Твори (Франко, 1956–1962)/12/L
| ◀ XLIX | Твори в 20 томах Том XII Перехресні стежки L |
LI ▶ |
|
Другого дня пополудні до Євгенія прибіг Мотьо Парнас і, кладучи перед ним на столі п'ятку, мовив якось несміло:
— Перепрошаю пана меценаса…
— А вам що, пане Парнас?
— Звертаю пану завдаток.
— Завдаток?..
— Ну, адже пан меценас дали мені завдаток на винайм…
— Ну, так що ж з того?
— Звертаю пану завдаток. Не можу пану винаймити.
— А то чому? Чи вам ціна занизька?
— Е, що ціна! Чи я з паном меценасом торгувався за ціну? Що пан дали, то я взяв.
— Ну, так чого ж не стало?
— Знають пан… боюся… знають пан, то деревляна шопа… там буде богато народу… з люльками, цигарами… не дай боже нещастя…
— Але ж, пане Парнас! З люлькою ані з цигаром нікого не пустимо.
— А все-таки я боюся. Знають пан, то стара халабуда… Ану ж завалиться…
Євгеній зареготався.
— Ну, а може, ще земля не витримає та затрясеться, що?
— Бодай пан здорові жартували! Ну, ну! Але я прошу взяти назад завдаток. Бігме, не можу винаняти!— Не можете? Чому?
— Що я пану буду говорити, — мовив жид, моргнувши хитро. — Пан і без того знають.
— Староста заказав?
— Я того не говорю.
— Але не перечите. Ну, а якби ви не послухали заказу?
— Ах, пане меценасе! Як же я можу? Адже я бідний чоловік. Пан староста і пан комісар можуть мене знищити. Дуже мені жаль, що не можу пану меценасові служити, але, бігме, не можу — бігме, не можу!
Євгеній узяв свій завдаток і, попрощавшися з Парнасом, пішов у місто шукати іншого локалю на відбуття віча. Він мав таке чуття, як чоловік, що в пітьмі натрафить на стіну і не знає, де й як її перелізти або обійти.
Переходячи попри Вагманів дім, Євгеній побачив здалека, як перед звісною йому хвірткою стояла бричка, запряжена парою шпаків, а в хвіртці стояв Вагман, раз у раз кланяючися графові Кшивотульському, що про щось ласкаво толкував із ним. Та поки Євгеній наблизився, граф щиро стиснув руку Вагмана, сів на свою бричку і за хвилю щез, лишаючи за собою легеньку куряву змерзлого снігу.
— Здорові, пане Вагман! — мовив Євгеній, порівнявшися з Вагманом. — А я й не знав, що пан граф також ваш кундсман.
— Знають пан, лихвар і ксьондз заглядають найліпше в людські душі. Обом люди говорять таке, чого не скажуть нікому іншому.
— Але графа Кшивотульського всі вважають грошовитим.
— Що ж, вільно людям уважати його, яким хочуть. Куди пан меценас ідуть?
— Знаєте, пане Вагман, клопіт маю.
— Ну, який клопіт? — зацікавився Вагман.
Євгеній розповів йому свою розмову з Парнасом і згадав про свій намір — шукати іншого локалю на віче.
— Гм, шкода вашої праці, пане, — мовив Вагман. — Коли пан староста схоче, то кождий інший жид зробить вам те саме: завдаток візьме, а потім зверне. Навіть у остатній хвилі зверне.
— Що ж його робити? Хіба йти на передмістя і замовити яку стодолу у передміщанина?
— Трудно буде. Ще стодоли повні соломи, не пообмолочували.— Може, де найду, — мовив Євгеній, не тратячи надії, і пустився шукати фіакра, щоб їхати на передмістя. Вагман ішов обік нього і мовчав хвилю, очевидно, перебираючи щось у своїх думках. Нарешті зупинився.
— Ні, пане меценасе! Я вам щось пораджу.
— Ну, що таке?
— Лишіть ви мені сю справу. Я вам ще сьогодні, а найдалі завтра подам відомість. А властиво… ну, та вже побачимо. А коли би з мойого плану нічого не вийшло, то ще завтра маєте час шукати шопи на передмістю.
