Твори (Франко, 1956–1962)/12/XXXVI
| ◀ XXXV | Твори в 20 томах Том XII Перехресні стежки XXXVI |
XXXVII ▶ |
|
Лице старого селянина прояснилося.
— А я пана знаю, — мовив він.
— Яким чином?
— Адже ви нас боронили там у суді. Ви пан адукат Рафалович, правда?
Євгеній придивився ближче старому і пізнав свойого бувшого клієнта.
— А ви Демко Горішний.
— Бодай пан здорові були! Як пан собі затямили! А куди пан їдуть?
— Був у Гумниськах на терміні, а тепер, вертаючи, поїхав на Буркотин, хотів побачити ваше село.
— Ой, є що бачити! — сумовито відповів Демко. — Біда нас присідує, паночку, чимраз дужше та й дужше.
— А ви знаєте, нащо Пан Біг біду сотворив? — запитав Євгеній.
— Та нащо?
— Аби люди билися з нею.
— Та то воно так. Але як той казав: bijmy się chłopie, moja szabla, a twój kij[1].
— Певно, що то нерівно, але то ще не рація, щоби і кий із рук кидати і йти голіруч. Ну, а як же ваша справа з паном за пасовисько?— Та не знаю. Щось наші преліпотенти на пана відказують.
— Нібито на мене?
— А так. Кажуть — вибачайте, паночку, — що ви не хочете вести нашої справи, що ви радили їм відкупити у пана дідича те пасовисько.
— То неправда! Ну, та як собі хочуть. Не вірять мені, то я їм папери віддав. Нехай собі шукають іншого адвоката.
— Та вже знайшли, — пошепки, нахиляючися до Євгенія, мовив Демко.
— А кого?
— Та пана Шнадельського.
— Що?
— Пан Шнадельський — пан, певно, знають його, — він сам до нас зголосився, каже, що я вам усе зроблю, не давайтеся на підмову тамтому пану в місті, бо він підкуплений і запропастить вашу справу.
— І давно то було?
— О, вже пару тижнів тому. Пан Шнадельський часто буває у нас у селі — він їздить по селах і геть бере хлопські справи. Наші люди дуже до него горнуться, кажуть, що він дуже великий адукат і має доступ до самого цісаря.
— Бійтеся Бога, люди! — скрикнув Євгеній. — Але ж се ошуканець! Се не жаден адвокат! Він не має права ніяких справ провадити.
— Що пан говорять! — з переляком скрикнув Демко.
— Можете мені вірити. Говорю вам як чесний чоловік, а не для того, що він риє підо мною.
— Ой Господи! А наші люди до него, як до Бога, моляться! Та бо він уміє говорити з людьми! Так уміє придобритися, що думав би чоловік: отсе святий із неба зійшов.
— Я вам говорю по правді. Зрештою можете піти чи до старости, чи до кого хочете, і запитати його, чи пан Шнадельський — адвокат, чи ні?
— Та то правда.
— А тепер скажіть мені, ви знаєте, у вашого пана десь є дубовий ліс?
— А є.
— І красний?
— О, чудо, а не ліс. Там дуби отакі грубі, а рівні, як свічки.— І богато їх?
— О, то великий шмат ліса, буде зо двісті моргів.
— А будемо ми їхати попри нього?
— Ні, з сего боку села ні. Аж як переїдете за село та потім під гору, то там будете їхати через діброву. А нащо пан про се питають?
— Та так. Мені цікаво, чи пан не думає її рубати.
— Е, вже би давно був вирубав, але заказали з намісництва. А інші кажуть, що банк не позволяє рубати. Бо наш пан задовжений у банках, а на той ліс, то взяв більше як десять тисяч. І без банку не сміє рушити.
Тимчасом бричка минула ліс і заїхала в село, що лежало в долині над рікою. Посеред села між високими липами і ясенями стояв двір пана маршалка Брикальського.
— У пана маршалка сьогодні польовання, — мовив Демко, показуючи очима на двір. — У діброві дики стадами ходять, шкоду страшенну роблять по полю. На самій бульбі люди тисячні шкоди понесли. А панови було байдуже. Аж як йому самому дики цілий копець з бульбою розбили, то спросив польовання. Чуєте, як там трублять та гукають?
І, справді, з широких сугорбів, покритих високим дубовим лісом, що тепер під пожовклим листям виглядав мов лан велетенського спілого збіжжя, чути було гомін стрілецьких труб, крики та верески нагінки і де-де цюкання рушниць.
В'їхали в село. Проїхавши крутою вуличкою між городами, вибралися на широкий майдан, що розкинувся перед коршмою. Велика мурована коршма з заїздом, своїми обдряпаними стінами і своїм нехарним виглядом добре достроювалася до болотистого майдану. Перед коршмою стояла досить велика купа селян; ще більше число їх тислося до сіней, а з шинку чути було глухий гамір і видно було крізь повідчинювані вікна густий стиск голов.
— Ов, а се що за ярмарок? — мовив здивований Демко. — Може, пан тут стануть трохи спочити?
— Треба буде коней попасти, — обізвався з козла Берко. — Відси аж до міста не буде вже заїзду.
— Добре. Попасемо і поглянемо, що таке.
Бричка звернула до коршми. Селяни проступилися в дві лави, а побачивши якогось пана в бричці, познімали капелюхи. З гуркотом бричка вкотилася в коршемні дильовані сіни.
——————
- ↑ [Биймося, мужику: моя шабля, а твій кий].