Твори (Франко, 1956–1962)/11/Лель і Полель/X
| ◀ IX | Твори в 20 томах Том XI Лель і Полель X |
|
Був чудовий весняний день. Небо сміялося своєю чистою, глибокою блакиттю; повітря було тепле й тихе. Високі Карпатські гори мали ще білі зимові ковпаки на лисинах, але нижче, в борах, і ще нижче, по долинах, зачинало вже пробуджуватись нове весняне життя. Сян давно вже поламав і поніс до моря зимову кригу; його води були ще повні й мутні вдень від снігу, що розтавав в дебрях і ярах, але очищувалися вночі, коли сніг переставав танути при зниженій температурі. Крутячись, мов могутній вуж, точив Сян свої бистрі води через вбоге гірське сільце Ступосян, сховане цілком серед стрімких гір і борів, відбите від усякого люднішого тракту або гостинця, дійсно пустельничу оселю.
Пізня весна в горах. Правду сказавши, те, що на долах є порою фіалок і конвалій, є в горах порою болота й приморозків. То й Ступосян тонув удень в болоті, а ніччю трясся від холоду в своїх нужденних, лихо накритих халупках, під овечими кожухами. Щоб розпочати які-небудь весняні роботи до половини травня, не було й мови. Вимолотивши своє мізерне збіжжя, під яким у цих околицях розуміється виключно овес, випрявши вовну та льняне прядиво, ступосянський люд не мав тепер власне що робити: мужчини й жінки, мов напівсонні, волочились по селі, тут, то там заходячи до хат на цілогодинні балаканки. Старші хлопці вирушали з вівцями на поле близько домів, дітвора, боса й майже гола, бродячи по кісточки в холоднім болоті, спішила на річку, де, розсівшись на сухих, гладких і теплих плитах, грілась на сонці і забавлялась ловленням дрібних рибок на гачки, зроблені вдома з простого дроту й загострені при допомозі потирання об м'який камінь-пісковець.
Взагалі ріка становить головний пункт, що притягає всіх мешканців сільця до себе, головну його й вічно б'ючу артерію. Коло неї цілими днями пересиджують сільські жінки, перучи на гладких плитах свою грубу білизну; у ній господарі в найтеплішу пору дня, влізши по коліна в холодну воду, миють своїх волів і овечок, щоб освіжити їх по цілозимовій стоянці в нечистих і тісних хлівах. Коло неї кружляють рибалки з вудками й приманками; до неї також пару разів біжить щодня уся сільська худоба, щоб гасити свою спрагу. І для любителя природи головним чином над нею громадяться красоти ступосянської околиці.
В якій четвертині милі від сільця гори з двох боків насуваються до самої ріки, стісняючи її корито й утруднюючи її біг поперечними камінними лавами. Старі смерекові бори вкривають ці гори і нависають над саме корито Сяна, полишаючи лише вузенький пасок мурави над самою водою. Це, без сумніву, найкраще місце в усій околиці. Сян, стиснений камінними брилами величезних розмірів, що стирчать по обох боках із берегів, з риком і шумом кидається на камінні лави, шарпаючи й гризучи їх сотнями літ, вириваючи в них величезні щербини і з вирваних могутніх плит творячи собі нові запори. Між цими лавами, скелями та плитами крутиться й піниться вода, прискає і жене в різноманітних напрямках. А що лави стирчать скісно, то вода, що об них ударяє, повиполіскувала між ними всю жорству й пісок, повигризала навіть м'якші частини пісківця, творячи нескінченні, вглиб сягаючі шпари, заломи та ями — бажані сховища для безлічі пстругів і кленів, що ніде не тішаться такою безпечністю, ніде до таких колосальних не доростають розмірів.
Нижче цього оглушуючого шуму й клекоту збурених хвиль, де можна перейти через ріку сухою ногою, ступаючи або перескакуючи з одного вистаючого каменя на інший, але де встоятись у воді, бодай по коліна глибокій, неможливо для недосвідченого, не скалічивши ніг об гостре каміння, — ріка заспокоюється і творить один величезний і глибокий вир. Звільна описує там спінена ще хвиля широкі круги, доки зовсім не втишиться. Глибина води доходить тут до двох сажнів, що для гірської річки з таким кам'янистим дном, як Сян, вже багато. Дно виру завалене величезними плитами та зломами скель, як і колодами дерева, які повінь повбивала з величезною силою в скельні розпалини. Найрибніше це місце на всю околицю: тут сила кленів, угрів і пстругів, ціль численних прогулянок рибалок і дилетантів.
В тім то місці, на вузькім кам'янистім березі над виром, зустрічаємо наших знайомих — Владка й Регіну. Випадок кинув їх у цей романтичний глухий закуток, гірська природа принадила їх, затримала в перелеті Ступосянська котловина, вгорі біла від снігу, посередині оточена чорно-зеленою стьожкою відвічних борів, а на дні пронизана срібною стьожкою Сяна, — стала для них справжнім гніздом любові. День за днем спливав їм тут швидко, неспостережено, у вічнім русі, а так тихо, що не раз здавалось їм обом, що вони зачаровані, закляті в цій долині, що кожний тут пережитий день — то століття, і що там у далечині, за тими горами, все вже давно змінилось і про них усі давно забули. Почували себе щасливими — і це їм вистачало; не бажали нічого більше. Самі собі вистачали, — решту доповняла велична гірська природа.
В погоні за ошуканцем Шнайдером вони приїхали до Лютовиськ найнятою в Устєріках хурою. Затримались у заїзнім дворі, не знаючи, що дальше робити й куди звернутися. Владко пригадав собі, що має якогось давнього знайомого в тутешнім суді, і вже хотів розпитуватись шинкаря про нього, коли нараз двері шинку відчинились і увійшов сивий, мов голуб, дідусь, у баранячім хутрі й баранячій шапці, з довгою бородою й довгим волоссям. Владко в першій хвилині пізнав панка.
— Чи не пан Ступосянський? — сказав він, приступаючи до нього з поклоном.
Дідусь звільна скинув з себе важке хутро на підлогу, даючи знак шинкареві, щоб підняв його, а потім, узявши Владка за гудзик від сурдута, повернув його обличчям до світла і довго вдивлявся в нього. Нарешті сказав:
— Так, добродію, я Ступосянський. Але хто ти, не можу відгадати. Здається, що я бачив десь тебе, але де й коли не можу вже пригадати собі.
— І не дивно, ласкавий пане, — відповів Владко. — Уже буде тому з дванадцять літ, коли я був домашнім учителем вашого сина і мав честь бачитися також з паном добродієм у Львові.