— Завтра остатній день. Адже про новий локаль знов треба завідомити староство. Ну, а що ж ви думаєте зробити?
— Що се пана обходить? Я маю свій план. Най пан меценас ідуть додому і чекають. Маю надію, що все буде добре.
Євгеній не допитувався далі і пішов додому, а Вагман подався до помешкання пана бурмістра.
— А, пан Вагман! Рідкий гість! Прошу, сідайте! — мовив бурмістр, приймаючи Вагмана в своїм кабінеті. Вони були товариші ще з дитинячих літ, але пізніше їх дороги розійшлися, і хоч жили в однім місті, вони здибалися рідко, тим більше, що належали навіть, яко жиди, до різних таборів: бурмістр, цивілізований жид, держався партії т. зв. німецьких жидів, між якими було декілька таких, що так, як і бурмістр, грали роль польських патріотів, — а Вагман належав до жидів-старовірів, хуситів. Та проте бурмістр занадто добре знав Вагмана, а особливо його грошову силу, щоб мав дивитися на нього ворожо або з презирством, а Вагман зі свого боку був певний, що німецька одежа і польський патріотизм не вистудили у бурмістра жидівського серця.
— Чим можу вам служити, пане Вагман? — мовив бурмістр, коли Вагман сів, а він заняв місце напротив нього. — Що вас приводить до мене?
— Маленький гешефтик.
— Дай Боже, щоб він був добрий! — з усміхом мовив бурмістр, мимоволі якось впадаючи в тон жидівської розмови.
— Знають пан бурмістр: для богача нема злого гешефту, а для бідного нема доброго гешефту. А я приходжу з дуже бідним гешефтом.
— Ну, жартуйте!
— То би богато говорити. То запутана історія. Так збоку подивитися, то дурниця — тьфу! А придивившися ближче, то воно сягає дуже глубоко. То мозок чоловікові сохне, коли вдуматися. Чули пан бурмістр, що там у Росії роблять? Як там на жидів кидаються? Ай, ай, страшно подумати!
Се було якраз в часі перших антижидівських розрухів на Україні, розрухів, які серед галицьких жидів зробили були величезне вражіння.
— Ай, ай! — повторяв Вагман, хапаючися за пейси. — Жінок, дітей, старців, хорих викидають на мороз, майже голих, голодних! А що маєтків понищено, порабовано!
— Що ж ми на се порадимо, пане Вагман, — холодно мовив бурмістр. — Знаєте самі: що ми могли, то робили. Складки складали…
— Пане, я не про складки! Що там складки! Вони можуть надгородити хоч почасти понесену шкоду. Але того, що люди терплять і терпіли, того страху, голоду, побоїв і невигід, того ніякі складки не надгородять.
— Людська річ терпіти, — мовив бурмістр і зачинав потроха дивуватися, куди властиво гне свою розмову Вагман.
— Людська річ терпіти, — так, так, людська річ! — повторяв Вагман. — Але розумного чоловіка річ по змозі уникати терпіння, запобігати терпінню, так робити, щоб люди не терпіли. Подумайте, пане бурмістр, за що терплять ті люди? За те, що вони жиди. Не за що інше. Кажуть: жиди п'явки, шахраї. Але ж між тими, що потерпіли там, у Росії, була найбільша часть бідних капцанів, перекупнів, шевців, кравців і інших дрібних ремісників. За що ж вони потерпіли? Чи ж не лише за те, що вони жиди?
— Найбогатші жиди, найбільші капіталісти та промисловці, ті не потерпіли нічого, бо ті сидять собі в Києві, в Варшаві та Петербурзі, як у Бога за дверми, — з демократичним пафосом мовив бурмістр.
— Ой, то-то й є! — мовив Вагман. — А тепер подумайте, коли б так, не дай Боже, і в нас прийшло до чогось подібного.
— У нас! — мов ужалений, скрикнув бурмістр. — Відки ви приходите до сеї думки? Хіба ви що чули? Нагрожувався хто?
— Ах, пане бурмістру! Хіба ж то така неможлива річ? Хіба ж нам треба чекати, аж почуємо погрози або, може, вже готовий вереск?
