Твори (Франко, 1956–1962)/10/Борислав сміється/X
| ◀ IX | Твори в 20 томах Том X Борислав сміється X |
XI ▶ |
|
Буря збиралася над Бориславом — не з неба до землі, але з землі проти неба.
На широкім болоню[1], на бориславській і банській толоці збиралися грізні хмари: це ріпники сходилися на велику робітницьку раду. Всі цікаві на нову, досі нечувану появу; всі повні надії і якогось таємного страху; всі згідні в роз'яренню і ненависті до своїх гнобителів. З гамором або шепотом, більшими або меншими купками, з горішнього й долішнього кінця або і з середини Борислава плили-напливали вони. Чорні, зароплені кафтани, лейбики, сіряки та гуні, такі ж сорочки, переперезані то ременями, то шнурками, то ликом, бліді, пожовклі та позеленілі лиця, пошарпані та зароплені шапки, капелюхи, жовнірські „гольцмици“, бойківські повстяні крисані та підгірські солом'яники, все те густою, брудною, сірою хмарою вкривало толоку, товпилося, хвилювало, гомоніло, мов прибуваюча повінь.
— Що тут довго радити? — гомоніли в одній купі. — Тут рада одна: пани світ зуймили, пани нам жити не дають, пани голод навели на нарід!
— Треба нам взятися докупи, не піддаватися панам! — викрикували в другій купі.
— Добре вам казати: не піддаватися. А як голод притисне, зарібку пан не дасть, тоді й ви опустите хвіст і піддастеся сухій вербі, не то панові.Голод — велике слово. Мов грізна змора, стояв він у кожного за плечима, і на згадку про голод притихли голосні, смілі крики.
— До ями кожного, хто над нами збиткується! — гомоніли в другім кінці.
— Та що то з того, — угомонював старий Стасюра. — Раз, що хто верже другого до ями, той піде гнити до криміналу…
— Овва, ще хто знає, чи піде, — сказав сумовито Матій. — А от злодій Мортко верг мого Іванчика, ще й гроші його забрав, і донині ходить по світі та насміхається з робочих людей.
— Е, то багач, то багач! — закричали деякі. — Багачеві все ввійде. А нехай би бідний чоловік зробив щось подібного, ну, ну!
— А по-друге, — говорив далі Стасюра, — сто збиткується над нами, а тисяча обдирає нас по праву, так що й не можна сказати, щоби збиткувався: і чемно і ладно з вами: на тобі, що тобі належиться, а прецінь при тім чує чоловік, що з нього шкіру міхом деруть. В тім наша біда!
— Правда, правда! — гомоніли ріпники.
— Та що то, — говорили другі, — на то вже відай нема ради.
— Як то нема ради, — сказав Стасюра, — на кожну слабість зілля є, треба тільки пошукати. А що-ж, хіба ж би на наше горе не було ліку? Треба пошукати. На то нас нині зійшлася така громада, щоби про те поговорити. Аджеж знаєте: громада — великий чоловік; де один своїм розумом нічого не вистачить, там громада все таки борше ладу дійде.
— Коли б то сталося, щоби ми нині до якого ладу дійшли, — говорили ріпники. — А час уже великий, біда до кости догризає!Такі і подібні розмови велися по всіх кінцях і по всіх купках. Побратими розділилися і підготовували всюди народ до своїх думок, додавали їм віри в можність поліпшення і поправи їх нужденного життя, зміцнювали їх надію на громадський розум і громадську силу. А покищо все ще нові громади напливали і напливали. Сонечко стояло вже серед неба і пекло немилосердно, піднімаючи хмарою густу, вонючу нафтову замороку понад Бориславом. Понад синіючим високою стіною Ділом мерещали хвилі розігрітого повітря. Від річки віяло лагодячим холодом.
— Ну, що ж, пора зачинати раду… зачинати раду… вже всі зійшлися! — загомоніли робітники з усіх боків.