На згадку про сина нижня губа дідуся почала трястися й морщитися, мов у дітей, що їм збирається на плач. Цей син, єдина його надія, єдина насолода його старих літ, умер незабаром після складання іспиту зрілості.
— Пожди, пожди, — сказав дідусь, — як то називавсь домашній учитель мого сина? Слабу маю пам'ять, добродію, але все, що дотика мого бідного сина, пам'ятаю докладно. Здається, що Калинович, Владко Калинович.
— Так, пане, — сказав Владко, — а це моя жінка, — додав, представляючи Регіну, все обличчя якої облилось живим рум'янцем.
— Жінка? — повторив Ступосянський з особливим притиском і подав Регіні слабовиту тремтячу руку. — Вітаю панство в наших горах! Та куди Пан Біг провадить? Лиш перепрошую, — може, ми пішли би краще куди до окремої кімнатки. Пане Абрамку! — сказав він, звертаючись до єврея. — Там і поговорити краще, і горло трохи промочити не зашкодить.
Услужливий Абрамко вже ніс хутро й шапку Ступосянського і просив панство йти за ним, — його син ніс пиво, закуску й цигарки.
— Не виїжджай відразу з Шнайдером! — шепнула Владкові Регіна, коли виходили з кімнати. — Треба обережно.
Владко замість відповіді лиш стиснув її руку, висловлюючи цим своє признання її дипломатичних здібностей.
— Маю тут в околиці деякі інтереси, — сказав Владко, коли в окремій кімнатці позасідали й позапалювали цигарки, — а при цій нагоді ми бажали б обоє знайти де в горах тихе, глухе місце і перебути пару тижнів на свіжім повітрі.
— Ага, медовий місяць, медовий місяць! — сказав усміхаючися Ступосянський. — Ну, що ж, це дуже гарно, хоч на властиві гірські приємності ще завчасно.— Що ж робити, ласкавий пане, — відповів Владко. — Я в службі, в адвокатській канцелярії. Відпустку там не завсіди можна дістати, а коли дістанеться, то треба брати, не перебираючи.
— Рація, рація, — сказав дідусь. — Тільки не знаю, де тут панство зможе знайти таке місце. Відлюдні в нас околиці. Я запросив би вас до себе, навіть мені, самотньому дідкові, було б вельми приємно. Моє сільце хоча близько Лютовиськ, але лежить у такім глухім куті, як у Бога в кишені. Лісів маю ціле море довкола, з великим і дрібним звіром. Сян в'ється попід сам дім, риб множество. Ну, й щодо їди, напитку і так дальше також не зробив би я кривди панству. Лише жаль, що вже маю одного гостя.
— То шкода! — з правдивим жалем гукнув Владко, якому відразу всміхнулася перспектива прожити кілька тижнів з Регіною в такім чудовім глухім закуті.
— А що ж це за гість? — запитала Регіна. — Може, і ми обік нього змістимося?
— Або я знаю! — сказав дідусь. — Привіз мені його перед трьома днями тутешній аптекар і просив передержати його пару днів. Якийсь похнюпа, ні з ним мови, ні розмови, і навіть видався мені якимсь підозрілим чоловіком. Не знаю, хто він і звідки, — представився мені яко промисловець Шнайдер.
— Шнайдер! — радісно скрикнула Регіна. — Таж це наш добрий знайомий! З ним ми погодимось!
— Так? — із здивуванням і трохи немов розчарований сказав Ступосянський. — Панство знають пана Шнайдера? Ну, то мені вельми приємно, що можу запросити вас до себе.
— Будемо вам дуже й дуже вдячні, — сказав Владко, стискаючи обидві руки дідуся. — Робите нам дуже велику послугу.
Пізнім вечором вони прибули до Ступосяна. Як же здивувався й перелякався нещасливий Шнайдер, коли, саме з'ївши вечерю й запиваючи її чаєм, побачив Владка й Регіну, що входили у кімнати! Коли б у цій хвилині ввійшов до кімнати його рідний батько, що помер років тому тридцять, певно, він не зазнав би більшого зворушення. Бачачи його, Владко вдав здивування; в очах Регіни блиснула радість. Вони привітались з занімілим утікачем, немовби ні про що не знали, і спільно з господарем дому засіли до теплої вечері. Розмова йшла весела та свобідна, і Шнайдер мав час поволі прийти до себе. Все вкріпляло його в тій думці, що ані Владко, ані Регіна ні про що не знають, тим більше, що з бігу розмови довідався, що обоє прибули «на свіже повітря» з нагоди свого шлюбу. Це зробило його сміливим до такої міри, що й він сам почав мішатися до розмови і склав побажання новоженцям.
Та не довгою була його радість. Коли йшли на нічліг, шепнув йому Владко до вуха:
— Пане Шнайдер, ви ошуканець! Знаю про все і тішуся, що вас догнав. Суд також розшукує вас. Добраніч вам! Завтра поговоримо докладніше і думаю, що ви схочете щиріше говорити, ніж у Дрогобичі!
Але на другий день Шнайдер зник, тільки вікно своєї спальні лишив відчинене. Владко, зробивши це відкриття, зараз удався до Ступосянського і вияснив йому характер своєї знайомості з Шнайдером, повідомляючи рівночасно про його втечу. Дідусь засміявся добродушно.
— Ну, ну, добродію, — сказав він, — не турбуйсь його втечею. Далеко забігти він не потрапить. Від самого початку підозрівав я, що він має щось на сумлінні, особливо з тієї причини, що так сильно добивався провідників за угорську границю. Я й дав моїм людям інструкції. Не бійтесь, не втече! Хіба бажав би просто йти в пащеку ведмедям.
І дійсно, не вспіла ще хазяйка подати на стіл кави, коли слуги, яких вислав Ступосянський, припровадили Шнайдера, мокрого, заболоченого й змерзлого: знайшли його півмилі за селом, як він ходив здовж Сяна, через який не мав способу переправитись, щоб удатися стежками й горами до граничного села Волосате, де міг би був знайти провідника до Угорщини. Прийнято його байдуже, лише старий Ступосянський сказав жартівливо:
— Ну, ну, пане Шнайдер, сідайте до снідання! І так веліли ви нам довго ждати. А потім поговоримо!
Не довге було й говорення по тому. Владко ясно та зв'язно вияснив Шнайдерові ситуацію і жадав від нього зараз виплатити належну суму. Шнайдер заклинався, що в усім своїм маєтку не має такої суми, що бориславські жиди надули його, мало що не ограбували.
