Твори (Франко, 1956–1962)/10/Boa Constrictor/V
| ◀ IV | Твори в 20 томах Том X Boa Constrictor V |
|
Минуло декілька місяців. У Бориславі знов починався оживлений рух. По десятилітній „нафтовій гарячці“, що якийсь час почала вже була притихати, почалася воскова гарячка. Бориславська нафта стратила деякі ринки на заході, виперта звідци американською; Угорщина виключила в себе галицьку рафіновану нафту і, побудувавши свої рафінерії, брала з Галичини лише сирівець. Доходили чутки про величезні нафтові джерела за Кавказом і про те, що спілка заграничних капіталістів робить величезні приготування для експлуатації тих джерел на таку скалю, про які досі не марив ніхто ані в Европі, ані в Америці. Галицькі нафтярі похнюпилися й не ждали собі добра від такої кон'юнктури, обмежували продукцію, боячися краху. Але віск земний не мав конкуренції. Завдяки працям бельгійського хеміка Ван-Гехта спосіб його чищення й приготування для фабрикації свічок був удосконалений, і віск пішов угору. Германові Ґольдкремерові пощастило законтрактувати Ван-Гехта на директора для великої рафінерії воску, яку він збудував біля Дрогобича, і він розпочав фабрикацію цього нового товару на великі розміри.
Йому вдалося закупити в Бориславі значні засоби сирого воску в таких магазинах, де він лежав без ужитку; закупив їх у недогадливих нафтярів по дуже низькій ціні й пустив свою фабрику в рух. Товар пішов над сподівання добре, замовлень приходило чимраз більше і з Німеччини, де якась велика спілка капіталістів заходилася увільнити німецький торговий ринок з-під американської переваги, і з Росії. Ходило тепер про можливе збільшення власної продукції воску та про можливе дешеве закупування його в інших фірм, поки ціна сирівцю не підскочить, і тут Герман розвинув діяльність з тою енергією, яка характеризувала його за молодших літ. Він перенісся до Борислава, день-у-день бігав по всіх магазинах, наглядав усі ями, в яких докопалися воску, переводив сотки дрібніших і більших умов на його доставу й силкувався зібрати ввесь цей артикул у своїх руках. Приходилось пару разів розбивати готові вже консорції капіталістів на будування нових рафінерій, приходилось перетягати на свій бік, навіть приймати до спілки з собою деяких властивців, що в своїх ямах натрапили на значніші воскові жили, а притім треба було дбати про скорий транспорт матеріялу й про тисячні дрібниці, які надавав сам хід роботи. Герман постарчав усьому, був скрізь, де насувалася якась трудність, і ще знаходив час лазити особисто по ямах та досліджувати при помочі спеціяліста-геолога, спровадженого зі Львова, де би можна надіятися багатших покладів воску. В тій ненастанній біганині, в тім напруженню всіх своїх духових і фізичних сил він почував те задоволення, що одне може заповнити життя живим змістом та дати йому змисл і мету.
Одного дня, коли „пан інженер“ уже виїхав був до Львова, Герман не видержав і вже сам, без його приводу, спустився в одну яму, на яку чомусь мав велику надію. Ця яма лежала на самім краю його парцелі й припирала безпосередньо до громадської толоки, якої округова влада чомусь не дозволила продавати нікому. Германові від самого початку „воскової гарячки“ видавалося, що тут, під цею голою толокою декуди зовсім лисою, а декуди в видолинках порослою тернами та песьою травою, тут, унизу, мусять лежати багаті скарби, які природа заздрісно ховає від людського ока. Він велів копати яму так близько своєї границі, як тільки дозволяв урядовий припис, і стратив на ту саму яму, доведену до 80 сажнів, уже кільканадцять тисяч, але досі зовсім безплідно. Та Герман не тратив надії й оце другий чи третій раз надів на себе ріпницьку блузу й велів спустити себе помалу вниз, по дорозі скрізь обмацуючи цямрини, чи де не загнулися під напором воску, нюхаючи на всі боки, стукаючи та гукаючи, чи не почує щось такого, що навело б його на щасливий слід. Та ні, яма була глуха й німа, не давала ніякого знаку. Ось Герман уже опинився на дні і, важко дишучи, почав лямпою освічувати, шпортати та обнюхувати стіни. В ухах його шуміло — знак, що повітря у ямі було сперте. Та ні, не те лишень! Звідкись, очевидно, віяло холодним газом! Мав би це бути який знак? Герман ще раз похилився до стіни, з якої йшов той газ, ще раз наблизив до неї лямпу й побачив у ній тоненьку, як нитка, розсілину, що зигзагуватою лінією скісно бігла знизу вгору й губилася в пітьмі. Він притулився до тої розсілини й почув зовсім виразно: дме з неї вонючий дух! То не нафта, бо та давно проламала би стіну й бухнула би в яму. Це тверде тіло — очевидно, віск! Це той скарб, якого він шукав, і який дасть йому нову силу. Він аж захлипав зі зворушення й подзвонив, щоби тягли його вгору. А коли його витягли наверх, він був увесь задиханий, аж душився, і не міг сказати ані слова. Робітники, що працювали при корбі, підхопили його за підруки, відв'язали від линви й хопилися натирати його водою, думаючи, що він умліває від задухи, але Герман, ще не можучи встати з землі, затріпав руками й ногами.
