Твори (Франко, 1956–1962)/1/Добрий заробок
| ◀ Сам собі винен | Твори в 20 томах Том I Добрий заробок |
Домашній промисл ▶ |
|
Я чоловік бідний. Ґрунту нема й крихітки, всего-на-всего одна хатина, та й то стара. А тут жінка, діточок двоє, коби здорові; треба чимось жити, треба якось на світі держатися. Два хлопчики в мене — один чотирнадцяти, а другий дванадцяти літ — пастушать у добрих людей, та й за те мають їду й одежину яку-таку. А жінка пряде, також дещо заробить. Ну, а в мене старого який заробок? От піду десь-колись до близького зрубу, наріжу березини та пипнаю мітовки[1] через тиждень, а в понеділок беремо з жінкою по зв'язкові на плечі, та й на торг до Дрогобича. Не великий це з того й заробок, по три, чотири крейцарі за мітлу, а панові заплати за пруття, ну, то мало що й лишиться. Але що діяти, треба заробляти, треба як мож своїм світом токанити.
Та й що за життя наше! Бульба[2] та борщ, часом деякі крупи, та й хлібець, який лучиться[3]: житній, то житній, а ячмінний або вівсяний, то й за це Богу дякувати. Ще як літо, то пів біди біда. Чоловік дещо заробить у багатшого: тут роїв у пасіці припильнуєш, там у саду ночуєш, коло сіна та снопів поробиш, а ні, то з саком підеш у потік, рибу деяку спіймаєш, або досвіта губ деяких із ліса наднесеш, — ну, а в зимі всього того не стає. Що від людей за роботу дістанемо, тим і заносимося, а нераз то й голодом дебеліємо. От як то бідні халупники!
Ну, видите, а ще знайшовся добрий чоловік, що позавидів і нашим достаткам! Дістоді-то[4]: забагато, діду, в тебе добра, розтовстієш занадто, розгуляєшся! Так от тобі на! Та й всипав такого, що Господи, Твоя воля!
Слухайте, як то було.
Іду я собі раз містом, мітли зв'язані докупи несу на дрючку на плечах, іду та й роззираюся довкола, чи не киває хто на мене, або чи не кличе де жидівка: „Чоловіче, чоловіче, а по чому мітли?“ — А тут народу довкола, звичайне, торгова днина. Зиркаю я довкола, виджу, іде позад мене якийсь панок, горбатий, головатий як сова, а очі в нього сірі та недобрі, як у жаби. Йде та все на мене поглипує. Я став, гадаю, може чого хоче, а він нічого, став і собі та й дивиться в другий бік, ніби то йому про мене й зовсім байдуже. Іду я далі, він знов за мною. Мені якось зробилося недобре. — Пек тобі бідо! — гадаю собі, що це таке? — Аж тут жидівка з боку кричить:
— Чоловіче, чоловіче, по чому мітли?
— По п'ять, — кажу.— Ні, як по п'ять? Нате вам три.
— Давай чотири!
— Ні, три.
— Ні, чотири.
Сторгували ми за півчверта крейцара. Я свою в'язанку з плечей, розв'язую собі спокійно, даю жидівці мітлу, — аж тут і горбатий панок за мною.
— По чому мітовки продаєте? — питає мене.
— По п'ять крейцарів, паночку, — кажу. — Купіть, мітли добрі.
Він узяв одну, потрібував[5]…
— Так, так, — каже, — нема що й казати, добрі. А ви відки?
— З Манастирця.
— Так, так, з Манастирця. А ви часто мітовки продаєте?
— Ні, не часто. От так раз на тиждень, у понеділок.
— Ага, ага, що понеділка! А багато так в один понеділок продасте?
— А, як трапиться, паночку, часом я й жінка попродамо всі, що винесемо, а часом і не попродамо.
— Гм, то ви й з жінкою! Обоє, значить, по отакій зв'язці виносите?
— Та так, прошу пана. Часом по такій часом і по більшій.
— Ага, ага! А багато так за тиждень мітовок можете зробити?
— Та то, прошу пана, як до потреби. Літом продається їх менше, то менше й роблю. А восени та в зимі, то більше того товару йде.— Так, так, розуміється! Бо то, видите, я ліверант[6] до цісарських магазинів, то мені би треба таких мітовок багато, так зо сто. Могли би ви на другий тиждень зробити мені сто мітел?
Я поміркував трохи та й кажу:
— Чому ні, зроблю. А де пану донести?
