Твори (Франко, 1956–1962)/12/XII
| ◀ XI | Твори в 20 томах Том XII Перехресні стежки XII |
XIII ▶ |
|
Д-ру Рафаловичу справді недовго прийшлося ждати на нагоду. Одного вечора, коли він уже був сам і мав замикати канцелярію, в дверях явився високий жид у довгім жупані, худий, з чорною бородою і довгими пейсами і, поклонившися, зупинився мовчки коло дверей.
— Чим можу вам служити? — промовив Євгеній, підходячи до нього ближче.
— Я Вагман, — промовив жид, роблячи крок наперед.
— Властитель сього дому?
— Так.
— Дуже мені приємно.
Євгеній подав йому руку. Він досі не бачив його ніколи, бо тоді, коли наймав помешкання, його не було дома, і він умовився і платив піврічний чинш його жінці, що завідувала всіми домами, жидівським звичаєм записаними на її ім'я.
— Ще не знати, чи буде вам приємно, — мовив Вагман, злегка всміхаючись.
— Або що? Приносите мені якусь неприємну новину? Хочете виповісти мені помешкання?
— Е, ні! Але я знаю, що вам там різні пани натуркали вуха, що я лихвар, п'явка, небезпечний чоловік.
— Ну, то подвійно приємно буде мені, коли дізнаюся від вас, що се неправда.
— А як дізнаєтеся, що правда?
— Ну, — мовив Євгеній, сміючись, — то ви були би перший лихвар, що признається до сього одверто, а в такім разі все-таки цікаво пізнати такого білого крука. Але поперед усього — перепрошаю, що так говорю з вами коло дверей. Маєте, може, до мене яке канцелярійне діло?
— Ні. Я думав, що пан меценас мають нині троха вільного часу. Давно збирався… хотів поговорити де про що…
— Дуже радо служу, хоч надто богато вільного часу й не маю. Але в такім разі позвольте, що замкну канцелярію і попрошу вас до себе нагору.
Коли були в Євгенієвім помешканню, сей попросив Вагмана сідати і потрактував його цигаром, але Вагман не взяв, звиняючися тим, що не курить.
— Мушу вам сказати, пане меценас, — говорив він, якось скоса позираючи на Євгенія, — що я, заким прийшов до вас, добре вивідувався про вас: із якого ви роду, де вчилися, де практикували. Се у нас звичайно робиться, коли хто хоче мати з ким діло.
— Ов! Значить, ви хочете мати зо мною якесь діло?
— Так. Не бійтеся, зовсім не лихварське і не таке, про яке вам говорили ті панове, що вас остерігали передо мною.
— Дуже цікавий дізнатися!
— Ну, та поки почнемо говорити про се діло, я мушу сказати вам дещо про себе. Бо не досить того, що я знаю вас; треба, щоб ви знали мене і не йшли насліпо.
— Дуже добре.
— Так, отже, я скажу вам, що я справді лихвар. Пощо таїтися з правдою? То значить, пану старості, ані пану президентові я в сьому не признаюся, але вам мушу. Скажу ще більше: мої товариші-лихварі уважають мене найгіршим, найнебезпечнішим лихварем, тому що я знаю закони і тисячні кручки, знаю людей і людську вдачу і вмію так зручно обмотати їх, що вони тілько зіпають у моїх сітках, але ніколи не можуть видобутися з них.
— О, то ви небезпечний чоловік, — сміявся Євгеній, усе ще вважаючи ті Вагманові признання якимсь жартом.
— Се вже вам інші сказали, то я не потребую повторяти, — спокійно і поважно мовив Вагман. — Тілько бачите, пане, між мною і іншими лихварями є одна різниця. Знаєте, між лихварями бувають спеціалісти: одні зичать гроші, інші ведуть лихву збіжжям, худобою, поживою для селян; одні обмежаються на селян, інші на офіцерів, одні дають під застав, інші на векслі. Я випробував усякі способи і зробився… як би то вам сказати — добродієм добродіїв.
Євгеній голосно засміявся.
— Не жартую, — мовив поважно Вагман. — Адже знаєте, що лихварів називають добродіями людськости. Ну, а я добродій тілько одної частини.
— Якої ж то частини?
Вагман похилив набік голову, мовби надумувався, як би то висловити свою думку.
