Твори (Франко, 1956–1962)/13/Основи суспільности/XIV
| ◀ XIII | Твори в 20 томах Том XIII Основи суспільности XIV |
XV ▶ |
|
Сінешні двері тої офіцини, де було помешкання о. Нестора, були широко отворені. Крізь двері видно було людей, що стояли у присінку, це були: Гапка, садівник і Гадина. Цей останній, вибравшися косити траву під вікном о. Нестора, побачив, що не тільки сінешні двері офіцини були незамкнені, але й другі двері, що вели до покоїв о. Нестора, були наростіж отворені, а, зазирнувши до середини, побачив, яке нещастя сталося з о. Нестором, і наробив крику.
Пані Олімпія хитким, непевним кроком наблизилася до групи, що стояла у дверях помешкання о. Нестора й не сміла ввійти до середини. Люди розступилися мовчки перед нею. Всі були бліді й перелякані.
— Та що тут сталося? — зламаним голосом запитала пані Олімпія.
— Нещастя, — відповів садівник, — єґомость убиті! Адіть, онде лежать.
І він показав у півтемну просторінь. Від сінешніх дверей видно було все в передпокою; двері з передпокою до покою також були відчинені, а насеред покою, близь ліжка видно було непорушну, темну масу. Тільки привикнувши до сутінку, що панував у покою (вікна в покою і в передпокою були позаслонювані), можна було розпізнати стать чоловіка, що лежав горілиць, розкинений на землі, обернений головою до порога, в калюжі крови.
— Господи! — скрикнула пані, зирнувши до середини, і перехристилася. — Відверни й заступи від такого.
Всі мовчали, а пані Олімпія чула, що всіх очі з якоюсь бездушною цікавістю, з якимись глухими підозріннями та докорами звернені були на неї. Під перехресним огнем тих німих поглядів вона почула себе дуже ніяково, та у глибині її душі кричало щось:
„Не дайся! Покажись сильною, спокійною! Не дайся!“— Треба зараз послати до жандармів, — буркнув садівник. — Тут, очевидна річ, що якийсь кримінал стався.
Ці слова були для пані Олімпії мов перший постріл, що розпочинає битву, мов острога для коня. В її очах блиснула енергія. Неспокій пропав, вона випрямилась.
— Очевидна річ, кажете? А ви були всередині, в покою?
— Та ні, ніхто не був, — відповіла Гапка. — Страшно, а, може, і не належиться[1]… або я знаю?
— Хоч по війта треба послати, — доповів її думку садівник. — Самим ніяк не слід приступати до вбитого.
— Та хто ще знає, може, він і не вбитий? — промовила пані.
Всі видивилися на неї. Такий здогад нікому з них і в голову не прийшов від першої хвилі, коли побачили о. Нестора на підлозі, простертого у кров'яній калюжі. І тепер ніхто з них не вірив цьому, та проте всі ахнули з несподіванки. Пані не давала їм часу отямитися.
— Ходіть лишень! Погляньмо ближче! Адже чоловік! Хто знає, чи є пощо кликати війта й жандармів. А коли треба буде, то, ясна річ, покличемо.
Ці останні слова, висказані спокійно й рішуче, трохи направили неприємне вражіння, яке спочатку зробили слова пані Олімпії на всіх присутніх. Звільна, обережно, ненастанно озираючись довкола, всі пішли наперед. У передпокою не добачили нічого підозреного. До покою ввійшла перша пані Олімпія, та вона, як здавалося садівникові, уникала якось дивитися на о. Нестора, тільки, обійшовши його здалека, почала пильно роздивлятися по покою.
— Тут усе в порядку, — промовила вона. — Не видно, щоб якінебудь злодії…
Та тут перервав її слова голосний окрик Гапки:
— Прошу ясної пані! Єґомость живі! Єґомость ще дихають!
— Господи! — скрикнула пані, та таким якимось голосом, відмінним від дотеперішнього, не то радісним, не то смертельно переляканим, що всім мов ножем у груди кольнуло.
Гапка тим часом припала до о. Нестора. Приклякнувши на коліна, вона піднесла його голову з землі. Лице о. Нестора було страшенно бліде, чоло й волосся усе у крові, сорочка на грудях також кривава. Він дихав, але очі його були замкнені, немов у глибокому сні. Зрештою, він був роздягнений, тільки в сорочці і штанах; ліжко було зімняте, але на ньому не видно було слідів крови; видно, що катастрофа стряслась над ним уночі, коли він уже спав, але не в ліжку.
— Води, Параско! Води подай! — крикнула Гапка, котра славилась у селі тим, що вміла „давати раду“ у припадках наглої й тяжкої слабости.
