Твори (Франко, 1956–1962)/13/Основи суспільности/VI
| ◀ V | Твори в 20 томах Том XIII Основи суспільности VI |
VII ▶ |
|
І Адась подав руку о. Несторові, що непорушний, блідий і немов остовпілий сидів на кріслі. Та Адась навіть не дивився на нього а, привітавшися з ним, зараз, панським звичаєм, обернувся до нього плечима й почав розмовляти з матір'ю.
— Знає мама? Вчора в касині грали ми до третьої. Я виграв 50 гульденів; ну, розуміється, пустив їх зараз уночі з товаришами. Чудесна компанія була: Едзьо і Далько і Тадзьо, потім прийшли ще Фонсьо й Мілько. Чудесно провели ми ніч. Сьогодні всі п'ять будуть у мене на обіді, а потім у мами на гербаті.
— Як же ж це ти сам без них їдеш? Аджеж уже пора обідати, — промовила пані Олімпія, лице котрої роз'яснилося на вид сина, і котра відразу, бачилось, усею душею ввійшла в круг його інтересів.
— Вони їдуть. Тільки я випередив їх, щоб могти на хвильку вступити до мами. Може, тут у мами з запасами не теє… То я там дещо накупив, зараз знесуть.
— Добрий мій! — півголосом сказала пані Олімпія, обіймаючи його голову й цілуючи його в чоло.
— Ну, що там! — сказав Адась, злегка відсторонюючи маму. — Нема про що й говорити. А як же ж тут мама живе?
— Нічого якось дихаємо. От ми тут власне з о. Нестором дещо про тебе балакали.
— Про мене? — здивувався Адась і, обернувшися на одній нозі, поглянув згори вниз на о. Нестора, що, видимо, затремтів, почувши, як названо його ім'я. — Що ж ви таке про мене балакали?— Про твою будучину, синку. Аджеж ти знаєш, що о. Нестор твій батько.
— Що мама дурниці говорить! — фукнув Адась.
— Ні, синку, не дурниці! Я вже давніше призналась тобі до цього гріха й тепер признаюся при нім самім. Спитай його, коли хочеш. Гнівайся на мене за це, чи не гнівайся, а що сталося, те вже не відстанеться. Та уяви собі, о. Нестор чується близьким смерти, а не хоче сповнити свого останнього обов'язку супроти тебе.
— А то якого?
— Не хоче тобі записати свого маєтку.
— Ну, отче, це дуже негарно з вашого боку. Коли я ваш син, то кому ж ближчому ви можете лишити свій маєток? І кому потрібнішому[1]?
І Адась став перед о. Нестором, прибравши комічно-поважний вид. Його невеличка фігурка з рідким уже, на дві половини розділеним і гладко прилизаним волоссям, невеличкими блідо-рудими вусиками, одягнена в модний гарнітур[2] з рубіновою шпилькою у краватці, виглядала, мов з воску виліплена кукла. В сірих очах видно було втому, пересит життям і цинізм. На гладкому, низькому чолі ніяка поважніша думка не лишила сліду, а на устах грав легкодушний усміх. Слова матері про те, що о. Нестор є його батьком, не зробили на нього ніякого вражіння. Він підозрівав, що його мати грає цю комедію з тупоумним старцем на те, щоби схилити його до уложення заповіту на його користь, і для того взявся по-своєму піддержувати її ролю.— Ах, отче, якби ви знали, як я потребую грошей, багато грошей! — говорив він патетично. — Аджеж гляньте на мене! Я молодий, гарний, жити хочеться… гуляти хочеться. Коли йду вулицею, всі дівчата до мене всміхаються. Щастя, розкіш, і радість із кожного вікна манять мене до себе. Музика, вино, карти, товариство… ну, чого ви так скривились? Певно, ви як старий целебс того не розумієте. А все таки не бійтесь! І ви в молодших літах потрапили дещо! Вже коли ви з моєю мамою дійшли до ладу…
О. Нестор не видержав. Ця цинічна бесіда молодого панича збентежила його душу, відкликнулась у ній усею силою обурення, на яке тільки він був спосібний. Зірвався зі свого місця, випрямився перед Адасем, вищий від нього цілою головою, і хоч увесь тремтів, мов тростина на вітрі, крикнув задихаючись:
— Мовчи, молокососе! Не смій так говорити про те, чого не розумієш! Не смій жартувати з матері… і…
Та тут не стало в нього сили. Нерви взяли своє. Він знов упав на крісло, похилив голову й, закриваючи лице долонями, захлипав, як дитина.