— Хто має що говорити, нехай виходить в середину, на оцей камінь! — сказав своїм потужним, звучним голосом Андрусь Басараб.
— Ставайте довкола… зробіть місце довкола каменя, — гомоніли ріпники, обступаючи.
На камінь виступив Бенедьо. Він не привик говорити перед такою великою громадою і був трохи змішаний: в руці обертав свою шапку і позирався на всі сторони.
— Це що за один? — закричали з усіх боків ріпники.
— От робучий чоловік, муляр, — сказав Бенедьо.
— Ну, то говори, що маєш говорити!
— Я й небагато що маю говорити, — сказав Бенедьо, потрохи осміляючися. — Я тільки те хотів на разі сказати, що кожний і без мене знає. Біда нам, робучим людям. Працюємо тяжко: ночі не досипляємо, вдень і відітхнути не маємо коли, мозолі на руках набиваємо: старі ще не злізли, а вже нові наросли, і що нам з того? Кажуть: гірко заробиш, солодко з'їси; а ми чи багато солодко в'їмося? Гірко заробляємо, то правда, але ще гірші наші вжитки. Та й то більше мліємо голодом, ніж ситости зазнаємо. Та й ще коби хоч не збиткувалися над нами, не кривдили, не зневажали нас на кожнім кроці! А то, самі видите, яка нам повага. Робучий чоловік у них і за худобину не вартує!
— Правду говорить, правду говорить! За худобиною, за псом більше стоять, як за бідним чоловіком! Гей, гей, чи то Бог дивиться на те?
— Та й ще розважте, — говорив далі Бенедьо, — на кого ми працюємо, хто з нашої роботи користь має? Пани! Власники! Бідний ріпник сидить по шість, по вісім, по дванадцять годин у ямі, в замороці та смродах, мучиться, гепає та копле штольні попід землю, другі робітники стоять при корбі, при млинку і крутять, аж їм мозок у голові крутиться і послідні цомоґи[2] з них тягне, а власники продають воски й нафти і збирають тисячні суми, і панують, будують доми муровані, вбираються та їздять в каретах та бризкають болотом на бідного чоловіка! І слова доброго від них він ніколи не почує. От на кого ми робимо і яку подяку маємо за те!
— Най їх Бог покарає за нашу працю і нашу нужду! — гукнули ріпники з усіх боків.
— Так то воно, так, — говорив далі Бенедьо по короткім передиху, — що най їх Бог покарає. Але то ще хто знає, чи Бог схоче їх покарати, чи ні, а по-друге, хто знає, чи нам від того буде легше, як їх Бог покарає. А тут видимо, що Бог якось більше любить нас карати, ніж їх! От і тепер покарав Бог наші села голодом, а тут в Бориславі пани прийнялися й собі ж нас карати; плату вменшують що тиждень, і ще як хто поважиться допоминатися, то ганьблять в очі: іди собі, кажуть, коли тобі кривда, я десять найду на твоє місце за таку саму плату. То погадайте ж собі самі, що тут нам поможе здаватися на кару Божу! Я гадаю, що ліпше так робити, як говорять наші люди: Бога взивай, а рук прикладай. Кара Божа карою Божою, а нам треба собі братися докупи і радитися, як би тут власним заходом з біди вигарматися.
— Ба, в тім то й штука! Як вигарматися, коли ми бідні і помочі ні відки не маємо? — крикнули робітники.
— Ну, я на те наказу не можу дати ніякого, — сказав Бенедьо, — але коли би ваша воля послухати, то я сказав би вам, яка про те моя гадка.
— Говори, говори! Слухаємо! — загули ріпники.
— Ну, коли говорити, то буду говорити. Правду ви кажете, що помочі нам ні відки не надіятися, бо хто ж нині хоче помагати бідному робітникові, а зрештою хоч би й схотів помогти одному, то не зможе помогти всім, такій величезній громаді. Тут тільки ми самі, дружною силою, можемо собі помогти.
