Твори (Франко, 1956–1962)/1/Без праці/XIV
| ◀ XIII | Твори в 20 томах Том I Без праці XIV |
XV ▶ |
|
На другий день знов Ніна казала Іванові прилагодити коні і повіз, хоч барона сьогодні у них не було.
— Розповідж мені дещо про наш край, — сказала панна, коли вони в'їхали в алею.
— А що ж я паннунці розповім? — сказав Іван. — Знаю тільки село й хлопське життя.
— Розповідж мені про село і про хлопське життя! Десять літ живу за границею. Тужу часом за селом. Боже! Там ще я була щаслива. А тут…
Сльози перервали її мову.
— Най паннунця не плачуть! — мовив Іван. — Село не втече. Ще паннунця можуть вернути до нього і бути щасливою.
— Пропало, Іване, пропало! — хлипала панна Ніна, закриваючи лице руками. — Вчора таточко продав мене баронові. Навіть контракт уже підписали. В м'ясниці наше весілля.На цю відомість Іван не найшов слів потіхи. А панна Ніна нараз обтерла сльози й випрямилася.
— Ні, нічого з того не буде! — скрикнула рішуче.
Іван видивився на її зарум'янене личко, її мокрі ще, роз'іскрені очі.
— Не діждуть вони, щоб я піддалася їх спекуляціям!
— А що ж паннунця зроблять?
— Утоплюся!
— Боже! Що це паннунця виговорюють! — скрикнув Іван.
— Утоплюся, заріжуся, повішуся, або втечу, наймуся на службу, але за барона не піду. Ох, як я їх ненавиджу! І його і всіх тих, що кажуть мені називатися батьком і матір'ю, а вміють тільки розбуджувати мою пиху і шахрувати моєю душею! Всіх ненавиджу, всіх!
— І мене? — спитав Іван.
— І тебе також, також! За те, що так як лис силуєшся закрастися до моєї душі, із лакейської цікавости розглянути, що в ній діється, щоби потім мати про що говорити з другими лакеями, судити мене, осміювати поза очі!
— Паннунцю! — сказав поважно Іван. — Прошу паннунці так не говорити. Ніколи нікого не суджу і не обмовляю ані в очі, ані поза очі. А коли я де про що паннунці питався, то тільки для того, що бажав би я паннунці допомогти.
— Мені? Ти, Іване?
— А чому ж би ні? Коли тільки паннунця хочуть.— А що ж ти можеш для мене зробити Іване?
— Все, що паннунця схочуть.
— Все! Ну, то досить багато. А коли, я хочу щоби напримір оцей стовп з ліхтарнею прийшов сюди й поклонився мені?
Ледве панна Ніна висказала ті слова, коли в тім грубий дубовий стовп, на котрім була ліхтарня, важно стогнучи та сопучи викоріцмався з землі, наблизився до фаєтона, кумедно перехиляючися то в цей, то в той бік, і сильно хруснувши в половині, поклонився їй, а потім вернувся назад, на своє місце.
— Ха, ха, ха, ха! — не могла здержатися панна Ніна, щоби помимо всього свойого смутку не вибухнути голосним сміхом на той вид. Але зараз споважніла.
— Що це за чудеса такі, Іване?
— Аджеж я паннунці мовив, що можу все зробити, що тільки захочу, — відповів спокійно Іван.
— Що ж то, ти чарівник якийсь?
— Чарівник не чарівник, але маю таку силу.
— Значить, можеш і таке зробити, щоби барон зломав собі шию, як тільки до нас прийде?
— Можу, — сказав Іван. — Але на що це паннунці придасться?
— Маєш рацію, — сумно сказала панна Ніна. — Злюка з мене, чую це. А його нещастя нінащо б мені не придалося. Не він, то котрийнебудь другий його кумпан купив би мене, все одно, чи я мала би довги, чи власні гроші. Так знаєш що, Іване, — сказала надумавшися хвилину. — Коли хочеш щось для мене зробити, то зроби так, щоб я була щаслива.