— То так є. Я ділю людей на дві части: одні такі, що працюють, порпаються в землі, гиблюють дошки, ріжуть, шиють, будують. То прості люди. А є інші, що тим простим людям роблять добро і більше нічого. Пан дідич — ну, що він робить? Глядить, щоб наймити та робітники не гаяли часу, щоб робили порядно, служили вірно. Чи сам він потрафив би зробити порядно яку-небудь роботу, чи зумів би служити вірно, — про се ніхто не питає. Він жиє тілько на те, щоб для нього інші робили добре, щоб йому служили вірно. Він приучує інших працьовитости, точности, вірности, — одним словом, він робить їм добро — і з того жиє. Розумієте тепер, чому я називаю його добродієм.
— Розумію, розумію…
— Ну, або у нас у місті пан староста, пан президент, пан інспектор, панове судді — що вони роблять? Добро іншим і більше нічого. Вони піддержують порядок, хоронять справедливість, приучують людей любити вітчину і поважати закони. Чого ж вам треба більше?— Та хіба я жалуюся?
— Я довго придивлявся тим порядкам, і, знаєте, пане меценас, — мене обрушила велика нерівність. Тому брудному хлопові, тому ремісникові, тому бідному згінникові, гандляреві кождий робить добро, кождий дбає за нього, за його тіло й душу, кождий з усеї сили приучує його до працьовитости, до точности, до справедливости, до любови вітчини, а мої товариші-лихварі приучують їх навіть жити без поля, без хати і без хліба. А тим добродіям, учителям ніхто не квапиться робити добра, їх ніхто нічого не вчить. Вони, мовляв, усього навчилися по школах. Ну, пане, я відчув їх кривду, кинувся робити їм добро, опікуватися ними, проходити з ними свою школу і скажу вам, що можу похвалитися значними успіхами.
Зацікавлення, з яким Євгеній зразу слухав Вагманових слів, звільна перемінялося на обридження. Те, що він зразу вважав жартом, почало виглядати на цинізм.
— Не розумію, пане Вагман, пощо властиво…
— Перепрошаю, — перебив його Вагман зовсім поважно, і його очі почали набирати якогось дивного блиску. — Я прийшов представитися вам і хочу представитися не ліпшим і не гіршим, як я є. Я сказав вам: я лихвар. Тепер скажу вам більше: я розкинув сіті по всім повіті. Не знайдете тут дідича, не знайдете посесора, не знайдете урядника, що не сидів би більше або менше в моїй кишені. А треба вам знати, що, хто раз попадається в мої руки, той хіба чудом Божим може виплутатися з них. У мене є способи, є тихі спільники, і дорадники, і помічники… Я веду свої гешефти порядно! І не думайте, пане, що хочу сторгувати вас, щоб ви були моїм оборонцем, щоб заступали мої інтереси по судах. Слава Богу, я знаю закони настілько, скілько мені треба. І хоч як наші панове стискають на мене кулаки і закусують зуби, але законами нічого мені не вдіють. Ха, ха, ха! Вони знають один закон, а я знаю десять способів, щоб обійти той закон. Вони знають переграф — ну, що таке той переграф? Але я знаю далеко більше! Я знаю їх слабі сторони, їх привички, їх непрактичність, непорадність, негосподарність, лінивство, і все те — мої помічники. Ні, пане меценас, я досі не мав у суді ані одної справи і надіюся, що й нешвидко буду мати. То ви не потребуєте боятися, що я схочу компромітувати вас своєю клієнтелею. О, так, ті наші панове дуже були би раді, коли б я се зробив. Вони мали би оружжя против вас.
— Нащо їм оружжя против мене? — здивувався Євгеній.
— Нащо? Пане, як ви можете так питати? Адже вони бачуть у вас ворога, бояться вас, раді би сяк або так скомпромітувати вас.
— Не знаю, пощо б їм се придалося.
— Ви не з їх круга. Ви русин, хлопський адвокат. Бояться, щоб ви не збунтували хлопів, не повикривали їх брудів та погані — дідько знає, чого ще вони бояться. Знаєте, у кого смалець на голові, той боїться сонця.
— Але все-таки я не розумію, чим я можу служити вам… або ви мені, — мовив Євгеній.
— Ви мені нічим. А властиво дечим таки можете, але про се потім. Але може би я вам чим поміг? Знаєте, я тут у цілім повіті знаю, як хто сидить і як стоїть.
— До чого мені се знати?
— Ну, коли ви хочете тут вести свою політику, мати свій вплив, то се вам може придатися. Я знаю, ви хочете дещо робити між хлопами. Ну, то тут зараз против вас підіймуться всі — побачите. Прошу пам'ятати, що тих ваших противників я маю в кишені і готов допомогти вам.