— Ну, у нас інша річ, у нас до того ніколи не прийде, — успокоєний в одній хвилі, мовив бурмістр. — І там було би не дійшло, якби сам уряд потихо не позволяв. Що я кажу: потихо? Деякі урядники таки голосно заохочували гоїв до нападів та розбоїв! А у нас се неможливе.
— Неможливе! Ой, пане бурмістру, ніхто з нас не знає, що в бога можливе, а що неможливе. А відносини у нас зовсім не ліпші, ніж у Росії. Нарід бідний, темний…
— Хіба ж одні жиди тому винні?
— Не скажу, що одні жиди, але нарід нас уважає своїми найбільшими п'явками, а прийде що до чого — найменша іскра, і вибухне огонь, а жиди — ми всі, винні й невинні — будуть відповідати за всі ті гріхи, яких не раз ані вони не сповнили, ані їх батьки, ані діди. Се мені видається дуже можливим і се мене дуже турбує. Здавна турбує.
— Але на се в нас нема ради, — мовив бурмістр.
— Невже нема ради? Неможливо, щоб не було ради! І се ви говорите, чоловік світлий, учений! Ну, я сьому не повірю. Або ви не почуваєте вже себе жидом, або не пробували ніколи думати про сю справу.
— Чи я почуваю себе жидом? — у задумі мовив бурмістр. — По щирости скажу вам, пане Вагман: се не дуже велика приємність почувати себе жидом. Весь вік я борюся против того почуття, силкуюся заглушити його в собі, придушити, вирвати з коренем і досі не можу. Не говорю про релігію — се справа окрема, яка не має нічого спільного з тим почуттям спільности і солідарности з темною та брудною жидівською масою. Своєї релігії я держуся…
— Наскілько вона вам вигідна, — перебив з докором Вагман. — Даруйте, пане бурмістру, але вже коли по щирости, то по щирости. Признайте, що ся релігія вам і подібним до вас сердечно байдужна, що ви зробили собі з неї подушку, на якій вигідно може спати ваше сумління, задержали з неї самі лише форми, а зовсім прогнали духа.
— Що се з вами, пане Вагман, — витріщився на нього бурмістр. — Ви прийшли до мене поговорити про якийсь маленький гешефт, а зачинаєте залазити мені з патинками в душу.
— Дарують пан бурмістр, — усміхнувся Вагман. — Я не казав, що мій гешефт маленький. Він лише вбогий, себто такий, що його не можна отаксувати на гроші, що тут тобі зараз зиску не дасть. Але він великий, дуже великий, і наша розмова простісінько йде до його вияснення. Бачите: наші жиди… маса… Ну, що вони? Чим вони себе чують? У них релігія заступила все. Вони видять у ній боже слово, повторяють те слово в своїх молитвах, деякі заглублюються в ньому — і на тім конець. А де вони жиють, у якім краю, серед яких людей і порядків, се їх мало обходить. Ні, не так кажу, і се їх обходить, але лише настілько, що се все для них нива, з якої треба збирати, не сіявши. Чи вони чують себе горожанами сього краю? Чи вони дбають про його добро, успіх, славу? Їм се байдуже. Вони чують себе зовсім чужими, а про закони, про порядки в краю дбають лише настілько, наскілько ті не перешкоджають їм бути жидами і визискувати решту людности.
— З ваших уст такі слова, пане Вагман! — чудувався бурмістр. — Адже се так, як із моєї душі винято. Адже се й була причина, що я і подібні мені відлучилися від тої жидівської маси, почали думати про історію сього краю, мішатися в його публічні інтереси, працювати на громадськім полі.
— Розумію, розумію, — з усмішкою мовив Вагман. — І я сам колись передумав се все, перейшов вашу школу — то значить, не гімназії, але мішався до політики, мало не пішов до повстання, потім жив у Відні і носив німецьку одежу і говорив з різними розумними людьми про розумні речі. Я пізнав добре не одного з тих ваших нових жидів, що ми їх називаємо асимільованими, і, признаюсь, розчарувався в них і знов відстав від них.