— Ми самі? А то як? — далися чути недовірливі голоси.
— Правда то є, — сказав Бенедьо, — що на тепер не зможемо собі цілком помогти. Бо яка поміч можлива, коли чоловік працює не на себе, робить-робить, а другий його працею користується? Поки вся наша праця не буде йти на нашу користь, поти нам добра цілковитого не буде. Але дрібку, що то підрятуватися чень зможемо. От а дивіть, скільки разів трапиться чоловікові остатися без роботи! Ходить чоловік, як загорілий, мечеться, мов у гарячці, сюди й туди, а роботи годі дістати. Мліє чоловік з голоду, іде до пана і напрошується на якубудь хоч-би й на найпоганішу роботу, щоби тільки з голоду не згинути. Ну, видите, а якби так ми, скільки нас тут є, обов'язалися що тиждень, по виплаті складати, нехай по центові, нехай по два, то почисліть самі, яка би сума з того вийшла. Якби нас найшлося таких тисяча, то нікому би той цент не впався так тяжко і не затяжів би на кишені, а з того щотижня зібралася би така сума, що можна би на несподіваний випадок запомогти десять людей.
— Правда є, правда є! — загомоніли робітники.
— Не велика то підмога, правда, — говорив далі Бенедьо, — але вважайте лишень, що це знову не буде й така мала поміч. Бо вже як так на якийсь час зарятується чоловіка чи ринським, чи півтора, то він не буде потребувати іти до пана і кланятися йому і набиватися до роботи за яку будь мізерну платню, не муситиме знижувати платню другим робітникам. А те, що йому дасться, він може поволеньки та потрошки виплатити назад, скоро тільки дістане ліпшу роботу. Таким способом наша робітницька каса не тільки що не вменшувалася би, але, противно, все би більшіла.Ріпники стояли мовчки і розумували. Зразу діло видалось їм справді немов і хороше і всі готові були відразу приступити до нього. Але швидко далися чути закиди.
— Е, що з того, — говорили деякі ріпники. — Ну, нехай би й так: ми будемо складати, а хто з того буде користати? Буде так, як по селах, де є громадські каси. Багачі повизичують гроші, користають з них, а бідний тільки мусить складати, а користи з них ніякої не має. Або й ще одне: виберемо касієра, розуміється також ріпника, як і всі ми, то хто нам заручить, що він грошики не візьме і не втече?
Бенедьо слухав тих закидів спокійно.
— Думав я над тим також і от що видумав. Насамперед, страху нема, щоби користали з наших грошей самі багачі, бо між нами багачів нема, усі ми бідні. А по-друге, ми не лихварі, гроші на процент зичити не будемо, а будемо видавати тільки в разі правдивої нужди, слабости, безроботиці, то, значиться, будемо помагати там, де вже для кожного очевидно, що помогти треба. Хто опісля зможе, той віддасть нам і надоложить видаток, а хто не зможе, ну то його також не повісимо. А з касієром, я гадаю, найліпше буде ось як зробити. Якби нас найшлося багато таких, щоби приступили до тої каси, то при кожній кошарі або при кількох сусідніх кошарах ви соб самі вибирайте свого касієра, такого, що вже тут в Бориславі робить раз-у-раз і котрого добре знаєте. Такий касієр міг би збирати гроші тільки з тих кошар, котрі його вибрали. А знаючи, скільки в них людей робить, а скільки обов'язалося платити, дуже легко кожний буде міг знати, скільки касієр має грошей у себе. Скоро би один в чім не сподобався, можна вибрати другого. Ті самі кошари, що мають одного свого касієра, мали би обов'язок підпомагати потребуючих з-поміж себе: про тих вони й наліпше будуть знати, чи, хто і скільки потребує.
