Твори (Франко, 1956–1962)/13/Захар Беркут/VIII
| ◀ VII | Твори в 20 томах Том XIII Захар Беркут VIII |
IX ▶ |
|
Поки боярин вернувся зі свого невдатного посольства, Максим сидів у його шатрі і прислухався та думав, що йому робити. Коротка стріча з Мирославою була світлою хвилею серед пітьми його невільництва. Її слова, її погляд, дотик її рук і її вісті, все те немов вирвало його з темного гробу, повернуло йому життя. Він чув, як вертала його давня смілість і надія. Спокійно, але з ясними думками дожидався він боярина.
— Так, ти тут? — скрикнув боярин, вступаючи в намет. — Бідний хлопче, даремно я старався про твоє увільнення. Завзятий твій старий! Хоч сивий, а дитина.
— А хіба ж я не казав тобі, боярине, що даремне твоє старання? — відповів Максим. — Ну, але що ж таке сказав мій батько?
— Казав, що будуть битися до останнього духу, та й годі! Або ми, каже, всі поляжемо,або ви.
— Мій батько не на вітер говорить, боярине. Він звик добре передумати, заким що говорить.— Вже я те бачу, що він хоч потроху, а правду каже! — мовив неохітно боярин. — Але що діяти? Все таки боротьба тухольців з монголами нерівна. Сила солому зломить, що кажи, те й кажи!
— Ей, боярине! Є способи на силу! — відмовив Максим.
— Ну, ну, бачив я їх способи! Моя дочка, запалена голова, ви вчарували її, то, певна річ, навчила їх робити метавки. Будемо тут мати градок каміння завтра, але не дуже шкідливий градок, бо не вміли добре виплести шнурових пружин.
— А крім метавок, думаєш, не мають іншого способу?
— Не знаю. Бачиться, нема. А втім не довго й чекати, рано побачимо. Тільки лихо моє з Бурундою; конче налягає: шукай та й шукай способу, щоб завтра рано вивести нас відси без бою і без страти часу. А тут тухольці вперлися, мов цапи рогами. Ну, та що мені зробить? Як не можна, то не можна!
— Ні, боярине, так не кажи! Поки що, ти все таки в монгольських руках так само, як я. Мусиш волити їх волю.
— Але що ж я їм удію?
— Я, може, міг би тобі стати в пригоді, боярине. Я вдячний тобі за твоє нинішнє милосердя наді мною. Коли хочеш, то я послужу тобі сьогодні.
— Ти? Мені? — скрикнув здивований боярин. — Що ж ти можеш зробити для мене?
— Я знаю стежку з цієї кітловини, безпечну, а скриту, про яку не знає ніхто в Тухлі, окрім мого батька й мене. Стежки тої не пильнують. Туди можна вивезти відділ монголів на верх і обсадити ними вивіз, а тоді легка річ буде розвалити засіки і вийти з цієї долини.
Боярин стояв, мов остовпілий, перед Максимом, ухам своїм віри не йняв. — Невже ж це може бути? — блиснуло в його голові, і знов потемніло, і щось защеміло в його серці. Хоч і як донедавна він ворогував на Максима, то все таки йому подобалася його лицарська твердість і незламність; тож тепер, коли почув такі Максимові слова, йому здавалося, що в його серці рветься щось глибоке і святе, рветься останнє пасмо віри в чесність і постійність людей.
— Хлопче, — скрикнув він, — що це ти говориш? Ти мав би хотіти зробити щось подібного?
— А що ж, боярине, — сказав напівсумно, а напівнасмішливо Максим, — сам же ти сказав, що сила солому ломить.
— Але ти, ти, що недавно ще присягався, що „волю, мовляв, умерти, ніж податися на зраду“?
— Що діяти, — сказав знов так само Максим, — як не можна додержати присяги, то не можна!
— І ти, з такою податливою натурою, смієш думати, що моя дочка буде любити тебе? — скрикнув гнівно боярин.
— Боярине, — відказав терпко Максим, — не згадуй про неї!
— А видиш, як тебе це вкололо! — сказав боярин, — видно, що я правду кажу.
— Хто знає, боярине, хто знає! У нас воєнний час, війна вчить усякої штуки. А що, якби…
— Якби що? Чому не договорюєш? — скрикнув Тугар Вовк.— Нічого, нічого! Я тільки ще раз питаю тебе: чи приймеш моє предложення?
