Твори (Франко, 1956–1962)/1/Чи вдуріла?
| ◀ Між добрими людьми | Твори в 20 томах Том I Чи вдуріла? |
Яндруси ▶ |
|
Бідно, але з деякою претензією на ліпший смак, умебльований готелевий покій. Ліжко, софа оббита червоним плюшем, стіл з цвітучими хризантемами в вазонику. З боку столик закинений фотографіями та мальованими картками. Єдине вікно заслонене червоною фіранкою, крізь яку просвічує сонце, кидаючи на ліжко червону квадратову пляму. В куті біля дверей умивальник, насупроти нього великий куфер[1] застелений барвистим коциком[2]. Над столиком на стіні дзеркало. Кілька крісел, на однім із них жіночі сукні покинені безладно, на другім мужеське пальто, елегантна паличка і циліндер.
Юліян, молодий, вродливий панич, власне кінчить туалету перед дзеркалом, розчісує щіткою на голові рідке волосся і розкішні баки, підкручує вуси.
Каміля, вродлива брунетка, лежить на ліжку накрита ковдрою, скулившися, немов змерзла, і слідить очима його рухи.
З надвору долітає ненастанний туркіт возів і гомін вуличного руху, трохи пізніше гук дзвонів.
Каміля. Вже одягаєшся, бльондинику?Юліян (не обертаючися до неї, перед дзеркалом). Так.
Каміля. Хочеш іти геть?
Юліян. А вже ж. Хіба не пора?
Каміля. А хіба пора? Ще дуже рано. Думаю, що ще нема шостої.
Юліян. Ну, шоста в червні, то вже зовсім не рано. Ади[3], по тім світлі на твоїм ліжку можна пізнати, як високо вже сонце.
Каміля (здрігнулася). Яке дивне світло. Як кровава пляма.
Юліян. Це від фіранки.
Каміля (відкидає ковдру і встає з ліжка. На ній лише довга, біла сорочка). Душно! Сядь іще. Не відходи.
Юліян. Пощо сідати? Треба йти. І так забарився. Там десь мої турбуються, що мене цілу ніч дома не було.
Каміля. (надягає на себе спідницю й кафтаник, весело). Га, га, га! Певно дадуть знати на поліцію, що десь дитина заблукалася. Хто би знайшов…
Юліян. Ти в дуже веселім настрою, а я ні.
Каміля. Ось сядь лишень (тягне його до себе на софу), побалакаємо… може я й тобі піддам веселого гумору.
Юліян (легенько опирається). Ні, Пусти мене. Справді мушу йти.
Каміля. Але ж хлопче! Шоста година ранку! Куди ти підеш? Ще всі брами позамикані. Ще всі порядні люди сплять! Ну, обійми мене! Поцілуй мене! (Обіймає його). Так, як учора. Я ж твоя жіночка, правда?Юліян. Вчора була.
Каміля. А сьогодні вже ні?
Юліян. Що добре, того не треба забагато. За тиждень знов будеш.
Каміля (відвертається). Ти недобрий! Не любиш мене! Серджуся на тебе.
Юліян. От і бач. Найліпше, я піду собі, а за пару день ти пересердишся і знов усе буде добре.
Каміля. Он як! Буде добре? А може не буде? Може я не захочу?
Юліян. То як схочеш. Не захочеш ти, то захоче друга, третя, котра будь. Хіба мало вас таких? (Надягає сурдут).
Каміля (зіскакує як ужалена). Нас… таких! Ах, правда… Ха, ха, ха… Твоя правда. Я не маю права хотіти… І знов буде добре. (Наближається до нього, тихіше). Слухай, Юльку, та невже ти так таки зовсім, ані крихітки, ані дрібочки не любиш мене?
Юліян (протирає хусткою цвікера[4], спокійно дивиться на неї). Слухай, Каміля. Не розумію тебе. Чого тобі треба від мене? Це ти вже не перший раз заговорюєш із цієї байки. Знаєш добре, хто ти. Знаєш, що я твій гість. Прийду, зроблю, що треба, заплачу, що належиться і піду. Коли приходжу, люблю тебе як голодний теплу страву або чарку горілки. А коли голодний насититься і нап'ється, то яке йому діло до тих котлетів чи клюсок? Заплатив і йде собі геть.
Каміля (хапає його за руки і силкується заглянути йому в очі). Господи, який ти розумний! І де ви такі розумні паничі беретеся! Котлетка, чарка горілки — і дівчина, це зовсім все одно. Ця смакує так, та так, а он та он як. Посмакував, а до решти йому байдуже. А може та жива котлетка має серце? Може в тій чарці — жива кров? Може в неї є якесь чуття, якісь бажання, якісь… ха, ха, ха!… якісь ідеали?
