Твори (Франко, 1956–1962)/12/LVIII
| ◀ LVII | Твори в 20 томах Том XII Перехресні стежки LVIII |
LIX ▶ |
|
Регіна все ще стояла на місці, німа, недвижна, вперши очі в полум'я лампи.
— Ха, ха, ха, ха! — реготався Стальський, вертаючи від дверей і кидаючися на софку коло стола. — А що, Регінко? Добре я відіграв роль морально обуреного? Роль мужа, ображеного в своїх найсвятіших почуттях? Ха, ха, ха! Се було пишно, як я зачав тобі вичитувати мораль! А що, болить письо? Ну, ну, обітрися і не гнівайся. Се було потрібне — і для тебе, і для мене. Се не з злого серця, рибонько, а для нашого добра. Від любого пана мила й рана — правда, Регінко? Я знаю, ти у мене добра, ти мені не візьмеш сього за зле. А нащо була потрібна вся та історія при свідках, се ти пізнаєш, як трошка старша будеш. І як Бог дасть тобі ліпший розум, то може й подякуєш мені. А тепер годі вже стояти та глядіти на мене так, як на людоїда! Ну, заспокійся! Промов слово!
І він при тім пробував усміхатися до неї, але якось не міг довше дивитися в її лице. Те лице виглядало страшно — з слідами колишньої краси, оббрукане кров'ю, бліде і з несамовито блискучими очима, воно виглядало, як лице Медузи.
— Е, та що я буду до тебе балакати! Роби, як собі хочеш! Думай, як собі знаєш! Байдужісінько мені. Від сьогодні маю тебе в руках, ось що головне. Від сьогодні мусиш гнутися передо мною, мусиш так скакати, як я заграю. А скоро що не по-мойому — нагоню з хати, викину на вулицю, ще й сам замельдую до поліції, велю втягнути тебе на лісту таких женщин — знаєш? О, моя рибонько, я давно ждав на сю хвилю! Се буде мій тріумф, моя сатисфакція за Ориську, тямиш? У мене пам'ять добра, та й рахунку я знаю настілько, що хто мені зробив одну прикрість, я йому зроблю десять та й ще одинадцяту додам причинку. Я казав тобі тоді: пожалуєш сього — ти не слухала! Тепер маєш!
Він устав із софи, наблизився до неї, але зараз знов відступився, мов щось відпихало його.
— Тьфу! — мовив відвертаючись. — Кілько клопоту мусить чоловік перейти з тим бабським насінням! Поки з ними договоришся до ладу, то волів би копу пшениці змолотити. Аж у горлі пересохло! Ану, чи є де в шафці хоч крапля якої живиці?
І він пішов до креденсу, виняв із нього фляшку горілки і, не шукаючи чарки, підійшов знов до стола.
— Ось приятелька, ліпша від он того окатого опудала! Ся ніколи не зрадить. Небогато вона вміє, але те, що вміє, уділює завсіди однаково. Здорове було, опудало!
І, приткнувши шийку фляшки до уст, він почав булькотати. Вицідивши з половину того, що було в ній, він поставив фляшку на стіл і сів знов на софку.
— О, се чудесно! Мов огонь пішов по жилах. Ну, Регіно, випий і ти! Na frasunek dobry trunek![1] Ану! Покріпись — побачиш, мов рукою відніме! Все забудеш. А потому пай-пай… обоє… як муж і жінка… га? Як думаєш?
І, регочучись цинічно, він устав і наблизився до неї. Але знов почув, немов якась таємна сила відпихала його — і роззлостився.
— Тьфу на тебе! Відступися геть, чортяко! Ні п'єш, ні говориш, тілько мені своїм відьомським поглядом уст відбираєш! Махай спати!
І він пхнув її в груди. Вона цофнулася о крок далі і знов стала недвижно. Стальський ще раз узявся за фляшку і поти цідив, поки не спорожнив її всю. А потім сів на кріслі, оперся ліктями на стіл, склонив голову, воркотів іще щось пару хвиль і заснув.
Регіна стоїть німа, недвижна. Не думає нічого. Витріщеними очима вдивляється в полум'я лампи, але не бачить нічого довкола себе. В її уяві мигають відірвані образи, мов обривки різнобарвної матерії, кидані шаленим вихром. Блискучий камінець на сонячній вершині — Євгенієве лице, молоде, свіже, як було тоді, коли обоє йшли вулицею зі школи фортеп'янової гри… туркіт фіакрів… лице тітки… воно більшає, наближається, робиться страшенною, гнилою машкарою, розхиляє гнилі уста, показує чорні, щербаті зуби і сточений червами язик і бубонить прокляті слова:
— Най вас Бог благословить! Най вас Бог благословить!