— Розчарувались? Цікаво знати, чому?
— Зараз вам скажу. Мені видалось — може, то не все правда, але так мені видалось, — що ті нові жиди стару жидівську душу розірвали надвоє: одну половину відкинули, а другу задержали. А тілько, на нещастя, задержали гіршу, а відкинули ліпшу.
— Он що! — вражений, скрикнув бурмістр. — То пейси, цицес і ярмурка — то у вас ліпша половина?
— Даруйте, пане бурмістру, — поважно відповів Вагман, — говорю про душу, а не про форми, що мають і в мене дуже мале значіння.
— У мене жадного, — з емфазою мовив бурмістр.
— І тут даруйте, коли вам скажу, що у вас вони мають далеко більше значіння, ніж у мене.
Бурмістр голосно зареготався і вдарив себе долонею по коліні.— Ну, се перший раз мені трафляється в отсьому кабінеті така теологічна розмова! — скрикнув весело. — Але говоріть, говоріть, розмова починає бути цікава, хоч я, їй-богу, не знаю, до чого се все може довести.
— Зараз побачите, — мовив спокійно Вагман. — Отже, повторяю, ті ваші нові жиди, асимілянти чи асимілятори, по моїй думці, розірвали стару жидівську душу на дві части. Яка то стара жидівська душа? Бачите, в ній зшиті були докупи: огонь старих пророків, запал, засліплення — коли хочете — а все-таки громадський змисл тих, що боронили Єрусалима від римлян, що піднімали повстання з Бар Кохбою, що разом з Єгудою бен Галєві йшли з Іспанії плакати на руїнах Єрусалима і разом з галицькими хуситами йдуть умирати в долині Йосафата. Отсе була одна половина тої душі. А друга половина — то була та, що виховалась у Єгипті, в тяжкій неволі, що в пустині кланялась золотому теляті, що бунтувалась проти Мойсея, що завойовувала Ханаан, мордуючи ханаанітів аж до остатнього нащадка, що потім не хотіла вертати з Вавілона до Палестини, що вела лихварські і грошеві інтереси в Нініві, в Александрії і в Римі — одним словом, знаєте, що се за половина. Та половина, що бажає пановання над світом, але не хоче нести одвічальности, яку накладає пановання. Та половина, що, знехтувавши наказ письма святого — вчитися в бджоли і в мурашки, здавна ходила на науку до павука і давно перевершила його в його хитрощах.
— Зачинаєте бути поетичним, пане Вагман, — сухо і з відтінком погорди в голосі мовив бурмістр, — а се вам не до лиця.
— Хочете сказати, що мені, лихвареві, п'явці повітовій, не слід так остро судити інших, — мовив з холодним усміхом Вагман. — О, не бійтеся, я й себе не пощаджу, я знаю добре, чого я варт, і тілько те знання дає мені відвагу сказати свою думку про інших. Та про мене прийде річ накінці, а тепер послухайте про себе і про своїх. Ви почали асиміляцію від того, що викинули з серця всяку решту того громадського змислу, яким колись була сильна наша нація. Ви не признаєтеся до сього, навіть самим собі не признаєтеся. Ви говорите, що скинули тілько з себе жидівську заскорузлість, виреклися пейсів, халатів та цицес, а не хочете бачити, що те виречення формальностей для вас самих не формальність, але знак глубокої переміни в вашій душі. Ви перестали любити своє плем'я, його традицію, перестали вірити в його будущину. З усього національного добра вам лишилося тілько своє «я», своя сім'я, мов одна тріска з розбитого корабля. За сю тріску ви вчепилися і пробуєте прикермувати її до іншого корабля, найти іншу батьківщину, купити собі іншу, нерідну матір. Чи не дурите ви себе самих, коли вірите, що та інша мати полюбить і пригорне вас як своїх рідних? І чи не дурите ви оту прибрану матір, упевняючи її, що любите її ліпше, як рідну? Не знаю, що вам скаже ваше серце про ваші власні почуття, але щодо тої вашої прибраної матері, то будьте певні, що її серце ані на хвилину не відкривалося, ані не відкриється для вас, що для неї ви все чужі, що в глибині душі вона ненавидить вас, а чим більше ви будете примилюватися їй, підлещуватися їй, тим більше вона буде погорджувати вами.