— Ні, ні, мені нічого! — скрикнув він уриваним голосом. — Біжіть, кличте мені обер… оберштайгера! Живо! Живо!
Не минуло півгодини, а вже Герман був по нараді з оберштайгером. Та й що було тут нараджуватися? Герман ані слухати не хотів скептичних уваг оберштайгера, що там у тій ямі, нема ані сліду воску, що поклад глини, який там надибано, по всім геологічним познакам виключає віск (це вже оберштайгер повторяв фрази пана інженера), і що це буде ще одна даремна робота. Герман лиш руками тріпав на таке балакання.
— Що ви плетете! Що плетете! — кричав він. — Я вам кажу, зараз робіть штольню в тій стіні, що до толоки! Зараз робіть. Там віск, чути газ, що віє з розсілини. Там віск, багато воску, будете бачити!
— Про мене! — відповів оберштайгер, похитавши головою. — Але це не наш терен.
— Що вас то обходить? — закричав нетерпеливо Герман. — Хто вас про те питає? Ви робіть, що вам кажу, а тереном не турбуйтеся. То вже моє діло.
І за дальшої півгодини вже над ямою цюкали теслі, роблячи цямрини до штольні, а в глибині працювали оберштайгер і два робітники, прорубуючи в глиняній стіні простору позему печеру. Ледве пройшли отак два сажні, в печері показався віск, — мало сказано, по відлупанню глиняної брили одної, другої, третьої — вся дальша стінка зажовтілася, показалася одностайною верствою воску, якої грубости, ані глибини не було можна дошукатися.
Герман так і знав. Він, досі не обідавши, ждав біля ями, не скидаючи з себе гірничої блюзи, надітої поверх його звичайного убрання. Скоро почувся знак, що докопалися до воску, він велів спустити себе знов на місце праці. Опинившися на дні ями, він зараз скочив у штольню і, схиляючися в ній до половини, коли робітники ще вбивали останні бруси в шпуги повкопуваних стовпів, побіг на світло, що горіло при кінці штольні. Тут був оберштайгер ще з одним ямарем, і обчищували від глини решту воскової стіни. Герман аж скрикнув з радости.
— А що, не казав я? Не моя правда? — мовив він радісно, оглядаючи воскову брилу, відкриту в маленькій частині, що визирала з глини мов зеленкувата скеля, мармуркована темножовтими жилками. Він доторкався до неї пальцями, що застрягали в м'який віск, обнюхував її, цмокав раз-по-раз, мов би хотів сказати: нівроку тобі! Потім узяв довгий сталевий прут, що стояв у куті штольні, і рішучим рухом руки застромив його в воскову брилу, але півтораметровий прут потонув у восковій масі увесь, і Герман силкувався віпхати за ним ще й свою руку аж до ліктя, але твердої глинки чи опоки годі було домацатися.
— А що, бачите? — знов з тріюмфом промовив Герман, обертаючися до оберштайгера.— Бачили коли таку жилку?
— Ґратулюємо, ґратулюємо! — мовив оберштайгер, стискаючи подану Германом долоню. І інші робітники наблизилися до нього.
— Дай вам, Боже, щасливо, пане Герман! Бог вам то дав за ваше добре серце.
— Богу дякувати! — відповів Герман, здіймаючи капелюха з голови. — Та й вам усім спасибі за роботу.
І Герман видобув із-за пазухи шкіряну теку й дав оберштайгерові 20, а обом робітникам по 10 ринських на руки.
— Це вам тим часом, — сказав він. — Тільки прошу вас, мої любі, не розголошуйте якийсь час нікому, що ми тут знайшли. Знаєте, у нас люди завидющі. А є й такі, що собі тим не поможе, але радий іншому пошкодити. Прошу вас, заховайте це в тайні. Я платитиму вам потрійну платню за щоденну працю в шахті, а потім, дасть Бог заробити на ній, то будьте певні, я вам цього не забуду.