А потім знов блискучий камінець на сонячнім вершку… і маленька дівчинка в ліжечку… і над нею похилене лице старої няньки… і бринить ледви чутно сумна-сумна пісенька:
Ой, вербо, вербо кучерява,
Ой, а хто ж тебе скучерявив?
Скучерявила темна нічка,
Підмила корінь бистра річка.
А потім знов блискучий камінець на сонячнім вершку… і маленька дівчинка, заблукана в лісі… і лице Ориськи, повновиде, червоне, з повними, м'ясистими губами і з безсоромно всміхненими очима… і знов тітка в труні… і з труни висунена труп'яча рука киває на неї… і знов сумна-сумна пісня, мов жалібний бренькіт мушки, замотаної в павуковій сіті:
Чи не будеш, моя мила, жалувати,
Гей, як ся буде сивий голуб трепотати?
А потім знов блискучий камінець на сонячнім вершку… і Євгенієве лице, зів'яле, старече, без цвіту молодості, без чару любові… і щось безформне, холодне, стоптане, столочене і викинене на смітник, але ще живе, ще не домучене до решти і знов бринить жалібна мелодія, мов стогін розпуки:
Ой, буду я, мій миленький, жалувати:
Гей, а хто ж буде дрібні діти годувати?
І грядка фіалків, левкой, астрів. А то не астри, не левкої, не фіалки, а якісь дивні ростини з дитячими личками… дівчатка з блакитними очима, хлопчики… чути дитячий сміх, галас… і рев хуртовини знадвору… і легкий стук до вікна… і вона помалу обернула лице — і її очі спинилися на отворенім креденсі. На поличці креденсу лежав сікач, яким вона нині рано колола цукор, і молоток. Вона зупинилася очима на тих предметах, а в ухах її знов забриніла жалібна-жалібна мелодія, мов розлучний писк мушки, замотаної в павутину:
Чи не будеш, моя мила, жалувати,
Гей, як ся буде сивий голуб трепотати?
— А справді, чи буде трепотатися? — сказав їй зично над ухом якийсь чужий, брутальний голос. Вона стрепенулася — оглянулась — коло неї не було нікого. Стальський спав, поклавши голову на зложені руки, а невеличка лисина на його тім'ю світилася до лампи. Регінині очі спочили на тій лисині, і їй здавалося, що з тім'я Стальського блиснув до її ока промінчик, подібний до того, який блискотів колись із сонячного вершка.
— А справді, чи буде трепотатися? — повторив той сам чужий, страшний голос, і вона знов стрепенулася і озирнулася, але коло неї не було нікого. Вона напружила слух, напружила застанову і зрозуміла, що сей голос говорив у нутрі її душі, на дні серця. Вона перелякалася страшенно, бо чула, що там устає якась нова, грізна сила, незалежна від її волі, сильніша від неї. Ще хвилю вона мовчки, німо боролася з тою силою, але та сила була брутальна, непоборима.
— Га, га, га! — реготалась та сила. — Ну, що шкодить попробувати, чи буде трепотатися?
І Регіна, мов знехотя, піднялася на пальці — потім піднесла одну ногу — зробила крок і станула знов на пальці. Тихо, не чути кроку. Хуртовина виє надворі, товче снігом у вікна — ще крок. Лампа мигоче на столі — хробачок стукає в стіні: раз, два, три, чотири — і став. Щось луснуло в її спальні — у неї завмерло серце — тихо-тихо — ще крок. Простягає руку до креденсу, бере в ліву сікач, у праву молоток — тихо. Буря виє, сніг сипле в вікна, хробачок стукає в стіні: раз, два, три, чотири — і знов замовк. Чому лише чотири стуки? «А, більше не треба, — мовить у її нутрі грубий, брутальний голос. — Чотири вистарчить». — Тихо. Вона простується, сміло йде до стола, легенько прикладає вістря сікача до тім'я Стальського — рука її не тремтить — підносить праву з молотком — і швидко щосили чотири рази б'є по тупім краю сікача.Сікач, широкий на добру долоню, весь, аж по тупий край, затонув у мізку.
— Ггг! — гикнув Стальський. Механічним відрухом голова метнулася вгору, за нею все тіло, воно перехилилося взад і разом з кріслом з глухим лускотом горілиць упало на поміст. Голова вдарилася до помоста, сікач вискочив із рани, за сікачем потекла кров, змішана з мізком. Стальський затрепав ногами, силкувався щось ухопити руками… ще раз… ще раз… легше… легше… годі…
Регіна стоїть і дивиться на нього. В її вухах знов бринить мелодія:
Ой, вербо, вербо кучерява,
Ой, а хто ж тебе скучерявив?
