Твори (Франко, 1956–1962)/1/Без праці/IV
| ◀ III | Твори в 20 томах Том I Без праці IV |
V ▶ |
|
Зразу ніс Іван Діда на плечах з охотою і не чув ніякого тягару. Стежка, зразу доволі невигідна, потім пішла по рівному, а далі скотилася вниз. Але коли опісля прийшлось лізти знов під гору, коли Іван кілька разів потикнувся, коли кілька букових галузок цвігнуло його по лиці, пробудилася його натура і він почав воркотіти. Зразу стиха, але далі все голосніше.
— Що я дурень, цього хіба сліпий не побачить! А щоб тебе тристенний з такою коренюкою, мало чоловік не впав!.. Чи чорти мене підвели дряпатися десь, кудись на лису гору!.. І по яку другу голову я властиво туди плентаюся?.. — Такі і тим подібні уривані речення час-від-часу вилітали з його уст, при чім він раз-за-разом енергійно спльовував і зовсім не енергійно охав та постогнував.
Дід тимчасом сидів спокійно на його карку, звісивши йому обі ноги на груди, і бачилось, що зовсім не чув Іванового воркотання. Та все таки дивна річ: від хвилі, коли Іван почав воркотати, почув він також на собі деякий тягар. Зразу незначний, але по мірі того, як змагалася його неохота, збільшувався й тягар. Зпочатку Іван мав таке почуття, що несе сокиру за ременем, пізніше — що має на плечах невеличку боклажку горілки, по якімось часі — що двигає порядну в'язанку дров. Рівночасно почало йому здаватися, що подоріж його тягнеться щось дуже довго. Чув, що рясний піт його обливає і в грудях починає йому не ставати духу. Воркотання перемінилося в голосне нарікання:
— Ой, доле моя проклята! — бідкався Іван, важко ступаючи під гору по вистирчаючих каменюках. — Коли ж ти перестанеш кепкувати надо мною? Думав чоловік, що собі капиночку[1] відпочине в лісі, але де тобі! Підкусив мене нечистий витягнути той патичок і випустити отце старе страховище, а тепер на, маєш, неси його на плечах і чорт знає куди. Та й тяжкі ж ці порохнаві костомахи, Господи! Немов би мені цілу гору на плечі втелющив!
І справді, тягар на Іванових плечах робився чимраз тяжчий. Він чув, що весь під ним подається, що коліна під ним дилькотять, що в очах йому темніє, що млість на нього б'є. Йому бачилось, що не встоїть довше, що мусить упасти. Хотів зупинитися, спочити, віддихнути, але якась невидима сила не тільки не позволяла йому впасти, але навіть не давала йому зупинитись на однім місці. Ішов та й ішов далі.
— Діду, ей діду! — стогнав Іван, уже не на жарт омліваючи.
— А чого тобі, синашу? — запитав Дід.
— Який біс із тебе такий тяжезний?
— Я, синочку? — лагідно відказав Дід. — Сниться тобі, небоже. Куди вже мені по чотирнадцятилітній темниці та тягару набрати?
— Як то, сниться мені? — ледве сопучи відказав Іван. — Але ж, Діду, адже я паду, ломаюся, гину під твоїм тягарем!
— Не бійся, рибонько, — спокійно відказав Дід. — Це тільки так тобі здається.
— Що це ти ще кепкуєш із мене, старий костогризе? — силувався крикнути, але тільки пропищав Іван. — Ні, не хочу довше двигати тебе. Злізай!
— Іди, іди, душенько! — з незворушеним супокоєм сказав Дід. І Іван справді йшов, хоч і як не хотів, хоч і як страшенно був зіслаб. Він дряпався все під гору та під гору, а й гора та тепер видалась йому безконечно високою та стрімкою.
— Але я не хочу йти! Не хочу тебе двигати! — пищав Іван. — У мене легке розірветься з натуги!
— Ні, не бійся, не розірветься, — потішав його Дід.— Але я не хочу! Не хочу! Чорте, злізай з мене! — просив і лютився Іван.
— Але, синочку, прецінь же ти дав мені слово. Та й заплату маєш від мене дістати.
— Нехай тебе громи б'ють з твоєю заплатою! Нічого не хочу, тільки злізь! Дай мені спочити хвилину!
— Іди, йди, небоже, — мовив Дід. — Уже недалеко.
Злість Іванова перемінилася в розпуку. Тягар на його хребті був страшенний. Очі вилазили йому з голови, кров у пульсах товклася так сильно, що бачилось, ось-ось потріскають жили, розірветься серце. Дідові ноги, що обхапували його попід пахи, пекли його, мов розпечені шини. Ніколи навіть у сні Іван не міг виснити, не міг уявити собі більшого труду, страшнішої натуги. Безвихідність його положення побільшувало ще те почуття, що чув себе безсильним скинути з себе той нечуваний тягар, дати пільгу своїй натузі. Чув себе вже не самостійною істотою, не робітником, котрий може робити, а може й спочивати, коли йому не хочеться робити, не власновільною робучою силою, котра свідомо направляє своїми рухами, але чув себе чимось похожим на те зерно, що, попавшися між млинове каміння, виконує, що правда, якісь бистрі, безпам'ятні рухи, але заразом що хвиля тратить частину своєї істоти і саме робиться тільки частиною, моментальним проявом тої величезної почвари — праці. Іван справді ціле своє життя чув себе невольником праці, але ніколи ще те чуття не було таке сильне, так страшенно болюче та догризливе, таке повне отрути та розпуки, як в отцій хвилі, в хвилі найтяжчої втоми, якої тільки зазнав досі в життю. Вмерти цілковито, моментально щезнути з ряду живих істот видалось йому тепер найвищим вершком бажання, найбільшим щастям. Позбутися життя — аджеж це значить позбутися труду, вирватися з пут того невмолимого тирана — праці, що від найраньшої молодости так важко поклала на нім свою руку. Смерть — то єдиний вихід для таких, як він, нещасних, то відпочивок, то свобода!…
Ішов власне зі своїм тягарем понад краєм безмірно глибокого та пропасного яру. На дні його сиділи сумерки, клубилися бурі тумани. Величезні смереки, що росли в глибині, видавались Іванові з гори не більшими від корчів ялівцю. Тут же просто Іванових ніг, але може о яких сто сажнів нижче, вистобурчувалася величезна гостра скала, мов затулений п'ястук, наїжений величезними бородавками.
— Почекай, прокляте страховище, — воркотів Іван. — Не хочеш ти мене пустити, то й я тебе не пущу!
І вхопивши обома руками щосили Діда за ноги, Іван одним роспучливим поривом шарпнувся в бік зо стежки і повалився в безодню.
——————
- ↑ Капиночка — крапилиночка.