Адась стояв на місці. Цинічний усміх не щез із його лиця при тім вибуху о. Нестора, першім вибуху, який від давніх-давніх літ із ним притрапився.
— Ого, го! — мовив він насмішливо. — Шановний татко аж тепер пригадав собі, що має дитину й хоче зо мною обходитися як із дитиною. Смію пригадати шановному таткові, що я вже давно повнолітний.
— Не клич мене татком! — сказав о. Нестор, перемігши трохи свій пароксизм.— Чому ні? Коли це так, як мама каже то не маєте чого стидатися. Хіба я поганий син?
— Будь ти собі й найкращий, але я тебе не хочу знати!
— Е, так то зле не буде! — мовив Адась. — А втім, як ваша воля. Поки живете, можете мене не знати, я про те не стою. Але присмерті раз тільки про мене згадайте, тоді, як будете робити свій заповіт.
— Ну, певно, що згадаю, — буркнув о. Нестор.
— І напишіть там пару слів.
— Певно, що напишу.
— Ну, а що напишете?
— Вже потім прочитаєш.
— Ні, я хочу тепер знати.
— А коли хочеш, так слухай. Із свого капіталу я зроблю фундацію[3] для бідних. Для різних категорій: для хлопів, зруйнованих лихвою, для переступників, випущених із криміналу й позбавлених зарібку, для невилічимих хорих. Увесь свій капітал на це оберну й додам у заповіті: а коли б мій син Адам Торський або його потомки опинилися в котрій-небудь категорії тих бідняків, то перед усіма іншими мають мати першенство до запомоги.
— Щоб ви самі ще зійшли на неї, дорогий таточку! — скрикнув Адась. — Я надіюсь, що вам рука всхне, заки зможете написати такий заповіт.
— Як не зможу написати, то подиктую.
— Швидше занімієте.
— Вже я найду спосіб, щоб зробити те, що хочу. Але одно скажу тобі й твоїй матері: на спадок по мені не гостріть собі зуби! Ніколи його не побачите!
— Побачимо, як воно буде! — промовила пані Олімпія, що ввесь час тої розмови між Адасем і о. Нестором сиділа при вікні, обернена до них плечима, а тепер знов обернулася лицем до о. Нестора.
Хвилину тривала понура мовчанка. Навіть Адась почув, що ціла та розмова була якась огидна, і перестав усміхатися. Шкаралуща чемної подоби, в котру ті троє людей досі старанно заховували свої властиві чуття, тепер, не знати для чого, раптом розскочилась, обпала й щезла, і таємна досі ненависть, зажерливість та цинічна жадоба вживання чужим коштом виступила наверх. Серце о. Нестора ще щільніше замкнулося перед тими людьми, а заразом перший раз тепер у глибині його душі заворушилося те чуття, яке проймає подорожнього, що, мандруючи пустою лісовою стежкою, нараз попаде в середину вовчої тічки.
Та він потрохи злякався й себе самого. Аджеж ті жорстокі, брутальні тони, що вирвалися з його грудей при наляганнях пані й її сина, чи ж вони не були відгомоном його прив'язання до тих марних грошей, до тієї непожиточної для нього мамони, а ненависти до живих людей, близьких йому, зв'язаних із ним — нехай що тільки гріховними зв'язками? Тепер після цієї розмови зв'язки ті порвані, дальше супокійне життя його в цьому домі неможливе — це він ясно бачив, і знов почував холодну тривогу дитини, котра серед ночі найдеться сама в густім лісі. Куди тепер подітися? До кого вдатися? Кому повірити себе й той нещасний свій капітал, що чим далі, тим більше зі скарбу ставав для нього тягарем, небезпекою? О. Нестор був так збентежений і зворушений до глибини душі, що не мав сили розміркувати над цими питаннями. Він почував тільки страх, небезпеку й непевність тут, де тепер находився, і другий раз, тремтячи й хапаючись, мов перелякана безпомічна дитина, встав із крісла й почав збиратися до відходу. Цим разом ані пані Олімпія, ані Адась не зупиняли його, не промовили до нього ані слова. Він вийшов, не прощаючись і не кланяючись, і потюпав до свого покою, де зараз щільно замкнувся, немов боячись, щоб зараз же за ним у білий день не прибігла сюди яка погоня.