Надворі реве хуртовина. В її спальні щось немов зітхнуло важко-важко. «Се моя мама», — мигнуло їй у голові, і їй зовсім не було дивно, ані страшно. Хробачок застукав у стіні: раз, два, три, чотири. — Так, чотири досить, — сказав у її нутрі якийсь голос — не той попередній брутальний, а якийсь інший, жалібний-жалібний, мов остатнє хлипання розбитого серця.
Нараз крізь рев бурі і шум сніговійниці почулись їй якісь інші тони — острі, різкі. Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! Марш, тарабанений дерев'яними полінами по дерев'янім тарабані. «Кличуть! Кличуть!» — мигнуло в її голові, і вона скочила з місця.
Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! — чути було чимраз ближче.
— Я зараз! Я зараз! — шептала Регіна, скочила до своєї спальні і почала надягати шубу.
Тра-та-та! Тра-та-та! Тра-та-та! — лунало крізь рев вихру на вулиці ось-ось під її вікнами.
— Іду, йду! — мовила вона зовсім успокоєна і, не гасячи світла, не замикаючи на ключ дверей, вийшла з покою. Пішла за голосом. Сніг сипав, крутився, засипував очі, запирав дух у грудях. Ноги грузли по коліна. Регіна йшла, поспішала за гуком тарабана. Вкінці вона наблизилася до нього настілько, що побачила на яких десять кроків перед собою високу, згорблену стать тарабанщика, що, б'ючи праниками по балії, йшов звільна, борючись з вітром і бродячи в сипкім снігу. Він ішов, не озираючись, просто наперед, дихав важко, так, що в хвилях, коли паузував барабан, навіть крізь шум хуртовини чути було його важке сапання.Ідучи за Бараном усе в однаковім віддаленню, Регіна відійшла, може, на сто кроків від свойого дому. Коли б була обернулася тепер, не була б побачила не то дверей — ані ганку, ані хвіртки, ані навіть жовтих плям, що падали на вулицю з освітлених вікон. Снігова курява була занадто густа. Але дві мужеські постаті, що надійшли з противного кінця вулиці, побачили ті жовті плями.
— Чи я не казав? Стальський не спить іще! Ади, у нього світиться. Ввійдімо до нього! — мовив Шварц, ведучи попід руку Шнадельського, що, загорнувшися в свій довгий плащ і закотивши ковнір угору, йшов згорблений, мов опираючись.
— І чого ти тягнеш мене? — мовив він. — Чого нас тут треба так пізно?
— Треба, треба! Ти вже здайся на мене! — мовив Шварц і відчинив хвіртку.
— Але ж я чую себе недобре, тремчу, мене б'є пропасниця!
— Нічого! Се ж кождий зрозуміє, що ти змерз, простудився. А до розмови можеш не мішатися. Здайся на мене!
— Подивляю тебе! — мовив Шнадельський, цокочучи зубами.
Шварц тимчасом ввійшов на ганок, застукав до дверей, а не чуючи ніякого голосу з нутра, взяв за клямку. Двері відчинилися. Вони були незамкнені.
— Ов, а се що таке? — мовив він, обертаючися до Шнадельського, відчинив двері і ввійшов до покою.
— А! — вирвалося з його горла, а потім він став на місці як вритий.
— Що там? — запитав Шнадельський і ввійшов також до покою, зирнув і, вхопившися руками за одвірок, занімів. Довгу хвилю стояли оба, не можучи здобутися на слово. Мертве лице Стальського з примерзлим на ньому окриком болю лежало на долівці; вишкірені зуби, вибалушені очі й заціплені кулаки надавали сьому лицю вираз якоїсь страшної дикості і жорстокості.
— Що тут сталося? — перший прошептав Шнадельський, обертаючися до Шварца.
— Укоськали його, — мовив Шварц, поборюючи своє зворушення.
— Але хто?
— Можливо, що вона. А може…
Він задумався.— Може, хто?
— Може, Рафалович.
— Рафалович?
— Так. Щоб пімститися за зроблений йому скандал.
— А в такім разі де ж вона?
— Поглянемо.
І Шварц заглянув до Регіниної спальні.
— Нема її. Може, втекла і не вернула. Може, в змові з Рафаловичем…
— Що ж нам робити? Розбудити служницю, сусід? Наробити гвалту?
— А пощо? — запитав Шварц. — Що нас се обходить? Який інтерес маємо розголошувати се?
— Або я знаю!..
