Твори (Франко, 1956–1962)/1/Маніпулянтка/VIII
| ◀ VII | Твори в 20 томах Том I Маніпулянтка VIII |
IX ▶ |
|
Понад мурами міста пройшла буря, коротка, напрасна, літня. Загриміло кілька разів, густий грубий дощ пролився протягом десяти мінут, а за пів години знов вияснилося. Вулиці були скроплені, курява змита, повітря свіже і пахуче, оскільки на те позволяла Полтва з притоками. Целя в своїм бюрі майже не завважила цієї маленької революції в природі; в її душі кидались і бурхали далеко сильніші вражіння.
Аж над вечір відітхнула трохи. Публіка в цю пору перестає вже купами приходити до бюра, часом тільки який запізнений гість загляне сюди. Целя стала коло отвореного вікна і віддихала холодним, бурею освіженим повітрям. Перед її очима проходили по обох тротуарах безконечні ряди пристроєних дам і мужчин, що уживали вечірнього проходу, торохтіли фіякри і повози, лунали окрики перекупців, що продавали вчасні вишні і морелі, звільна і без перерви клекотіло містове життя.
І думка Целіни, змучена всім пережитим сьогодні, спочивала. В її голові настала тиша, одна з тих благословенних павз, які настають часами тільки в молодім, здоровім умі, що не стратив іще здібности відроджуватися з власних джерел, а в хвилях утоми мов суха губка отворює тисячі порів і очок і всисає ними нові вражіння, всисає цілий безмір зовнішнього світу, красоти, природи і людського життя, щоб наситившися тим ріжнобарвним матеріялом розпочати відтак нову працю в спокійнішім темпі і з новою силою. На хвилю Целя забула про все, що пережила донедавна, була тільки губкою, що всисає нові вражіння, чула себе так, як нині рано, тільки живою істотою, що бачить, чує і почуває — нічим більше. Здавалось їй, що вона гнучка, хитка тростина, що стоїть по коліна в воді при березі бистрої ріки. Звільна хитається тростина, колисана легкою хвилею, стиха шелестить вторуючи своїм посестрам, і задумано глядить на могутні байдаки, сухе галуззя, диких птахів, і людські трупи, що пливуть тут же повз неї на каламутних хвилях. Куди пливуть і по що? Хто би там допитував! А хто знає, може в найближчій хвилі один із тих пливучих величезних предметів, попхнутий якимбудь випадковим штовшком, зачепить, зімне, зломить і з корінням вирве слабу, хитку тростину?…
— Добрий вечір, пані! — почувся в тій хвилі при дверях бюра знайомий голос. Целя стрепенулась і відскочила від вікна. Край дерев'яної решітки насупроти її бюрка стояв доктор Темницький, похиливши свою могучу постать, щоб показати своє лице крізь решітку.
— А, добрий вечір, пану! — відповіла Целя.
— Маю тут до пані два невеличкі справунки, — сказав доктор, злегка кивнувши головою. — Поперед усього я хотів би надати оцей лист яко рекомендований. Адже це до пані?…
І не чекаючи на відповідь віткнув Целі лист у руку, хоч знав, що рекомендовання листів не до неї належить.
— Ні, прошу пана, — відповіла Целя, — це до пані Грозицької. — І віднесла його сама до сусідки. Ще по дорозі, проходячи поуз лямпи, зиркнула на адрес і прочитала «Amalie Schmidt, Wien, Ottakring, Haus Nr. 17, I Stock, 10 Thür», це прецінь була річ зовсім натуральна.
По хвилі лист був вписаний, Целя вручила докторові рецепіс[1] і взяла від нього 15 крейцарів порто.
— Красненько пані дякую! — сказав доктор, ховаючи рецепіс.
— А який же другий ваш справунок? — запитала Целя, думаючи, що доктор забув і забирається відходити.— Завідомити паню, що наш сторож, який звичайно вечером провожає вас до дому, нагло заслаб.
— Ой, а що ж йому таке сталося? — скрикнула Целя.
— Не знаю, що йому там, — байдужно відповів доктор. — Те тільки знаю, що сьогодні не може прийти, і коли пані позволите, то я сповню нині ролю garde des dames і проведу вас до дому.