А пані Олімпія й Адась іще хвилину мовчали. А вкінці Адась із плаксивим видом обернувся до матері:
— Що ж тут властиво сталося? Чого він так розгнівався?
— Не розумію, — холодно відповіла пані. — Щось сталося старому. Прийшов і почав говорити про свою близьку смерть, про свої гріхи, про покуту. Чорт зна що за дурниці! А мені зовсім не до того було. Розлютив мене натяком на те, що хоче записати свій маєток на якусь фундацію. Я почала йому, як розумному чоловікові, вияснювати, що його обов'язок записати все тобі, а він ні та й ні!
— І чого ж він так ненавидить мене?
— Хто його зміркує? Я думаю, що він не так тебе ненавидить, як гроші свої любить і боїться, що ти їх швидко розпустиш. Скільки разів я тобі говорила, Адасику, щоб ти при нім не надто показував свою панську натуру, вдавав скромного, трудящого та дбайливого господаря.— Ех, буду я перед старим ідіотом маскуватися та комедію грати! — скрикнув із огидливим жестом Адась.
— Ну, ось бачиш, що з того вийшло. Тепер я вже й не знаю, що далі буде.
— А я не боюсь, — весело сказав Адась. — Коли він так любить свої гроші, то, певно, й до смерти не схоче розстатися з ними, не напише заповіту, і вони…
Тут увірвав. Як колишній правник він знав, що гроші ті ні в якім разі не стануть легально його власністю, тим більш, що перед судом годі йому буде покликатися на своє синівство, в котре й сам він не вірив.
— Ну, що вони? — запитала пані.
— Та що, по закону перейдуть на державний скарб, а хіба невеличка частина піде на громаду.
— Е, це ще хто його знає, як буде! — промовила таємно пані, здвигаючи плечима. — Коли б тільки він справді не зробив заповіту без мого відому.
— Або коли б не схотів від мами геть випровадитися! — додав Адась. — Я щось так міркую, що він мами боїться дуже.
— Ні, про це не бійся! Вже я не буду дурна. Вміла його досі держати при собі, зумію вдержати й тепер. Чень то вже недовго буде. Та чорт із ним! Тобі пора їхати додому. Адже твої товариші леда хвиля[4] тут будуть.
— Правда ваша! Пора їхати. Щоб чорт узяв дурного попа! Попсував мені ввесь гумор! Тьфу! Як він на мене визвірився! Точнісінько, мов би небіжчик із труни піднявся! Так до побачення з мамою!— До побачення! — сказала пані Олімпія. — А прибувайте швидко, не дайте мені довго чекати!
Адась вийшов із маминого покою і, свищучи якусь мелодію, підхоплену в кафешантані, сів на свою повозку й поїхав.
А за хвилю по його виїзді з тих самих сіней тихесенько виповз Гадина, що там сидів у порожній бочці від капусти й підслухав усю розмову пані з о. Нестором і з сином. Виповзнувши на подвір'я, він нараз випростувався і, свищучи якусь пісню, пішов просто попід панині вікна, немов тількищо вернувся відкись зі села. Пані побачила його.
— І куди ти, погане насіння, волочишся? — скрикнула вона крізь вікно.
— В церкві був, — байдужно й спокійно відповів Гадина й ішов далі.
— Стій! Зачекай! — скрикнула пані, вихиляючись. — У церкві? Хіба тепер із церкви вертають?
— Трохи по селу походив, поміж парубками.
— По селу? І чого тобі в селі потрібно?
— Аджеж нині у дворі роботи нема, то чень можна трохи з людьми поговорити! — буркнув Гадина.
— Ах, ти огиднику! — лютилася пані. — З людьми поговорити! І які там люди схочуть говорити з такою худобиною? Ти, певно, в корчмі сидів!