— От тут — каже пан, та й показав на один дім. — Але пам'ятайте принесіть. Я вам зараз і заплачу. А по чому, кажете, одна?
— То вже як пан стільки беруть на гурт, то я спущу танше, по чотири.
— Hi-ні-ні, не треба, не спускайте! Я заплачу й по п'ять!
— Бог най панові дасть здоров'ячко!
— Ну, ну, бувайте здорові! А пам'ятайте, від нині за тиждень приходіть!
Та й з тим словом панок пошкутильгав собі кудись, а я лишився. — От то, — гадаю собі, — якийсь лепський пан, навіть не каже спускати з ціни, а на таку суму мітел замовляв! Таже то ціла п'ятка[7] буде, Господи! А я, прости Господи гріха, вже й зачав був зле помишління на нього мати, як він отак за мною стежкував. Ну, дай йому Господи вік довгий! Прецінь хоч раз мені добрий заробок трапився!
Швидко я кинувся за своєю старою.
Попродали ми свій товар, чи й не попродали, купили соли, сірників, чого там іще нам було треба, та й до дому. Кажу я старій, що от так і так, заробок добрий лучився, буде за що й податок заплатити, ще й для неї на зиму підшиття[8] буде. Вона й собі ж зраділа.— Треба буде, — каже, — взятися обом, а то ти сам за тиждень не зробиш усієї роботи. То я вже своє все відложу!
Добре. Отак гуторячи, поспішали ми трохи що не підбігцем додому, щоби, бачите, часу не тратити.
Зараз того ж дня прихопилися обоє, як до гарячого борщу. Пруття наносили цілу стирту, — фабрика в хаті! Я гілля обламую, вона листя обчімхує, аж їй шкіра з долонь позлазила, а я відтак грубші кінці ножиком чехолю, складаю, в'яжу, держаки стружу — кипить робота. Прийшлося до неділі, ціла сотня мітел готова і в зв'язки по п'ять-двадцять пов'язана. Так уже й приладжено, що кожне з нас бере по дві такі зв'язки на перебесаги: через плече ужовка, одна зв'язка на груди, а друга на плечі звисає. В понеділок беремо ми добрі дрючки в руки, зв'язки на себе — чеши до міста! Спека така, що крий Мати Божа! З нас цюрком поти ллються, в горлі пересохло, ну, але що робити. Коли заробок, то заробок.
Приходимо до міста, всі жиди на нас очі повивалювали. Що то, не бачили ще, щоби хто коли такі великі зв'язки ніс.
— Слухайте, чоловіче, — посмішковуються з нас, — а ви де коні продали, що самі фіру пруття двигаєте?
— Чоловіче, чоловіче, — кричать другі, — а в кого то ви березовий лісок купили? Чи ви на продаж лісок березини з бабою до міста принесли? Що хочете за лісок березини?
А ми нічого. Ледве дихаємо, а йдемо, аж очі з голови лізуть. Дав Бог, якось ми долізли аж до того дому, де пан казав чекати. Прийшли перед ґанок та й телевх оберемками на землю і самі мов неживі попадали на ті оберемки та й відсапуємо так, що аж язики повивішували. Нема, нема, аж тут вікно скрип, наш панище визирає.
— Ага, — каже, — то ви, чловєчку[9]?
— Так, прошу пана, то я з мітлами.
— Добре, добре, я зараз до вас вийду.
Запер вікно. Ми чекаємо. По добрій хвилі вийшов.
— Ну, що ж, ви принесли мітовки?
— Так, прошу пана, сто, як пан казали.
— Ага, ага, то добре. Але знаєте, що я їх тепер не потребую, візьміть собі, най у вас іще будуть до якогось часу, або й можете їх попродати… А мені як буде треба, то я вам перекажу. А тепер нате вам оцей квиток, покажете війтові, то він уже вам скаже, що маєте робити.
— Ба, а то як, — кажу я. — То пан замовили, а тепер не беруть?
— Ні, не беру, — каже він лагідненько, — бо мені тепер не треба. Але ви не бійтеся! Я вас не забуду. Ось вам той квиток, нате!
— На що мені вашого квитка? Що я з ним ізроблю?
— Візьміть, візьміть, — каже він. — А в тім, як не хочете, то як схочете. А тепер ідіть собі з Богом.