— А я би радив зараз післати по війта й жандармів, — мовив садівник, роззираючись по покою й передпокою. — Онте вікно в передпокою відчинене, туди міг увійти лихий чоловік, пек би йому було!
— Але ж хорого чоловіка треба рятувати! — скрикнула Гапка і при помочі Параски почала обмивати голову о. Нестора і тверезити його.Пані тим часом стояла, мов остовпіла, не сміючи зирнути на те, що її служниці робили з о. Нестором. Тільки слова садівника знов укололи її, мов шило.
— Ану, переконайтеся, чи справді вікно відчинене! — промовила вона, видимо силкуючись бути спокійною.
Садівник приступив до вікна, відсунув стору й попхнув вікно, щоб його відчинити. Показалося, що вікно не відчиняється. Долішнього скобля бракувало, але верхній був засунений і держав.
— Бачите, що вікно замкнене, — промовила сумовито, але з певним тріумфом у голосі пані Олімпія.
В тій хвилі о. Нестор відкрив очі, а з його груді роздалося глибоке, протяжне, болюще стогнання:
— О-о-о-о! О-о-о-о!
— Живий! Живий! — знов, мов перелякана, скрикнула пані Олімпія. Вона попробувала глянути на нього, але зараз же відвернулася, мов від виду гадюки.
— Ох, не можу бачити крови! Не можу бачити ран! — скрикнула вона.
— Хай ясна пані будуть спокійні, — мовила Гапка, котра тим часом промила чоло й лисину о. Нестора. — Тут ран великих нема, тільки оцей один синяк, із котрого потекла кров. Від того єґомость чень не згинуть.
— А на грудях відки кров? — запитав Гадина. — Ади, сорочка вся кривава.
Гапка розіп'яла сорочку на о. Несторі, але рани на грудях не було ніякої. Кров на сорочці походила, очевидно, з тої самої рани на голові.Гапчині слова справді вспокоїли паню Олімпію. Коли рану промито, пані остаточно здужала пересилувати себе й поглянула зблизька на о. Нестора. Тепер він зовсім не був такий страшний, як перед хвилею. Блідий, мов труп, непритомний іще, він проте дихав правильно, стогнав міцно, зовсім не харчав, як той, що конає. Рана на горішній частині чола, трохи з лівого боку, була велика, майже як долоня, вся синя, аж чорна, напухла, і тільки з одного боку, на протягу якого півтора цаля[2], шкіра трісла, і з розсілини плила ще й досі кров. Приглянувшись уважно, пані Олімпія спокійно й рішуче промовила:
— От іще люди! Якого страху мені завдали! Розбійники! Убитий! Бог знає, що видумали! А то простісінька річ: о. Нестор уночі впав із ліжка та й об щось тверде вдарився головою. Це з ним уже пару разів траплялося, тільки що досі ніколи так не розкалічився. Ну, та це ще нічого такого страшного. Кілька день полежить та й буде здоров. А ви вже зараз і війта, і жандармів! Тьфу! Доктора… хіба що доктора треба буде спровадити, та й то не конче. Рана зовсім не небезпечна. Потовкся трохи, закривавився, але то нічого.
— Але прошу ясної пані поглянути, скільки тут крови з нього зійшло. І молодого б це ослабило, а то ж старий чоловік. Доктора конче потрібно, — промовив садівник, котрого рішучі слова пані Олімпії почали було вспокоювати, а котрому проте власне чуття шептало, що тут щось та не так.— Прошу ясної пані, єґомость досі ніколи вночі не падали з ліжка. Вони сплять спокійно. Та й о що би тут таке могли вдаритися? — неосторожно вмішався Гадина.
— І що ти тут мішаєшся? — офуркнулася пані Олімпія. — Чого тебе тут потрібно? Волиш іти до своєї роботи, ніж тут очі витріщати та дурниці говорити!
— Та я так лишень… я нічого, — пробулькотів Гадина, змішаний не стільки словами, скільки громовим поглядом, яким кинула на нього пані Олімпія, і котрий він добре знав. Для того, не гаючись довше і заспокоївши свою цікавість, він вийшов із покою, взяв косу, що стояла сперта о стіну знадвору, і, обійшовши хвірткою через сад до огородця перед вікном офіцини, прийнявся завзято викошувати високий бур'ян, що заповнював той огородець зеленню, цвітами та запахом свіжої ростинности.
