Твори (Франко, 1956–1962)/11/Великий шум/III
| ◀ II | Твори в 20 томах Том XI Великий шум III |
IV ▶ |
|
Пан був сердитий. Справді, він наслухався сьогодні таких речей, яких не чував досі ніколи і про які в своїй панській заскорузлості навіть думкою не вів ніколи.
— Анархіст! Правдивий анархіст! — бубонів він сам до себе, простуючи стежкою через сади на попівство. — Ну, чи чував хто таке з уст хлопа! Всі святі основи життя, власть цісаря, повагу дідича, усталені порядки суспільні він топче ногами. Продай їм двірську посілість, щоб і слід не пах ніякого панства, дай йому ще, хамові, свою доньку за жінку, знизи себе до того худоб'ячого стану, в якім і вони живуть, жлопай з ними горілку в коршмі і валяйся, як свиня, під жидівськими лавами, отоді будеш їм любий, тоді назвуть тебе татом і сусідом! Ну, не дождете! Іще й грозять! Певно, я в їх руках. Схочуть — запалять, зрабують, уб'ють, — хіба я можу встерегтися або оборонитися проти черні? Може, справді краще спродати все і йти в місто жити? Ну, але того не дочекають, щоб я їм продавав свою землю. Як маю продати, то знайду їм такого пана, що їм потрафить доїхати кінця. Та поки що ще нема страху. Завтра приїдуть ландсдрагони — знов готова бути біда, як почнуть бити, готово хлопство кинутися на них і на мене. Та ні, вони, як той кінь турецький, хоч великі, та дурні, не осміляться кинутися на «цісарських дітей», стерплять так, як терпіли торік. Ну, поборемося! Поки уряд держить нас у своїй опіці, поти можемо позволити собі дещо.
Отак покріпивши себе духом, пан Субота добрався до попівства. Не стукаючи, він отворив сінешні двері і подався до покою, що був обставлений м'якими меблями і служив священикові як прийомна для гостей з вищого стану. Мужиків він звичайно приймав зимою в кухні, а літом на ганку або в своїй канцелярії, обставленій дубовими лавами, таким же столом і такою ж шафою з метриками та парафіяльними паперами; до своїх покоїв не допускав їх ніколи. Шляхтич, він нізащо не міг стерпіти «хлопського духу».
Грушатицький парох, о. Квінтіліан Передримірський, був статний і поважний чоловік, літ понад 60, з тої генерації попів, що, вихована в аристократично-шляхетськім дусі, в ненависті і погорді до мужика, і свій руський патріотизм віднаходила в тих чудернацьких і обскурних викладах на так званих «руських курсах» при йосифінськім львівськім університеті, які слухачам тих курсів та й їх старшим сучасникам, парохам «antiquae educationis»[1], тобто круглим неукам, видавалися верхом премудрості і змістом освіти. Отець Квінтіліан і досі залюбки цитував напам'ять уступи з тих викладів, які мав записані в грубих зошитах, і не признавав понад них ніякої науки. Він любив особливо молодших священиків з «нового студіум» зацукувати «теологічними» питаннями вроді таких:
— Како может ся изобразити тіло человіческоє?
І, надармо підождавши на відповідь, тріумфально виголошував:
— Ага, правда, що навіть того не знаєте. Отже, слухайте! Тіло человіческоє может ся изобразити чрез понятіє махини, а то махини механичної, параболичної и гидравличної. Ну, а що таке душа?
Молодий теолог відповідав такою або сякою модною дефініцією, але о. Квінтіліан уперто хитав головою:
— Куди, куди вам, молодикам! Слухайте, як нас учили: «Душа єсть сущоє, котороє себі самому о себі самом и о вещах всіх себі положених є свідомоє». Ось дефініція! Не те, що ваші. Є що в рот узяти.