Пан бурмістр поблід. Вагманові слова колупнули-таки його серце, але він пробував усе ще боротися зі своїм чуттям.
— Остро судите нас, Вагман, остро і несправедливо.
— Може бути. Вповні справедливий тілько один Бог, той, що бачить усе, що кождий з нас ховає на дні серця. Але сей, пане бурмістру, — слухайте, я також маю свої єретицькі думки — сей, по моїй думці, зовсім не судить, нікого ні за що не судить, тілько любить, і для того він так безмірно вищий від нас, для того він Бог. Се тілько ми, дрібні, сліпі, нужденні, судимо та ненавидимо. Ну, але я не такий, може, несправедливий, як вам здається. Я виджу й добрі боки вашого, асиміляторського руху, хоч вони й невеликі.
— Цікаво знати, які вони, по вашій думці, — мовив бурмістр.
— В нашій давній вітчині, у Азії, де спека велика, а жерел мало, де погожа вода має інколи ціну золота, є такий звичай, що вандрівець, натрафивши серед пустині на жерело і угасивши в ньому свою спрагу, вмивши в його хвилях руки і лице, на відході кидає в нього малу золоту монету. Се немов його відплата за добродійство жерела. Отже, ви і всі асимілянти з давніх давен видаєтесь мені тою золотою монетою, яку жидівська нація кидає в жерело, відки їй довелось пити та освіжитись. Ви наша данина тим народам і краям, що в тяжку годину дали нам захист і притулок. Але не жадайте, щоб та данина була занадто велика. Адже нерозумно було б жадати від вандрівця, що пив воду з криниці, щоб у відплату за се і сам скочив до криниці і втопився в ній. Те, що ви робите і що робили не раз подібні вам — се з історичного боку оправдане і конечне, і навіть пожиточне для жидівської нації, але не може бути її програмою, бо се була би не програма, а самовбійство.
— Але чим же, по вашій думці, се пожиточне для жидівської нації? — запитав бурмістр уже без тіні насміху в голосі.
— Чим пожиточне? Се ж ясно. Ви посередники між нами і тими націями, що приняли нас. Ви міст понад прірвою, і за вашими плечима нам можна жити собі вповні самостійним, своїм життям, не збуджуючи надто великих підозрінь, надто великої ненависти. Давніше, в середніх віках, коли ми жили серед чужих народів зовсім відокремлені від них, коли такого моста не було, нам жилося далеко гірше. Правда, ви се будете знати ліпше.
— Ну, ну, цікаво, цікаво почути від вас такі погляди, пане Вагман. Я ніколи не надіявся…
— Перепрошаю, пане бурмістр, — мовив Вагман. — Ще хвильку терпеливости. Я ще не скінчив, не дійшов до тої мети, до якої зміряє моя промова, і до того гешефту, який привів мене сюди. Признаєте тепер, що я зовсім не такий ворог вашої асиміляції, як звичайні хусити, що признаю в певній мірі її рацію і навіть пожиточність. Але є одна річ, що дуже богато уймає їй вартости і виявляє її нещирість. Се та обставина, що жиди звичайно асимілюються не з тими, хто ближче, але з тими, хто дужчий. У Німеччині вони німці, се розумію; але чому в Чехії також німці? В Угорщині вони мадьяри, в Галичині поляки, але чому в Варшаві та в Києві вони москалі? Чому жиди не асимілюються з націями слабими, пригнобленими, кривдженими та вбогими? Чому нема жидів-словаків, жидів-русинів?
Бурмістр скривився. З сього боку йому нелюбо було освітлювати се питання.
— Може, то така наша натура, — мовив далі Вагман, — що ми навіть там, де ходить о вибір прибраної матері, питаємо не голосу серця, але запитуємо поперед усього: Wus tojgt mir dus?[1] Та тілько се кидає деяку тінь на щирість усеї асиміляційної роботи і — що найфатальніше — значно обнижує вартість тої асиміляції в очах тих, з якими ви асимілюєтесь. Вони дурні, дурні, то правда, але все-таки у них є очі, і коли не тепер, то в четвер вони дещо побачуть ними.