В покою тим часом служниці порались коло о. Нестора. Пані Олімпія, раз підхопивши думку про те, що о. Нестор, чи то в неспокійному сні, чи в якійнебудь слабості кидаючись на ліжку, випав з ліжка вниз головою і вдарився о щось тверде, хоч би об дерев'яну ніжку ліжка або о хлопця до ззування чобіт, держалась тої думки твердо, повторяла її на різні лади, немов би старалася вмовити в себе і в усіх окружаючих певність і віру, що саме так, а не інакше воно сталося, а інакше й бути не могло. А скоро так було, пригода тратила всякий сензаційний, кримінальний характер, ставалася звичайним нещасливим випадком, в котрому ніхто не винен, із котрим нема що й носитися. Цей погляд силою мимовільної суґестії швидко вділився не тільки Гапці й Парасці, але навіть недовірливому садівникові, котрий якийсь час іще щось воркотів, пильно придивлявся то до кантів[3] ніжки, то до „хлопця“, о котрий о. Нестор звичайно ззував зі себе чоботи без ніякої чужої помочі, і остаточно, напівпереконаний, здвигнув плечима й похитав головою.
— Га, та, може, воно й так було. Або я можу знати? Коли ясна пані кажуть, що це вже не перший раз він так спадає з ліжка…
—Авжеж, авжеж! Я це найліпше знаю, бо звичайно рано заходжу до нього. Він сам мені не раз це говорив! — поспішно мовила пані.
— Та то так! За випадок не тяжко, а ще такому старому чоловікові. А в покою, кажуть ясна пані, нічого не бракує? Не видно, щоб тут хто що господарював?
— Адже самі бачите, що все в порядку. Шафи позамикані, комода заперта. Якби злодії були, то, певно, не таку б замішанину лишили. Шукали б грошей, ну а знаєте, як чужі люди грошей шукають, та ще вночі, то не дуже про те дбають, щоб усе в порядку лишити.
— Та то правда, — мовив садівник, чимраз сильніше переконуючись про правду слів пані Олімпії. — Тільки ось що, прошу ясної пані. Як ми сюди прийшли, то двері були поотворювані.
— Як то поотворювані? — здивувалась пані Олімпія.
— Гадина сказав, — вмішалася в розмову Параска, що, забираючись косити траву в городці, посмотрив[4] оці сінешні двері. Так якось припадком посмотрив, двері незамкнені. Отворив їх, заглянув до сіней, а двері до передпокою й до покою єґомостя обоє наростіж повідчинювані. „Відразу“, — каже, — „мене переполох обгорнув, бо о. Нестор звичайно дуже старанно на ніч замикався“.
— Ну, ну, ну! Замикався! Це вже він бреше! Часом замикався, то правда. Але часом… звичайно, старий, слабовитий, непам'ятливий, та й забуде замкнути. Чи раз я сама заставала рано двері його передпокою незамкнені, хоч він іще спав!
— Я також пару разів заставала двері незамкнені! — подтвердила Гапка, все ще пораючись коло о. Нестора, котрий, помимо всяких старань, не приходив до себе, а тільки стогнав і важко дихав.
— Ну, дівчата, — мовила пані Олімпія, — треба конче щось робити з ним! Гей, дядьку! Поможіть нам підняти його та покласти на ліжко! Не можна ж хорого так лишити на підлозі.
— А я думаю, прошу ясної пані, чи не добре б було змити йому груди й плечі зимною водою, може, так борше прийшов би до себе? — мовила Гапка.
— Добре, добре! Ну ко, піддержіть його! Здіймайте з нього оту сорочку! Так! Ось вода!
І всі четверо, не виключаючи й пані Олімпії, почали мити й натирати о. Нестора. Свіжа, холодна вода справді підбадьорила хорого. Він підвів голову, в очах заблищав огник свідомости. Стогнання зробилися живіші, голосніші, та з-поміж них почали прориватися невиразні, вривані слова.— Ой! Бо… лить! Ой… як же тя… жень… ко! Голова! Де мо… о… я голова? Хто ме… е… е… е… ні голо… о… ву взяв? О… ооо!
— Маячить! Нещасний! Видно, в голові біль тяжкий чує! Ану, Параско! Живо ліжко постели! Перенесемо його на ліжко!
— А сорочку чи цю саму на нього надінемо? — питала Гапка.
— Е, ні! Я зараз вийму чисту з комоди! Хіба ж можна хорого в такій закривавленій сорочці класти? Доктор приїде, люди поприходять, де ж це можна, щоб пан-отець так лежали.
І вона, не гаючись, вийняла з комоду білу сорочку й наділа її на о. Нестора, котрого опісля три жінки при помочі садівника поклали на ліжко. Пані Олімпія сама поправила йому подушку, підложила яська[5] так, щоб хорому було якнайвигідніше.