— Але чи направду ти думаєш вести монголів проти своїх тухольців?
— Направду, коли тільки буде можна…
— Як то, коли буде можна? То значить, коли стежка не буде пильнована?
— Ні, я за те ручу, що стежка не буде пильнована і що пройдемо в білий день незамічені, коли тільки не буде якої іншої перешкоди.
— А яка ж би могла бути?
— Я… не знаю…
— Коли так, то нічого й баритися довго. Ходімо до Бурунди!
— Іди сам, боярине, і скажи йому те, що я оце тобі сказав. Про можливу перешкоду не потребуєш згадувати, бо я ще раз ручу тобі, що ані тухольці, ані ніякі інші збройні люди нам не перешкодять, а інші перешкоди чей не злякають ваших смільчаків.
— Нехай і так, — сказав Тугар Вовк.
— І проси його, щоб велів розкувати мене, бо в тих ланцюгах годі мені буде.
— Це розуміється само собою, — сказав боярин і пішов, усяко міркуючи по дорозі.
Які тривожні, які страшні, пекельні хвилі перебував Максим за той час, поки боярин пішов сповіщати Бурунду про його намір! Схопивши голову в руки, сидів він у страшній непевності, ловив вухом усякий найлегший шелест, немов ждав приходу когось найдорожчого його серцю. Він тремтів увесь, немов у лихорадці, і сік зубами, мов на морозі. Але хвилі плили так тихо, спокійно, ліниво, і кожна з них, мов гострими ведмежими кігтями, впивалася в його серце. А коли так не станеться, як казала Мирослава, і боярин почне налягати, щоб він сповняв свою обіцянку? Ну, звісна річ, смерти йому не минути, на смерть він готов віддавна, — але вмирати, не додержавши слова чоловікові, який на те слово поклався, якого будучність, може й життя, лежить на тім слові, — вмирати зрадником хоч би тільки в очах зрадника — це страшно, це мука, це гірше самої смерти. Але й сама смерть була йому тепер, після бачення з Мирославою, далеко страшніша, ніж перед годиною, ніж тоді, коли він сидів серед вулиці і непорушно дививсь на пожежу рідної хати, душачися димом тої пожежі… Але що це таке? В тій хвилі задрижала земля, і страшенний лускіт потряс повітрям. Гамір знявся в таборі, крик, брязкіт оружжя — що це таке сталося? Максим зірвався на рівні ноги і сплеснув у долоні, аж забряжчали його пута. Радість, радість! Це тухольці працюють! Це вони будують оту заваду, що спинить монголів і не дасть йому бути зрадником! Тепер йому можна й умерти спокійно, бо він навіть ворогові не зломить свого слова. Серце його билося живо, голосно, — він не міг висидіти на місці, але почав ходити по наметі. Гамір у таборі почав стихати, і в тій хвилі вбіг боярин до намету. Лице його ясніло радістю і вдоволенням.
— Хлопче, — сказав він живо. — дуже в пору прийшло твоє предложення. Воно вирятувало мене з великої біди. Ти чув той гук? Хитрі твої тухольці: роблять засіки і позаду нас. Живо ходи до начальника, він уже збирає відділ, що має йти з тобою. Нам треба швидко видобутися відси, тут небезпечно.
Мов гострі ножі, вразили в серце Максима ті слова. Будь-що-будь, а йому треба було припізнити похід аж до тої хвилі, коли він станеться неможливим.
— А це відколи, боярине, ви почали лякатися хлопських засіків? Я не думаю, щоб так нагло яка небезпека грозила монголам. Нехай собі тухольці бавляться засіками, живо ми зженемо їх із них. А квапитись нам нічого, бо й так, бачиш, ще не розвиднілося. А поки не стане зовсім видно, поти й виходу, про який кажу, не знайдемо.
— Але що ж це за вихід такий, що тільки вдень можна його знайти?
— Слухай, боярине, що за вихід. У нашім огороді, в однім місці під верствою землі лежить велика плита. Треба винайти це місце, відкопати і відвалити плиту, а тоді вийдемо до тісного, поміж підземні скелі проробленого хідника, який виведе нас аж на гору, просто на Ясну поляну, там, де ти недавно бачив мого батька.
— Ну, чого ж тут чекати? Ходімо зараз і шукаймо! — скрикнув боярин.
