Твори (Франко, 1956–1962)/12/XX
| ◀ XIX | Твори в 20 томах Том XII Перехресні стежки XX |
XXI ▶ |
|
Вечором тої самої неділі Євгеній сидів у своїм покою, занятий вироблюванням якогось рекурсу, коли нараз застукано до дверей, і ввійшов Стальський. Після тої пам'ятної стрічі, коли Стальський ночував у нього, Євгеній рідко здибався з ним, не заходив у розмову і оказувався супроти нього холодним і байдужним. Він почув, що його стара антипатія до сього чоловіка збільшилася, і не завдавав собі праці скривати се. Але Стальський, мов і не завважував нічого, кланявся Євгенію низенько, стрічав і прощав його облесливим усміхом і навіть — що всім було дивно — позаочі відзивався про нього з великими похвалами. А се була майже нечувана річ, аби Стальський похвалив кого позаочі.
— Добрий вечір пану меценасові! — мовив він, втикаючи насамперед свою голову до покою. — Можна ввійти?
— Прошу! Добрий вечір! — мовив Євгеній не дуже-то приязно, не встаючи з місця.
— Дуже перепрошаю, що перериваю пану меценасові роботу. Надіюсь, вона не дуже приємна?
Євгеній усміхнувся.
— Е, якби-то ми лиш приємної роботи шукали, то різні меценаси і офіціали могли б і з голоду померти.
— Га, га, га! Правда, правда! Значить, не потребую робити собі закидів, що перерву на хвильку.
— Е, се інша річ, — мовив Євгеній. — Робота досить пильна, треба зробити її.
— Надіюсь, що не конче сьогодні.
— Ну, я з таких, що завсіди волію сьогодні, ніж завтра. Але прошу сідати. Що вас приводить до мене в таку пізню годину, пане Стальський?
— Пізню? — аж скрикнув Стальський. — Що пан меценас мовлять! Ще ледво осьма. А я до пана меценаса справді з одною маленькою просьбою.
— Прошу, чим можу служити?
— Не знаю, як і казати. Може, се буде занадто велика претенсія з мого боку…— Ну, пане Стальський, без інтродукцій! Знаєте, ви були такі ласкаві помогти мені при інсталяції.
— Ах, пане меценас! Прошу не згадувати про се! Я робив для власної приємности і не хотів би, щоб ви за те почувалися до якогось обов'язку супроти мене.
— Ну, та говоріть-бо вже, чого вам треба, а то ми ще на самих церемоніях посваримося, — жартуючи, мовив Євгеній.
— Бачите, пане меценас, — мовив Стальський, опираючись головою на долоні, а ліктем на розі Євгенієвого бюрка, — тоді, коли я ночував у вас… ви були такі добрі і втрактували мене тою чудовою наливкою…
— І вона не дає вам спати, домагається компанії, — сміючись, мовив Євгеній.
— Ні, не те! Зовсім не те! — мовив Стальський. — Бачите, тоді я наговорив вам про свою жінку всякої всячини. Пригадуєте собі?
У Євгенія подерло морозом поза плечі.
— Так от і вийшло. Відтоді я передумав дещо, придивився дечому і дійшов до того, що я також недобре роблю.
У очах Стальського, на кінцях його уст, у цілім виразі лиця було щось мов насміх над тими словами; щирості, яка б давала їм властиву ціну, не було в його голосі ані сліду.
— Що ж, се похвально пізнати свою похибку, — мовив Євгеній, не знаючи, що йому сказати і пощо Стальський виволікає перед ним свої домашні справи.
— Пізнати! Не в тім річ. Знаєте, я такий чоловік: або пан, або пропав. Як робити щось, то робити до шпунту, а як ні, то й не зачинати. Як пізнав свою похибку, то зараз направити її.
— Значить, жиєте тепер зі своєю жінкою як слід?
— От в тім-то й річ! — мовив Стальський. — Знаєте, десять літ жили ми з собою, як чужі, як вороги, робили одно одному різні пакости і прикрости, — то так якось повернути оглоблі в противний бік… як би вам сказати, не á propos[1]. Рука не підіймається. Слово не вимовляється. Так от я задумав зробити се якось принадніше. Солідніше. Коли будемо самі обоє в хаті, то воно не вийде, — погань вийде, знаю наперед. Скінчиться новими докорами, новим гнівом. «Дай, — думаю, — справлю перепросини, як Бог приказав. Запрошу чужого чоловіка, любого мені, перед яким не маю секрету і не потребую ні з чим ховатися», — вас. Щоб ви, так сказати, були за свідка.
— Але ж, пане любий… — мовив Євгеній, та Стальський не дав йому докінчити.
— Прошу, пане меценас, не відмовте мені сього. Дуже вас прошу. Знаєте, від сього залежить спокій і щастя двоїх людей. А при тім позволю собі пригадати вам, що ви таки винні ще мені візит. Прошу не сперечатися, не вступлюся відси, поки не пристанете.
— Га, коли така ваша воля, то нехай і так, хоча, признаюся, як кавалер, я не чую себе покликаним до інтервенції в таких делікатних подружніх ділах.
— Але ж то не буде ніяка інтервенція. Звичайний візит. Ви вдаєте, що не знаєте нічогісінько, а ми обоє балакаємо собі, забавляємо гостя, — і при тій нагоді наші диференції вирівнюються. Тихо, мирно, незамітно.
— Дай Боже! Ну, а коли ж би ви думали се зробити?
— Сьогодні. Зараз. Усе вже готове. Що треба — накуплено, фіакер чекає на вулиці. Прошу перебратися — і їдемо!
— Га, коли так, то служу.
Євгеній перебрався в візитовий стрій, вони оба зі Стальським сіли на фіакра і поїхали. Їхали досить довго, бо Стальський жив на одній із найдовших вулиць, досить далеко на передмістю. Коли доїхали, Стальський задзвонив у хвіртці. Вийшла служниця. Він велів їй забрати з фіакра пакунки, а сам з Євгенієм пішов на ганок. У покою, що виходив до ганку, крізь скляні двері видно було світло. Се був салон. Так само світилося в однім боковім покою направо. Стальський видобув ключ, відімкнув двері, і вони ввійшли. Стук їх кроків і гомін розмови залунав у тихім домі.
По хвилі вітворилися бокові двері, і в них появилася висока постать у чорній сукні.
— Се моя жінка. Пан доктор Євгеній Рафалович.
Євгеній зирнув і остовпів. Се була Регіна.
——————
- ↑ [До речі].