— В такім разі я буду змушений зараз віддати вас судові, — сказав Владко. — В противнім разі допоможемо вам утекти на Угорщину з вашою половиною грошей.
Цей останній аргумент справив сильне враження на Шнайдера, що дуже боявся увійти в такі надто близькі зносини з судом і скуштувати арештантської саламахи. Зачались торги, які закінчила Регіна, приставши на половину того, що їй належалося, себто на четвертину жеребка, хоч і це становило досить значну суму, кількадесят тисяч. По виплаченні тієї суми велів Ступосянський осідлати два коня і вислав Шнайдера з своїм старим слугою до угорської границі.
А Владко й Регіна, щасливі, що здійснився їх намір, упоєні любов'ю, залишились у гостиннім дворі в Ступосяні. Почували себе тут, як вдома; незабаром признались господареві в своїх відносинах і за його старанням та впливом узяли шлюб в убогій ступосянській церковці. Коли настали зовсім уже теплі, весняні дні, старий Ступосянський не дозволяв їм сидіти вдома, але висилав на вільне повітря, над ріку, вказував гарні місцевості.
— Ідіть, діти, — говорив він їм по-батьківськи, — не зважайте на мене, старого. Я собі посиджу вдома, бо я вже своє виходив. А ви йдіть, бавтесь, користайте з часу й любові. Хто знає, чи багато вам таких гарних днів доля призначила, тож, хапайте те, що вона вам дає!
Отже й користала молода пара з тих пречудових днів. Від ранку до вечора на вільнім повітрі, рука в руку, в любих, тихих розмовах робили вони зразу ближчі, а з часом щораз дальші прогулянки. Селяни бачили їх на верхів'ях гір, що оточували Ступосян, як вони в захопленні оглядали величну околицю; то на теплих, до сонця звернених лісних стежках, повних аромату живиці, що бурштиновими сльозами плила з одвічних смерек; то над обривами ярів, де Владко приглядавсь наверствуванню скель, а Регіна завсіди збирала зелені п'ядики і сплітала їх у фантастичні вінки. Та найчастіше бачили їх понад Сяном, як вони рука в руку, з сміхом перескакували з каменя на камінь або й цілими годинами з насолодою приглядались до забав і занять сільських дітей. Від цього побуту на вільнім повітрі, від безупинного руху й від внутрішнього щастя Регіна за цих кілька тижнів розцвіла, мов рожа, її личко зарум'янилось, очі набрали виразу глибокої, ясної приємності, рухи ще більшої легкості й грації, ніж перед тим.
А Владко під час тих мандрівок оповідав їй смішні й сумні сцени з свого дитинства та шкільних часів, говорив про свої плани подавання допомоги народові, однак не згадуючи про Туманів скарб. Регіна слухала його з запалом, бачила в ньому мало що не пророка й героя та хіба гарячим стисненням руки давала йому пізнати своє спочування цим високим думкам. З свого боку вона оповідала Владкові про сумні й щасливі хвилини свого дитинства, описувала чарівні околиці Трускавця й тяжке своє життя у Львові. Дивна річ, у своїх оповіданнях обоє, немов наслідком якогось мовчазного порозуміння, не згадували про Начка. Регіна, може, тому, що згадка про нього була їй прикра і стиха шептала їй, що вона поступила з ним не зовсім чесно. А Владко весь потонув у своїм новім і несподіванім щасті, віддавсь йому всією душею і бодай тепер рад був не думати ні про що стороннє. А надто перед від'їздом він чув, що в редакції «Gońc-а» відбуваються якісь зміни, але, не бачачи «Gońc-а» від свого виїзду зо Львова, не знав, що це за зміни, і не надавав їм ніякої особлившої ваги. Щойно по своїм шлюбі з Регіною написав лист до Начка і успокоївсь остаточно, ждучи відповіді, у тім переконанні, що в разі якогось надзвичайного випадку Начко, без сумніву, напише до нього. Та минав день за днем, тиждень за тижнем, а Начко не писав нічого, — очевидно, не було що писати, — і Владко з егоїзмом щасливої людини перестав думати про нього і навіть перед Регіною рідко, короткими словами, згадував про нього.
В тих своїх мандрівках здовж берегів Сяна зайшли обоє раз аж до тих скель і до виру. Дика, незрівнянна краса цієї місцевості зачарувала їх. Вони сіли на скелі, що звішувалась над самою водою, і довго споглядали то пречудове весняне небо, то ліси, що підіймались тут же перед ними амфітеатром вгору, то скелі, що стирчали з води і їжилися на протилежнім березі, порозбивані й повигризані Сяном у різні фантастичні форми, то, нарешті, спінені, шумлячі й чисті, мов скло, хвилі.
— Дивися, Владку! — гукнула Регіна, мов дитина плещучи в долоні з радості. — Які тут прегарні риби плавають! А які великі! А яка їх маса!
І дійсно, тут же під ними в прозорій тоні цілими стадами плавали звільна великі клені, полискуючи до сонця своєю срібною лускою і легко порушуючи червоними, мов кров, плавцями. Почували себе тут безпечними, отже, ані думали ховатись від людського ока, але тішились так само весняним днем в огрітім сонцем місці, описуючи подовжні круги і від часу до часу підносячи свої великі голови догори й виставляючи на саму поверхню води свої беззубі писочки.
— Які вони прегарні! — гукнула Регіна. — Але що нас не бояться?
— Чого мають боятися? — сказав Владко, обіймаючи її стан і злегка притискаючи його до своїх грудей. — Адже знають, що їм не можемо нічого зробити.
— Ого! — гукнула Регіна, завжди схильна до опозиції. — А хто знає, може, ще завтра їстимемо котрого з них на обід!
— Що ж, це може бути. І дійсно, варто б попросити рибалок, щоб нам наловили цих риб. Ми ще не їли їх тут.
Та сільські рибалки, почувши про білі риби з червоними плавцями, лише головами покивали.
— Це, пане, мудра риба. Тепер не зловити її. Треба ждати, аж буде мутна вода.
Але Сян уже перестав бути мутним, тож треба було ждати на сльоту й повінь, а цього ні Владко, ні Регіна бодай не бажали собі. Отже, ходили постійно до виру і цілими годинами любувалися, дивлячись на ці прегарні створіння, хоч Регіна дуже часто споглядала їх не самим лише поетичним оком, але також оком хазяєчки, для якої риба тоді щойно гарна, коли знаходиться в кухні.