Євгеній мовчки стиснув Вагманову руку.
— Та се ще колись буде, — мовив Вагман далі. — А тепер я хотів вам сказати одну річ. Наш пан маршалок повітовий, той, що недавно мав бунт у своїм селі і запакував був двадцять селян до криміналу, — знаєте, що ви боронили їх… Чую, що ви процесуєте його за пасовисько?
— Так.
— Даруйте, що смію дати вам одну раду. А властиво се би була рада для селян із того села. Пасовисько, що ви за нього процесуєтесь, має всього двадцять моргів. Що воно варто? П'ятсот ринських. А процес за нього коштує, певно, досі до 500, а під час бунту і військової екзекуції понесли селяни страти з на других 500, а що в арештах насиділися, а кілько було поранених… Ну, скажіть, чи то гешефт?
— Що ж діяти, коли вони чують себе в праві, а пан, очевидно, шукає собі зачіпки?
— Шукає зачіпки, бо мусить. Бо біда тисне. Знаєте, пане, треба мене спитати, як тому панові зітхається. І що ви від нього випроцесуєте? Тікай, голий, бо тебе обідру! Пан задовжений, маєток задовжений, а плечі має в суді. Виграти з ним нелегко, а виграєте, то користи ніякої. Я порадив би ліпше: нехай хлопи підуть до нього, але з вами! І загодіться. Але то не так треба годитися, як досі хлопи пробували. Він і говорити з вами не схоче. Але я вам дам його векслі і тратки, ви собі зробіть маленький витяг із його табулі і притисніть його до стіни: або пана зараз зліцитуємо, або згодіться продати нам увесь маєток.
Євгеній широко витріщив очі.
— Я не зовсім розумію вас, пане Вагман.
— Ну, ви не привикли мати діло з такими лихварями, як я, — злегка всміхаючись, мовив Вагман. — Але я хочу помалу повикурювати тих панків із сіл. Для того я так заскакую коло них. А з хлопами сам я не хочу мати діла, — то мені не кляпує. То я прошу вашої помочі. Бачите, тут у повіті скрізь пішла слава, що ви маючий чоловік, дуже маючий. Відки взялася та слава? Хто знає! Може, я й сам розпустив її, а може й ні. Досить, що мені вона на руку. Я хочу вірити вам, дам вам до рук ті векслі і довжні листи пана Брикальського, які в мене є, — а їх гарна купка, майже половина вартости його маєтку. Друга половина втоплена в банках. Значить, ви, маючи ті папери в руці, можете відразу того панка пустити з торбами. Він зразу буде фукатися, потім зм'якне, потім пришле жінку, щоб плакала перед вами, але ви знайте, що то все комедія, бо та жінка — то головна причина його руїни.
— Але що ж мені з того, що він піде з торбами? Маєток треба купити.
— Нехай хлопи купують.
— Хлопи, певно, купили би, але у них купила нема.
— Якого там купила треба? Те, що в банку назичено, лишиться на гіпотеці, а те, що у мене, — ну, з тим якось погодимося.
Євгеній усе ще не міг зорієнтуватися. Йому попросту не хотілося вірити, тим менше, що вся Вагманова подоба веліла догадуватися в ньому всього іншого, тілько не хлополюба. Але Вагман замість дальшої розмови видобув пачку векслів і довжних записів, розложив їх, просив Євгенія, щоб оглянув кождий і переконався про його правосильність, а потім узявся оповідати історію кождого з тих паперів, що, взяті разом, значили повну руїну одного шляхетського дому. Весь панський маєток оцінено на 120 000. На се у нього є 50 000 гіпотечних довгів, а в руках у Вагмана векслів і записів на 55 000. Господарство запущене, а потреби величезні, бо у панства дві панни вже вивіновані, а одна ще на відданню, та й сама пані (мачуха панночок) дуже любить забави. Панство видають річно десять тисяч, а маєток несе ледво п'ять, а як добрий рік, то шість.
Євгеній, розглянувши ті папери і вислухавши всю історію, похитав головою.
— Сумніваюся, щоб селяни могли купити сей маєток. То завелика річ на їх сили. Де їм узяти такого капіталу, щоб покрити хоч ваші векслі?