З усім тим він був руський патріот, типовий представник того старого попівського патріотизму, що бачив націю виключно в попівській касті, беріг старанно всі її привілеї і кривим оком дивився на «вторженіє хлопства» в чисту попівську расу. Його ідеалом було попівство дідичне, що переходило з батька на сина і держалося століттями певних околиць. Щодо язикових поглядів, він був безумовним прихильником церковщини і вживав «хлопськоє нарічіє» лише в розмові, борони Боже в писанню. Маркіян Шашкевич, Вагилевич, Головацький і інші їх товариші, що в 30-их і 40-их роках, незважаючи на цензурні тиски, пробували класти основи нової, народної літератури, були в його очах молодики, новатори, знаряди польської інтриги, небезпечні агенти революції, яких повинна переслідувати і світська, і духовна власть, бо ж і в церковні справи вони вносять розстрій та вільнодумний дух. Та рівночасно він був противником поляків, уважаючи їх усіх за «підшитих революцією» та обурюючися на їх заходи коло златинізовання руського обряду, на їх інтриги проти руської ієрархії та на їх зневажливе поводження з руським сільським духовенством.
Не раз на празнику, по десятій лампці вина, він з іншими попами-патріотами затягав польську, але русинами зложену пісню:
Kto Lach, ma strach!
Car ostro zdrajców napiera,
Wolność zmyśloną odbiera!
Paskiewicz niech żyje!
Na zgubę — na czyję?
Lachow, Lachow, Lachow![2]
Ci остатні слова вимовлялися остро, з-московська і будили великий запал серед попів-патріотів.
У р. 1848 о. Квінтіліан кинувся був у вир політичної агітації; на народних вічах у маю і червні промовляв завзято проти поляків і за се потерпів: одно з таких віч розбила польська гвардія народова, маючи головно на меті «zabić popa, co na Polskę szczeka»[3]; о. Квінтіліан таки й дістав дещицю і спасся від гіршого лише розпучливим скоком крізь вікно на вулицю. Восени того ж року він зробився завзятим речником поділу Галичини на польську і руську часть, та й тут знову потерпів несподіване «посрамленіє» від своїх власних парафіян. Кілька разів він на проповідях загрівав їх до того, щоб підписали поголовно всім селом петицію до державного сойму за поділ Галичини, та, на диво, чим остріше і горячіше він промовляв за тим, тим опірніше ставали проти сього підписування грушатицькі мужики. Вони були принципіальні вороги всякого підписування, боялися, що се буде «або на панщину, або на більші податки», і ніякі докази та масні лайки о. Квінтіліана (без лайок жадна його проповідь не обходилася, і тут, в тих лайках, він володів чудовим лексиконом щиро-народних зворотів) не могли переконати їх. Підписи йшли пиняво, а інші просто говорили: «Єгомость, все ви то дуже красно говорите, але ми не підпишемо». Тоді о. Квінтіліан ухопився остатнього способу. Раз у неділю, коли церква була повна народу, він велів паламареві позамикати всі двері церкви і заявив зібраним, що поти їх не випустить із церкви, поки всі не підпишуть петицію за розділом Галичини. Та тут він наскочив на горяче. В церкві зробився страшенний гвалт, посипалися лайки на попа і на всю попівську політику. Хлопи не вважали на святість місця, але цабанили о. Квінтіліану також порядним запасом свойого лексикона.— Попе, не мішайся в не свої річі, а то зв'яжемо зараз і таки в ризах поведемо до циркулу! Ти гадаєш, що ми такі дурні, не розуміємо, куди ти нас тягнеш. Ми хочемо бути під цісарем, а не під попами. А ви би хотіли взяти нас у руки. Не стало панської панщини, то ви би хотіли накинути на нас свою попівську панщину. Знаємо ми вас, п'явки людські! Зараз тут давай ті аркуші з підписами! Сюди з ними!