— Будемо їх мати! — гукнув радісно Владко. Він кинув був між громадку кленів пару окрайців хліба, і клені жадливо вхопили їх і, пару разів обернувши в писочках, з'їли. Великі клені хапали лиш великі окрайці, полишаючи дрібні пліткам і барбулям, що їх тисячі вертілись коло кожного каменя, немов улітку комарі в повітрі. — То я дурний, що досі не напав на цю думку! На вудку їх усіх виловимо!
На другий день прийшли обоє з вудками, та яке ж було їх розчарування, коли клені, що так само, як учора, хапали поодинокі окрайці хліба, не хотіли навіть дивитись на ті самі окрайці, завішені на гачках вудок. Вони доторкувались їх писочками або хвостами, цей або той пробував навіть брати їх до писочка, але в тій самій хвилині відскакував, немовби пригадавши собі щось, і старався якнайдальше відплити від зрадливої вудки.
— Мудрий звір! — сказав усміхаючись Владко. — Видно, що й риби знаються на фарбованих лисах. Ну, даймо їм спокій!
— Шкода! — сказала Регіна, виймаючи свою вудку з води, і, знявши з гачка зачеплений на ньому окраєць хліба, кинула його до води. В тій же хвилині підплив з глибини величезний, майже ліктевий клень і вхопив цю здобич.
— Дивись, Владку, дивись, який величезний! Такого ми ще не бачили. Ні, їй-богу, це сором, щоб ми ані одного з них не зловили!
— Ну, що ж їм зробиш, — сказав Владко, — коли, бестії, такі мудрі! Окремий хліб беруть, а з повішеного на гачку не рушать.
— Але я тобі кажу, що матимемо їх іще завтра! — крикнула нараз Регіна, обіймаючи Владкову шию. — Що даси мені, як я знайду спосіб на них?
— Що тобі дам? — запитав у задумі Владко. — Що тобі дати, коли все, що маю, вже твоє і сам я твій?
І гарячим поцілунком він затулив її рожеві уста.
— Добре, отже, спробую винайти спосіб на них! — сказала Регіна, і, посидівши ще хвилину, вони пішли звільна додому.
Саме сьогодні Регіна мала продемонструвати свій винахід. І дійсно, перед полуднем довго щось вона приготовлювала в кухні, пару разів прибігала до Владка, зайнятого розмовою із Ступосянським, сяде обік нього, послухає розмови, поцілує чоловіка і знову біжить до кухні, звідки долітає до неї голос старої куховарки:
— Паннунцю! А ходіть-но, чи добре так буде?
Владко пару разів питав її, що це власне має бути, але відповіді не одержав.
І ось обоє в дитячім урочистім дожиданні сіли на скелі над виром і цікаво поглянули на воду. Клені плавали собі спокійно, підносячи часом до них писки, ніби на привітання. Тремтячою із зворушення рукою Регіна взяла з полив'яного горшка, який принесла з собою, шматок білої, твердої маси і кинула до води. Найближчий клень кинувся на неї, проглинув і поплив дальше спокійно.
— Це мій! — крикнула радісно Регіна. — Пильнуй його, Владку, щоб нам не втік! — додала, сміючись сердечно. — Я вже там у кухні замовила масло, на якім його треба сьогодні увечері всмажити.
— Ну, ну, не продавай хутра, доки вовка не застрілила! — сказав Владко, але Регіна була певна свого і кинула новий, дуже великий шматок до води. Клені перелякалися плюскоту і розскочились на всі боки, але, коли шматок, крутячись у воді, був уже в половині її глибини, знову виплив із якоїсь укритої печери вчорашній ліктьовий клень, ухопив цей шматок, з'їв його звільна і, перепливши пару разів по воді, сховавсь кудись на дні.
— Ну, якщо цього зловиш, — сказав усміхаючись Владко, — то його одного матимеш що нести. Лиш як ти його там на дні зловиш, цього я досі не можу зміркувати.
— Не бійся, прийде він сам до моїх рук! — радісно мовила Регіна, кидаючи дальше кленям зрадливу їжу.
Але її радість не тривала довго. Клені немов поміркували щось: іще декілька з'їло кидані шматки, але переважна маса не хотіла їх їсти; деякі навіть, ухопивши та спробувавши смаку, викидали їх із писочків назад.
— Ого! — сказав Владко. — Бачиш їх, уже підозрівають зраду. Вже минула твоя перемога.
— Не бійся, — відповіла Регіна, ховаючи горнець, — досить із нас буде на перший раз і тих, що похапали.
— Ну, скажи ж мені тепер, що ти їм за чари даєш? — питав Владко.
— Ну, понюхай! — сказала Регіна і подала йому горнець.
Сильний запах горілки вдарив йому в ніс.
— Га, га, га! — засміявся Владко. — Ну, Регінко, я не думав, що ти така зіпсована, що схочеш деморалізувати навіть невинні водні створіння і спокушати їх до страшного гріха — п'янства! Лише, бідна ти, моя, здається мені, що завчасно тріумфуєш. Спирт розпускається у воді і тратить свою силу: клені ним не вп'ються.
— Пожди, побачимо, — відповіла Регіна, якій так само насунувсь цей сумнів.
Вони сиділи обік себе, тихо, нерухомо, вдивляючись у воду, де по-давньому спокійно плавали клені.
— Знаєш, Регінко, — сказав м'яким голосом Владко, тулячи свою голову до її грудей і обіймаючи її стан, — щось мені сьогодні так якось маркітно, так якось сумно на душі!
— Що тобі, мій дорогий? — з сердечним співчуванням запитала Регіна, пестячи руками його чорне, блискуче волосся.
— Починаю бути забобонним. Починаю лякатися власних снів, — сказав Владко, випростовуючись і заглядаючи їй глибоко в очі.
— Що ж тобі такого снилось? — запитала Регіна, обіймаючи його шию.
— Снився мені брат Начко, — сказав з якимсь жалем у голосі Владко, — і такий чорний, такий чорний, мов земля. Він стояв передо мною німий, з затуленими устами, з нерухомими скляними очима — страшний. А в тих очах застиг вираз такого болю, такої скарги, такого невисловленого докору, що мене аж дрижаки пройняли всього. І що найдивніше, цей сон переслідує мене від самого ранку; страшна постать брата постійно, мов опир, стає передо мною.
— Бог з тобою, Владко! — крикнула Регіна. — Які страшні речі ти говориш! Правда, в своїм щасті ми забули про твого брата, і не дивно, що він мусить мати жаль на нас. Але не бійся, незабаром уже вернемось до Львова, і я даю тобі слово, що доложу всіх старань, щоб затерти цей жаль в його пам'яті. О, я буду для нього зразковою братовою!