— Добре тобі мовити, боярине, тільки одне забув, що село згоріло, плоти й будинки наші погоріли, знак, по якому можна було пізнати те місце, також згорів, так що напотемки я ніяким світом не знайду його. Та ще раз кажу, чого квапитися, коли хід наш безпечний і серед білого дня?
— Га, нехай буде й по-твойому, — сказав вкінці боярин. — Іду звістити про це Бурунду, і зараз пришлю таких, що розкують тебе. Тільки, небоже, ти все таки лишишся під вартою, бо, скажу тобі правду, ані Бурунда, ані я не довіряємо тобі, і скоро би показалося, що ти зводиш нас, то будь певний, що смерти не минеш.— Я це давно знаю, боярине! — сказав безжурно Максим.
Знов вийшов боярин, і швидко потім увійшли два монгольські ковалі, розкували Максима і зняли з нього тяжкі ланцюги. Мов на світ народився, таким легким почув себе Максим, позбувшися тих залізних тягарів, що близько добу втискалися йому не лише в тіло, але немов би аж у душу. З легким серцем і повний надії він пішов під проводом монголів перед намет Бурунди. Бурунда змірив його від ніг до голови своїми грізними, дикими очима, і сказав через товмача — цю послугу цим разом сповняв для обох Тугар Вовк:
— Рабе, — мовив Бурунда. — Я чув, що ти знаєш вихід із цієї долини?
— Знаю, — відказав Максим.
— І готов показати його нам?
— Готов.
— Якої плати надієшся за те?
— Ніякої.
— Для чого ж це робиш?
— З доброї волі.
— Де цей вихід?
— В огороді мого батька.
— Можеш зараз знайти його?
— Не можу. Все там погоріло, а вихід грубо прикопаний землею. Коли розвидниться, знайду.
— Оце ж розвиднюється. Іди й шукай! І слухай, що тобі скажу. Коли говориш правду, коли знайдеш вихід, то будеш свобідний, ще й дари одержиш. Коли ж дуриш нас пустими словами, то згинеш у страшних муках.
— Покладаюсь на твоє слово, великий бегадире, — сказав Максим, — покладайсь і ти на моє слово!— Іди ж і шукай виходу. Ось тобі поміч! Я сам іду з тобою.
Як повільно, оглядно йшов Максим! Як старанно обзирав кожний куточок, кожний камінчик, немов стараючись прикликати собі в тямку положення місцевости, змінене вчорашньою пожежею! Хоч до огорода його батька було ще далеко, то він кілька разів зупинявся, прилягав до землі, стукав, шпортав, а все позирав наперед себе, до потоку, відки мала прийти для нього поміч. Слимаковим ходом поступав відділ наперед, — уже Бурунда почав нетерпитися.
— Не гнівайся, великий бегадире, — сказав Максим. — Учорашня пожежа загладила всі сліди людського життя на тій долині. Годі мені відразу розпізнатися. От зараз і будемо на обійстю мого батька.
Цікавим оком зирнув Максим на потік. Господи, Тобі слава! Береги вже повнісінькі — ще хвиля, а вода розіллється по долині! Ба, понижче села, при тіснині, уже виднілися широкі річки і ставки, червоні, як кров, від червоности сходового сонця. Тепер, значиться, можна! Швидко попровадив Максим монголів на батьків огород, швидко винайшов місце, де земля глухо стугоніла, а Бурунда, дрижачи з нетерплячки, крикнув монголам, щоб копали. Аж тепер він глипнув кругом і побачив розлиту по рівнині воду.
— Га, а це що? — скрикнув він, знятий якоюсь невиясненою тривогою.
Тугар Вовк і собі ж затремтів. Тільки Максим стояв спокійний, безжурний.
— Нічого, бегадире! Цієї ночі впали дощі в горах, а по кожній зливі наш потік виливає. Але це нічого, сюди не доходить вода ніколи.— А, так, — сказав Бурунда, перемагаючи в собі тривогу. — Ну, коли так, то копайте далі!
Але Максим мовив неправду. Вода розливалася чимраз ширше по рівнині, і тільки несвідущі та залякані монголи не могли порозуміти, що це не повінь, що вода в потоці зовсім чиста, що не тече наперед, не шумить, тільки дметься вгору і розливається з берегів.