І, вирвавши від о. Квінтіліана аркуші з підписами (а він збирав їх по всіх селах повіту), подерли їх перед його очима на шматочки, а самому загрозили, що його «обезвічать», коли захоче далі займатися політикою. О. Квінтіліан, вийшовши із ними разом з церкви мокрий, як із лазні, нікому не оповідав про сю катастрофу своєї політичної акції, але хлопів зненавидів ще дужче і давав їм се чути в своїх щоденних парафіяльних та сусідських зносинах з ними.
З грушатицьким дідичем жив о. Квінтіліан також не в найліпших відносинах. Між ними ще за панщини раз у раз виходили свари і навіть процеси за якусь скіпщину, за доставу топлива з панського ліса, за право польовання, до якого о. Квінтіліан був великий охотник, за риболовство і тисячні інші придирки. О. Квінтіліан не вірив у руськість пана Суботи і вважав його таким самим «поганим ляхом», як і інших дідичів. Дідич зі свого боку називав попа деруном і часто заносив на нього скарги до консисторії та до циркулярної власті за надужиття в рубриці jura stolae[4]. Та проте вони, особливо тепер, по скасованню панщини, досить часто сходилися на розмови. Особливо дідич, приголомшений випадками, не маючи дома, крім немічної жінки і одинокої дочки (друга була замужем аж десь на Поділлю), ні з ким слова розумного промовити, часто заходив на попівство, щоб «відвести душу». От тим то й сьогодні його прихід не здивував нікого. О. Квінтіліан був удовець, і до того бездітний, і держав у себе господиню, якусь повдовілу попадю, стареньку вже, поморщену жінку, що поза кухню і шпіжарню не бачила й не знала світа. Тож не диво, що й о. Квінтіліанові не раз хотілося побалакати хоч би й з таким несимпатичним чоловіком, яким був для нього пан Субота. А ще сьогодні були спеціальні причини, задля яких пан бажав поговорити з попом.
Привітавшися з о. Квінтіліаном, який власне встав був від вечері, пан Субота, не сідаючи, вхопив попа за пояс долонею і, тягнучи його та торгаючи до себе, не то говорив, не то кричав аж до задишки:
— Ні, не витримаю довше з тими хлопами! Неможливо, єгомость, неможливо! І відки вони такого духа набралися? Таж се страх, страх, страх подумати!
І він чимраз сильніше торгав о. Квінтіліана, потрясаючи його наповнений живіт.
— Паночку, — відповів з косим усміхом о. Квінтіліан, силкуючись увільнити свій пояс від панської долоні, — поперед усього я вам не трепета, якою б ви були обов'язані трясти, а по-друге, сідайте та висапайтеся, — може, чайку позволите? Пані Климентова, просимо чайку по скляночці, — а по-третє, зберіть дух та говоріть порядком, що сталося.
Пан Субота пустив єгомостів пояс, сів на фотель, відхлипався, випив душком поставлену перед ним чашку чаю і потім, пальцями обтираючи вуса, витріщив очі і, похиляючися до о. Квінтіліана, мовив з таємничим притиском.
— Кажу вам, єгомость, конець світа! Я вже думав, що в сорок осьмім році світ кінчиться, та бачу, що ще мало на нас кари допустив Господь. Видно, ще гірше щось нас чекає.
— Що ж таке вельможний пан побачили?
— Вельможний пан! — скрикнув, немов ображений, пан Субота. — Що ви, отче, звете мене вельможним паном? Звіть мене жебраком, банкротом, то будете мати рацію. Адже ось провідна неділя, а в мене ще ані скиби не орано!
— І в мене не орано. Через вітри.
— Ну, та вам зорють. Але мені бо не хочуть. Уся громада сприсяглася. «Хіба під вояцькими канчуками будемо робити, а інакше ані руш!» Ну, чи чував хто таке? Ну, та вже я їм зроблю те медоумедєніє, чи як то ви кажете? Післав по ландсдрагонів і горілкою напою, щоб добре-добре-добре били. Най мають, чого хотять.
