Твори в 20 томах
Том XII

Іван Франко
Перехресні стежки
XLV
Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1960
XLV

Майже останні з тої купи відійшли Шварц і Шнадельський.

Вони проводили сю ніч у Стальського. Здибавшися з ним ще десь коло восьмої вони пару годин просиділи в шиночку, п'ючи пиво і балакаючи. Стальський мав уже трохи в голові і коло десятої встав і мовив до обох товаришів:

— Що нам тут сидіти? Ходіть до мене. Стрітимо новий рік у родиннім кружку.

Шнадельський почав вимовлятися.

— Може, вже пізно. Може, вашій пані наробимо клопоту?

— Е, що там моя пані! Не турбуйтесь про неї. Ходіть! Можемо зовсім не займати її.

І Стальський, набравши в склепику різних віктуалів та напитків, гукнув на фіакра, і всі три поїхали до його дому. В гостинній було темно, але в Регіниній спальні ще світилося. Стальський почав стукати. Прийшлось чекати досить довго, поки з кухні не вийшла служниця зо свічкою і не відчинила. Регіна хоч не спала, але, як звичайно, так і тепер, не виходила зі своєї спальні.

— Пані, певно, спить уже, — мовив пошепки Шнадельський, роздягаючися зі свойого плаща.

— Ні, не спить, — голосно сміючись, мовив Стальський. — Прошу, панове, зовсім без церемонії. Будьте, як у себе дома.

І він почав наказувати служниці, щоб якнайшвидше наставила самовар і принесла, якої треба було, посуди. За кілька мінут усі три товариші сиділи при столі, торкалися склянками, пили і закусували. Розмова, зразу ведена несмілими, притишеними голосами, робилася щораз голоснішою. Шнадельський оповідав масні анекдоти, що збуджували гучний регіт, а Шварц пробував навіть затягати пісень.

В тій хвилі нечутно отворилися двері від покою ліворуч і в них стала Регіна, вся в чорному, бліда, мов із воску виліплена. Голосом, ледви чутним зі зворушення, вона промовила:

— Перепрошаю панів, але я сьогодні нездорова. Може б панове були ласкаві забавлятися трохи тихіше.

Шварц і Шнадельський машинально обернулися на кріслах у той бік, відки почули голос, і тілько в слідуючій хвилі догадалися встати. Але Стальський, очевидно, чекав уже на щось подібного з боку своєї жінки, бо, не кажучи ані слова, схопився з місця, підбіг до неї і, обнявши її за стан, енергічним рухом втягнув її до гостиної.

— Але ж, Регінко, — мовив солоденько та з притиском, — хто ж вигадав бути такою нечемною супроти гостей! Ходи сюди! Позволь представити їх тобі. Пан Шнадельський. Пан Шварц. Сердечні хлоп'ята. Готові до всякої услуги, — правда, панове?..

— О, з цілого серця! З дорогої душі! — хором сказали Шварц і Шнадельський, кланяючись.

— Просимо, не пускай нам тут комедії про якусь слабість! — говорив далі Стальський. — Я знаю, у тебе трошка головка болить — з невиспання, так, так, а трошка, може, зо злости… тобто, від жовчи, від жовчи. Ось ми тобі зараз заординуємо лік. На, отсього, солоденького випий — як рукою відніме.

Він притяг Регіну до стола, незважаючи на її опір, посадив її на кріслі і, наливши чарку лікеру, підніс їй. Вона легенько відтрутила його руку. Та в тій хвилі та рука дрогнула непропорціонально сильно і так штучно, що весь лікер вихлюпнувся Регіні в лице і на сукню.

— Але ж, Регінко! Як же ж можна бути такою необережною! — з незміненими солодощами в голосі мовив Стальський. — Чи бач, усе розіллялося!

І в тій хвилі він відвернувся від неї і з найбайдужнішим видом почав зі Шнадельським розмову про якісь зовсім далекі речі. Регіна встала і пустилась іти геть.

— Але ж просимо тебе, посидь коло нас! — мовив Стальський, перериваючи свою розмову зі Шнадельським.

Однак Регіна, затуливши хусткою лице, облите лікером і горячими слізьми, вийшла.

— Ви образили паню, — мовив Шнадельський.

— Се з педагогії, — реготався Стальський.

— Як то так?

— А так. Вона у мене дуже амбітна. То я хочу троха зігнути, надломати її амбіцію.

— Але, може, пані справді нездорові? — закинув Шварц.

— Не вірте їй! Ані слова не вірте! Всі жінки комедіантки. Нездорова! Не бійтеся, щоб зробити чоловікові якусь пакість, якусь прикрість, на се у неї завсіди знайдеться і сила, і постанова, і концепт. Але зробити щось приємного — ох, ні, вона нездорова.

— Ну, здається, ви з супружого життя винесли досить нерожеву філософію, — завважав Шнадельський.

— Пане! — мовив Стальський, розвалюючися на кріслі і закурюючи цигаро. — Маю того життя і тої філософії от поти! І якби хто нині увільнив мене від сеї-от окраси родинного огнища, — він кивнув головою в бік тих дверей, якими вийшла Регіна, — то я вважав би його найбільшим своїм добродієм.

— Ну, жартуйте здорові! — мовив Шварц.

— Пане, мені не до жартів! — мовив поважно Стальський. — Попробували б ви пожити з нею десять літ так, як я, тоді могли б говорити в тій справі. Знаєте, я вже надіявся, що нарешті доля увільнить мене…

В тій хвилі його промову перервав дивний шум і гармидер, що доходив знадвору. Вже від доброї чверті години здалека доносився глухий гуркіт, мов торохтіння далекого грому, але присутні, заняті тим, що діялось у покою, не звертали на нього уваги. Та ось гуркіт залунав десь поблизу, затріщав, немов валився якийсь дерев'яний будинок або сипалось каміння з горища, і рівночасно залупотіли кроки по вулиці, почулися різкі крики:

— Тримай! Лапай!

Усі схопилися з місць.

— Що се? Що там діється? Валиться щось? Біжуть за кимсь. Чи злодій? Чи розбій який?

Гармидер зближався чимраз ближче. Торохтіння замовкло, а за хвилю різким гуркотом обізвалося ось тут десь недалеко, мов за стіною. Шварц і Шнадельський скочили до своїх загорток.

Пробі, що се таке? Чи не горить де?

— Тримай! Лапай! — залунали скажені крики на вулиці, і, мов буря, пролопотіла попід вікнами масова погоня. Шварц і Шнадельський уже були одягнені і, попрощавшися зі Стальським, вискочили за браму і щезли в пітьмі. Гармидер віддалився так само швидко, як набіг. Стальський добру хвилю наслухував іще край вікна, потім вернув до стола, налив собі чарку горілки і випив, налив другу і випив, думав щось, усміхався сам до себе, а потім налив іще одну чарку і випив.