— Так, так, Регінко, — сказав Владко, відгортаючи їй з чола нависле волосся і цілуючи це ясне, блискуче, мов слонова кість, чоло. — Будь для нього доброю братовою. Золотий це хлопець, і, певно, полюбиш його, коли пізнаєш його ближче.
При тих словах Регіна, сама не знаючи чому, спаленіла живішим рум'янцем і відвернулась. А нараз скочила на рівні ноги і крикнула, плещучи в долоні:
— Маю! маю, маю його! Маю кленя! Подивися, Владзю, подивись, як танцює по воді, як головою киває, як повітря ликає! П'яний, їй-богу, п'яний!
— Дійсно, ти перемогла! — сказав Владко, нахиляючись над воду, де в шалених плигах кидавсь по поверхні клень, описуючи блудні кола, чимраз вужчі, але зате чимраз швидше, тонучи на дно, то знову випливаючи на поверхню. — Ти впоїла бідне звіря, але що тобі з цього? Як його зловиш?
— Е, то вже не штука! Шукай лише довгої й добре вилястої ліскової тички. Напнемо на неї мою сіткову хустку, і риба буде наша. — Але ж шкода хустки.
— Іди по тичку, не питай! — сказала енергійно Регіна. — Хустка не твоя, але моя, а втім, стара, і, крім того, ніщо їй не станеться.
І дійсно, по хвилині зімпровізована сітка була готова, і, лігши грудьми на скелі, Владко спустив тичку з сіткою до води. По кількох безуспішних спробах зловити шаліючого кленя вдалось йому це нарешті: отуманене звіря стрілою влетіло в сітку і, піднесене в тій самій хвилині над рівень води, лежало нерухомо, немов мертве. Щойно на березі, в руках Регіни, почало тріпатись розпучливо, махаючи своїми плавцями і живо хлипаючи писочком.
— Ага, маю тебе! маю тебе! — гукнула втішена Регіна, беручи холодну, дрижачу рибу до рук. — А бачиш, що ми тебе обійшли.
Вона гладила його рукою і пестила словами: «Мій прегарний, мій золотий, ну, цить, цить!» Вмираючому кленеві, запевне, дуже приємними були ці пестощі… Але доки ще він сконав, у вирі залунав могутній плюскіт. Владко й Регіна разом зиркнули вниз і оніміли з радості. До поверхні води, киваючи поважно головою, плив у горілчанім сп'янінні величезний, ліктьовий клень, з широким, мов селянська долоня, хвостом, яким від часу до часу в шалених плигах бив об воду.
— Бійся Бога, Владзю, лови його! Цього мені мусиш зловити! — кричала Регіна.
— А якщо я не зловлю його? — спокійно відповів Владко, знов лягаючи грудьми на скелі та спускаючи свою сіть до води.
— Ні, ні, ні! — шептала Регіна перериваним із зворушення голосом. — Нічого не говори, лиш лови! А як ні, то я сама спробую. Хапай, хапай, бачиш, тепер він близько!
— Є, — сказав спокійно Владко і зручним рухом сітки підхопив могутнього кленя.
— Був! — крикнула з тривогою Регіна, коли клень, почувши дотик чужого тіла, тріпнувсь і вискочив із сітки. Затонув у глибінь. Тривожним поглядом слідили обоє, як він крутився по дні, влазив під колоди й камені та знову вилазив, немовби чогось шукав. Нарешті виплив на поверхню, очевидно, вже ослаблений, і знову почав звільна кружляти, киваючи головою і вдаряючи хвостом. Цим разом Владко підхопив його зручніше і витягнув на берег. Утішена Регіна з радості кинулась Владкові на шию.
— Ти сміливий, Владку, ти сміливий! Варто тебе поцілувати за те, що ти цього патріарха видобув. Але ж це велет! — крикнула вона, беручи обіруч могутню рибу і не можучи її обняти своїми дрібними ручками. — Держи, Владзю, держи, бо скочить знов до води!
Владко одним ударом тичкою по голові поклав край киданням і стражданням бідного патріарха, тлінні останки якого положено на мураві обік тлінних останків його меншого товариша і накрито листям підбілу. Вони сіли знов на своїм місці, та більше кленів уже не появлялось. Чи віднесла їх хвиля, чи позапихалися кудись у печери аж до витверезіння, чи й, може, не з'їли хліба, отруєного спиртом, — досить, що більше п'яних не було. Однак, Регіна не хотіла рушати з місця.
— Ах, дивися, Владку, — скликнула вона, звертаючи очі вгору, — як чудово виглядають ці ліси, ці сніжні полонини, озолочені заходячим сонцем! Як чудово в'ється ця річка! І як я щаслива з тобою, Владочку!
— Регіно, моє життя!
І душі обох злились в одному огнистому поцілунку.
— Знаєш, Владочку, — мовила Регіна, схиляючи голову, — бувають такі хвилини, що сама не можу повірити в своє щастя або навіть починаю лякатись його, як той приятель Полікрата. Ні, думаю собі, цього не може бути, щоб по таких тяжких роках могло нараз наступити таке чисте й тривале щастя. І в таких хвилинах стараюсь сама собі видумати якісь клопоти, якісь гризоти, вкидаю добровільно зеренце гірчиці до цього пугара солодощів, щоб переблагати зависну долю. Бачиш, — додала вона, всміхаючись і підводячи на нього очі, — стаю забобонною з надміру щастя.
Сонце хилилось уже на захід і кривавим блиском обливало сніжні полонини. В їх рожевім відблиску зарум'янилися кришталеві нурти Сяна. В тім рожевім блиску чудово виглядало осяяне щастям обличчя Регіни. Владко дививсь на неї з захопленням. Ніколи ще не видавалась йому такою гарною, такою принадною, як у тій хвилині. Ніколи він не почував себе таким безмежно щасливим.
— Моя Регіно, — шептав Владко, тулячи її обличчя до свого чола, — вір у щастя і не бійся долі. Що це доля? Наша доля — це наше власне я, наші почування й пристрасті, а вони чи ж не завжди поєднані любов'ю? Ми щасливіші від мільйонів тим, що не маємо потреби турбуватися про щоденний хліб, а наше щастя ростиме в міру того, як будемо докладати праці, щоб помагати нещасливішим від нас. Не перечу, що тепер іще наше щастя — це дар ласкавої долі, але коли це щастя буде випливом спільної нашої праці, спільних думок, змагань і бажань, — о, тоді ніхто не потрапить нам видерти або замутити його. Тоді буде воно домом, будованим на камені. Та що я кажу: тоді? І тепер уже почуваю себе певним будучини, почуваю себе сильним, здоровим, люблячим і любленим і ніде не бачу хмаринки, що могла б цьому щастю загрозити громом. Що мені доля? В твоїх очах — зорі моєї долі, а ці зорі — про це не сумніваюсь — завжди світитимуть мені так ясно, так чудово, як тепер. Моя дорога, мій ангеле! Смерть у цій хвилині… га! — скрикнув він нараз зміненим, прошибаючим голосом, відіпхнув Регіну, вхопився обіруч за голову і навзнак упав на камінь.