— Слухайте, Вагман! Сього, нарешті, забогато. Зачинаєте говорити так, як той адвокат-русин, що докоряв мене моїм польським патріотизмом.
— Мав рацію, — мовив Вагман, — бо польський патріотизм тут, на руській землі, не зовсім на місці.
— Ну, ще тілько того нестало, щоб почали навертати мене на руський патріотизм! — з грубим реготом мовив бурмістр.
— Борони Боже! По-мойому, жаден жид не може і не повинен бути ані польським, ані руським патріотом. І не потребує сього. Нехай буде жидом — сього досить. Адже ж можна бути жидом і любити той край, де ми родились, і бути пожиточним, або, бодай, нешкідливим для того народа, що, хоч нерідний нам, все-таки тісно зв'язаний з усіми споминами нашого життя. Мені здається, що якби ми держалися такого погляду, то й уся асиміляція була б непотрібна. Бо подумайте: чи жадає хто від нас тої асиміляції? Здається, ні. Але зате кождому пожадане, щоб ми були чесними і пожиточними членами тої суспільности, серед якої живемо.
— Го, го, після теології моралізація! — знов якимсь прикрим голосом мовив бурмістр.
— До якої я, лихвар і п'явка повітова, знов-таки не маю права, — гірко відрік Вагман. — Та я не хочу нікого моралізувати, що мені за діло. Я тілько хотів висловити свій погляд…
— Якого самі не держитесь! — перервав йому бурмістр.
— Власне якого сам держуся, бодай від кількох літ, відколи ся справа почала прояснюватися мені в голові. Бачите, коли вмер мій син, я почав був дуже сумувати. Мені так було, немовби земля розпалася перед моїми ногами. Передо мною не стало дороги, не стало мети. Пощо я жию? Для кого гребу й горну на купу? Терплячи сам, я почав розуміти терпіння інших, тих, що не мають де голови прихилити, не знають, що будуть їсти завтра, не мають що в рот вложити нині, дивляться на муку своїх дітей. О, я перед тим, яко хлопський лихвар, не мало видав такої нужди, але вона не зворушувала мене. Все те було чуже для мене, далеке від мого серця. Я гріб на свою купу і не дбав ні про що інше. Тепер, коли син мій умер, у мене відкрилися очі, і я почав роздумувати. Знаєте, мені здавалося не раз, що одурію. Голова тріщала, я ходив мов під обухом. Що вам говорити богато! Я додумався до того, що треба вхопити палку з іншого кінця. Вперед я дер і висисав хлопів, тепер я обернув свою опіку на тих, що всиротили мене, а хлопам почав допомагати в їх біді. Я робив се незамітно, зичив декому гроші на закупно грунту на малі проценти, з яких потім іще більшу часть дарував довжникові, вишукував собі посередників — попів, учителів, і через них зичив більші суми на закупно панських фільварків або більших грунтових посілостей для селян. Ніхто сього не знав і не знає, але коли Підліски, Горбове, Сокирчани і інші села в кількох околичних повітах позакуплювали панські фільварки, повикуплювали назад грунти, попродані вперед на ліцитаціях жидам, то все те зробилося при моїй помочі, моїми грішми. З часом я обдумував сю справу чимраз ширше, і мені видалося, що й така робота може бути корисна для нашої жидівської нації. Бачите, оті розрухи на Україні показали мені, що, працюючи над виссанням і зруйнованням руського народа, ми, жиди, робимо так, як робив той циган, що, сидячи на дубовій гілляці, сам підрубував ту гілляку. Живучи на руській землі, ми громадимо над своїми головами пожежу руської ненависти. Навіть пориваючись до асиміляції, ми асимілюємося тілько з тими, що душать і висисають отих русинів, і тим іще збільшуємо тягар, що пригнітає їх. І забуваємо, що на руській землі живе нині більша половина всього жидівського племени і що громаджена століттями ненависть може вибухнути таким полум'ям, приняти такі форми, що наші протектори, поляки та москалі, не зможуть допомогти нам нічого. І мені видалося конечним почати і до руського берега від нас будувати міст, почати робити хоч дещо таке, аби ті русини могли не самим лихом споминати нас. Я знаю, коли вони рушаться потроха, дійдуть до деякої сили, то і з жидів чимраз більше буде прихилятися до них. Але, по-мойому, важно допомогти їм тепер, коли вони ще слабі, коли ще гнуться і не можуть випростуватись.