— А що то, пані мені гроші дали, щоб я мав з чим у корчмі сидіти? — з'їдливо відрубав Гадина, блиснувши на неї своїми чорними, як два вуглі, очима, аж пані Олімпія поблідла з лютости.
— О, не бійся! — скрикнула вона. — Знаю я, відки ти гроші береш!— Відки? — понуро, але твердо огризнувся Гадина.
— І ще питаєш! Небоже! Пам'ятай собі, що ти ще кримінал навідаєш! Чуєш?
— Може й навідаю, та чень дасть Бог, що не сам.
— А це що має значити? Кажи! — скрикнула пані.
— Нехай пані так голосно не кричать, бо я також дещо знаю!
— Що? Що? Що? — аж завищала пані Олімпія. — Що ти знаєш? Ну, скажи, що знаєш?
— Е, з вельможною панею багато б говорити, — грубо відповів Гадина, добре знаючи, що цвігнув її по-болючому. — А я от голоден, а там певно вже без мене пообідали.
І, обернувшися плечима до пані, він пішов до кухні, де челядь справді вже вся сиділа при обіді, не думаючи чекати на нього. Гапка привітала його рясною лайкою, та він цього не слухав, але вхопивши ложку, їв, що міг захопити. Тільки підігнавши трохи за другими, він відсапнув і озирнувся по товаристві. Тут був і старий Деменюк, і пастух від коров із підпасичем, і садівник зі своїм хлопцем, і Параска. Всі були, очевидно, голодні, бо не розмовляли нічого, тільки їли мовчки, сербаючи з великої миски яблучний суп, на котрий садівник дав яблук-падальниць, і закусюючи його чорним хлібом.
Аж коли суп скінчився і Гапка принесла величезний баняк[5] картоплі, а за нею Параска миску квасного молока, язики трохи розв'язалися.— Що там таке сталося, Йосипе? — запитав Деменюк, обертаючися до Гадини. — Чого це пані так на тебе розкричалася?
— Видно, що мене дуже любить, — сміючись, сказав Гадина, вишкрябуючи ложкою миску від супу.
— Ну, але ти її, видно, ще ліпше любиш, — доповів садівник. — Ми вже тільки слухали: ти їй слово, а вона тобі десять, ти щораз тихіше, а вона щораз голосніше.
— Ну, так! Я все з процентом плачу, — не без гордости сказав Гадина, забираючись до картоплі.
Картопля була в лушпині, її треба було теребити, і це розгнівало його.
— Гапонько, матінко! — промовив він щиро, обертаючись до Гапки.
— А що тобі, небоже? — відповіла та також лагідно, впадаючи в його тон.
— Дай тобі Боже, щоб з тебе так ті ангели з ріжками по смерті шкуру лупили, як ми тепер оту святу бульбицю мусимо при обіді лупити!
Загальний регіт був відповіддю на це побожне бажання.
— Ах, ти чортівське плем'я! — скрикнула Гапка, — та за що ж ти мене так тяженько кленеш?
— Тяженько? Я хотів як найделікатніше. А то за те, що нам отаку бульбицю в мундурі подаєш.
— Непотрібе, ти! — напустилася на нього Гапка, замахуючись здоровенною варехою.[6] — Адже як тебе заїду по гамалику[7], то світу Божого не побачиш! Ти думаєш, що я не маю іншої роботи, як для тебе бульбу шкробати? А сам ти що нині ввесь ранок робив? Чому не прийшов та не пошкробав? А шкробало б тебе попід серце та по печінках, ти, худобо погана! А дивіть на нього!
Ледве-не-ледве вдалося Деменюкові втишити Гапку хоч настільки, що вона тільки потихо в закутку бурчала та вичитувала Гадині безконечні парамеї[8]. А Гадина ані вухом не вів у той бік. Він сміявся, жартував з пані Олімпії, моргав до Параски, штуркав підпасича, трохи тумануватого[9] хлопчика, оповідав про те, як Цвяха били під корчмою, і загалом був дуже в веселому настрою. А коли скінчився обід, він, виходячи, вщипнув Параску в рам'я, моргнув на неї значуче й, вийшовши на подвір'я, скрутився сюди-туди, й коли всі розійшлися, він шмигнув до возівні. За хвилину, крадучись, прийшла туди й Параска.
— Ну, що чувати? — шепнула вона.