Тим часом копання йшло поволі, хоч монголи трудилися з усієї сили. Аж ось і справді рискалі задудніли об щось тверде. Плита! Але плита показалася широка, ширша, ніж викопана монголами яма. Приходилось розкопувати яму ширше, щоб вийняти її, або розбивати плиту. Максим тривожними очима слідив зріст води. Ціла частина долини понижче села була вже залита. Валом котилася вода горі долиною, якраз у противнім напрямі від того, в якім плила від віку. Аж ось у монгольськім таборі залунали страшні крики. Вода виступила з берегів і тисячними потоками розливалася по таборі.
— Рабе, що це значить? — скрикнув на Максима Бурунда.
— Що ж, бегадире, — відмовив Максим, — видно, велика туча впала в горах, наш потічок дужче виливає, ніж звичайно. Але невже ж вам боятися води, що сягає по кістки? Розбивайте плиту, — скрикнув він до монголів, — нехай побачить великий бегадир, що я не обдурював його!
Загримали монгольські топори об плиту, але плита була груба і міцна, годі було її розбити.
— Гримайте ліпше! — кричав Бурунда, не можучи вже тепер опанувати своєї тривоги на вид тої води, що заливала одностайним озером велику частину тухольської долини і валом котилася просто до них. Але плита була тухольської вдачі і опиралася до останньої змоги. Та ось вона луснула; ще один дружній удар, і вона, розбита на кусні, впала додолу, а разом з нею впали й ті монголи, що стояли на ній. Темне гирло підземного хідника показалося очам згромаджених.
— Видиш, бегадире! — сказав Максим. — Скажи сам, чи обдурював я тебе?
Але Бурунда якось не радувався відкритим хідником. Валом надбігла вода і заплюскотіла при ногах монголів. Ще хвиля, і з веселим плюскотом полилася вода в нововідкриту яму.
— Спиніть воду, спиніть воду! — кричав Бурунда, і кинулись монголи гатити воду довкола ями. Але й це вже було запізно. Вода покрила землю, глина розм'якла і розпливалася болотом у руках монголів, така гать не могла спинити води, яка чимраз сильніше, з усіх боків валилася в яму, довго плюскотіла і щезала в ній, поки вкінці не наповнила її зовсім. Мов остовпілі, стояли монголи над ямою і дивилися, як вода заливала останній їх вихід із долини.
— Рабе! — сказав Бурунда до Максима, — чи це твій вихід?
— Бегадире, чи можу ж я приказувати водам? — відповів Максим.
Бурунда нічого не відповів, а лише дивився кругом на воду, що чимраз грубшою верствою покривала долину. Вже гладким дзеркалом іскрилася вода по цілій долині, тільки де-де визирали, мов невеличкі острови, кусники сухої землі. В монгольськім таборі був крик і замішання, хоч вода доходила монголам ледве до кісток.— Бегадире, — сказав Максим до Бурунди, бачучи, що той забирається вертати до свого намету, — пригадую тобі твоє слово. Ти сказав, що як покажу тобі вихід, буду вільний. Я показав тобі вихід.
— І вихід одурив мене. Тоді будеш вільний, як усі вийдемо з цієї долини, не скоріше!
І Бурунда пішов робити порядок у своїм змішанім війську, а за ним пішла й його дружина.
Монгольське військо стояло довгими рядами, по кістки в воді, сумне, безрадне. Хоч і як мілка була вода, але та її маса, що вкрила вже всю долину, гладка, прозірчаста, мов блискуче розтоплене скло, і той водопад, що, мов світляний стовп, стояв над водяною площею і раз-у-раз доливав до неї нової води, — от що лякало монголів. Але годі було стояти! Сама тривога, сам вид грізної небезпеки побуджували тих людей до якогось діла, хоч би й безплідного, до руху. Конечно треба було щось зробити, стрібувати щастя, бо інакше, — Бурунда чув це добре, — вся та маса монголів піде в розтіч, розбігнеться, гнана власною тривогою. Бурунда велів цілому війську зібратися докупи, збитися в тісну масу.
Що ви, мужі чи коти, що так боїтеся тих кількох крапель води? Чи такі ж то ріки перебували ми? Що цей потік проти Яіка і Волги, і Дону, і Дніпра? Не бійтеся, вода по кістки не здужає затопити вас! Далі до вивозу! Нападемо всі збитою масою! Не дбаймо на страти! Перемога мусить бути наша!