— Я думаю навпаки: чим пізніше завтра викриється се вбійство, тим ліпше. Лишімо се служниці. Навіть ще більше — погасімо лампи і замкнімо покій від вулиці.
— Чи ти вдурів? А як нас застануть? Ще на нас кинуть підозріння.
— Хто нас застане? Служниця мусить твердо спати, коли не збудилася в часі бійки. А з вулиці не прийде ніхто. Виходь! Я зараз усе зроблю.
І Шнадельський тихенько вийшов із покою. Шварц загасив лампу в Регіниній спальні, а потім, наблизившися до трупа Стальського, зирнув довкола.
— О, тут і капітали розсипані! — шепнув він, побачивши на столі Регінині цінні папери та біжутерії. — На дорогу се може здатися!
І він швидко зібрав усе і заховав до кишені, потім загасив лампу і напомацки вийшов із покою. Ключ був у дверях таки знадвору. Замкнувши покій, Шварц витягнув ключ і кинув його геть у глибокий сніг. Потім, засунувши шапку на очі і закотивши ковнір на голову, пішов доганяти Шнадельського.
Тимчасом Регіна йшла за Бараном чимраз далі й далі. Її приваблювало торохтіння дерев'яного тарабана, що, мов невідомий, а могутній поклик, тягло її далі і далі в пітьму, бурю і снігову куряву. Вона говорила щось сама до себе, але буря виривала їй слова з уст і розкидала геть у простори. Вона йшла, не озираючись, не дивлячись, куди веде дорога. Міські доми скінчилися давно; довкола вулиці по обох боках тяглися рядами низенькі передміські хати, присипані снігом, мов великі копиці. Де-де заскрипить журавель, затріщить під напором вітру безлиста, дуплава липа. Гуркіт Баранового тарабана торохтить ледви чутно серед реву хуртовини, що робиться чимраз сильнішим. Та ось щезли й ті хатки, під ногами не чути вулиці, всюди глибокий сніг, але довкола дороги видно дерев'яне поруччя. Се міст. Баран іде далі, тарабанячи з подвійною силою. Регіна якось неясно пригадує собі сей міст, і якісь образи і зв'язки образів мигають у її голові, і, понуривши голову, вона йде за Бараном, шепчучи ненастанно:
— Іду, йду! Іду, йду!
Та ось Баран зупиняється насеред моста, похиляється на поруччя, силкується заглянути вниз. Там не видно нічого, тілько чути крізь рев вихру голосний булькіт води, що не встигла замерзнути і скажено б'ється о камінь і о дубові колоди. Се Клекіт не дрімає, провадить свою дику музику, достроєну до не менше дикого скиглення вітру в платвах і балках мостового в'язання.
Регіна наблизилася до Барана і також сперлася на поруччя та почала заглядати вниз. Побачивши її, Баран ані крихти не здивувався. Він тілько засміявся голосно і показав рукою вниз, у Клекіт. Регіна побігла очима в напрямі, куди показував Баран, але її очі не могли добачити нічого. Тоді вона попробувала перелізти через поруччя, але не могла. Її черевики, шуба, спідниця — все було обліплене снігом. Тоді вона схилилася і пролізла попід поруччя, майже доторкаючись лицем до снігу. А ставши за поруччям, на краю моста, вона почала знов пильно вдивлятися в глибину. З пітьми визирнуло до неї щось страшне, бо вона жахнулася і вхопилася руками за поруччя.
— Ха, ха, ха! — зареготався Баран. — Негарно там?
Регіна випростувалася і глянула на нього.
— Ну, ну, сміло! — мовив він. — Ану!
І сильним розмахом він зіпхнув її з моста. Вона скрикнула, але в тій же хвилі чути було, як її голова стукнулась о камінь, як тіло плюснуло в воду, а потім не чути було більше нічого, крім реву вітру і глухого плюскоту води в Клекоті.
— Ха, ха, ха! — знов зареготався Баран і, вхопивши свої праники, затарабанив ними по балії щосили. Він кілька разів кивнув головою, мов на прощання, і, тарабанячи, пішов далі — не до міста, а за міст, на Вигоду, в поля. Дорогу замело снігом, — йому се було байдуже. Він ішов, западаючи де по коліна, а де й по пояс, копався в снігах, боровся з вітром, що гуляв по полю зо страшною силою. Праники давно повипадали з його рук, балію він загубив у снігу, та проте йшов далі й далі, мов наперекір сніговійниці, що майже моментально замітала його сліди. Він балакав сам до себе, усміхався, махав руками, мов квапився до якоїсь незвісної, але недалекої мети…
——————
- ↑ [На журбу добра річ — випити!]