— Мій Боже! Владзю! — крикнула перелякана Регіна і кинулась до нього.
Владко лежав німий, посинілий, з закушеними до крові губами і з виразом страшного болю на обличчі.
— Владзю, Владзю! — в найбільшій тривозі голосила Регіна, припадаючи коло нього й обливаючи його обличчя сльозами. — Встань, очуняй! Скажи мені, що тобі! Що тобі сталось?
Нарешті Владко підвівся звільна при її допомозі, дзвонячи зубами, немов від великого холоду, та блудними очима шукаючи чогось довкола себе. Його руки були холодні, а обличчя страшної, майже трупної блідості. Регіна лиш руками заламала на той вид.
— Чи ти хорий, мій любий? — щебетала вона коло нього, прикладаючи йому руку до живчика, що бився дуже поволі, ледве помітно.
— Ні… це ні… — прошептав Владко, звільна приходячи до себе і немов перший раз побачивши Регіну.
— Але ж це страшне! — голосила бідна жінка, не можучи ще заспокоїтись від наглого перестраху. — Чи такі напади траплялись у тебе давніше?
— Напади? — непритомно повторив Владко. — Ах, так, це був напад, такий самий, як тоді, коли Начко захворів був на запалення легень, але цим разом страшний, страшний! Боже! — скрикнув нараз, зриваючись на рівні ноги, з виразом смертельного перестраху. — Регіно, ходім, спішімо! Там, мабуть, сталося щось страшне. Чую це напевне. Ходімо!
— Куди? Де сталося щось страшне? — питала Регіна, держачи його за руку і думаючи, що він іще не зовсім прийшов до себе. — Пробі, Владочку, вспокійся! Ти хорий! Не рвись! Пожди, я намочу тобі висок холодною водою, це освіжить тебе. Боже! Боже! Натхни мене, як помогти йому!
— Ні, ні, ні! — з виразом найбільшої нетерпеливості гукав Владко, стараючись вирвати свою руку з її дрижачих долоней. — Пусти мене, пусти мене! Мушу спішити! Там щось страшне… страшне!..
І він вирвавсь і, не оглядаючись навіть на Регіну, охоплену розпукою, незважаючи на те, що вже сіріло й околиця була зовсім самотньою і дикою, полетів до села.
— Боже, рятуй його! Рятуй нас обоє! — застогнала Регіна. — Ми згрішили через наше щастя, відчуваю це, але відпусти нам цей гріх. Не занапащай нас за це!
І, тремтячими руками спішно позбиравши свої речі враз із зловленими рибами, задихана і тривожна, Регіна поспішала до села слідом за Владком, що був уже в яких сто ступенів перед нею і на ніякі її кликання не відзивався, немовби був глухий. Він спішив, немов гнаний якоюсь зовнішньою, непереможною силою. В голові й у серці в нього було зовсім пусто. Все завмерло, немов вражене громом. Усе те, що ще перед хвилиною становило його щастя, надію й гордощі, — тепер немовби навіть перестало існувати для нього. Одна блискавиця страшного невиясненого болю, що прошила його душу й потрясла його мозок, — і всі ці світлі примарні замки розвіялись парою. Регіна була йому чужою, не займала ніякого місця в його думках, бо й ніяких думок не було, — лиш темнота і якась нез'ясована тривога, що порушувала ним, мов автоматом, і гнала його вперед, вперед, вперед, з невідомої причини і до невідомої мети.
Нараз він затримався і став, мов остовпілий. Його очі, що з найбільшим напруженням вдивлялися в пусту просторінь перед ним, спочили нараз на живім предметі, що порушувався, і Владкові видалося, що знайшов те, чого шукав. Цей живий предмет була людська постать, що спішила з села проти нього. Звідки знав Владко, що це посланець від Ступосянського і що несе для нього телеграму? Він не знав того, хіба що пізнав посланця по ході. Тільки чув, що сила, яка гнала його переможно наперед, нагло втишується, що розгін слабне, — отже, він став. Тепер щойно спостеріг, що був увесь залитий потом і задиханий. Тепер щойно оглянувся на Регіну, яка давно вже перестала кликати його на ім'я, а, напружуючи всі сили, спішила за ним, скакала з каменя на камінь, оббивала собі ноги, обтирала з чола рясний піт, але, ні на момент не думаючи про себе, гнала за улюбленим чоловіком, лякаючись, щоб йому знову що не сталось, і бажаючи на всякий випадок бути якнайшвидше при ньому з поміччю.
Та Владко, побачивши її, відвернувся до посланця. Його думка була безсильна, розбита й нездатна розуміти те, що виходило поза обсяг єдиного предмету, предмету його тривоги. Тимчасом посланець, побачивши Владка, так само уповільнив крок: очевидно, він змучився, шукаючи його, а тепер, коли був певний, що за хвилину вручить телеграму, хотів відітхнути трохи. Лиш Регіна не уповільнювала кроку. Бачачи, що Владко затримався, вона перелякалася іще гірше, думаючи, що напад повториться знов, і, крикнувши з тривоги, побігла, що сил ставало, до Владка.
— Владзю! Мій Боже! — голосила вона, припадаючи до нього. — Може, тобі знову зле?
І, сама вмліваючи з тривоги та змучення, старалась його піддержати.
— Ні, ні, ні! — відповів немов непритомний Владко, злегка відсуваючи її рукою набік. — Пожди, пожди! Там, бачиш?
— Що бачиш? Що там? — питала Регіна, поглядаючи наперед, але Владко не відповідав, лише стояв на місці нерухомий. А Регіна, не можучи встояти довше, сіла обік нього на камені, не спускаючи очей з його обличчя, готова в кожній хвилині скочити і нести йому поміч в разі повторного нападу, якого щохвилини побоювалась.
— Мают пан таліграф! — гукнув здалека посланець, махаючи складеною вчетверо й запечатаною чверткою паперу.
Владко автоматично простягнув руку до паперу.
