Твори (Франко, 1956–1962)/1/Без праці/XVIII
| ◀ XVII | Твори в 20 томах Том I Без праці XVIII |
XIX ▶ |
|
Яким способом це сталося, цього Іван не тямив. Мабуть якесь таємне, йому самому невідоме бажання кермувало в тій хвилі чудодійною силою його перстня. Досить, що в найближчій хвилі по розстанню з Ніною він найшовся в тім місті, з котрого колись вирушив у світ, повний рожевих надій і могучих бажань, найшовся перед пишним палацом князя Довгорукого. Не дуже то пишний вид являв тепер той палац. Пусто довкола, ані душі живої. На брамі, на дверях, навіть декуди на вікнах поперек хрусталевих шиб понаклеювані були величезні, друковані, червоні, сині та жовті папери.
— Що це таке? Чума тут вибухла? Чи може яка нечиста сила закляла цю халабуду? — думав Іван, прохожуючися доріжками довкола будинків.
— А гей, хло! — крикнув на нього збоку якийсь грубий голос. — А ти що за один? Що тут робиш?
Іван озирнувся — і перехрестився. Ну, Богу дякувати, що хоч одна жива душа вирискалася! Він пізнав старого вусатого вартівника, що стеріг князівського парку.
— Здорові були, Бантромію! — скрикнув радісно, підходячи до старого. — Що ж то, не пізнаєте мене? Я Іван, князівський візник, той, що його недавно приняли.
— Той, що з князем за границю поїхав? — спитав, чудуючися Бантромій.
— Той самий.
— А який же дідько приніс тебе сюди? Чи може й князь приїхав?
— Ні, Бантромію, я сам приїхав, верхом на палиці.
— Ну, а князь? Де він? Що з ним?
— Не знаю.
— Не знаєш? Аджеж він не нині-завтра має тут бути.
— Так? А то чого?
— Як то чого? Хіба ж ти нічого не бачиш?
І він виняв з кишені такий самий папір, як ті, що були поналіплювані скрізь на палацу.
— Бачити я бачу, ще, Богу дякувати, не заступило мені очей. Але що значать ці цидули, бігме не знаю.
— Це, небоже, квітки, і значать вони, що нашому князеві з його князівства осталося якраз тільки, як цей папір варт.
— А багато-ж він варт?
Бантромій тільки посвистав, зімняв папір у жмені і зробив ним такий рух, що Іван, хоч і який неписьменний, відразу зрозумів його значіння.
— Он воно як! Ну, але що ж це за папір і що на нім написано?— Написано на нім, небоже Іване, що віднині за тиждень має відбутися ліцитація[1] і продаж оцього палацу і парку і всіх князівських добрів тому, «хто да вєнци»[2].
— О, о, о! — дивувався Іван. — Так як найпростішого хлопа.
— А що ж, небоже, право для всіх одне, і довг для всіх довгий, а віддай короткий.
— Ну, а є вже купці на ті маєтності?
— Го, го, чому ж би не було! Але кажуть, що ніхто нічого не дістане, бо барон, там якась проста п'явка людська за барона обібралася, — так той барон, кажуть, все вже в кишені має. Навіть до ліцитації ніхто супроти нього не виступить. Цілий тиждень уже тут крутиться, запопадає в суді — ади, це він наш палац так казав обмаїти! Порядкує вже тут, як у своїм власнім. Усю двірню понаганяв, щоби не годувати дармоїдів, тільки мене одного лишив як на пам'ятку, та й то мабуть швидко прийдеться й мені на старі літа плентатися в світ позаочі. Швидко тут, небоже, не чути буде людського слова.
— Так барон тут є? — скрикнув Іван.
— Авжеж, що не де. Волочився з князем, волочився поза границями, поки з нього не виссав усіх соків, а тепер щось там між ними випало, чую, посварилися із-за панни, та й оце наш барон злетів сюди, як крук на стерво.
— І нікого нема, хто би його зігнав з того стерва?
— Його? Барона? Сниться тобі, небоже! Він сила! У нього гроші. Якби ти бачив, як тут усі припадають коло нього!
В тій хвилі Бантромій нараз мов сполошився з місця і полетів кудись, так полетів, що Іван не думав навіть, щоби в його старих ногах було ще стільки сили.
— Що це з моїм старим сталося? — подумав Іван, і слідив за ним очима, поки не побачив на кінці алеї якоїсь чорної плями, довкола котрої літало щось, мов золота, блискуча муха.
Іван швидко пізнав цю пляму. Це був барон, котрий ідучи по парку, махав елегантською паличкою з золотою галкою на кінці. Старий Бантромій, добігши до нього задиханий, став перед ним смирно, як ніколи не ставав перед князем, і відповідаючи на якісь баронові запитання, за кожним словом кланявся низенько, мов складений ножик.
