Твори (Франко, 1956–1962)/12/XXX
| ◀ XXIX | Твори в 20 томах Том XII Перехресні стежки XXX |
XXXI ▶ |
|
Він здибав о. Зварича ще за селом. Священик, низенький, худенький чоловічок літ коло сорока, окружений купою селян і селянок, чалапав болотистим гостинцем, ідучи до села; ряд свіжих могилок на кладовищі, що темним чотирикутником розстелилося оподалік від села і манячіло своїми дерев'яними хрестами та капличкою на середині, показував, що о. Зварич власне вертав від похорону. Порівнявшися з купою людей, Євгеній привітався, велів жидові їхати наперед і заїздити на попівство, а сам зліз із брички і пішов пішки разом з панотцем і селянами.
— Що у вас, похорон був? — запитав він.
— О, так, похорон, — якось мов нерадо буркнув о. Зварич.
— Та й не один, — додав хтось із селян.
— Мруть хіба в селі?
— Ну, та… померли.
— Слабість яка? Пошесть?
— Ще гірше.
— Як то?
— Пошесть цісарсько-королівська, патентована.
— Що се ви, отче? Загадками говорите.
— Ба ні, що правда. Адже отсе вертаємо з такого похорону, якого ви ще, певно, не бачили. Семеро дітей нараз.
— Дифтерія? — не без легкого страху промовив Євгеній.
— Ні. Здоровісінькі були.
— Ну, через що ж померли?
— А, бачите, ведлуг пшипісу[1]. Фізик приїхав віспу щепити і защепив усі діти зопсованою коров'янкою. Замість віспи прищепив гангрену — і отсе сьогодні семеро ми їх поховали. А п'ятеро ще мучиться.
— Боже! — скрикнув Євгеній.
Селянки, що йшли позаду, всі голосно захлипали і піднесли фартухи до очей. Чоловіки йшли понурені, мовчки.
— Слухайте, пане, — промовив згодом один селянин. — Адже я старий чоловік. Сей хлопчик був мій одинак… три роки мав… як чічка, пане, як золото, хлопчик…
Перервав. Сльози душили його. Жінки позаду заридали наголос.
— Адже я не ручу за себе. Ану ж мені туск прийде до голови і я ще сеї ночи візьму сокиру за пояс і піду до міста, і зайду до пана фізика, і вгороджу її по сам обух йому в голову. Як гадаєте, пане, ви адукат — як міркуєте, що мені за се буде?
— Андрію, гей, Андрію! — з притиском, нервово обізвався священик. — Що ви говорите? Гріх таке говорити. Моліться Богу, щоб відвернув від вас лихі думки!
— Єгомость! — з болющим докором скрикнув селянин. — Адже знаєте мене не віднині. Скажіть самі, чи я забіяка, лиходій, душегуб? Чи я завинив що пану фізикови? Чи я йому в погану годину дорогу перейшов? За що ж він мене всиротив? За що він мені душу скалічив?
— Хіба ж він того хотів?
— Хотів чи не хотів, а чому не подбав, щоби чисту матерію щепити? — вмішався Євгеній. — Се ж очевидна його провина.
— Е, для хлопських дітей усе добре! — гірко говорили селяни. — Трута замісь матерії — овва! Чи то їх шкода? Умре їх з десятеро, то й що з того? Більше місця буде для паничів та жидиків.
— Слухайте, люди, — мовив Євгеній, — коли се сталося?
— Якраз нині тиждень тому.
— І ви давали про се знати кому?
— Зразу не знали, що сталося, — мовив о. Зварич. — Діти пищать з болю, рани на рученятах почервоніли, почали гнити. Тілько тоді один чоловік кинувся до міста по лікаря. Лікар приїхав і тілько в долоні сплеснув. Отсих семеро вже були при смерти. Тамтим іншим щось там робив, записував, але й на них слаба надія.
— То вже він сказав, що донесе про се, де треба, — додав один селянин.
— Ну, поки там він се зробить, ми зробимо від себе донесення до суду, — мовив Євгеній. — Адже се нечувана річ!
— Ой, пане, — мовив знов один селянин. — Чи раз то вже таке трафлялося, що діти від щеплення вмирали. Адже наші баби бояться пана фізика гірше зарази.
— Звичайно п'яний щепить, — лаконічно додав о. Зварич.
— Ну, і так йому се уходить? Ніхто про се не знає?
— Знають, чому би ні. І в раді повітовій знають, і в старостві знають, та що з того?
— Хто йому що зробить! — додавали селяни. — У него плечі.
— Ну, люди добрі, то так не може бути, — мовив Євгеній. — Сього не повинні пустити плазом! Такий чоловік ані одного дня більше не повинен бути фізиком.
— Іншому би певно не дарували, — мовив о. Зварич, — але пану Пшепюрському, жонатому з бувшою гувернанткою пана маршалка, ну, сьому не легко можна що зробити.
— Попробуємо, — мовив спокійно Євгеній з тою рішучістю, що виявляла ціле обурення, яким тремтіла в тій хвилі його душа. І, обертаючися до людей, він додав:
— Ходіть зараз на пробоство. Зробимо донесення, а завтра я сам подам прокураторові.
Селяни сумно хитали голови.
— Т-та, робіть, що знаєте, але ми одно знаємо. Йому за се нічого не буде. А втім, хоч би його й повісили, то наших діточок се не оживить.
Жінки, ридаючи, розходилися по хатах, а чоловіки разом з Євгенієм і о. Зваричем пішли на пробоство.
——————
- ↑ [За приписом].