— Так, то й але, — загомоніли робітники. — Так, то все буде касієр у нас під оком, а як їх буде багато, то у кожного сума буде невелика, то й менша покуса до циганства, і навіть якби вся та сума пропала, то й це би втрата була невелика. На те можна згодитися.
— Позвольте, ще не кінець на тім, — говорив Бенедьо. — Хто знає, може часом трапиться потреба такої підпомоги, на котру не вистачать засоби з одної кошари. Може трапиться зробити дещо такого, що було би придатне для добра всіх бориславських робітників, а на те треба би більше грошей, більшої каси. То я гадаю зробити ось як. В кожній такій частковій касі, що була би при одній або кількох сусідніх кошарах, усі гроші, які будуть впливати, поділити на три частини. Дві такі третини лишилися би при кошарі на часткові запомоги, а одну третину давалося би до одної, головної каси. З тої каси вже не міг би видавати ані касієр, ані одна кошара, а тільки цілий збір бориславських робітників, розуміється тих, що платять до каси. З неї видавати якнайменше, а громадити гроші для більшої спільної потреби.
— А яка ж би то могла бути така потреба? — питали ріпники.
— От як я собі про те думаю, — сказав Бенедьо. — Як бачите, тепер пани так дуже впевнилися, що нас багато, що голод зжене робітників чимраз більше до Борислава, що не питають, чи можна нам продихати, чи ні, а знижують нам плату раз-у-раз. І не перестануть ще далі знижувати, доки не впімнемося за собою.
— Ей, чи ми не впоминалися, що то поможе!
— Ба, постійте, нехай я вам скажу, як би то впоминатися! То певно, що говорити їм, чи добром чи й погрозою, на ні на що не здасться, не послухають. Тут треба не грозити, а зробити таке, щоби вони й не отямилися, відки це на них упало. От що треба зробити. Всі, скільки нас тут є, і ті котрих тут нема, одним словом, усі, разом одного ранку, кожний при своїй роботі, приходимо і кажемо: годі, не будемо робити, не можемо робити за таку малу платню, волимо сидіти дома. Доки не буде більшої платні, доти й пальцем не кинемо. І, сказавши те, всі додому!
Ріпники аж роти порознімали з диву, почувши таку раду.
— Ба, та як же це, покинути роботу?
— На час, на час, доки пани плату більшу не дадуть.
— Але-ж це може потривати довго.
— Ну, дуже довго воно не потриває. Аджеж уважайте: пани поробили з різними купцями контракти: на той та той час достачити стільки воску, стільки нафти, ну, а як на час не постачать, то їм втрата буде десять раз більша, ніж та надвишка в нашій платні. А самі до ям не полізуть, потримаються, може, кілька днів, та й мусять таки до нас „прийдіте поклонімося“.
— Алеж вони собі наспроваджують інших робітників!
— Га, то треба нам так зробити, щоби не поспроваджували. Вислати відси людей на всі околичні села і розпустити такий наказ: щоби на такий та такий час ніхто не йшов до Борислава, бо таке та таке там робиться.
— А як мазурів[3] спровадять?
— То не пустити! Хоч намовою, хоч силою, а не пустити.
— Гм, та це то би можна. Але як же нам прожити за той час безроботиці?
— Отож то на те я гадав би зложити таку головну касу.
— А пани змовляться і хліба не довезуть, схотять нас виголодити.
— Ми й купувати від них не будемо. Як у нас будуть свої гроші, то собі спровадимо самі з міста, ще за танші гроші!
— І гадаєш, що з того буде нам поміч, що підвищать платню?
— Я гадаю, що мусять, скоро тільки ми видержимо твердо.
— Але таку громаду народу виживити, то треба величезної суми грошей!