— Агій! — подумав собі Іван, плюнув і скрутив у бокову доріжку, щоби не стрічатися з бароном. По хвилі прийшов Бантромій, завстиданий і радісний заразом.
— Ти, небоже, не дуже з мене смійся, — сказав він, обтираючи собі уста і розгладжуючи довжезні вуси. — Не гонірно[3] то так надскакувати перед такою жабою, як барон, то правда, але що ж зробиш, коли він сила. А при тім іще, небоже, чоловік і спекулює потрохи. Видиш, що баронові це подобається, що він по кожній такій розмові ні за це ні за те червінця в руку тиць, ну, то й думаєш собі: що мені шкодить спину погнути? Вона не зломиться, а червінець, небоже, на старі літа найліпша підпора.
— Ну, але що ж вам таке наговорив ясновельможний пан барон? — спитав Іван, оминаючи дразливу розмову.
— О, нині барон був дуже ласкавий і веселий. Казав, що дістав із-за границі якусь дуже радісну телеграму, що зараз їде туди і не верне аж в день ліцитації, і здав на мене надзір над усім оцим добром.
— Так коло вас можна тут буде й мені притулитися? — спитав Іван.
— Тулися, небоже! Хоч у князевім ліжку спи, але тільки до ліцитації. Потім вже не моя воля. Потім може я тебе проситиму, щоб ти мене де при собі притулив.
— Добре, — скрикнув весело Іван. — Беру вас за слово. Потім я вас притулю!
Жалісливо всміхнувся Бантромій, потрясаючи Івановою рукою.
— Будемо мабуть оба тулитися так, як два голі в одній діравій сорочці. Ну, але ти певно голоден, може би тебе чим погостити? Знаєш що, небоже? Ходімо до княжої пивниці, там у мене в однім закуточку є дещо трохи приховано, то побалакаємо не з сухими горлами.Балакаючи то це, то те, оба вони покріпилися дечим. Бантромій вишпортав бутельочку доброго вина і вони, сидячи на порожній бочці, балагурили далі.
— Що ж ти думаєш робити, небоже? — питав Бантромій Івана.
— Не знаю ще, — сказав Іван. — Поперед усього я бажав би зробити баронові якогось доброго збитка.
— Баронові? Ти? — протягнув голосом Бантромій і видивився на Івана як на тура.
— Може би йому якнебудь переборщити оцю ліцитацію? — задумчиво міркував далі Іван.
— Ти? Баронові? — лепотів уже майже в нестямі з дива Бантромій.
— Так і є! — сказав Іван рішуче. — Це, думаю, буде добре. Знаєте що, дядьку Бантромію, поможіть мені в тій річі, певно, не пожалуєте цього.
— В чім, в чім тобі помогти, ти безуме якийсь?
— Розвідатися в суді, на які гроші буде та ліцитація і як би до неї приступити.
— Але з тобою, таким нехарапутним наймитом, і говорити про те в суді не будуть.
Іван не кажучи й слова, зірвався з місця, вийшов за стінку, і по хвилі явився перед Бантромієм убраний як пан при золотім годиннику, з товстим золотим ланцюжком, у перстенях з дорогим камінням, держачи в руці ліску[4] з золотою головкою далеко більшою, ніж у барона.
— Ну, а коли їм оттак покажуся, — мовив усміхаючись Іван, — то чи схочуть зо мною говорити?
— Свят, свят, свят, — скрикнув хрестячися Бантромій. — А це що таке? Який нечистий в тобі сидить, Іване?
— Ніякий нечистий, дядьку, — сказав Іван, і в тій хвилі щезло з нього все його панство, — це тільки так, жарт. Так оттакий жарт я хотів би зробити й баронові. Допоможіть мені а певно не пожалуєте цього.
— Та хіба то така велика штука розвідати про ліцитацію? — сказав Бантромій, все ще не можучи охолонути з переляку і потрохи підозріваючи, чи не підлазить оце під барона якась нечиста сила, щоби його взяти за старий довг. — А в тім, коли хочеш, щоби я тобі поміг, то і овшім. Мені барон ані сват ані брат. Тільки, небоже, коли хочеш приступати до ліцитації хоч би тільки на жарт, то треба в суді вадію[5] зложити.
— Вадію? Що це за вадія?
— А якусь чималу суму грошей.
— Е, про це не турбуйтеся, це в мене найдеться.
— Найдеться? Тьфу! Ану, перехристися, Іване!
— Що це ви, дядьку, видумали? Не вірите мені?
— А вжеж не вірю. Ну, перехристися, бо інакше й кроку з тобою не зроблю.— І перехрищуся, і Отче-Наш змовлю, коли вам цього треба, — сказав Іван христячися, — тільки ходіть!
——————