Так кричав Бурунда і пішов передом. Двигнулась за ним монгольська сила, бродячи в воді з голосним плюскотом, від якого лунали гори і стогнали ліси. Але на сто кроків від вивозу стрінув їх убивчий град каміння, киданого метавками. Великі кам'яні кругляки, щербате каміння і річний піщаник, усе те валило в збиту громаду монголів, друхотало кості, розбивало голови. Кров'ю зачервонілася вода під їх ногами. Не зважаючи на крик Бурунди, військо розскочилося, найбільша частина подалася взад, там де не могло досягнути її каміння. Вкінці й сам Бурунда з рештою своїх найсміліших туркоманів мусив відступити, бо град каміння чим далі ставав дужчий, а монгольські стріли не робили тухольцям ніякої шкоди. Тугар Вовк зирнув пильно на ворожі становища і побачив, що при найбільшій метавці, яка ненастанно кидала то тяжкі брили, то цілі кірці[1] дрібного каміння на монголів, стояла його донька Мирослава серед кількох вікових уже тухольців і кермувала всіми рухами страшної машини. Максим давно вже побачив її і не зводив із неї очей. Як рад би був він тепер стояти коло неї і слухати її смілих, розумних приказів і поражати ворога по її наказу! Та ба, не так йому судилося! Ось він стоїть сам серед тих ворогів, правда, без кайданів, та все таки безоружний, невільник, і бажає, щоб хоть камінь, кинений її рукою, закінчив його життя і його муку.
Тугар Вовк сіпнув його за рукав.
— Годі там вдивлятися, хлопче, — сказав він. — Здуріла моя донька, та он що виробляє! Але нам усе таки круто приходиться. Чи у вас такі повені часто бувають?
— Такі? Ніколи.
— Як то? Ніколи?
— А так, бо це не повінь. Аджеж бачиш, що вода чиста.— Не повінь? А що ж?
— Хіба ж ти ще не догадався, боярине? Тухольці загатили потік, щоб залити водою долину.
— Загатили! — скрикнув боярин. — Значиться…
— Значиться, вода буде раз-у-раз більшати, поки…
— Поки що?
— Поки всіх нас не затопить. От що!
Боярин кулаком ударив себе в голову.
— І ти це знав наперед?
— Знав, від твоєї доньки. Це, боярине, мій батько таке придумав.
— О, прокляття! І чому ж ти не сказав мені цього скоріше?
— На що?
— Ми були б хоч оба спаслися.
— На це ще маємо час, — сказав спокійно Максим. — Тільки держімся разом, і коли б що до чого, не дай мене, боярине, безоружного скривдити.
— Це розуміється, — сказав боярин, — тільки що ж нам робити?
— Поки що, нема ще страху, — відказав Максим. — Потік малий, а долина широка, вода прибуває дуже поволі. Але це не довго так буде. Може за пів години прибуде з гір правдива повінь і живо наповнить цілу долину. До вечера вже буде по цілій долині води вище, ніж найвищий муж. А нам конче треба продержатися до того часу. Бо поки ще монголи будуть живі, то певно не випустять нас живих із своїх рук.
— Але до того часу вони можуть розсікти нас.
— Не бійся, боярине. Чоловік у небезпеці дуже смирний, дбає про себе, а не про смерть іншого. Стараймось тільки винайти для себе безпечне місце, де би нас вода не затопила, як прибуде повінь.
За час тої розмови між боярином і Максимом монголи зовсім уже відступили від берега і стояли серед води, не знаючи, що діяти. Вода сягала вже до колін. Бурунда люто дивився на того несподіваного ворога, що не лякався його гнівного голосу, ані його богатирської руки. Він копав його ногами, плював на нього, ганьбив його найзгірднішими словами, але ворог тихо, спокійно хлюпотів по долині, хвилював легенько і ріс і ріс чимраз вище. Вже сягав монголам до колін, утруднював їм хід, відбирав охоту до бою, ослаблював військову карність. Що це все мало значити? Невже ж вода довго буде ще змагатися? Коли дійде до пояса, то тоді всякий рух буде утруднений і тухольці своїм камінням повистрілюють їх, мов качок! Але вода ще була чиста, ясна; тільки там, куди брили монголи, стояли широкі болотяні калюжі.
Тугар Вовк приблизився до Бурунди.
— Великий бегадире, — сказав він, — ми в великій небезпеці.
— Чому? — спитав грізно Бурунда.
— Ця вода не буде опадати, бо наші вороги загатили потік, щоб затопити в тій долині всю монгольську силу.
— Га! — скрикнув Бурунда, — і ти, рабе поганий, смієш мені говорити це, коли сам запровадив нас у цю западню?