Робітники, раді так несподіваній щедрості Германа і його обіцянкам, кланялися й прирікали мовчати, а Герман велів при собі вилупити першу брилу воску, велів подати її в відро й з нею разом велів тягти себе наверх.
Германові надії оправдалися вповні, ще й над сподівання. Воскова жила, чи „матка“, як звали її ріпники, оказалася нечувано великою й багатою. Завглибшки мало не на два сажні, вона тяглася в шир і довжину невідомо як далеко, розгалужувалася, заповняла глибші видолинки в опоці, то знов розбігалася тонкими жилками в різні боки, до інших подібних „маток“. По вичерпанню головної жили, що дала пару тисяч сотнарів воску, Герман велів гнати штольні за ходом тих менших жил. І тут йому щастило: очевидно, випадок напровадив його на один із центрів воскових покладів.
От тепер пішла його фабрика! В ямі і в її бокових штольнях працювало щодень по 20, далі по 30 і по 50 робітників, в міру того, як розширявся простір, зайнятий штольнями під землею. І на Германовім ґрунті знайдено воскові жили, хоч не такі багаті, як на громадській толоці. День-у-день десятки возів, навантажених здоровими, в форму бочок витисненими брилами воску, тяглися з Борислава до фабрики, а з лісів і з Дрогобича везли терті ялиці та дубові стовпи на цямрини нових штолень.А Германові конкуренти аж вилися з зависти над його фортуною. Вони зразу й не завважили нічого, бо Германові робітники справді держали язики за зубами; але швидко почали бігати глухі чутки, що Герман знайшов незвичайно багату воскову матку й бере з неї тисячі сотнарів воску. Пішли розмови й плітки, головно коли нові слухи донесли, що та нечувана матка знайдена не на Германовім ґрунті, а на громадській толоці. Зараз полетіли доноси до староства в Дрогобичі, але тут мало що зискали: Герман давно вже виєднав собі в старостві дозвіл копати штольні під громадською толокою, не нарушуючи її зверхнього посідання. Говорили, що такий дозвіл коштував йому пару тисяч, але Герман на це все сміявся й не відповідав нічого, або попросту покликався на Schurfgesetz[1], яким таке поступування дозволене.
Особливо Іцко Цаншмерц мав здавна завзяття на Германа. Це був високий, рудий чоловік з віспуватим лицем, з рідкою бородою й одним вусом, бо другий на поритій віспою верхній лівій губі не ріс і зазначався лише тут і там рідкими волосками. То був мовчущий, сердитий чоловік, якийсь невдачник, котрого доля ввесь вік гонила з кута в кут. Він був зразу орендарем, і оженився з дуже гарною дівчиною, дочкою іншого орендаря, яка надіялася в нього значного маєтку, і в якій крові горіла ненаситна жадоба життєвої розкоші. Вона, занудившися від перших днів подружжя зі своїм понурим та поганим чоловіком, намовила його відпродати оренду й перебратися до міста та взятися до торгівлі. Іцко послухав жінки, в якій здужав при її ближчім пізнанню пристрасно закохатися, і вволив її волю. Та ледве осіли в місті, ще Іцко не встиг винайти собі якийсь відповідний ґешефт, коли його жінка, у змові з одним гарним офіцером, обікрала свого мужа з усіх його грошей і драпнула з ним до Америки. Це була тоді новина в Галичині, і збудила загальну гутірку. Даремні були Іцкові телеграми та покликана поліційна поміч; офіцер незабаром вернув, але Іцкова жінка, в якої він вимантив усі гроші й яку без нічого лишив у Гамбурзі, з розпуки скочила в Родан і втопилася.
Іцко, затиснувши зуби, боровся з долею. Замкнув у собі своє горе, заціпив уста і дбав, бачилось, лише про одне, щоб удержатися на своїм становищі, не потонути в вирі життя. Та йому не щастило. Люди дивилися на нього, як на заповітреного, обминали його склеп, і він мусів спродати все, щоб рятуватися від повної руїни. Зліквідувавши свою мізерію, він подався до Борислава, притягнений загальною тоді гарячкою нафтовою, і кинув останні свої гроші в той шалений вир. Щастя почало грати з ним, раз усміхалося до нього, наповняло його ями кип'ячкою, та рівночасно не з одного, то з другого боку напускало на нього різні клопоти: то найкраща його яма завалиться, то робітники збунтуються, то конкурент підставить йому ногу, — все немов на злість йому. Отак він уже п'ять літ бився в Бориславі, держався в ряді й ніби то мав успіхи, дехто навіть завидів йому і вважав його багачем, але він сам найліпше знав важкість свого положення, сердився на свою долю, громадив у своїй душі злість і завзяття і з затисненими зубами бігав по Бориславі ніби то за ділом, а найчастіше лише, як той павук, що замість меду збирає отрутні соки.