— Ні, Владочку, ні! — крикнула Регіна, звертаючись з каменя і обіймаючи його. — Прошу тебе, заклинаю тебе! Якщо кохаєш мене, не читай тепер цієї телеграми! Перечитаєш її вдома, за хвилиночку. Лиш тепер не читай! Дай її мені, я її не відкрию, я її віддам тобі, скоро лише станемо вдома. Лиш тепер не читай!
Владко поглянув на неї із здивуванням, немовби зовсім не розумів її слів і не розумів, чого вона хоче від нього, а відсунувши її лагідним, але сильним рухом руки набік, узяв телеграму, відкрив її зовсім спокійно, перечитав і — відітхнув трохи свобідніше.
— Дуже хорий! — забурмотав сам до себе. — Ну, це дуже добре. Дуже хорий! Ну, й що ж, поїдемо.
— Хто дуже хорий? — запитала Регіна.
— Хто? — повторив її питання Владко, немовби дивувався, що можна ставити таке питання. — Він, Начко.
— Ах, твій брат! Бідний! І що ж йому?
— Дуже хорий. Що йому має бути? Та живий, це головне. Ходи, поїдемо до Львова.
— Коли?
— Зараз, до нічного поїзда. Не бійся, саме в час до Устєрік приїдемо, а завтра о четвертій по полудні будемо при ньому.
Звістка, що Начко дуже хорий, замість пригнобити й засмутити Владка, піднесла трохи його дух, подула на нього відсвіжуючим вітром. Він ожив трохи, розмовляв по дорозі з Регіною, хоч зовсім холодним і байдужим тоном, головно про те, як, що пакувати на дорогу, як швидко потраплять переїхати через мильовий ліс на Острій горі найгіршим гірським шляхом. Ані сліду недавнього тепла, запалу й щастя, що прискало в кожнім його слові, в кожнім русі, не полишилось. Був мов чоловік, випущений на вільну стопу з тюрми, — хоч він не бачить довкола себе тюремних мурів, однак чує душею, що вони не перестали бути для нього грізними.
З щирим жалем прощався із своїми любими гістьми старий Ступосянський, висловлюючи надію, що незабаром, по виздоровленні дорогого брата, всі троє завітають до нього надовше і в кращім, літнім часі. Владко був маломовний і байдужий. Видно було, що його думки зовсім чим іншим зайняті. Всю дорогу говорив мало з Регіною, лише безупинно запалював сірники та поглядав на годинник, чи не запізняться вони до поїзда, і, незважаючи на запевнення візника, що приїдуть на сам час, підгонив його безустанно до поспіху.
До Устєрік дійсно приїхали вони саме в час: по короткім жданні прийшов поїзд із Загір'я. У вагоні Регіна, змучена різноманітними враженнями цього дня й кількагодинною возовою дорогою, заснула. А Владко сидів, все вдивляючись у просторінь і від часу до часу бурмочучи якісь слова без зв'язку й значення. Раз лише він поглянув на Регіну, що лежала проти нього на вагонній лаві, вдивлявся в неї довго, довго, немовби старався пригадати собі щось, що давно проминуло, і нарешті заплакав. Чого він заплакав? Цього, запевне, сам не був в силі вияснити. Був це якийсь хвилевий, несвідомий, психічний відрух, по якім його розум знову попав у стан автоматизму.
Рано прокинулася Регіна, але надаремне просила Владка, щоб також заснув, — він ані не думав кластися. Так само не можна було схилити його до сніданку, коли вони стали в Перемишлі. Ані просьби, ані сльози Регіни не мали успіху; цих останніх Владко навіть не завважав. З байдужим, спокійним обличчям сидів він у чекальні. Щойно сигнальний дзвінок, сповіщаючи, що надійшов львівський поїзд, подіяв на нього, мов електричний ток. Він зірвався і, не дбаючи ні про які пакунки, поспішив на перон; лише черговий задержав його, заявляючи, що це тільки перший дзвінок і що ще вагони не готові, а до сідання ще чверть години часу. Вислухавши цієї рації, Владко з колишньою байдужістю сів на кріслі і просидів без слова, в формальнім остовпінні, аж до другого дзвінка. Тоді кинувсь до першого-ліпшого вагона, мов жовнір до штурму, заледве встигла добігти за ним Регіна.
З зростаючим побоюванням стежила Регіна за кожним його кроком, кожним рухом, словом, виразом обличчя. Її серце дрижало від самої думки, що тяжка хороба Начка могла б позначитись і на організмі брата. А все ж було це вже тепер певним. Регіна чула в школі про таких близнюків, що хоча становлять окремі індивідууми, одначе з'єднані між собою невидимими вузлами, спільно почувають, люблять і ненавидять, спільно терплять і один без другого не можуть жити. Мав би ж Владко належати до таких дивних організмів? З усього, що досі Регіна знала про життя обох братів, з невблаганною логікою виходило, що дійсно так було, — і Регіна перший раз задрижала за здоров'я й за життя Начка, від якого, хто знає, чи не залежало здоров'я й життя її улюбленого Владка.
Але в такім разі що значив учорашній напад, якого зазнав Владко так нагло і з такою страшною силою? Мав би ж він бути відгомоном якогось наглого випадку, що трапився Начкові? Телеграма каже, що Начко дуже хорий. Але телеграма прийшла майже в тій хвилині, коли мав місце напад, отже мусила бути послана значно раніше, ще перед полуднем. Тож уже перед полуднем Начко, мабуть, був дуже хорий, а в тім часі Владко був у найкращім здоров'ї і в чудовім настрої. Мав би ж Начко по полудні вмерти? Але Владкові після одержання телеграми зробилося трохи краще. Це значить, що коли їх організми сполучає таємнича єдність, то й Начкові, мабуть, зробилось краще. Так міркувала Регіна, гублячися в домислах і припущеннях і не спускаючи очей з Владка.
Дивно! В міру того, як вони наближались до Львова, обличчя Владка почало роз'яснюватись, оживлятися, очі наливались лагідним блиском. Він почав розмовляти з Регіною, спокійно, але не так холодно, як досі. Усміхнувсь навіть пару разів. Однак про Начка, ані про його слабість не було навіть найменшої згадки.
Вони стали у Львові, і в тій хвилині, коли поїзд затримався, Владко поблід смертельно, стулив уста і кинувся до дверей. На його обличчі появився знову той вираз тривоги та якогось невідомого й нестриманого розгону, з яким учора він біг проти посланця з телеграмою. З трудом лише притримувала його Регіна, щоб не впав під колеса вагону, з трудом і тривогою в серці, не випускаючи його руки із своєї, перепровадила його через тісняву, що панувала на пероні, та всадовила в фіакр. Владко не говорив нічого і свої скляні, широко розкриті очі нерухомо втопив у пусту просторінь та тільки від часу до часу дзвонив зубами, немов у пропасниці.