— Зважай, великий бегадире, що я не міг для зради запровадити вас сюди, бо що вам грозить, те грозить і мені.
— О, я знаю тебе! Ти ж і цієї ночі ходив до них торгуватися за згубу монголів.— Коли б я в тій цілі ходив, то чи думаєш, бегадире, що, знаючи згубу монголів, я був би вертався гинути разом з ними?
Бурунда вспокоївся трохи.
— Що ж нам діяти? — спитав він. — Невже ж таки так гинути?
— Ні, нам треба боронитися. Ще хвиля, бегадире, а тоді прийде з гір правдива повінь, і вона швидко наповнить цю долину. Проти неї передовсім треба боротися нам.
— Але як?
— Вели своєму війську, поки вода прозірчаста, збирати з дна каміння і класти на купи, високо, понад поверхність води. Стоячи на них, ми зможемо оборонитися й від слабшого ворога, тухольців.
Не роздумуючи довго, видав Бурунда війську наказ збирати каміння і класти накупи, кожний відділ для себе. Той наказ, що не грозив ніякою небезпекою, подобався монголам, а надія стояти на сухім і не лазити повиш[2] колін у воді додала їм духу. З радісним криком вони кинулися в розбрід по долині, збираючи каміння і стягаючи його на купи. Тухольці стояли на своїх стінах довкола озера і реготалися, дивлячись на їх роботу.
— Сюди, сюди! — кликали вони монголів. — У нас каміння досить, усіх вас обділимо!
Але коли деякі монголи надто наближалися до їх становищ, зараз скрипіла машина і жужмом летіло каміння на нещасних, що, бродячи в глибокій воді ховалися, мордувалися, а втікати не могли. Хотя-нехотя мусіли тепер монголи держатися на середині долини, здалека від тухольських метавок. Бурунда трохи не сказився в своїй немочі, видячи гордість, чуючи насміхи тухольців.
— Ні, це не може бути! — скрикнув він. — Гей, до мене, мої вірні туркомани!
Найсміліший відділ монгольського війська зібрався довкола нього, хлопи, як дуб'я, як степові тигри, з яких шкіри мали понапинані на собі. Він попровадив їх проти одного тухольського становища, висуненого наперед, самітного, на гострім, щербатім обриві. Невеличка купка тухольців стояла там коло нової метавки.
— Затроєними стрілами на них! — крикнув Бурунда, і, мов шершені, засвистіли стріли в повітрі. Зойкнули поранені тухольці і замішалися, а монголи з радісним криком поступили наперед.
— Не давайте їм громадитися! — кричав Бурунда, — не давайте їм кидати на нас каміння! Тут можемо вкріпитися.
І він поділив свій відділ на дві половині: одна мала ненастанно стріляти на вороже становище, а друга — громадити на купу каміння для охорони від води. Тугар Вовк і Максим, котрих Бурунда невідлучно провадив із собою, також прикладали рук до роботи, зносили каміння і скидали його на купу. Але ця робота ставала чимраз труднішою. Вода доходила вже до пояса. Почало не ставати каміння, а купа ще не досягала до поверхні води. Бурунда командував над стрільцями. Вже десять тухольців було ранених; вони конали від страшної гадючої отрути, що дісталась їм у кров на ті рани даремні були всі ліки Захара Беркута.
— Покиньте, діти, це становище! — сказав Захар. — Нехай він стоїть собі тут перед стрімкою стіною! Вирятуватись туди не зможе, а ще до того маючи воду під ногами!
Тухольці покинули становище. Втішно бродили монголи по воді, зносячи каміння на купу. Вкінці каміння зовсім не стало.
— Годі вам, хлопці, тягати каміння, — сказав до своїх вояків Бурунда. — Стрільці з луками, ставайте на купу і стріляйте на тих хлопів! Решта за мною! Мусимо здобути це становище, видряпатися горі цією стіною, хоч нехай тут і небо валиться! Ви, раби, також зі мною! Показуйте дорогу!
— Бегадире, — сказав Максим через уста Тугара Вовка, — туди дарма нам дертися, туди нема стежки вгору.