— Можемо на час безроботиці відправити одну часть людей на села або де до міста, до других фабрик або де, щоби менше було тягару. Та й то, не пориватися до такого великого діла, поки у нас не буде досить грошей, щоби можна було продержатися хоч тиждень. І заки зачнемо, то попереду уладити все порядно, і людей по селах розіслати, і хліба настарати і всього. Але про те буде ще час поговорити. Тепер скажіть, чи пристаєте на те, щоби у нас були каси: і часткові і головна каса?
— Пристаємо! Пристаємо!— А на те чи пристаєте, щоби дві третині лишалися в часткових касах, а одна третина щоби йшла до головної каси?
— Ні, нехай дві третині йде до головної каси! Волимо давати по два центи, а щоби тільки нам усім швидше яка полегкість вийшла!
— А до головної каси я гадав би вибрати до заряду трьох людей, котрих добре знаєте і котрим можете завірити. А головна річ, щоби каса була у такого чоловіка, що тут має яку свою посілість.
— Ба, а де ж тут такого найти, коли усі ми зайшлі, бідні?
— Я знаю такого чоловіка, старого Матія, що в нього тут своя хатина. Я гадав би, що найліпше касу у нього помістити. І то так, щоби кожний частковий касієр міг кожного часу прийти і перерахувати, що і відки є в касі, і оповістити про те своїх людей. Два другі при головній касі мали би щотиждень ходити по кошарах і збирати гроші. Таким способом усе було би безпечніше, що ніхто ані не оциганить нікого, ані собі грошей не присвоїть. Чи пристаєте на те?
— Пристаємо! Пристаємо!
— А де є той Матій? Хочемо видіти його! — закричали деякі, котрі не знали Матія. Матій виліз на камінь і поклонився громаді.
— Ти що за один? — закричали до нього.
— Ріпник, люди добрі.
— В тебе є своя хата?
— Своя, не своя, а так, якби своя. Моєї невістки хата, але вона в службі, не сидить тут.
— А приймешся, щоби в тебе була наша каса і щоби ти мав нам за неї давати відповідь?— Як перед своїм сумлінням, так і перед вами. Коли ваша воля на те, я готов послужити громаді. А зрештою вас тут з половина знає мене.
— Знаємо, знаємо! — озвалося багато голосів. — Можна покластися на нього!
— Ну, а кого ж на других касієрів вибирати? — питали ріпники.
— Вибирайте, кого знаєте, а головно таких, щоби могли добре бігати, — сказав Бенедьо.
— Будь ти!
— Ні, я не можу, слабовитий, як бачите, та й занятий надто при роботі, не зможу бігати. А що зможу, те й без вашого вибору буду робити.
За цим Бенедьо подякував громаді за послухання і зліз із каменя. Почався шум і гамір між ріпниками. До Бенедя тислися ріпники, щоби стиснути його за руку, глянути йому в лице і голосним, щирим словом подякувати за добру раду.
Між тим, робітники швидко згодилися вибрати за двох других касієрів Прийдеволю і Сеня Басараба.
— Дякуємо за вибір і за вашу добру віру! — гукнув Сень до громади, — постараємося добре послужити нашій загальній справі! А тепер, хто що може, прошу скинути по центові, по два, щоби наша каса від початку не стояла пусто!
— Гурра! По центові до каси! — закричали робітники.
— Скидайте кожний по центові, але кожний,— сказав Матій, — то таким способом, порахувавши, будемо знати, скільки нас тут є!
Пристали й на те, і коли зібрано гроші, почислили 35 ринських.— Півчетверта тисячі нас зійшлося! — крикнув Сень Басараб. — В касі нашій тридцять і п'ять ринських! А чи тяжко нам прийшло скинути таку суму!
— Що то за сила громада! — говорили між собою ріпники. — Добре то якийсь сказав: громада плюне по разу, та й одного потопить!
Гамір змігся, але був це вже не понурий, тривожний гамір прибитої, безрадної маси; це був веселий гамір пчіл, що і для них настала весна і зацвіли квіти і ожила надія щасливішого життя.
——————