— Сице подобаєт, — мовив о. Квінтіліан. — Хотящему будет і приложится. Вони то оправдуються, що якби добровільно пішли на вашу роботу, то ще готова вернутися панщина. Вже я повчав їх, і толкував, і патент відчитував, і поясняв, що цісарське слово невідкличне, — та що ти дурням зробиш! Не розуміють і не вірять.
— Не кажіть так, отче. Вони не дурні, хоч свого розуму не мають. Є між ними такі вчителі, такі апостоли, що їх наводять на все лихо.
О. Квінтіліан випростувався і протягнув лице. Очевидно, панське підозріння було вимірене на нього та на його собратів.
— Але ж, пане дідичу! — зачав він ремонструвати. Та дідич зупинив його:
— Ні, ні, я не про вас і не про священиків, хоч є й між ними апостоли бунту та незгоди між хатою і двором. Є, того не заперечите. Але тут щось гірше показується. Між ними самими показуються далеко гірші фанатики. Нічого святого, ніякої поваги, — просто анархісти!
Пан Субота старався вимовити се слово так, щоб викликати якнайбільший страх у свого слухача.
— Що ви мовите? — скрикнув о. Квінтіліан. — Анархісти? По наших селах?
— Не по інших, але в нашім, у Грушатичах. Адже ось тілько що я зайшов до коршми і мав там розмову з тим мудрагелем — як то його? — з тим довгов'язим Костем Дум'яком. Знаєте, аж мороз по мені проходив, як я слухав, що той чоловік говорив! Таже за те шибениці мало. Не треба нам панів, не треба нам дворів.
— Ну, та се й правда, — бовкнув о. Квінтіліан, — подумати глубше, то справді, нащо нам їх?
— А, то й ви тої самої співаєте? — скрикнув пан, зриваючися на ноги. — Ну, добре, буду знати, де шукати вчителів, що навчають хлопа на такі думки.
У о. Квінтіліана пішли мурашки поза спиною від сих дідичевих слів. Він і собі ж схопився з крісла, вхопив пана дідича обома руками за плечі і втиснув його назад у фотель.
— Але ж, пане дідичу! Я жартую!
— З такими річами не можна жартувати! — сказав дідич, важко дишучи. — З огнем жартуєте. Адже хлоп, як дитина. Скажете йому: не треба пана, то що йому значить піти і вирізати всіх панів? Як не треба, то най не заваджають! А ви подумайте: сьогодні ви йому скажете: не треба панів, а завтра він сам собі скаже: не треба попів! І що тоді буде?
О. Квінтіліан усміхнувся якось на кутні зуби і сказав гірко-солодко:
— Ну, пане дідичу, то так не можна… Вже хлоп не такий дурний, щоб не бачив різниці. Духовенство стоїть під охороною релігії, а наш народ релігійний, до глубини душі релігійний.
— А в 1846 році не кричали: Ni pana, ni popa?
— E, то мазури! Мазури — то дич. Ані крихти релігійности не мають.
— Еге, еге, так ви й кажіть: мазури! Русини між ними були. Як що лихе, то русин пильний ученик. Ніяка релігія не поможе. Та й зрештою, по правді сказати, яку ви там релігію подаєте?
— Як то яку? — крикнув панотець у почуттю своєї гідності. — Хіба не товкмачу їм: не кради, не чужолож, чти отца своєго і матер свою?
— А про пана й байдуже!
— Про пана в заповідях нема, — мовив простодушно о. Квінтіліан, — але в проповідях, то я часто згадую панів. Як прийдеться пригрозити їм, то все кажу: нашле на вас господь панів сто раз лютіших, як теперішні, а по смерти разом з панами будете клекотіти в смолі безконечній.
— Е, вс....тися в таку релігію, панотче, як ви нічого ліпшого про панів не вмієте сказати. Та то ж виразна намова до того, щоб панів уважати кровопійцями, грішниками та чортівським насінням.