Юліян (злегка вириває свої руки з її рук, байдужно). Па[5], кицю! (Цілує її в уста.) До побачення. Ти зачинаєш уже зовсім пусте балакати. Я не маю часу слухати твоїх витребеньків.
Каміля (обхоплює його руками за шию). Юлечку! Любий мій! Не йди ще! Хіба ж ти не бачиш, як я тебе люблю? Дуже, дуже люблю! Хіба не бачиш, що я без тебе жити не можу?
Юліян. Ха, ха, ха!
Каміля. Не смійся, соколе мій! Хіба це смішно?
Юліян. Ха, ха, ха! А вжеж смішно.
Каміля. Чого смішно?
Юліян. Хіба ж не смішно? Так як коли би чоловік по шию в воді стояв і кричав: «Пити! Пити! Гину зі спраги!»
Каміля. Не в воді, а в калюжі! В калюжі, соколе мій, у багні. І спрага мучить мене… за крапелиною чистої води… чистої любови… за крапелиною надії на якийсь вихід із цього життя. Юлечку, мій любий! Не відвертайся! Порадь мені! Вирви мене з цієї калюжі. Або хоч покажи мені дорогу… зроби надію… одури мене надією хоч на день… хоч на хвилю. (Пригортається до нього). Ти не знаєш, яке тяжке, яке страшне моє життя! Не знаєш, які думки нераз напосідають… Ні, я не буду оповідати тобі… Я знаю, в тебе серце м'ягке, добре. Юлечку, зглянься на мене!…
Юліян (схрещує руки на грудях і глядить на неї з гори). Знаєш, Каміля, з ріжних роль, в яких я бачив тебе, ця найменше вдатна і найменше тобі до лиця. Ліпше покинь грати цю комедію. Бувай здорова! (Хоче йти).
Каміля (забігає йому дорогу, хапає його за руку). Ні, стій! Зажди ще хвилину. Я ж мала тобі щось сказати… щось дуже важне… дуже цікаве… Юліян (сердито). Ну, що таке? Кажи скоро.
Каміля. Скоро? Чому скоро? Чого квапитися? Ходи сюди! Сядь. (Садовить його на крісло). Дай сюди капелюх і палицю. (Бере і кладе на бік). Так. А тепер слухай!
Каміля. Га! Чуєш? Дзвонять.
Юліян (байдужно). Та й що з того? Дзвонять на утрені, бо сьогодні неділя.
Каміля. Неділя? А котрого сьогодні маємо[6]? (Біжить до стінного календаря). О, я ще від четверга не заглядала до календаря. То сьогодні неділя? А так, учора була субота. (Віддирає картку за карткою). Господи!
Юліян. А там що таке?
Каміля. Святої Агати.
Юліян. Ну, та й що з того?Каміля (тягне його за руку до календаря). Ади!
Юліян. Червоно підкреслене. Ну, та й що з того?
Каміля. А знаєш чому?
Юліян. Можуть бути сотні причин.
Каміля. Одна! Одна! Це роковини смерти моєї матері. Сьогодні рік, якраз рік! (Кидається йому на груди і ридає). Юлечку! Серце моє! Я не пережию сьогоднішнього дня!
Юліян (відсторонює її). Ну, справді, з тобою сьогодні щось не теє… Кожна дрібниця дразнить тебе. Найліпше я піду собі, а ти заспокійся.
Каміля (з тривогою держить його за руку). Ні, ні, ні! Не покидай мене! Тепер у тій хвилині не покидай!
Юліян. Але ж я мушу йти! Там десь моя мама турбується… жде мене…
Каміля (видивилася на нього, витріщивши очі). Твоя… мама? Хіба в тебе є… тут… мама?
Юліян. А вжеж.
Каміля. А ти казав мені…
Юліян. Е, що я тобі казав! Чи одно кажеться при таких оказіях! Хто би там усьому вірив. От і ти скільки всякої всячини набалакаєш, а про те…
Каміля. Думаєш, що брешу?
Юліян. Розуміється, що брешеш. Твоє ремесло на брехні фундоване[7].
Каміля (хапається за груди). Господи! (Перемагає себе). Ну, так, твоя правда… Звісно, іноді збрешеш… не можна без того. Лише перед одним, соколе мій, перед одним досі я не збрехала ані словом, ані помислом.
Юліян. Перед ким?
Каміля. Перед тобою.
Юліян (іронично кланяється). Mille merci, mademoiselle!
