з прозовим англійським перекладом Парджітера, я переконався, що англійський текст значно довший наслідком численних вставок, роблених чи то для догматично-релігійних та обрядових, чи для династичних цілей, і що дословний переклад цілого того тексту не тільки заняв би багато місця, але вимагав би також численних пояснень, по найбільшій часті зовсім зайвих для читача, для якого може бути важна поперед усього психологічна основа та літературна форма легенди. З огляду на те, що моя перерібка оперта була на німецькій версії, я вважав відповідним подати по змові вірний переклад тої версії, та й тут одначе пропускаючи деякі рядки занадто спеціяльні, яких я не узгляднював також у своїй поетичній перерібці, дбаючи тільки про те, щоб як найясніше виявити психологічну основу легенди, а з побутових подробиць подати тільки те, що найконечніше для додержання локального колориту та характеристики часу. (Ів. Фр).
- ↑ В англійськім тексті: О, chief of the dvijas; dvija очевидно не англійське, тільки індійське слово. Ріккер толкує його Zweigeborener, в значенню мабуть близькі до нашого „дводушник“, чоловік з двома душами.
- ↑ Кшатрія — каста королів і войовників (Ів. Фр.).
- ↑ Варанасі — теперішній Бенарес (Ів. Фр.).