— Мусить бути! — скрикнув Бурунда і кинувся в воду, а за ним його туркомани. Грунт у тім місці був нерівний. Монголи ковзалися, падали, — вода, рушана легким вітром, билась сильними хвилями об стрімкі скелі і утруднювала їм дорогу. Хоч від монгольського становища до берега було не дальше, як двісті кроків, усе ж таки вони майже пів години потребували, щоб дійти туди. Тільки ж під самою скелею вода була ще глибша, майже по пахи, а стежки горі скелею не було ніякої. Зате з сусідніх тухольських становищ летіло каміння на смільчаків, і хоч більша його частина даремно гримала об скелю або падала в воду, то все ж становище Бурунди в тім місці було дуже невигідне й некорисне.
— Може твої молодці вміють добре лазити, — кепкував собі Максим, — туди горі цією стіною можна видряпатися на верх.
Але нікотрий із туркоманів-степовиків не вмів дряпатися горі стрімкими кам'яними стінами.— Коли так, — сказав Максим, — то дозволь, бегадире, мені першому вилізти і показати вам дорогу!
Але Бурунда вже й не слухав тих слів, що іншого надумуючи. Він знов розділив свою дружину на двоє: одну частину лишив на здобутім становищі, за захистом вистаючого скельного ребра, а з другою часткою, під проводом Максима й Тугара Вовка, пішов дальше, шукати кориснішого місця. Але скоро тільки купа їх, по пояс бродячи в воді, вихилилася з-за захищеного прибережка, коли разом із гори, з тухольських машин, посипалося на них каміння. Майже половина цілої громадки відразу полягла головами, — решта мусіла вертатися.
— Ходімо на своє безпечне становище, бегадире, — сказав Тугар Вовк. — Чи чуєш, який шум і крик по долині, мабуть повінь зближається!
Боярин сказав правду. Страшний шум водопаду, від котрого аж земля дриготіла, звіщав, що вода прибула велика. Каламутним валом котилися від водопаду величезні хвилі; ціла поверхня широкого озера збентежилася, покрилася піною. Замість чистого, спокійного дзеркала бушували тепер люті води, крутилися з шипотом вири, гойдалося і билося в кам'яних берегах розбурхане море. Страшно було глянути тепер по долині! Тут і там, мов чорні острови, виднілися з води купи монголів. Ані сліду якогобудь військового порядку не було вже між ними. Мов полова, розсіяна з купи буйним вітром, так розсіялась їх сила по долині, борючись із хвилями, десь-кудись з трудом прямуючи, кричачи і проклинаючи. Ніхто нікого не слухав, ні про кого не дбав. Одні стояли на нагромаджених купах каміння, щасливі, що хоч на хвилю були забезпечені від напору води. Інші тонули в воді по пахи, по шию, підпираючись на свої списи або махаючи вгору своїми луками. Але більша частина покидала луки, котрі, мов солома, крутилися в вирах. Деякі скидали з себе кожухи і пускали їх з водою, хоч самі сікли зубами з зимна, бажаючи тільки влегшити себе якнебудь. Котрі були нижчого росту, чіпалися високих і валили їх із ніг, разом з ними ще в воді шемечучись та борюкаючись. Деякі пускалися вплав, хоч самі не знали, куди й за чим плисти, бо опору не було ніде ніякої. Купи каміння, накидані серед поля в останній хвилі, могли помістити на собі тільки невеличке число щасливців, і ті були метою смертельної зависти, безтямних проклять з боку тих, що потопали. Довкола кожної купи тиснулись їх тисячі, скажених, ревучи, домагаючись і собі стояти на безпечнім місці. Даремно ті, що стояли на камінню, толкували їм, що купа не може помістити всіх, що комусь же треба гинути, — ніхто не хотів гинути, всі дерлися на каміння. Ті, що стояли на купах, мусіли боронитися від того напору, не хотячи самі гинути. Загримали молоти і топори монгольські об руки й черепи самих же монголів. Брат не знав брата в тій страшній хвилі близької смерти; товариш мордував товариша з більшою лютістю, ніж мордував би ворога. Ті з потопаючих, що стояли ззаду, ближче неохибної водяної смерти, тислися наперед; ті, що стояли при самих купах, виставлені на удари своїх товаришів, з зойком перлися взад; середні ревіли з болю й тривоги, стиснені з усіх боків, вдавлювані й задніми й передніми в воду. Деякі, вже тонучи, хапалися ще під водою за навалене в купи каміння і своїми судорожними рухами виривали його з місця. П'ять куп завалилося, і всі, що стояли на них, попадали в