— Я радив би до голови оковити прикладати, — мовив садівник. — Це на такі рани дуже помагає.
— Не бійтеся, ми це й без вас знаємо, — відповіла Гапка, котра почала знов поратися коло пораненої голови о. Нестора, перемиваючи закривавлений рушник та губку. О. Нестор при найлегшім дотику до його голови стогнав страшенно, судорожно хапався пальцями за подушку, за груди, за що міг, і тратив притомність. Очевидно, біль був страшенний. Та коли Гапка поперемивала все, а пані Олімпія зі свого покою принесла у пляшечці оковиту, котрою намочено губку і приложено до рани, він швидко успокоївся, і здавалось, що заснув.— Не треба йому надто докучати. Вступімся від нього, лишім його у спокою. Як трошечки проспиться, то сон покріпить його, — говорила спокійно, лагідно пані Олімпія, мов мати, — дбаючи про спокій хорої дитини.
Перший садівник послухав її слів і, вклонившися їй, пішов до свого діла.
— А ти, Параско, візьми собі води й вимий тут підлогу, — промовила пані з тим самим спокоєм. — Аджеж не випадає, щоб отака калюжа крови тут лишалася. Вимий добре й піском посип. Нині літо, швидко висохне; а хорому це не пошкодить.
— Слухаю ясної пані! — промовила Параска і, вхопивши коновку, побігла за водою.
Розпорядившись отак, пані аж легше відідхнула.
— Ой, Господи! — мовила вона, обертаючись до Гапки. — Та й перелякали ж мене! Я вже думала, чи справді тут яке вбивство не сталося! Вся помертвіла! Бо подумати лишень, якби, не дай Боже, справді щось таке сталося на моїм обійстю та ще з єґомостем! Господи! Та ж я не пережила б того стиду, того людського поговору! Та Богу дякувати, що цим разом відвернув від мене нещастя! А як думаєш, Гапко, він дійде швидко до притомности? — перервала нараз свої сердечні виливи і, приступаючи близько до Гапки, з якимось острахом вдивлялася в бліде, старече, напівтруп'яче лице о. Нестора.
— Не знаю, прошу ясної пані, — мовила Гапка, також вдивляючись в о. Нестора. — Щось мені та його рана не подобається. Вона, мабуть, тяжка, тяжча, ніж мені зразу здавалося.— Тяжча? Як то тяжча?
— Боюсь, що то не тільки шкіра прорвалася, але під нею й кістка проламана.
— Що ти говориш, Гапко! Де ж то може бути?
— Не знаю напевно. Але коли я доторкнулася зраненого місця, то здавалося, що кістка подається під пальцем.
— Алеж, Гапко! Якби кістка була проламана, адже там під нею мозок, то він би вже не жив!
— Ні, прошу пані! Буде живий. Це ще не конче, щоб відразу вмер. Але мені таки здається, що мозок у нього нарушений, то вже Бог знає, чи й прийде він до себе.
— Ну, Гапко! Не загадуй про таке! — промовила пані немов із докором, але з таким якимось відтінком бадьорости в голосі, що бистріший від Гапки слухач був би підмітив якусь таємну радість при такім ореченню[6].
Власне прийшла Параска з водою, і пані зараз змінила тему розмови.
— Ну, Гапко, ходімо лагодити деяке снідання. А ти, Параско, будь тут, а якби хорий прокинувся, то покличеш або мене, або Гапку.
— Тут конче треба, щоб хтось раз-у-раз при хорім сидів. І то хтось тямущий, — мовила Гапка.
— Ну, та ж маємо… Господи! А я загуталась[7] та й про головне й забула! А ще сюди йдучи, думала про нього, Гапко! Що це значиться, що Деменюка нема? Де Деменюк?— Не знаю, прошу пані. Я від учора з вечора його не бачила.
— Як то, і не ночував дома?
— Не знаю, я його не бачила ані вночі, ані нині рано.
Отак розмовляючи, вони обі вийшли з офіцини на подвір'я. Пані Олімпія зирнула в городець перед вікном, де Гадина вже докошував бур'ян.
— Слухай, Гадино, — обізвалась пані — ти не бачив де Деменюка? Коло еґомостя треба б комусь раз-у-раз сидіти. Я не все маю час, Параска ще менше, а Деменюк був би до цього найліпший.
— Я бачив Деменюка, але не нині, а ще вчора вночі, — мовив Гадина.
— Вночі? В якім часі?
— Не знаю. Вже було темно. Ага, та саме перед тим, як ясна пані мене здибала на подвір'ю.
