Твори (Франко, 1956–1962)/11/Великий шум/XI
| ◀ X | Твори в 20 томах Том XI Великий шум XI |
XII ▶ |
|
Наблизилося велике, рокове свято Різдво. Зима приїхала на білім коні і покрила поля білою наміткою. В лісах заскрипіли конарі під ваготою снігу, ріки задубіли під її острим подихом, медведі ссали лапи в своїх гаврах і дрімали зимовим сном, а люди гріли своє тіло овечими, лисячими або вовчими шубами.
Село виглядало як громада круглих снігових могил, між якими вилися вузенькі рівчачки, — се стежки, прокопані від хати до хати, і один ширший, довгий ярок — се дорога, прокопана в сажневім снігу здовж села аж до ріки. Під тою важкою білою покрівлею сумирно спало село, мов під пуховою периною, тілько замість дійсного сну там ішла ненастанна, тиха домашня робота: стукали ціпи по токах, молотячи збіжжя, дзвонили молоти в громадській кузні, фуркотали веретена по хатах, і лилися пісні, туркотіли голоси казок та загадок по запічках. Хіба що сама природа, щоб не надто вже глухо дрімати, будила свою музику, сердитий «стоковий» вітер, що, вибігаючи з далеких рівнин Сибіру, різав, мов ножем, своїм грізним подихом, свистав, вив і гудів своїми крильми, ломав дерева в лісі і, здіймаючи безмежні снігові хмари на полях, котив їх, як обложні машини, на села. Та все те не лякало людей. Вони затирали жилясті руки та, здибавши один одного, знай примовляли:
— Гій, мороз, мороз! Боже його примнож!
— А ще й вітрець — Божа сила! — додавав звичайно другий.В сам день Святого Вечора вітер утих, небо вияснилося, а хоч мороз потис іще дужче, та проте люди бадьорилися і дивилися якось привітніше на світ, як звичайно. Хоч то день робучий, та проте сьогодні ждала їх не зовсім звичайна робота. Майже половина села, мужчин і жінок, вибиралися до міста, де на сей день була визначена судова розправа проти Костя Дум'яка. Від самого ранку перед хатами стояли сани, устелені соломою та навантажені в'язанками сіна, а в хатах горів огонь, а над стріхами здіймалися довгі та високі стовпи блакитного диму. Ледво ще сонце обізрілося гаразд, почали на подвір'ях фиркати коні, запряжені до саней, ждучи дороги, а в хатах хазяїни їли наборзі горячий борщ з бобом або фасолею, брали за пазуху по півбохонця хліба, по жміньці солі та по дві головці часнику і, попрощавшися з ріднею, сідали на сани. Декого не хотіла жінка пустити самого, то й мостилася за ним назаді; більша часть спрягалася для сеї їзди з двох або й трьох хат; їхали й такі, що не мали свойого тягла, а присідалися на чужих санях, так що на кождих було четверо душ. Двадцятеро саней одні за другими вирушили гуськом у дорогу, мов шнур журавлів потягся по білім, снігами завіянім полі, на якім учора до пізньої ночі прокопувано дорогу аж до Нестанич, біля яких ішов уже цісарський гостинець.
А Кость Дум'як стрітив сей ранок у слідчім арешті, в якому пробув оце вже два місяці від свойого арештовання. Він був блідий і стомлений довгим примусовим супокоєм та браком руху, та проте не падав духом. З ним поводилися в суді досить чемно, дали йому казню з тих порядніших, у які не саджено злодіїв та грабівників, йому позволено мати свою постіль і кождої неділі бачитися з матір'ю й жінкою, які ніколи не занедбували користати з сеї ласки. Отак минули йому сі два місяці, і він, хоч сумний та пригноблений своїм положенням, усе таки не нарікав на нього і спокійно ждав розправи.