воду, зрівнялися з тими, від кого боронилися. А ті знов, нещасні, безумні з смертельної тривоги, за кожним разом піднімали радісний окрик, коли нова купа розвалювалась і нові жертви падали в пащеку страшного, безжалісного ворога. Деякі попадали в правдиву манію вбивання та нищення. Ось один, ростом велетень, з посинілим лицем, з затисненими зубами і покусаними до крови губами наосліп валить своїм топором по головах своїх товаришів, хто тільки підпадеться йому під руки, а коли ніхто не підпадається, валить по кривавих, клекочучих і запінених хвилях. Другий, регочучись істерично, спихає в воду тих, кому вдалось стати на якім підвищенню, на камені, на трупі товариша. Третій ричить, мов віл, і гримає ззаду потопаючих у плечі, мов рогами. Инший, закленувши[3] руки над головою, ридає, скиглить, пищить, мов дитина. Деякі, нічого не бачучи, крім неминучої смерти, вдираються на голови своїм товаришам, чіпаються їх волосся, пригинають їх додолу і тонуть разом з ними. Мов риби на терлі[4], спершися в тіснім шипоті[5], тиснуться, плюскочуть, виставляють голови з води, то знов тонуть, каламутять воду і хапають рознятими ротами повітря, — так і тут, серед великого, каламутного, розбурханого озера, кишіли, мордували себе, тонули, то знов на хвилю вихапувались із води, махали руками та головами, і знов тонули й гибли сотки, тисячі монголів. Німо, непорушно, мов дерев'яні стовпи, стояли на берегах тухольці; навіть найзавзятіші не могли без дрожі, без зойку, без сліз дивитися на ту громадну загибіль людей.
Мов остовпілий, дивився на цю страшну картину Бурунда бегадир. Хоч йому самому грозила не менша небезпека, хоч вода в його людей сягала вже по пахи, а бистрі течії, що потворилися в воді, валили їх із ніг і нагадували їм наглу потребу повороту на своє безпечне становище, — то прецінь довгу хвилю Бурунда стояв на місці, рвучи собі волосся і видаючи з горла страшні, беззв'язні окрики на вид загибелі свого війська. Ніхто не смів обізватися до нього словом у тій страшній хвилі: всі стояли довкола нього, тремтячи, борюкаючись з надсильним ворогом — водою.
— Ходімо! — сказав на остатку Бурунда. І вони почали простувати до тої купи каміння, яку виставили туркомани проти здобутого тухольського становища. Та й пора була! Вода змагалася чимраз дужче. Між ними а їх становищем утворився широкий вир, який вони могли перебути тільки купою, побравшися за руки. Тільки велетень Бурунда йшов передом сам, могутніми грудьми розбиваючи люті хвилі. Мов острівець серед моря, стояла горстка вояків на їх становищу, по пояс у воді, з луками, все ще нап'ятими й виміреними на опущене тухольське становище. У тих небезпека не знищила військового послуху. На щастя, ця купа каміння була більша від інших, зложена з великих брил і плит, які лише в воді можна було так легко піддвигнути. Більше як сто люда могло вигідно стояти на ній у боєвих поставах, а як раз стільки було людей довкола Бурунди, не числячи тих, яких він лишив під скелею. Ставши на тій купі, легше якось відітхнули товариші Бурунди. Поперед усього вони позирнули на тих своїх товаришів, що лишили їх були під скелею, числом сорок хлопа. В тім місці шаліла тепер люта хвиля, розбиваючись об зубці скелі і прискаючи далеко срібною піною. З туркоманів не було вже ані сліду, тільки часом, коли хвиля на момент уляглася, щось чорнілося на сірім камені; це був одинокий живий іще чоловік із тої дружини; заков'язлими пальцами він держався скелі, хоч як шарпала і рвала його люта хвиля. Він не кричав, не кликав рятунку, тільки гойдався за кожним приливом води, поки вкінці й він не щез, мов листок, сполосканий водою.
Бурунда, німий, синій з натуги і злости, зирнув довкола по долині. Страшні крики і зойки стихли вже. В вирах купами крутилися трупи, де-де виставляючи з води то затиснені п'ястуки, то ноги, то голови. Тільки десять куп, мов десять чорних островів, стояло ще живих на своїх кам'яних баштах, але й то вже було не військо, а тільки залякані, безсильні, безоружені недобитки, тремтячі й розбиті розпукою. Хоч одні з другими могли перекликатися, але помогти одні одним не могли і, чи в купах чи по одинцю, були однаково безрадні, ждали одної неминучої загибелі.
——————