Твори (Франко, 1956–1962)/1/Дещо про себе самого
| ◀ Без праці | Твори в 20 томах Том I Де-що про себе самого |
Уваги ▶ |
|
Є письменники, що їх життєпис є цікавіший як їх твори, що їх твори є лише додатком до їх характеристики, частиною їх життєпису. Це генії, вибранці долі, великі і оригінальні в добрім і злім, в щастю і стражданню. Це корифеї літератури, творці нових напрямків, їх можна назвати викладачами того часу, в якому жили, а їх життєпис в кожному разі, в більшій чи меншій мірі, буде глибоким вникненням в тайни духа їхньої епохи, бо в них немов знаходить свій зміст і утворюється цей дух, знаходить свій найсильніший вислів. Мені здається, що тільки такі письменники заслуговують на докладні і з цілим апаратом джерел опрацьовані біографії, бо їх життя, само через себе, є таким же архитвором, як їх твори, а навіть невміло розказане збагачує скарбницю людського духа.
За невеличким гуртом цих велетнів іде велика юрба письменників — робітників і ремесників, менше чи більше талановитих, менше чи більше працьовитих, впливових, шанованих і заслужених, що одначе не доростають до міри тих майстрів.
Печуть вони — як говорив Крашевскі — щоденний хліб для умового споживання, розбивають на дрібну монету ці грудки ідеального золота, що їх видобули майстрі з таємних глибин натхнення, заповнюють своєю працею створені через них рями. В цих людей звичайно бібліографія їх творів вистарчає за життєпис, людина немов зникає після того, що зробила. Такі письменники не знаходять біографів: вони є ті робітники, що помагають будувати будинок цивілізації, але їх прізвищ не виписують на фронтоні цього будинку.
Як один з цих робітників, що докладають цеглу по цеглі до цієї будови, ніколи сильніше не відчував я того свого характеру, як в хвилі, коли з обов'язку чемности маю представитися польській суспільності, якій до рук подаю збірник своїх новелістичних образків. Що маю про себе сказати? Що я вродився? Але цей не дуже визначний випадок трапився кожному з нас, шановні читачі. Що я дечого вчився? Що любив і страждав? Але ж і фарисеї роблять те саме, говорячи словами «святого Письма».
А поза тим нічого нема в моїм життю гідного уваги, крім цієї сверблячки до писання, крім нахилу до обсервовання людського життя в його найріжнорідніших проявах, крім цієї незаспокоєної ніколи і нічим гарячки, що змушує мене перейматися стражданнями і радостями, думками і мріями других людей. Але й ті всі патологічні прикмети не є нічим характерним для мене; це, здається, звичайні прикмети письменницького ремесла.
Що ж отже в цієї нікчемної людини можна назвати оригінальним?
На це питання Гетого відповідаю: хіба те, що я є українець, що правдоподібно походить від зукраїнізованих німецьких колоністів, що батько мій був звичайним мужиком і робив панщину, — не поміщикові, але цісарсько-королівській камері, не вмів ні читати ні писати, але мимо цього він був людина світла і віддав мене, хоровиту і до селянської праці нездібну дитину, до школи. Дотепер вихід з-під мужицької стріхи на ширшу публічну арену буває в нас річчю надзвичайно рідкою. Вродився я в 1856 р. в Нагуєвичах, дрогобицького повіту, ходив два роки до сільської школи в Ясениці сільній, потім до т. зв. нормальної школи у Василіян в Дрогобичі, а опісля тут же до гімназії. Склавши іспит зрілости, записався я на університет у Львові, але навчання моє перервав соціялістичний процес 1877-8 р., до якого мене вмішано Бог зна через що: ба, навіть мене засуджено на 6-ти тижневий арешт (після восьми місяців слідчої в'язниці) за приналежність до тайного товариства, до якого дійсно ніколи я не належав, і яке, поскільки знаю, ніколи не існувало. Отже одна з небагатьох оригінальних ознак в моїм життю, бо подібна річ не кожному трапляється.
Дальший опис мойого життя заступити може бібліографичний спис моїх праць, але його полишаю я Естрейхерам 20-го століття, коли взагалі якому з них захочеться порпатися в купах щоденно задрукованого паперу, що становлять квінтесенцію нашої літературної продукції. Скажу лише коротко, що за той час був я ще декільки разів арештований і завсіди мене звільняли без судової розправи, що я мимо цього скінчив університет, а навіть на превеликий жаль деяких моїх ближніх братів українців відважився я здати з відзначенням докторат славістики у Відні і габілітуватися на виклади української літератури на львівськім університеті. Об'єднаній коаліції правлячих сфер зі співзвучними українцями вдалося врятувати Русь від такого нещастя, яким безумовно були би сталися мої виклади. «Бійтеся Бога, як можна цю людину пускати на університет! Подивіться лише, в якому порваному сурдуті він ходить!» Так укваліфікував мою кандидатуру брат Русин — той самий, що за свою патріотичну працю для добра Руси і Австрії одержує шість чи сім платень. Природня річ, що в зв'язку з таким аргументом кандидатура моя на приватного доцента мусіла впасти, а мотив «політичне прошле» був лише чемним прикриттям дійсної причини… Але я не хочу оскаржувати. З гореччю привик я робити те саме, що о. Baudouin, який, коли його вдарено в лице, сказав: «Це для мене, пане, а що ж для дітей?» Річ зрозуміла, для дітей — в данному випадкові для суспільности — треба чогось іншого. Отже замість біографічних подробиць декільки признань.Передовсім признаюся до гріха, що мені його багато патріотів вважає за смертельний: не люблю Русинів[1]. Побіч цієї гарячої любови, що бризкає для «братнього племені» зі шпальт польських реакційних газет, моє признання може видатися дивним. Але що ж робити, коли воно правдиве? Не є я в літах наївних і засліплених коханців і можу про таку делікатну матерію, як любов, говорити тверезо. І через те повторюю: не люблю Русинів. Так мало серед них знайшов я правдивих характерів, а так багато дрібничковости, тісної глупоти, дволичности і зарозумілости, що, дійсно, не знаю, за що міг би я їх любити, навіть не звертаючи уваги на ті тисячі більших і менших шпильок, які вони мені часом з найкращою думкою вбивали під шкіру. Розуміється, знаю між Русинами декільки винятків, декільки особистостей чистих і гідних всякої пошани (говорю про інтелігенцію, не про селян), але ці винятки, на жаль, лише стверджують загальний висновок.