— Цього одного, прошу паннунці, не можу зробити, — сумно сказав Іван.
— Як то не можеш? Чому?
— Бо як би я міг, то зробив би це на самий перед собі самому.
— Значить, і ти також нещасний? — зі щирим співчуттям запитала панна Ніна.
— О, і дуже! — сказав Іван.
— Правда, ти слуга!
— Е, що там слуга, — відмовив Іван. — Коли я служу, то з власної волі. Аджеж бачуть паннунця, що коли я можу таке зробити, щоби стовп паннунці поклонився, то не велика би мені річ була в одній хвилі зробити себе зі слуги паном. Але що мені з того?
— Ну, так чого ж тобі не стає?
— Ет, що там про те балакати! — сказав Іван, махнувши рукою.
Минуло кілька день. Ніна, бачилось, сторонила від Івана, котрий також задуманий і сумний сидів переважно в стайні або під стайнею. Тужно йому було за селом, обридло йому місто і тота ненастанна сутолока чужих людей, і тота безліч терпіння та дотисків, котрі кожний з тих людей звичайно носить з собою і старанно ховає перед оком сусіда, мов не знати який дорогий скарб. Порожнеча і безцільність буття, котрі вже перед тим нераз давалися йому чути, тепер стали перед ним в цілій своїй безнадійній наготі, окружили його мов гладкі стіни, високі-високі аж до неба, мов страшенна тюрма, котру він мусів носити з собою аж до смерти. Воля його, не находячи собі ніде стриму, ані перешкод, ані границь — ослабла. Впрочім, що йому по ній, коли єдина перепона здвиглася їй власне там, де було ядро всього. Все давав йому чудовий перстінь крім щастя і внутрішнього вдоволення. Кілька разів уже Іванові приходила думка до голови, що ліпше б йому було обходитися без того чудового дару. Але все ще якась надія блискотіла перед ним, а надія та тепер мала подобу і лице і голос — панни Ніни. Допомогти їй, стати їй у пригоді, видерти її з руки негідних лихварів і не менше негідних родителів, а через те і після того позискати її любов — ось про що думав Іван, сидячи одиноко на своїй лавочці та пихкаючи люльку на короткім цибусі.
Правда, не відразу дійшов Іван до такої скромности. З початку поміркувавши, що Ніна йому почала подобатися, він забажав, щоб вона полюбила його. Та на диво перстінь і тут показався безсильний. Коли Іван бажав, щоб вона в тій хвилі прийшла до кухні або на подвірря, щоби поклепала коня по шиї або вдарила його по плечі, щоби засміялася або розгнівалася — все те сповнювалось йому зараз. Але найгарячіші його бажання, щоб вона полюбила його, оставалися несповнені. В її присутності він чув себе несмілим і несвобідним, чув, що від неї віє якимось холодом, якимось духом чужим і незрозумілим для нього, що ставав непрохідною стіною між ними навіть тоді, коли вона сміялася, жартувала з ним і клепала його по плечі.
— Дарма, — подумав вкінці Іван, — видно, її натура сильніша, ніж натура того стовпа, і мій перстінь не може її змінити. Ну, таке діло не горить. Може то час потрохи змінить. Може, як побачить мою поміч, пізнає мене ближче, то й…
І він покинув робити досвіди з перстенем, сидів, дивився безучасно, слухав, що розповідали слуги, і мовчав.
А в віллі тим часом порозташльовувалися шевкині, кравчині, модистки, працюючи над шлюбною виправою для панночки. Князь і княгиня, одержавши від будущого зятя значний завдаток на дочку, цілими днями бавилися поза домом, розуміється, кожне осібно в своїм кружку. Панна Ніна також рідко коли припинювалася дома, з котрого гнав її геть вид передшлюбних приготовань. В кружку веселих, щебетливих товаришок вона зараз забувала про свою гризоту, сміялася, скакала і жартувала, немов ніякого барона і ніякого контракту на її душу і ніякого завдатку на її тіло й не було на світі.