Розправа була над сподівання коротка. Прокуратор виголосив свій акт оскарження по-німецьки, спокійно і безсторонньо, виясняючи всі моменти сього незвичайного діла. Судді-німці вели одначе розправу по-руськи, випитали зразу самого Дум'яка, потім пана Суботу в справі його повновласті, даної Годієрі, потім економа і кількох двораків у справі поводження Годієри в дворі, а нарешті селян з війтом і присяжними на чолі в справі остатньої фатальної пригоди в коршмі. О четвертій годині розправа скінчилася короткою, більше формальною, ніж річевою промовою прокуратора, і трибунал пішов «на уступ», а по чверті години голова трибуналу виніс і оголосив присуд, яким признано Костя Дум'яка винуватим у вбійстві «приватного урядника Антона Годієри», але, з огляду на провокацію покійника і на ціле його несумлінне поводження з селянами і дідичами, далі з огляду, що сам Дум'як відразу признався до своєї вини, як також з огляду на його двомісячний слідчий арешт, йому даровано решту кари і кошти процесу. Присуд був, як на ті жорстокі часи реакції, коли про суди присяжних не було ще й думки в Галичині, а трибунали судили тяжчих провинників дуже часто по вказівках політичної власті, дуже лагідний і гуманний, і не диво, що селяни, що на судовім подвір'ю терпеливо на морозі чекали кінця розправи, при появі свобідного Дум'яка вибухли мимовільними окриками:
— Жива правда в Бога! Най жиє наш Кость Дум'як! Най жиє цісарський трибунал, що не боїться судити по справедливости!
І великою валкою, з Дум'яком посередині, вони посунули з судового подвір'я, місячи ногами посірілий від їх чобіт сніг. Та ось на самій брамі їх перестрів пан Субота, що ждав тут зі своєю каритою, запряженою в чотири огнисті коні. Він поздоровив громаду свідків, а потім, обертаючися до Дум'яка, обняв його і поцілувався з ним і голосом, душеним сльозами, промовив:
— Ну, Костю! Досі я вважав тебе анархістом і бунтівником, але тепер бачу, що помилявся. Ти чесний чоловік і варт бути моїм зятем. Ходи, сідай зо мною в мою кариту, бо й так, бачу, твої сани не виїхали по тебе! А вас, панове свідки, прошу завтра всіх до себе в гостину. Попробуємо відновити стару приязнь на новій основі.
Селяни дружно закричали: — Віват наш пан Субота! Віват! Най жиє! — хоч переважно слабо розуміли, що се має бути та стара дружба на новій основі. По-свойому зрозумів її Дум'як як мимовільний вислов радісного зворушення свойого тестя і, горячо стискаючи його руку в своїй долоні, пішов з ним до карити, яка зараз же рушила з місця.І знов довгим журавлиним ключем потяглися селянські сани з міста. І знов не було в них ані сміхів, ані співів — раз, що се Святий Вечір, а друге, що й нагода була поважна. Темніло небо, а потім звільна прояснювалося зорями, коли вони вернули до свойого села. Тут перед громадською лісою на них ждала велика юрба народа, що виринула сюди, чекаючи їх повороту, а при їх наближенню вибухли всі дружним окриком:
— Христос раждається! Славіте!
Пан хотів везти Костя до себе на вечерю, але сей випросився: йому любіше буде провести сей святий вечір у власній хаті, з жінкою, і матір'ю, й дітьми. І пан-тесть зуважив просьбі зятя-мужика.
А по селі, по якій годині тиші, коли йшла рокова, церемоніальна вечеря з примівками і обрядами по старому звичаю, з дідухом і кутею, почалися веселі колядкові співи про те, як Бог родився і всі святі раду радили, яке б йому ім'я дати, а Пречиста не згодилася ані на Петра, ані на Павла, тілько на «самого Cyca Христа», або про те, як Бог з ангелами міряв небо й землю. Вони лунали аж до півночі під зоряним, тихим небом.