Каміля. Не кпи! Не смійся! Я правду говорю. Ох, як би ти знав, яку наболілу правду! Але ні, я не про це хотіла. Слухай! (Бере його за руку). Любий мій! Сьогодні роковини смерти моєї матері. Сьогодні рік я ще була чиста, нетикана — як кажуть: чесна. Брехня! Хіба я сьогодні нечесна? Ні, сьогодні я нещаслива, втоптана в болото, погорджена, спроституована, але в душі, в сумлінню я чесна — слухай, Юльку, я чесна так само або й ще більше, як була торік, при смертній постелі моєї мами.
Юліян. Що ж, це дуже гарно. Хоч сама собі скажи комплімент, коли ніхто інший не каже.
Каміля (не вважаючи на ці слова). Сьогодні, коли ти тут, зі мною, ти, якого я одного полюбила з усієї тої юрби… моїх гостей… слухай, Юльку! Сьогодні… при тобі… на пам'ять моєї бідної матусі я хочу бути ще раз, раз у життю такою чистою, тихою, доброю, побожною, як була під її крильми. Ах, любий, ти не знаєш, яка вона була гарна, добра, сердечна, яка чесна, не з тою фальшивою чеснотою, що дбає про зверхній блиск… (Уриває, забувається, нараз скрикує). Мамочко моя! Невже ти бачиш, до чого дійшла твоя єдина улюблена дитина! (Затулює лице руками і тихо плаче. По хвилі). Та ні, дарма! Що сталося, вже не відстанеться. (Знов хапає його за руку і довго, пильно вдивлюється в його лице). Який ти гарний! Який ти добрий! Юлечку, життя моє! Глянь на мене так ласкаво, так м'ягко, як ти це вмієш… Отак, за серце хапаючи, тим любим поглядом. Будь добрий зі мною сьогодні… хоч на годиночку. Я сьогодні вдвоє, ні, сто раз нещасливіша, як щодня. Чую себе на ново тою бідною, опущеною, самітньою сиротою, якою почула себе вперше, коли з нашого дому винесли мою бідну маму і зараз потім магістратські урядники позамикали і запечатали всі покої, а мене прогнали в світ без милосердя. Той самий глухий жах переходить мою душу, як тоді. Юлечку мій! (Тулиться до нього). Полюби мене хоч крихітку! Зглянься надо мною! Захисти мене!
Юліян. Чого властиво хочеш від мене?
Каміля (зблизька вдивлюється пильно йому в очі, шептом). Знаєш… оженися зі мною.
Юліян (відпихає її). Чи ти вдуріла?
Каміля. Ну, не хмурся! Ну, не сердься! Хіба я що злого сказала? Глянь на мене! Хіба я не гарна? Не молода? Не здорова? І люблю тебе! Юлечку! Клянусь тобі, не знайдеш ніколи другої, щоб так любила тебе. І вдячна тобі буду до смерти… молитися буду до тебе… бо ти будеш моїм спасителем… Ну, слухай! Що тобі шкодить?
Юліян (зривається з крісла). Ні, ти справді одуріла сьогодні! Невже ти справді думаєш, що я міг би…? Я, доктор прав, що мушу дбати про опінію загалу, і я міг би женитися з такою…Каміля. Але ж слухай… Не зараз… І властиво чому ж би ні? Ти маючий, не потребуєш ніякої ласки, можеш жити, де захочеш… А в тім… дай мені найменший промінчик надії, і я покину це життя… візьми мене за служницю до своєї мами, побачиш, яка я буду добра.
Юліян. Усе те дурниці, дитино! Фантазії. Ти добра на тім місці, яке займаєш, а на іншім то ще хто знає, як би було. Бувай здорова.
Каміля (забігає йому дорогу). Ні, ні, ні! Не йди ще! Не відходи такий сердитий! Боже мій! Як я маю просити тебе? Як маю говорити до тебе? Я ж бажала б усе своє серце виложити перед тобою — отак як на тарілці…
Юліян. Не апетитний кавалок!
Каміля. І все не те! Все не те говориться, що хотілось би! Слухай, Юлечку, там дзвони вигравають. Ранішнє богослуження йде. А я хотіла би сьогодні бути такою чистою, невинною, як була перед роком, хотіла б чути при своїм боці когось, хто мене любить, хто мене шанує, хто готов захистити мене. Юлечку! Нічого не хочу від тебе! Забудь усе, що я перед хвилею говорила тобі! Відки ж я приходжу до того, щоб зав'язувати тобі вік, затроювати тобі життя своєю минувшиною? Ні, ні, це в мене гарячка… Лиш одного, одного прошу тебе. Підожди хвилинку! Ось я зараз уберуся… Ще маю тут на дні куфра своє жалібне убрання… Те саме, в якім проводила свою матусю на кладовище. Ось підожди, я зараз!… (Хоче відімкнути куфер).Юліян. Не розумію. Пощо та маскарада?
