Твори (Франко, 1956–1962)/1/Без праці/XXI
| ◀ XX | Твори в 20 томах Том I Без праці XXI |
XXII ▶ |
|
Не судилося Іванові зазнати щастя при боці Ніни. І хто її зрозуміє жіночу натуру. Тут сама набивалася йому, трохи не на шию йому вішалася, поки з нею одружився, а в кілька неділь по весіллю покинула його з капітаном від гузарів.
Так само не дало йому щастя й панування на князівських добрах. Колись, бувши ще сільським парубком, він не міг здумати собі нічого кращого і щасливішого, як життя дідича. Але тепер те життя остогидло йому за кілька неділь.
Бачити довкола себе стільки людей, котрі працюють на тебе, а не могти самому нічогісінько робити — це для нього було найбільшою мукою.
Трібував проводити зиму в місті, але містове життя ще менше приходилось йому до смаку. Забави навкучили йому, товариство було йому не до душі, а головно і тут убивав його недостаток праці. Сох щораз більше і спадав із сил. Лікарі порадили йому рух, зміну повітря. І ось він пустився пішки в дорогу по краю. Але чудодійний перстінь не позволяв йому навіть на цей труд. Хоч здавалося, що Іван іде піхотою по землі, то прецінь він чув, що невидимі руки несуть його в повітрі і не позволяють навіть доторкнутися ногами до твердої землі. В цілій подорожі дізнавав Іван чуття того листка, котрим кидає буря.
Воля його ослабла, бо їй не приходилося поборювати ніяких перешкод. Тільки тепер він пізнав основно, що праця — це не тільки твердий обов'язок чоловіка, але прямо условина його життя, конечна для життя так, як повітря до дихання. Пізнав, що без праці чоловік звільна перестає бути чоловіком, самостійною істотою. Недостачі тої людської самостійности не надгородять йому ніякі скарби, ніякі розкоші, бо все, здобуте без праці, являється чимось чужим для чоловіка, якимось привидом, холодною лудою[1], котра не насичує духа, а тільки його знеохочує і затроює.
І почав Іван проклинати той чудовий дар, котрим колись так тішився, якнайціннішим придбанням, а котрий тепер стався не його власністю, але його невмолимим паном, всемогучим владником його тіла й душі. І зовсім природньо: хто мені все дає, від кого залежу, у того я весь в руках. На Іванову душу чимраз тяжче налягала чорна хмара того почуття, що він дуже грішить, уживаючи всього без праці. Він почав боятися сам своїх, навіть найневинніших, бажань, щоби зараз не бачити їх сповненими. Цілими днями мовчав, сидів в заперті і переносив пекельні муки, силуючись нічого не думати, нічого не бажати.Інколи перебирав в думках своє минувше від тої хвилі, коли почув писк зачарованої мухи в дереві. Що приніс йому той перстінь? Якого добра зазнав він із-за нього? Щоправда, він заспокоював його звірячі потреби, але не в більшій мірі і не ліпше, ніж би це могла вчинити служба у простого мужика. Напроти, там на службі він хоч часом чув себе вдоволеним, співав, спочивав по труді, а головно — був здоров і сильний, а тепер!… Правда й те, що пізнав шмат світу і людей, та і з цього яка йому користь? Світ усюди один, бо люди одні, а пізнання людей замісць щастя, вдоволення і розкоші дало йому пізнати і зазнати цілу безодню горя, терпіння, брехні та підлоти. Те знання дуже сильно підкопало його віру в людей, його охоту до життя. Але найбільш болючим для його щирого серця було те, що перстінь його не тільки не давав щастя йому самому, але не позволяв йому робити добро другим, помагати терплячим і потрібним[2]. Все, що перстінь той давав, служило самому тільки Іванові; в третіх руках по якімось часі щезало без сліду, мов піна на бистрій воді.
— Ні, не хочу довше жити в такім пеклі і ще й носити те пекло з собою! — сказав одного разу сам до себе Іван. — Не хочу довше носитися з тим перстнем. Не хочу бути на вид всемогущим, а на ділі невольником, на вид мати все, чого душа забажає, а на ділі не мати найпотрібнішого, без чого ані душа, ані тіло жити не може. Хоч який малий цей перстінь, — додав він, оглядаючи Дідів подарунок на своїм пальці, — то все таки стався він для мене більшим тягарем, ніж усе, що я двигав колись під час моєї служби, надавив мені тяженькі мозолі там, де би їх не надавили ніякі мішки з зерном ані в'язанки дров. Та годі терпіти! Піду на те місце, котре вказав мені Дід, і віддам йому його дарунок.
——————