Я вже, правду кажучи, хотів поставитися до нього з язиком, але він обернувся та й шусть назад до хати. Ми зісталися мов водою зілляті. А далі, що діяти, забрали мітли та й пішли на торг, щоби хоть що-то розпродати.Аж ось так десь за тиждень кличе мене війт. — Що за біда? — гадаю собі. Прихожу, а війт сміється та й каже:
— Ну, діду Паньку (мене всі звуть дідом, хоть я не такий то ще й старий), маєш благовісника.
— Якого благовісника? — кажу та й дивуюся.
— А от якого, ади! — та й вийняв папір, той самий, що мені той пан оногди давав, розвернув його та й став читати щось таке, що я ані капиночки не зрозумів крім свого власного імени.
— Ба, та що тут таке сказано? — питаю.
— Сказано, діду, що ти великий багач, по сто мітел щотижня продаєш, гроші лопатою загрібаєш, та й велено поставити тобі оцю п'явку.
— Яку п'явку? — питаю я, вухам своїм не вірячи.
— Аркушок, небоже.
— Аркушок? Ба, та який аркушок? Для кого?
— Ей, діду! Не чинися глухим, коли тобі не позаступало! Адже ж не для мене, а для тебе! Маєш платити по при домовий ще й заробкового податку п'ятнадцять ринських річно.
— П'ятнадцять ринських річно? Господи? Ба, та за що?
— За мітли! Чуєш, що пан комісар податковий подав тебе на аркушок і каже, що ти по сто мітел на тиждень продаєш.
Я став, як той, кажуть, святий Семен Стовпник, що п'ятдесят літ на однім місці стовпом стояв. Так як би я чемериці наївся.
— Панє вуйці, — кажу згодом, — я не буду платити.
— Мусиш!— Ні, таки не буду. Що мені зробите? Що голий за пазуху сховає? Адже знаєте, що на мітлах я й у цілім році ледве п'ятнадцять ринських зароблю.
— Що я маю знати? Пан комісар мусить ліпше це знати! — каже війт. — Моя річ стягнути податок, а не хочеш дати, то я здекутника[10] вишлю.
— Овва! Шліть хоть зараз! У мене здекутник здохне, заки що знайде.
— Ну, то продамо хату й грядки, а вас на чотири вітри. Цісарське не сміє пропасти!
Я зойкнув, мов підрізаний.
— А видиш, — каже війт. — Ну що, будеш платити?
— Буду,— кажу, а сам собі своє гадаю.
Минули три роки. Я не платив ані крейцара. Як приходила здекуція, то ми з бабою ховалися в лози, мов від татар, а хату замикали. То ті здекутники прийдуть, покалатають, поклинуть, та й потечуться далі. Два рази хотіли добуватися силоміць до хати, та оба рази добрі люди відпросили, але на четвертий рік урвалося. Ні просьби, ні плачі не помогли. Рештанції[11] на мні назбиралося щось на шістдесят ринських. Наказали з міста зараз ізложити гроші, а як ні, то хату пустити на ліцитацію. Я вже й не тікав нікуди, виджу, що нічого це не поможе. Ну, та й що? Назначили ліцитацію, отаксували все моє добро на круглих шістдесят ринських. Приходить той день, тарабанять, кличуть купців… „Хто да вєнци[12]?“ — еге, коли бо ніхто й стільки не дає. Десять… дванадцять… ледве на п'ятнадцять ринських витягли, та й за те й продали. А я в сміх, та й кажу до війта:
— А видите, таки я вас іздурив! Хіба я вам не казав, що голого не обідреш?
— Нехай тебе, діду, мара бере, на який ти спосіб узявся!
Нашу хату закупив жид Йойна на хлів для телят, а ми з бабою, як видите, пішли в комірство[13]. Знов по старому живемо, доки Бог віку подовжить. Вона пряде, хлопці людську худобу пасуть, а я мітли роблю. Та й якось своїм світом торочимо, хоч і без аркушка.
Львів, у лютім 1881 р.
——————
- ↑ Мітовка — мітла.
- ↑ Бульба — картопля.
- ↑ Лучиться — трапиться.
- ↑ Дістоді-то — не мов би то.
- ↑ Потрібувати — попробувати.
- ↑ Ліверант — доставник.
- ↑ П'ятка — п'ять карбованців.
- ↑ Підшиття — пришви.
- ↑ Чловєчку — з польського — чоловіче.
- ↑ Здекутник, екзекутник — той, що збирає податки.
- ↑ Рештанція — старий податок і кара на нього.
- ↑ Вєнци — з польського, більше.
- ↑ Комірство — комірне, жити в чужій хаті.