— Чудово, чудово! — шептав радісно Гадина.
— Ну, що таке, кажи!
— Знаєш, я підслухав розмову старої відьми з попом! Скажу тобі, чудо! Посварилися на-забий!
— Ну, що ти кажеш?
— Аж мені самому страшно було. Так і думалось, що вона кинеться на нього й задушить його на місці.
— Та за що?— Не знаю вже, з чого їм пішло, бо початку розмови я не дослухав добре, але те знаю, що стара налягала на попа, щоб записав усі гроші на панича. „То ваш син“ — каже. А він ні, та й ні! Потім панич приїхав, знов удвох почали на нього налягати, аж старий розлютився й так крикнув на панича, що я й не думав, щоб він так потрапив кричати.
— Ну, й нам чім же стало? — зацікавлена, питала Параска.
— Затявся старий. Усе одно товче: „Не запишу. Бог би мене покарав, хлопам роздам“.
— О, о, о! Хлопам? Яким хлопам?
— Або я знаю! Потім казав, що на бідних запише, а паничеві ні, та й ні.
— Ну, а стара що?
— А стара, як та ворона, все своє: „Отже ж не запишеш нікому, тільки нам! Отже наші будуть ті гроші“.
— Що ти кажеш? — скрикнула Параска, б'ючися об поли руками.
— Що чуєш.
— Що ж вона гадає з ним робити?
— Або я знаю. Та видно, що щось вони гадають, бо потім ще добрий час самі без попа розмовляли тихіше, так, що я не міг чути.
— Ой, то щось може вийти погане! — зо страхом сказала Параска.
— Певно. Ота стара відьма до всього спосібна. Та вже я буду її добре пильнувати.
— Пильнуй, пильнуй, може з того що добре і для нас вийде! — сказала Параска й незначно, мов миша діркою, вишмигнула з возівні. Гадина тількищо простяг руку, щоб її обняти, та її вже не було.— Параско! — кликнув він ізтиха у слід за нею, та вона вже була далеко. Маркітний[10] сам на себе й на неї, Гадина хвилинку постояв, подумав, а далі поліз на підрю[11] і, прогорнувши собі в сіні вигідне леговище, ліг спати.
Тим часом Адась, виїхавши від матері, погнав долі селом, туди, куди недовго перед тим вертав о. Нестор по розмові з ковалем Гердером. Розмова з о. Нестором ще трохи млоїла його, мов оскома на зубах, та швидко інші думки прогнали те прикре вражіння. Була це плитка[12], легкодушна й наскріз змислова[13] натура, в котрої фізичні імпульси переважали над духовими, чуття перемагали думку. Дбати про далеке будуче, укладати якісь хитрі пляни — не було його ділом: він ловив момент, не дбаючи про те, що той момент сплодить і до якого кінця доведе. Життя було для нього тільки сумою змислових розкошів, тож полювання на ті розкоші було цілим змістом його змагань і заходів.
Порівнявшися з обістям коваля Гердера, він почав їхати помаліше і просто брами три рази голосно луснув батогом. На подвір'ю загавкали пси, але з людей ніхто не обізвався, ніхто не виглянув на те лускання. Трохи маркітний, Адась поїхав дальше. Перед ним розкрилося широке, безмежне поле, і його очі побігли по тім полю мов бистрі шуліки, шукаючи добичі. Он там серед високого жита, що це таке мріє-похитується, червоне та повне? Чи то маківка така здорова? Ні, мабуть! Воно повзе, рушається межею, пробирається наперед до дороги. Адась повеселішав, радісно луснув батогом і вдарив по конях, котрі, чуючи запах знайомих піль і близькість стайні, форкаючи, помчалися стрілою. Ось уже близько та червона маківка. Видно виразно, що це не маківка, а дівоча голова, заквітчана та прибрана червоними та зеленими стрічками. З-під тих квіток і стрічок роздається дзвінкий дівочий голос, ллється пісня, тужлива та притім якась кокетливо оживлена коломийка:
Била мене моя мати в четвер по вечері,
Щоби я ся не дивила в очі паничеві.
Ой, бий мене, моя мати, хоч на смерть мя убий,
А я вийду на вулицю: „Паничу мій любий!“
Адась зупинив повозку супроти тої межі, по котрій ішла дівчина, і скрикнув радісно:
— Це ти, Маланко?