— То дуже делікатна спекуляція, пане Вагман, і я не знаю, чи богато жидів ви потягнете на неї.
— О, я й сам знаю, що небогато. І мені не треба богато. Адже ж досі я нікому не говорив навіть отсих своїх думок. Вам першому я вияснив їх, бо бачу в вас під німецьким сурдутом не задушене ще до решти жидівське серце, не зовсім іще розполовинену стару жидівську душу.
— Дякую за комплімент, — з усміхом мовив бурмістр, — а тілько я й досі не бачу, яку ціль мала та наша розмова.
— Тепер я можу сказати вам про ту ціль і не потребую лякатися, що ви висмієте мене і викинете за двері як шаленого. Бачите, за пару день має тут у місті зібратися народне зібрання руських хлопів.
— Чув я про се. Ну, та, мабуть, із того нічого не буде, староста не позволить.
— Видите, він дуже рад би не позволити, але троха боїться сього молодого адвоката, що скликає те зібрання. Для того пан староста шукає бокової стежки і отсе вже наказав Парнасові, щоб не дав своєї шопи на зібрання.
— Мусять наймити шопу в кого іншого.
— І з кождим іншим таке саме буде. Жидові пан староста пригрозить, а в передміщанина винайде знов щось інше, і таки заборонить зібрання. А мені би дуже хотілося, щоб воно відбулося.
— Вам?
— Так. Бачите, тут є й мій маленький інтерес. Та хлопська нарада буде головно звернена проти реформи повітової каси.
— Ах, то се ви на маршалка Брикальського острите зуби! — сміявся бурмістр.
— Так. Він найбільше причинився до мого осирочення, через нього мій син пішов землю гризти, і я хотів би відплатитися йому. А тепер, думаю, надійшла пора.
— Ну, я там не входжу в ваші плани. Але не розумію, чим би я міг допомогти вам.
— Ужити свого впливу в пана старости, щоб таки позволив на се зібрання.
— Думаю, що се буде трудно. Знаєте самі, коли староста на що завізьметься, то робиться впертий, як бик.
— Ну, на впертого бика є також способи. Можна зайти його хитрощами.
— А то як?
— Або я знаю? Різні можуть бути способи. Я думав, що ви своїм правничим розумом борше щось видумаєте, ніж я. Ну, та мені прийшов до голови один концепт.
І Вагман, нахилившися до бурмістра, почав щось шептати йому до уха. Се була його стара лихварська привичка, бо ж у кабінеті не було нікого, хто міг би був підслухати його.
В міру Вагманового шептання бурмістрове лице прояснювалося, прояснювалося, а накінці він вибухнув голосним сміхом.
— Чи ви здуріли, пане Вагман! Також концепт! Га, га, га!
— Ну, я не кажу, щоб се був наймудріший концепт, — мовив Вагман, також усміхаючись, — але даю вам те, що маю. Робіть з тим, що знаєте. Тілько скажіть мені одно: чи згоджуєтеся зробити в тій справі те, що будете могти?
— Що ж, нехай буде й так. Троха се дивна і незвичайна для мене роль, але що ж, ризикувати при тім не ризикую нічого.
— Але ж навпаки, се буде тілько корисне для вас.
— Ну, про користь мені байдуже. Та вже, що маю робити, даю вам слово. Зроблю, що зможу, а ваш проект обдумаю ще докладніше. Ще нині зайду до Парнаса і поговорю з ним. Чи тому руському адвокатові говорити що?
— Не треба. Якби що було потрібно, то я сам скажу йому.
— Ну, коли так, то добре. Завтра поговорю зо старостою і про все дам вам знати.
На тім вони і попрощалися.
——————
- ↑ [Яка мені з цього користь?]