Герман Ґольдкремер, від першої появи Іцка в Бориславі, стояв йому найбільше в дорозі. Все, все в Германа було ненависне Іцкові: і та його йовіяльна ляпідарність[2] у висловах, що свідчила про певність себе й внутрішню силу, і та прямота його плянів та ділання, і поперед усього той шалений, а так незамітний, нереклямований успіх кожного Германового підприємства. В почуттю своєї нижчости, свого безсилля й ненастанного роздразнення, Іцко дивився на Германа, як на свого особистого ворога, як на якусь елементарну силу, що ось-ось навалиться на нього й здушить його. Це почуття мимовільного жаху ще загострювалося до якоїсь божевільної ненависти, коли Іцко бачив, що Герман, зайнятий своїми ділами, навіть немов не підозріває його ворожнечі, не завважує його на світі. Це вертіло Іцка, мов хробак у серці. Він навмисне не раз підсувався Германові під очі, зачіпав його гострими словами в касині, розносив про нього погані плітки поміж нафтярами, та Герман немов і не чув нічого й збував його дотепними жартами, від чого Іцко ще дужче сердився.
Бувають такі ненормальні, кліщові натури, що ні з цього, ні з того мусять причепитися до сильнішої, багатшої індивідуальности і ссати, томити та путати її, — іноді своєю любов'ю, іноді ненавистю. І Іцко належав до таких натур. Зосередивши раз усю гіркість своєї душі, всю свою ненависть на Германовій особі, він дійшов до того, що метою своєї діяльности, замість шукання зиску, зробив майже виключно старання зробити якнайбільше пакости свойому противникові. Він надсилав шпіонів у його кошари й фабрики, і про кожне найменше надужиття доносив безіменними листами до влади; збирав відомості про його домашнє життя — і також уживав їх на кування всяких пліток. І в самім веденню нафтярського діла він старався, як і де можна, підкопатися під Германа.
От і тепер, коли по Бориславі пішли чутки про величезну воскову матку, віднайдену Германом у парцелі біля толоки, Іцко пригадав собі, що й на його парцелі, сумежній з Германом, є стара, давно вичерпана від нафтових засобів яма, хоч і не така глибока, як Германова; її було доведено лише до 50 сажнів. Тепер його опанувала думка — копати в цій ямі далі вглиб і ступнево гнати в боки штольнями, бо ж, певно, воскова жила не обмежується на саму Германову парцелю. Зі звичайним своїм завзяттям він зібрав робітників, і почалося копання. Справді, вже на 60-тім сажні натрапив на воскову жилу, але недовго тішився нею, вона оказалася досить убогою, дала не більше двох вагонів воску, а штольні на всіх боках ями оказалися безхосенними, бо виказували тільки тверду опоку без знаків воску. Іцкові довелося гнати свою яму ще десять сажень глибше, але й тут повторилося те саме: знайшли покладець воску, але ще скупіший, як першого разу, і знов довкола ями лиш тверда опока, або ще твердша піскова скеля. Даремне знавці радили йому покинути цю пусту яму та копати деінде; він велів гнати її далі вглиб, маючи певну надію, що й тут мусить бути віск, багато воску, бодай стільки, що в Германа. Щось тягло його, мов ланцюгом, до цеї ями; він занедбав інші свої закопи, його доходи робилися чимраз менші, роздразнення чимраз більше, на оцій ямі держалася вся його надія. Він раз-у-раз кружляв довкола цеї ями, не занедбуючи при тім шпіонити, що діється в Германовій кошарі. Коли від одного ріпника довідався, що Герман часто лазить сам до своєї ями, обходить у ній усі штольні і всі закутки та слідить за знаками нових воскових жил, — Іцик повзяв шалений плян, який попробував і виповнити. Він велів у своїй ямі гнати штольні власне під громадською толокою. Доводилося пробиватися крізь грубу піскову скелю, в якій камінь треба було розсаджувати динамітовими набоями. Даремне робітники, приставлені до цеї роботи, остерігали Іцка, що це грозить заваленням штолень, що були оцямровані досить недбало. Іцко ані слухати не хотів про можність якоїсь небезпеки. Він був певний, що за тою скелею лежить восковий поклад, той самий, із якого черпає Герман. У його сердитій душі клубилися думки про те, що він, добившися з цього боку до воску, зробить Германові велику шкоду, підбираючися під його скарби, і ця жадоба більше, як жадоба зиску, гнала його в той бік.