— Та я про добрих панів не говорю, — оправдувався о. Квінтіліан, — а про злих як же інакше буду говорити? А щодо релігії, то я просив би вас не зневажати її, бо за се можете мати великий клопіт.
Тепер у пана пробігли мурашки за плечима, та він не показав по собі нічого, тілько всміхнувся та, плещучи о. Квінтіліана по плечі, мовив:
— Ей, отче, отче! З вами розговорися по щирости, то вже зараз і образа релігії. Нібито ви самі вірите в те все, що там дурним хлопам говорите! От говориться. Головна річ — пускати страх на хлопа: душу свою згубиш, пекло на тебе чекає! Щоб боявся, щоб не переступив своєї собачої границі, щоб не ласився на те, що не його, щоб краще з голоду здох, а не торкнувся того, що панське або попівське. От як я розумію релігію, ось у чім бачу її громадське значіння. Пан Біг — що таке Пан Біг? Ми того не знаємо, ніхто його не бачив, але ми з нього робимо незримого, та всемогучого жандарма, щоб пильнував нашого добра, нашого життя, наших родин.
О. Квінтіліан слухав сеї богохульної мови, щільно заткавши вуха, і нарешті пропищав:
— Пане дідичу, замовчіть! Богом вас клену, не говоріть таке. Мені, як священикові, не вільно слухати таких мерзких слів!
Дідич розреготався.
— Ну, ну, я й не знав, що ви такий вірующий. Вибачайте, не буду більше. Але ба, я ж вам іще не доповів про свою розмову з тим анархістом, з тим бунтівником і бузувіром Костем Дум'яком.
— Воистину раб строптивий і прекословний, Individuum non subordinatum![5] — зітхаючи, мовив о. Квінтіліан.
— Але уявити собі не можете, до чого він посуває свою безличність! — скрикнув пан. — Каже мені: «найліпше зробите, як продасте нам увесь свій маєток». Ну, чи чув хто таке, аби дідич продавав свій маєток своїм підданим?
— Справді, такого у нас ще не було, — хитаючи головою, мовив о. Квінтіліан, — але що ж, дасть Бог, то й таке буде.
— Що? Ви також бажаєте того? — скрикнув дідич.
— Бажати не бажаю, а міркую, що до того дійде. Мужики з землі жиють, їм вона й потрібна.
— А я хіба з Божого духа жию? — гукнув пан.
— Ну, і ви з землі жиєте, певно, і я з неї жию, але ми на ній не робимо, ось у чім різниця. А вам як дадуть гроші за землю, то ви собі осядете в місті і без журби, без клопоту, без гризні будете жити з самого проценту. І нікому не будете на очах, ніхто вам не позаздрить, не погрозить. Якби я так міг, їй-богу, пішов би геть із села.
— А відки ж вони стільки грошей візьмуть? — мовив пан уже лагідніше. — То ж не багателя! То сума! Сто тисяч чи двісті тисяч!
— То вже їх річ. А вам при таких розмовах не сердитися, тілько сказати: «і овшім, людоньки, з дорогої душі продам! Кладіть гроші на стіл і беріть собі все».
Пан звісив голову і міркував щось хвилину.
— Се правда! — сказав нарешті. — Се ви розумно сказали. Нехай купують. Своєю дорогою, я їм таку ціну заломлю, що за голови похапаються. Добре. Але той гайдамака ще одно сказав мені, таке, що в мені аж кров скипіла. Сказав, що хоче мою дочку сватати.
— Молодець! — аж цмокнув о. Квінтіліан.
— Що? І се вам подобається?
— Хвалю за відвагу. Чому ж би не попробувати щастя, ха, ха, ха! — реготався панотець. — Ну, але кажіть, що ви сказали би тим старостам, якби він справді прислав їх до вас сватати дочку?
— Повистрілював би їх, як псів!
— А що ж вони винні? Куди їх післали, туди йдуть.
— О, я б їм показав, куди від мене дорога! — сердився пан.