— Де ж ти його бачив?
— А тут.
— Де тут?
— У помешканню еґомостя. Єґомость розмовляли з ним досить довго, а потім він пішов геть. Казав, що йде до коваля Гердера.
— Як же ж ти це бачив? Як чув?
— Я ходив по саду… садівник мене просив обійти, чи хто де не закрався… дивлюся з тамтого боку, в вікні в о. Нестора світло. Я підійшов під вікно й бачив…
— Що ж ти бачив? Що? — поспішно питала пані.
Поза її плечима пішов мороз, по лиці розлилася смертельна блідість, на чоло почав виступати холодний піт. Гадина не бачив цього. Він стояв із косою в руці й похилив лице вниз, бачучи по невчасі[8], що непотрібно вирвався з цим оповіданням, котре може наробити йому біди.
— Ну, говори, говори, що ти бачив? — налягала пані.
— Та нічого особливого! — відбріхувався Гадина. — Те, що кажу, те й бачив. Застукав хтось до дверей, о. Нестор запитав: „Хто там?“ Відповідає: „Я, Деменюк“. О. Нестор відчинив. Увійшов Деменюк, оба почали розмовляти…
— Про що?
— Або я знаю, про що? Я не міг чути. Те тільки я чув, що Деменюк сказав: „Іду до Гердера“.
— І вийшов?
— Та вийшов.
— Ти бачив, як вийшов?
— Бачити не бачив, але чув, як о. Нестор замкнув за ним двері.
— Замкнув?
— Замкнув.
— На замок?
— Здається, на замок. Я чув, як ключ ценькнув у замку.
— Ну, а потім що було?
— Я не знаю. Я пішов геть, пішов спати.
— А де ти спав?
— Та ось тут, у своїй комірці.
Пані Олімпія перевела цей перший протокол із Гадиною в чотири очі, спершись руками на плоті городця; за плотом, віддалений кілька кроків, стояв Гадина з косою в руках. Гапка зараз із помешкання о. Нестора пішла до кухні, а Параска мила підлогу в покою о. Нестора. Пані й Гадина говорили швидко, притишеним голосом, хоч довкола не було нікого, хто б їх міг підслухати, бо садівник зі своїм псом власне обходив сад і находився досить далеко від них.
— Ну, — мовила пані, трохи заспокоєна словами Гадини, — надіюсь, що Деменюк швидко прийде! Докошуй цей бур'ян і знеси його до стайні, а потім прийдеш до мене до покою, то я тобі скажу, що маєш далі робити.
І вона пішла півперек подвір'я до свого помешкання… Але тут немов щось спинило її на порозі. Якийсь неспокій затріпався в її душі. У грудях зробилося так тісно, що їй формально було страшно ввійти між чотири стіни свого непривітного помешкання. І вона пішла далі, до руїн старого двору, вигоном до вулиці, а в її голові вертілася все одна думка:
„Бестія цей Гадина! Він щось знає, та не хоче сказати! Він щось бачив, щось чув більше, ніж говорить! Ну, та вже я видобуду це від нього! Він мені мусить усе виспівати! Тільки помалу, зручно, обережно, не перехапуючись! Господи! Як же ж ця півгодина мене змучила! Та це ще нічого. Що то далі буде?
В тій хвилі очі її, схилені вниз, мимохіть якось піднялись угору, визирнули на вулицю. І в тій же хвилі ноги під нею заделькотіли, у грудях сперло дух, немов би й серце перестало битися; холодний піт виступив по всьому тілі. Пані помертвіла, стала на місці, мов укопана, а в очах її потемніло. Найстрашніший привид не був би так перелякав її, як те, що вона тепер побачила, хоч це була дуже проста, звичайна, натуральна річ. Вулицею долі селом ішов жандарм, звичайний патрулевий жандарм, у чаку з когутячим пір'ям, у мундурі і з карабіном. Побачивши паню дідичку, він засалютував їй, та, на диво — і це власне зробило на пані таке могуче вражіння — не минав двору, а скрутив із дороги й почав іти прямо до пані Олімпії.
——————
- ↑ Не належиться — не слід.
- ↑ Цаль — колишня міра, ширина великого пальця, дванацять цалів ішло на стопу.
- ↑ Кант — край, берег (з німецьк. Kant),
- ↑ Посмотрив — попробував, налапав.
- ↑ Ясько — маленька подушечка під голову.
- ↑ Оречення — вислів погляду, присуд (поль. orzeczenie)
- ↑ Загутатись — загавитись, зайнятись тим, що довкола.
- ↑ По невчасі — не в свій час, невчасно (польське).