Каміля. Лише підожди! Не втечеш? Я за хвилиночку (Відмикає куфер, перекидає в ньому все і видобуває чорну сукню і інші часті жалібної туалети). Ось бачиш! Я зараз уберуся! (Сквапно починає одягатися).
Юліян. Але пощо? Що це має значити?
Каміля (перед дзеркалом). Зараз! Ось заразісінько. Це дрібниця… Для тебе дрібниця. Надіюся, що цього не відмовиш мені. Адже ти добрий, любий мій хлопчик. Любиш Камілю, правда? Не відмовиш, не відмовиш!
Юліян. Але що таке?
Каміля (стає перед ним уся в чорному, з густим вельоном[8], спущеним на лице). Ади! Правда, прилично? Ніхто не пізнає мене. Не можу скомпромітувати тебе. Правда? Ну, подай мені руку. Отак. (Бере його руку і вкладає за свою). А тепер ходімо.
Юліян. Куди?
Каміля. Проведеш мене отак до костела. Я помолюся, а ти постоїш, підождеш на мене і проведеш мене знов потім назад додому. Це ж недалечко.
Юліян. До костела? Найлюднішою площею? В неділю? Ну, це ти пусте видумала!
Каміля. Не хочеш?
Юліян. Не хочу і не можу.
Каміля. Але ж це недалечко! Ніхто мене не пізнає.
Юліян. Але мене пізнають! Почнуть питати: що це за дама?Каміля. І що з того? Хіба тобі велика річ сказати: наречена або сестра мого приятеля, або хто? Хіба тобі першина брехати?
Юліян. Не хочу.
Каміля. Юлечку! Прошу тебе! Така мала дрібниця. А мені буде на цілий рік, на ціле життя пам'ятка… І хоч хвилина ілюзії, що я ще чиста, непогорджена, рівноправна між людьми… Що хтось не соромиться прилюдно йти зі мною по вулиці, стояти обік мене в костелі… Юлечку, для тебе це нічого, а для мене — ціле життя… цілий змисл життя! Не відмов мені цього!
Юліян (витягає свою руку з її руки). Ні, цього не буде. Там у костелі тепер моя мама, мої сестри. Мався б я зпишна[9], як би вони побачили мене під руку з чужою дамою.
Каміля. Та брешеш, брешеш! У тебе тут нема ані мами, ані сестер! Ну, скажи, признайся, чому не хочеш зробити мені цієї маленької прислуги?
Юліян. Бо не хочу! Просто не хочу задля тебе компромітуватися. Не хочу задля тебе брехати… Не хочу йти з тобою по вулиці, ані стояти біля тебе в церкві, та й по всьому.
Каміля. Але це ж така дрібниця! Що за компромітація! Пів годинки часу! А для мене — Боже, якби ти знав, яке добродійство ти зробиш для мене!
Юліян. Слухай, дівчино! Ти зовсім одуріла. Чого ти чіпаєшся мене з такими глупими ідеями? Раз тобі сказано, що нічого з того не буде, то й годі! Бувай здорова! (Відвертається).
Каміля (стає в дверях, відкидає на бік вельон). Ах, так ось який ти! Навіть такої дрібниці не хочеш зробити для мене! Такого мізерного знаку, що вважаєш мене людиною, а не лише кусником живого м'яса! О, тепер я розумію тебе. Ти без серця! Ти самолюб! Іди! Не хочу більше бачити тебе! (Відкидає його руку).
Юліян (розлючений). Малпо! Як ти смієш! На тобі за це! (Б'є її в лице). Щоб знала, з ким говориш! (Відходить).
Каміля (обома руками хапається за вдарене лице. Хвилю стоїть німа, мов приголомшена, потім скрикує нервово). Мамочко моя! Мамочко! Бачиш, до чого я дійшла в роковини твоєї смерти! (Запирає в собі дух і надслухує при дверях). Пішов! Пішов!.. Ні, не можу, не можу довше! (Заломлює руки і бігає по покою). Мамочко! Поглянь на свою доню! Візьми мене до себе! (Знов надслухує при дверях). Пішов! І не вернувся… не вернеться більше! І не треба. Пощо? Але я? Що зо мною? Дзвони грають… До церкви кличуть… Не до церкви, а до мами… До мами! До мами! Мамочко! Біжу до тебе! Любий мій! Зажди! Пішов! Е, ні, я тебе догоню, я буду швидше! (Скаче на вікно, відчиняє його і кидається вниз. За сценою чути короткий, різкий крик, потім глухий стук).
Львів, д. 4–5 липня 1904 р.
——————