— На Панську вулицю! — крикнула Регіна до фіакра.
Ці слова подразнили Владка, мов укол голкою: він підвів голову і зміненим, глухим голосом вимовив:
— Швидше! Швидше!
Вони стали при цілі. Владко зірвався з сидіння. Регіна встала також, бажаючи його супроводити.
— Лишись! — сказав їй коротко Владко, мірячи її тривожним поглядом.
— Владочку, дозволь мені піти з тобою!
— Лишись! — крикнув гнівно Владко і, відвернувшись, увійшов до сіней кам'яниці.
Регіна сіла знову, щоб вичікувати його повороту.
А Владко, перебігши сіни щодуху і вбігши сходами на перший поверх, ішов дальше звільна, оглядаючись, надслухуючи. Кам'яниця була мало заселена. Увесь перший поверх від фронту займав якийсь високий урядовець, кавалер, що жив лише з одним лакеєм та старою глухою куховаркою. Одно крило цього поверху займав Начко, а друге стояло порожнє від початку місяця. В першім поверсі також небагато було мешканців, і крило під Начковим помешканням так само стояло порожнє. Кам'яниця була поставлена на панську ногу; ремісники, ані робучий люд на помешкання не приймались, відмовлювано навіть пожильцям, у яких були дрібні діти. Отже, не дивно, що Владко йшов по галереї першого поверху немов здовж якоїсь катакомби: ніде ані голосу, ані людського обличчя.
Вікна в Начковім помешканні, що виходили на галерею, були завішені зеленими фіранками, двері замкнені. Владко затримався перед ними в здивуванні. Але по хвилині вираз здивування уступив з його обличчя, даючи місце попередньому виразові сліпого напору вперед. Нічого не думаючи, нічого не згадуючи, видобув з кишені пальто в'язку ключів, між якими були також дублікати ключів від усіх кімнат їх спільного колись помешкання. Відімкнув одні й другі двері і ввійшов до кухні. Пусто. Відімкнув дальші двері і ввійшов до салоника. Пусто, все в порядку. Завагавсь, чи йти направо, до бібліотеки, чи наліво, до їх спільної колись спальні, але й це вагання було коротке, майже несвідоме. Звільна відімкнув двері спальні і ввійшов.
— А! — вимовив стиха з виразом не то здивування, не то якогось внутрішнього звільнення. Близько вікна, профілем до нього звернений, а боком об стіл опертий, сидів Начко на кріслі з поруччям. Ліва рука сперта була ліктем на столі, а права звисла насторч униз. Обидві долоні були конвульсійно стиснені, але револьвер випав із правої і лежав на підлозі. Обличчя Начка було чорне, мов земля; в правім виску видно було невеликий отвір, заповнений чорною, застиглою кров'ю, непереривне пасмо якої тягнулося здовж обличчя, засохло на сурдуті і дійшло аж до підлоги, де утворило невеличку чорну калюжку. Хоч уста були міцно стулені, однак губи посиніли і сильно вже спухли. Запах трупа звільна починав наповнювати щільно замкнену кімнатку.
Владко хвилину стояв коло дверей, не спускаючи очей з брата, придивляючись до його з величезною цікавістю. Потім почав звільна, на пальцях, наближатися до нього, немовби лякався збудити сплячого. Коло стола стояло друге крісло з поруччям — його крісло. Сів на ньому і, сідаючи, кинув оком на останній лист Начка, адресований до нього. Та не читав його. Впали йому лише в очі грубими буквами написані слова вірша Словацького і, мов цвях, застрягли в його голові.
— Коли Лель помре… — вишептав він у забутті і, звернувшись обличчям до брата, сів у тій самій, що й він, позі.
— Коли Лель помре… помре… помре… — шептав він щораз тихіше, щораз повільніше, вдивляючись в чорне, печаттю смерті назначене обличчя брата…
Досить довго ждала Регіна на вулиці на поворот Владка, врешті не могла довше витримати. Незважаючи на прикре враження, яке викликав у неї гострий тон останнього Владкового слова, встала і ввійшла до кам'яниці. Вона знала з Владкових описів, де було спільне їх колись помешкання, отже, йшла просто і не потребувала питатись нікого. Дивна тиша у всій кам'яниці немило вдарила її, а при вході до Начкової кухні навіть дрижаки пройняли її. Ще більше вдарила її могильна тиша, що панувала в тім помешканні, де мусив лежати хорий і куди недавно увійшов Владко. Страшна думка блиснула в її голові. Вона вбігла до спальні і нараз стала остовпівши, заламавши руки над головою. Один голосний, роздираючий крик — і Регіна впала зомліла коло ніг Владкового трупа. Її крику ніхто не почув. Щойно по хвилині знетерпеливлений жданням фіакр прийшов до кімнати і, побачивши страшний вид, закликав людей з вулиці, що привели до пам'яті Регіну й відвезли її до Владкового помешкання.
Братів поховано разом. Регіна стала спадкоємницею їх маєтку та їх думок. У скромній глухій закутині, гірськім сільці, живе вона, віддана господарській праці й вихованню єдиного сина-посмертника, що колись має наново розпочати і дальше вести працю, яку розпочали його батько та стрий і так нагло в самім початку перервали. Ціле сільце знає ту струнку ще, бліду й сумну постать, що завжди ходить у жалобі і завсіди готова помагати кожному хорому, терплячому й нужденному. З її скромного дому пливуть добродійства, пливе освіта на всю околицю. Тут є і шкілка і народна читальня, тут є аптечка з найпотрібнішими ліками для хорих; тут селянки дістають поради в справі ручних робіт, одержують насіння ярини та придивляються до поліпшених господарських знарядь; сюди й господарі часто приходять за порадою в громадських і навіть правних справах. Пані Регіна охоче сама порадить, у книгах пошукає або навіть до містечка поїде, знайомих панів розпитається і селянській справі допоможе.
І її синок, вірний образ батька та єдина потіха, єдина любов її життя, той самий дух виссав з молоком матері, в тих самих росте ідеях. Сільська стріха — це для нього рідна стріха, сільські діти — товариші його дитячих забав, його першої науки, першої фізичної праці. На могилах сумного минулого розцвітає пишне й пахуче квіття будучини. Щасти Боже тобі, пахуче квіття! Щасти Боже твоїй тихій і благословенній праці, Регіно!