Признаюся до ще більшого гріха: навіть Руси нашої не люблю, так і в такій мірі, як це роблять, або вдають що роблять, патентовані патріоти. Що в ній маю любити? Щоби її любити як географічне поняття, для цього я є занадто великим ворогом порожніх фраз, за багато бачив я світа, щоби твердити, що ніде нема такої гарної природи, як на Русі. Щоби любити її історію, для того досить добре її знаю, дуже гаряче люблю загальнолюдські ідеали справедливости, братерства і волі, щоби я не міг почувати, як мало в історії Руси прикладів правдивого духа горожанського, правдивої посвяти, правдивої любови. Не любити цю історію дуже тяжко, бо майже на кожному кроці треба би хіба плакати над нею. Чи може маю любити Русь як расу, — цю расу отяжілу, незграбну, сентиментальну, що позбавлена гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а так плідну на перевертнів найріжнороднішого гатунку? Чи може маю любити світлу будучність цієї Руси, якої не знаю, для якої світлости не бачу ніяких підстав?
Коли мимо цього почуваю себе Русином, то, як бачиш, шановний читачу, цілком не з причин сентиментальної натури. Примушує мене до цього передовсім почуття собачого обов'язку. Як син українського селянина, що викормився чорним селянським хлібом, працею твердих селянських рук, почуваю себе до обов'язку панщиною цілого життя відробити ці шеляги, що їх видала селянська рука на те, щоби я міг видряпатися на висоту, де видно світло, де пахне воля, де ясніють вселюдські ідеали. Мій український патріотизм, то не сантимент, не національна гордість, то важке ярмо, яке доля положила на мої плечі. Я можу показувати своє незадоволення, можу потихо проклинати долю, що вложила на мої плечі те ярмо, але скинути його не можу, другої батьківщини шукати не можу, бо тоді б я став підлим відносно власного сумління. І коли що полекшує мені двигати це ярмо, так це те, що бачу український народ, як він, хоть гноблений, отемнюваний і деморалізований довгі віки, хоть і нині бідний, слабий і безпорадний, але все таки помалу підноситься, чує в щораз ширших масах жажду світла, правди і справедливости і шукає шляхів до них. Отже варто працювати для цього народу і ніяка чесна праця не піде на марне.
Називають мене часто великі польські патріоти ворогом Поляків. Що маю сказати на цей закид? Чи покликатися на свідоцтво тих Поляків і Польок, що їх люблю, високо ціню і для яких маю всяку пошану? Ні, піду простішим шляхом і скажу одверто: не люблю вже занадто великих патріотів, таких що мають уста повні Польщі, але яких серце холодне для недолі польського селянина і наймита.
Скептично аналізуючи мій власний український патріотизм, пристосовую ту саму міру і до патріотизму патентованих польських патріотів і не можу ними смакувати. І не дивуюся, що платять вони мені тою самою монетою, тільки з ще більшим відсотком.
Говорено про мене, що ненавиджу польську шляхту. Коли до польської шляхти зачислити Ожешкову і Конопніцьку, Пруса і Лєнартовіча, Остою і Карловича[2] — то думка така про мене буде цілком невірна, бо цю правдиву польську шляхту, ту еліту польського народу ціню і люблю, як люблю всіх шляхотних людей, власного і кожного іншого народу. Що таким самим чуттям не обгортаю цього або того галицького шляхтича, або навіть більшої їх частини, то, розуміється, з причин цілком відмінної натури від тих, що мені кажуть любити перших. Як серед галицьких шляхтичів знайду коли які симпатичні винятки, то не полінюся вдарити про них у великий дзвін.
А тепер досить цієї сповіді. Українська приказка каже: «Не робися солодким, бо тебе злижуть, не робися кислим, бо тебе оплюють». А в таких оповіданнях про себе самого нічого нема легшого, як попасти в ту або іншу крайність. Почуваю, що й так сказав я не одне таке, за що мені дістануться удари з ріжних сторін, але хай і так буде! Того, що я сказав, не візьму назад і закінчу українською приказкою: «Добре так моїй жінці, хай мене б'ють!».
Др. Іван Франко.
——————
- ↑ Русинами — називали себе українці в Галичині. В останні часи ця назва „Русин“ майже зникає. Польська окупація почала наново ретельно ширити це слово „Русин“, „руський“, забороняючи офіціяльно вживати слово „українець“, „український“, щоби цим показати, що галицькі українці це „Русини“, щось інше від решти українців. Заміняючи скрізь у творах Франка слова „Русин“, „руський“, „Русь“ на „Українець“, „український“, „Україна“ — залишаємо тут це слово „Русин“, як надто вже специфічне і характерне для тодішніх відносин і людей в Галичині.
- ↑ Визначні народні польські письменники, що темою для своїх творів брали бідні польські верстви.