— Ні, — відгукнула Маланка й раптом потонула з головою в високім житі. Добру хвилю її не було видно, тільки чути було шелест жита, видно було, як воно розхилялося й хиталося там, де вона пробігла. Нараз Маланка, вся червона, як квітка, в білій сорочці і в червоній спідниці, вибігла з-поміж збіжжя, легко, мов серна, перескочила через придорожній рів і также легко вискочила на повозку. Адась сидів на переді й сам поганяв кіньми, і Маланка обхопила його з-заду руками за шию й покривала його лице, чоло, очі й волосся безумними, палкими поцілунками.
— Ну, досить того, досить! — промовив Адась, держачи в одній руці віжки, а в другій батіг і не можучи собі дати ради.— Любий мій! Дорогий! Гарний! Квітко моя! Раю мій! — шептала Маланка, не перестаючи його цілувати. — Я так і знала, що ти сам їхатимеш, надіялась тебе!
— Їдь зо мною на фільварок! — мовив Адась, обнімаючи її одною рукою й цілуючи її гарячі, малинові уста.
— Добре! — промовила радісно дівчина, але зараз посумніла й додала: — Але хіба тільки на коротку хвилинку.
— Чому? Адже нині неділя.
— Все одно, роботи багато.
— Е, плюнь ти на роботу! Дадуть собі ради й без тебе.
— Ні, любий мій! Я слуга. А до того ще… знаєш? Вони пильнують мене. Батько заказав гостро, щоб я з тобою не видалася, а сьогодні приводив навіть старого єґомостя, щоб мене впоминав.
— Ого! — скрикнув Адась.
— Ну, та я пустила йому тумана в очі, сказала, що про тебе й не думаю, ані ти про мене. Та про те коваль і його син готові зараз вихопитись, куди я пішла, хоч я випросилась на часинку до Гапки, тої, що у дворі.
— Не бійся, не похопляться!
Вони їхали ще якийсь час гостинцем, а потім звернули на польову дорогу, що вела до фільварку. На полі не було ані живої душі, тільки збіжжя, що дозрівали, шуміли й хвилювались у легкім вітрі, та де-де пасмуга конюшини наповнювала повітря медовим запахом.
— Ну, годі! — скрикнула нараз Маланка й легко, ледве чутно зіскочила з повозки. — Далі я не поїду. Тут уже близько фільварок. Міг би мене хто побачити з тобою.— Що? Ти хочеш геть іти? Покинути мене? — сумно, м'яко промовив Адась.
— Завтра побачимось.
— Ні! Слухай, Маласю! Іди оцею межею, ввійди в сад, там є діра у плоті, там тебе ніхто не побачить, а садом доберись до альтанки й там зажди мене. Я тільки хвилечку, тільки коні поміщу і слугам розпоряджу, що мають робити. А потім вибіжу до тебе і проведу тебе до свого покою.
— Е, не хочу! Боюсь.
— Не бійся, моє серденько! Чого тобі боятись? Я так зроблю, що ніхто тебе не побачить. Пообідаємо разом, а потім підеш собі додому.
Надія провести спокійно кілька хвилин разом із улюбленим паничем, обідати з ним, наговоритися з ним досита — була дуже понадлива для Маланки, і по короткім вагуванню вона пристала. Не кажучи й слова більше, вона шмигнула у збіжжя і щезла в ньому, а панич, весело подсвистуючи, поїхав до фільварку.
——————
- ↑ Потрібніший — той, що найбільше потрібує.
- ↑ Гарнітур — костюм.
- ↑ Фундація — запис
- ↑ Леда хвиля — ось-ось, незабаром (польськ. lada chwila).
- ↑ Баняк — бляшаний або залізний казан.
- ↑ Вареха — ложка
- ↑ Гамалик — лице.
- ↑ Парамеї — молитви.
- ↑ Тумануватий — дурнуватий.
- ↑ Маркітний — невдоволений, ніяковий.
- ↑ Підря — горище у клуні чи стайні.
- ↑ Плитка — неглибока, поверхова, мілка (польське).
- ↑ Змисловий — чуттєвий, коли переважає сексуальна (полова) сторона.