— Е, пане, — мовив Вагман, нахиляючись до нього і знижуючи голос. — Треба вам знати, що то моєї фабрики векслі. То не значить, щоб були фальшовані, борони Боже! Пан Брикальський не відопреться ані одного з них, ані не може за жаден заскаржити мене за лихву. Бачите, що тут майже кождий вексель виставлений на іншого акцептанта. То все мої гроші, але різні жиди зичили їх панові, і він досі певний, що жаден із тих вірителів не знає про іншого. І ще одно. Ось бачте, отсей вексель на 8 тисяч. Як ви думаєте, кілько було властиво позичено на нього? Всього три тисячі, але з умовою, що по трьох місяцях пан віддасть з процентом по 12 від ста. А як не віддасть, то за кождий дальший місяць платить по 20 від ста. Розуміється, що не віддав, а за рік уже старий вексель пішов у огонь, а той сам довг фігурував на новім векслі в сумі 4000. Ще рік минув, пан допозичив двісті ринських і переписав вексель на 5 тисяч, а тепер, по п'ятьох літах, се вже п'ятий вексель і довг наріс до 8 тисяч. І так майже з усіми. О, ми вміємо таких панків лоскотати. Але як прийде до того, що хлопи захочуть купити маєток, то я їм дарую всі ті проценти — розумієте, пане? Звернуть мені тілько капітал, та й то не конче відразу. З 50 тисяч зробиться, може, 18 або 20 тисяч.
Євгеній не міг вийти з диву, чуючи сю мову.
— Чимраз менше розумію вас, пане Вагман, — мовив він. — Прошу, заберіть свої папери!— Ну, що, не хочете робити, як вам раджу? — мовив Вагман, складаючи векслі.
— Попробую. Не смію відкинути вашої ради, бо се не мій інтерес, а моїх клієнтів. Тілько не розумію, який інтерес ви маєте в тім.
— Інтерес? Чи я мушу мати інтерес?
— Ну, купець… як ви кажете, лихвар…
— Я вже сказав вам, для кого я лихвар.
— А хлопам хотіли б помагати?
— Хотів би? Мм… Що я вам буду говорити так або ні? Маєте право не вірити мені. А от ви при нагоді спитайте про мене отця Зварича — знаєте отця Зварича, тут, із Бабковець.
— Знаю.
— Ну, так спитайте його про Вагмана, а я більше не скажу нічого.
— Добре. А тимчасом я завізву селян із маєтку пана Брикальського і пораджу їм братися до куповання села.
— Але про мене не згадуйте нічого, прошу вас! Скажіть, що можете їм допомогти, як пристануть.
— А як не пристануть?
— То я радив би вам самим купити той маєток.
— Мені? На які гроші? І пощо?
— Пане, — мовив Вагман, прихиляючи уста до його уха, — скажу вам секрет: у тім маєтку є триста моргів мішаного ліса зі старими гарними дубами. Один знайомий пише мені з Гамбурга, що там швидко будуть потребувати 500 000 дубів на кораблі. Агенти поїдуть по всіх краях, будуть добре платити. Розумієте ви, що се значить? Купите сьогодні, переждете рік і продаєте самі дуби, — а я знаю ті дуби! Поїдьте колись, ніби ненароком, огляньте й самі, зайдіть до лісничого, спитайте, кілько там тих дубів. Я певний, що буде з 10 тисяч таких, що придадуться на кораблі. І нехай вам за дуба loco[1] дадуть лиш 10 ринських, то маєте чистих 100 тисяч. Се значить, що весь маєток дістався вам за 20 тисяч, а коли хочете, то можете все поле, фільварки, стирти, сінокоси подарувати хлопам і нічого не стратите.
— Ну, пане Вагман, се все фантазії.— Ні, не фантазії, можете вірити мені. Зрештою ні, не вірте, а вперед переконайтеся, чи я брешу.
— Але чому ж ви не беретеся до сього гешефту?
— То не мій гешефт. І пощо мені? Я дітей не маю (при тім він важко зітхнув), нас двоє з жінкою, а при тім маємо в руках стілько інших гешефтів. Нащо нам того? Я би дуже хотів, щоб ви, пане меценас, узяли сю справу в руки. Я знаю вас, вірю вам, що ви се зробите добре і на користь тих людей. А коли ви не схочете, ну, то я знайду собі жида, такого, що ще й у руки мене поцілує. Але не знаю, чи на тім скористають ваші люди.
Євгеній обіцяв занятися сею справою і попрощався з Вагманом. Потім він довго, майже до півночі, ходив по покою і обмірковував слова сього незвичайного лихваря. Не все в них було йому ясне, і він постановив собі при найближчій нагоді розвідати про нього інших людей.
——————
- ↑ [На місці].