Майже силою змусив Іцко своїх робітників, щоб провертіли в скелі ямки на встромлення набоїв. Перший вибух динаміту, одначе, був слабий і не дав значних добутків; скелі відлупалися лише невеличкі шматочки: приходилося вертіти нові діри й робити дальші вибухи. За кожним вибухом дудніло в штольні, тріщали в'язання склепінь, і змагався восковий сопух у штольні. Іцко не відступав від робітників, сам помагав вертіти камінь, сам запалював льонти набоїв.
Але скеля була груба й тверда, видовбування прорізу в ній тривало вже цілий тиждень, і ще не було їй кінця. Зате Іцкові капітали кінчилися. Він мусів відправити всіх своїх робітників, крім чотирьох, із яких два стояли при корбі, а два з ним разом лазили до ями. І ті чимраз більше тратили охоту працювати в тій ямі, і кожного разу при вибухах динаміту блідли й тремтіли.
— Ей, пане Іцко, бійтеся Бога! — остерігали його робітники. — Хіба не бачите, як тремтить земля від тих вистрілів? Не чуєте, як тріщать дошки?
— Що то значить? — кричав Іцко, сам себе не тямлячи. — То воскові жили близько! Ще один вибух, два вибухи, і будемо коло них. Ану, ану!
— Ні, нам життя миліше! — відмовилися робітники. — Коли хочете, ми вам ще раз навертимо дірок, а вибух робіть собі самі.
— Нехай і так буде! Робіть дірки! — мовив Іцко, сідаючи на відламок тількищо відлупаного каменя й важко дишучи зі зворушення. Він трясся, як у лихорадці, і не міг діждатися тої хвилі, коли дірки в камені будуть повиверчувані й динамітові патрони понастромлювані в них. Доконавши цього діла, робітники подалися геть, до виходової ями, що лежала кілька сажень від того місця, а Іцко лишився сам.Він усе ще важко дихав, палений гарячкою й сердитістю на всіх людей. Далі оглянувся й побачив недалеко себе велику пачку динамітових набоїв, яких робітники не взяли з собою. Хотів гукнути, щоб вернулися і взяли динаміт, але не міг видобути з затисненого горла настільки голосу, і рівночасно подумав собі: „Сам візьму, запаливши льонти“. Ще раз зирнув і побачив гірничний дзюбак, опертий о стінку штольні. „І це добре, що він тут лишився“, — мелькнула йому в голові думка. Він помалу встав і запалив льонти від патронів…
Германові робітники, що власне працювали в штольні за тою скелею, систематично довбаючи грубезний восковий поклад, давно вже почули стукання й вибухи за скелею і, пройняті забобонним жахом перед підземними демонами, що, мовляв, добиваються на світ, дали знати Германові. Цей зараз спустився до ями й прибіг на небезпечне місце.
— Що тут сталося? Чого ви злякалися? — запитав він.
— Тут щось стукає та гуркоче в скелі, — була відповідь.
— Де? В котрім місці? Як стукає? — питав Герман і наблизився до скелі.
— Стукає, як коли би хтось каміння лупав.
— Ну, що вам! — крикнув Герман, б'ючи кулаком о скелю. — Отже я нічого не чую.
Та в тій хвилі почувся страшний лускіт кам'яної стіни, розірваної динамітом. Один кусень каменя, вирваний із свого відвічного місця, розторощив Германові голову й на місці положив його трупом; інші поранили декількох робітників, а по кількох хвилях у виломі показалася руда борода Іцкова. Його лице було бліде, як крейда, але вуста протяглися до незвичайного на них, колючого усміху, і він, киваючи головою, мов на привітання переляканих робітників, промовив якимось гробовим голосом:
— Ну, wie geht's[3]?
Потім побачив Германа з розторощеною головою, що ще лиш трішки дригав ногами, лежачи горілиць і розкидавши руки, і повторив ще раз механічно:
— Ну, wie geht's, пане Герман Ґольдкремер?
Та в тій хвилі гукнув новий вибух — це був вибух тої пачки динаміту, що лишилася була в Іцковій штольні й якимось припадком загорілася. Іцка розірвало на штуки, і тільки його руда голова немов торгнулася раптово наперед і, закрутивши козла в повітрі, вточилася до Германової штольні. Робітники, ледве живі зі страху, христилися та шептали беззв'язні фрази молитов на цей вид.
——————