— О, дуже пану дякую, — сказала Целя. Тільки чи не ліпше було б, якби пан доктор був оглянув того бідного сторожа?
— О, про сторожа не бійтеся! — сказав доктор сміючись. — Уже його там добре оглянено, та й слабість його не така небезпечна. Бачите, — додав з усміхом і майже шепотом, нахиляючися ще нижче, — неборачисько закропився трохи понад міру, ну, і…
Доктор значучо махнув головою, щоб показати повну безвладність «закропленого» сторожа.
— А ви, пані довго ще мусите покутувати в цьому бюрі? — запитав по хвилі з усміхом.
— О, ні! Вже пів до дев'ятої, — сказала Целя, поглядаючи на урядовий годинник, — а о дев'ятій наша служба кінчиться. Будьте ласкаві, пане доктор, увійти сюди до нашої клітки і сісти на хвилинку. Маю трохи роботи, але швидко буду готова.
Доктор охітно і без церемонії війшов за перегородку.
— Пан доктор Темницький! Пані Грозицька! — сказала Целя, познайомлюючи їх обоє. Пані Грозицька встала і поклонилася, з-під лоба глянувши на Целю.
— Дуже мені приємно! — сказала своїм сухим голосом. — Батька вашого знала я колись… за ліпших часів. Бував навіть у нас. Ну а тепер часи змінилися! — додала з силуваним усміхом.
В тих словах клубилося так багато гіркости, що доктор аж здригнувся, немов почув дотик кропиви.
— Батько мій мало куди виходить, а про дім пані добродійки часто згадує з великою симпатією, — збрехав доктор, щоб затерти неприємне вражіння слів пані Грозицької. Вона одначе вже не слухала його компліменти, але відвернувшися знов засіла при своїм бюрку і заглубилася в своїх паперах та рецепісах.
Доктор присів край бюрка Целіни при лівім розі, звернений до неї профілем. Мовчав і розглядав мізерне, шабльоново-урядове умеблювання тої клітки, поки Целя занята була списуванням і порядкуванням листів на слідуючий день.
— Що це за пані, до якої ви надали лист? — сказала вона вкінці спокійно, не піднімаючи голови від роботи.
— Моя наречена, — так само спокійно сказав доктор.
— Так?
І знов замовкла, тільки перо звільна бігало по папері.
— Написав я їй те, — говорив дальше доктор тоном незломної постанови, — що диктувало мені сумління. Написав їй, що її не люблю і не можу любити, а без любови женитися не думаю.Целя перестала писати і підвела на нього очі.
— Що ви мовите?
— Правду. Жертва одної сторони в подружжю, це тільки глупота або трусливість тої власне сторони, яка жертвує себе. А при тім же та жертва все безцільна і безплодна. Такої ролі в подружжю я грати не хочу за всі скарби світу. Це я й написав їй. Завтра відсилаю їй перстінь.
— Чи тільки не занадто поспішно поступаєте? — з усміхом запитала Целя. — Може ви справді любите панну Амалію Шмідт, а тільки в віддаленню від неї на хвилю вам видалося, що не любите її?
— Ну, — сказав доктор усміхаючися напівмеланхолійно, а напівнасмішливо, і не зводячи очей з її постави, — треба тільки раз бачити панну Амалію, раз поговорити з нею, щоб дійти до певности, що ніякий нерозважний поступок супроти неї неможливий.
— Чи так! — сказала Целя. — Ну, але гостро ж ви судите! Не дай Боже нікому попасти під ваш суд, гостріший від ваших скальпелів і ланцетів! Бідна Амалія!
— Не жалуйте її, пані! — сказав доктор. — Я певнісінький, що й вона швидко потішиться по моїй страті. А в тім, прошу пані, чоловік раз жиє, значить, перший його обов'язок: уникати прикростей там, де їх може уникнути, бо прикрости це мінус життєвий, якого нам ніяка теорія і ніякий альтруїзм не в силі надолужити.Целя тим часом з цілим завзяттям і з цілою натугою заглибилася в свою роботу. Кінчила її без поспіху, методично, як коли б ніякий доктор не існував тут же поруч неї, і ніяка філософія егоїзму не була виголошувана з цілою рішучістю життєвого досвіду і непохибности.
——————
- ↑ Рецепіс — розписка.