— А я думаю, що ви все таки спитали б і свою доньку, чи хоче йти за Костя, — мовив панотець, і на його устах заграв іронічний усміх. Він так само, як і всі в селі, знав, що панна Галя кохається з Костем Дум'яком і часто сходиться з ним на вечорницях у селянських хатах.
— Що, я б її питав! — скрикнув пан Субота. — Що то, я їй не батько, щоб не міг їй наказати? Їй уже трафлялися два пани, один навіть граб'я. Ну, вона відказала їм, і я не хотів її силувати. Один, бачите, скрофулічний та й сам добре злямпартований, а другий п'яниця і картяр. Ну, я вже знаю таких, то й подякував їм красненько за честь. Але щоб мені простий хлоп, та й ще такий анархіст, смів думати про мою дитину та й навіть свататися до неї, сього, як світ світом, не бувало й не буде.
— Як Бог дасть, як Бог дасть! — знов якось іронічно додав о. Квінтіліан.
— Як то, як Бог дасть? — осердився пан Субота. — Що тут Бог має диспонувати, де моя повна власть і сила? Тут мені й сам Бог не має нічого до розказу, бо я її батько і дам її, кому схочу. А мала б іти за хлопа, то волю її поховати.
— Так то, так, — мовив священик, — а все таки буде, як бог дасть, а не інакше.
— Ну, знаєте що, — сказав пан Субота, — то най вам буде, як Бог дасть, а мені так, як я запоряджу. А тепер іще одно. Знаєте, я якось боюся завтрішнього дня.
— А чого вам боятися? Ландсдрагони будуть, то вже вони не дадуть вас скривдити.
— А ландсдрагони будуть та й поїдуть, а я все лишуся серед тої мужичні.
— І що, боїтеся їх?
— Та як би вам сказати? Під час панщини чоловік жив собі, ані гадки не мав. Усе йому мусило бути, хлоп не смів ані скривитися, а тепер підіть ви, як собі розбирають! Адже у такого хлопа, ще й підбунтованого такими анархістами, як отой Дум'як, розваги мало. Від слова до діла рукою подати.
— Що ж би я міг вам порадити на се?
— Могли б. У вас там, у ваших требниках, є, десь чував я, така молитва, таке закляття, що, мов невидимим муром, може оградити дім від злодіїв та підпальників і чоловіка від скритовбійців. Правда то? Є такі молитви і заклинання у ваших требниках?
— Може, де в давніших були, але тепер їх не друкують.
— Є, я чув, що деякі попи мають їх у старих писаних требниках. Але бояться відправляти їх, бо в тих молитвах така сила, що якби піп чимось ухибив і відчитував їх без піднесення духа, то зараз на місці сила тої молитви вб'є його.
— Та в мене тут є старі писані требники. Пошукаю, може, знайду таку молитву.
— І ви були б готові відчитати її на моїм обійстю?
— Га, вже побачив би. Коли то така небезпечна річ, то, очевидно, ми б мусили сторгуватися…
— Я не пожалую нічого, аби лише я чув себе безпечним. А то тепер і спати не можу, все здається: ось підпалять, і всі ми в хаті згоримо живцем. Пару разів уже й снилося мені таке, і за кождим разом я зривався зі страшенним криком і мокрий, як у воді вижмиканий.
— То недобрий знак, — поважно мовив о. Квінтіліан. — Видко, нашествіє духов воздушних. А проти них треба твердого закляття. А молитвою і постом їх не прогониш. Пошукаю тої молитви, пошукаю, хоч досі ніколи не доводилось уживати її. Ох, тяжкі часи настали! Духи воздушні зворушилися і каламутять серця людські!
І він побожно завернув очі догори і перехрестився. А коли пан пішов від нього, він довго ще стояв і міркував, чи справді пан такий дурний і, не вірячи в Бога, дійсно вірить у охоронну силу якоїсь молитви, чи, може, він і сим разом підіймав його на кпини. Тих панів ніколи не зміркуєш.
——————