Твори (Франко, 1956–1962)/1/Без праці/II
| ◀ I | Твори в 20 томах Том I Без праці II |
III ▶ |
|
Одного дня післав господар Івана до лісу, щоби дров сухих нарубав, в'язанку нав'язав і до дому приніс. Днина була літня, робуча і господар не хотів для крихти сухариння мучити коней. А що Іван змучиться — це байка. Такому лінюхові це навіть до здоров'я причиниться, коли трохи примне кості.
Ішов Іван у ліс із сокирою за ременем та й бурчав і кляв ненастанно. Прийшов, сів на старім пеньку, щоби хвилю відпочити, але не переставав бурчати та перебендювати.
— Господи, — зітхнув він нарешті, — що тобі завинила душа моя, що ти її засудив на оцю вічну каторгу! Чи-ж не змилуєшся наді мною, чи не позволиш мені хоч рік, хоч місяць, хоч тиждень жити спокійно, щасливо, без тої проклятої праці? Ой, бо допекла мені вже до живого та праця! Ненавиджу її, як невольник свої кайдани, але так само, як невольник кайданів, так я її не можу позбутися й на хвилину. Навіть у сні не перестаю працювати, не можу розстатися з моєю мукою. Боже, змилуйся надо мною! Позволь мені хоч день один, хоч одну годину прожити без праці, без думки про працю!
Слова ті, висказані вголос, дивно якось задзвеніли в Іванових ухах. Зірвався на рівні ноги і напружив слух; здавалося йому, що в голосі його власних слів дзвенів якийсь інший, чужий голос, гострий, що сверлував його душу і наповнював її дивним неспокоєм. І ось він заглибив свій слух в лісову тишу, в ту тишу, голосну, живу і вічно рухливу, мов хвилювання океану. Але нічого особливого не почув. Було саме полудне, сонце пекло і жевріло посеред безхмарого неба; величезні дуби, ялиці і берези дрімали недвижно над Івановою головою, розкішно гріючи свої вершечки в сонячнім скварі; в тіні їх гущавини грались мільйони дрібнюсіньких комариків, а рої їх підіймались і опускались мірно, видаючи своїми крильцями ніжний, ледве чутний, але мелодійний шелест, немов сонний бренькіт якогось чародійського інструменту. Чим довше вслухувався Іван в той бренькіт над своєю головою, тим більше йому здавалося, що душа його випливає в якийсь новий світ, напїв прозорий, таємний, близько сумежний з дотеперішньою дійсністю, та все таки зовсім від неї відмінний. Опанувало його якесь незвичайне вколисання, немов могуча, тепла, м'ягка хвиля несла його кудись, а він, любуючись, безвладно дається їй нести в безвісті.
В тім нараз якийсь новий, гострий та проймаючий тон затремтів у повітрі. Захитав він попередню гармонію, але не розстроїв її. Був це тон також тихий, ледве чутний, немов би бреніла золота мушка, але тон дивно якось сконцентрований, загострений, бачилось — повний несказаного болю і розпуки, невимовного благання. Іван відразу пригадав собі, де і коли він чув той тон.
О, це було давно! Ще Іван був пастухом і враз із другими хлопцями пас господарську худобу в тім самім лісі. Ото ж одного разу товариш його, Гринько, звернув його увагу на велику, чорну, блискучу муху, що крутилася довкола коров, але не сідала на них. Іван ще ніколи не бачив такої мухи, то й цікаво слідив за нею очима. Гринько також. Нараз побачили, що муха сіла на смереці, а надибавши в ній вузеньку дірку від вигнившого сучка, влізла в ню і сховалась.
— Ага, маю її! — скрикнув Гринько і надибавши відповідний патичок, заткнув його в ту дірку і ув'язнив муху. — Слухай, як грає! — кликнув тоді, притуливши ухо до смереки.
Іван з якоюсь тривогою притулив і собі ж ухо до смереки і почув звук тихесенький, тонесенький, та такий безмірно проймаючий, напівболющий, напівжалібний і благаючий, що ціла його істота затремтіла якимось несказаним смутком.
— Гриньку, випусти її! — скрикнув він.
— От то був би я дурнем! — відказав Гринько. — Добре, що її маю. Нехай мені грає!
І поштуркавши затичкою, знов притулював ухо до смереки і радісно прислухувався досить довгу хвилю, а вкінці сказав:
— Але грає! Бігме, що гарно грає!
— Пусти її, Гриньку, — просив Іван. — Мені її жаль.
— Кого тобі жаль? Мухи? Ха, ха, ха! От то мені велика худоба муха!
— Але пощо ж і муху мучити?
— Як то пощо? Нехай мені грає!
— Пусти її, Гриньку, піду тобі худобу з Глибокої дебрі завернути.
— Іди, безуме, чого тобі захочується! Не пущу її, бо мені не хочеться. А худобу завернути ти й так підеш.
Іван не випирався, бо знав згори, що так буде, а коли б того не хотів учинити, то старший пастух ще й в карк його наб'є. Та все таки стрібував поставитися на упір з іншого боку.
— Ну, то я сам її випущу!
— Ані мені важся! — скрикнув Гринько. — Це моя муха! Я її зловив і буду її тут тримати, доки мені сподобається. А як би ти мені поважився її випустити, то такий тобі празник справлю, що тобі нічого більше не буде треба.
Гринько був старший, дужчий, сміліший від Івана, а надто був багацький син і міг Іванові допекти тисячними способами, коли тільки захотів. Тож Іван не всмілився задиратися з ним, тим більше, що Гринько все ще стояв коло смереки, держачи рукою затичку і від часу до часу прислухаючися гранню ув'язненої мухи.
— Але ж то грає! — радісно скрикнув Гринько. — Ще я не чув мухи, котра би так грала. Послухай лишень, Іваську!
Іван хвилю вагувався, а вкінці немов щось попхнуло його до смереки, приложив ухо і слухав.
Писк не переставав і проймав його дрожжю. Якийсь глибокий жаль проймав його. А коли вкінці відірвався від смереки і пішов дальше за худобою, то розпучливий, жалібний бренькіт немов усе біг за ним наздогін, сверлував і мучив його. Довго Іван не міг заснути тої ночі, а й у сні бачив нещасну муху зашпунтовану в дереві, чув її писк, але в сто раз голосніший, немов зойк вітру в скальних заломах або немов завід жінки над мерцем.
— Ні вже, будь що буде, а завтра мушу її випустити! — сказав Іван сам до себе. — Скоро тільки худобу вижену до лісу, зараз забіжу до тієї смереки і витягну затичку. Нехай собі бідна муха летить до своєї хати!
З тою постановою Іван заснув.
Та тільки на другий день не так сталося, як він собі уложив. Господиня збудилася трохи запізно, а поки подоїла корови, поки прилагодила Іванові до торби їду на весь день до лісу, поки Іван дігнав худобу з села до лісу, вже сонечко на небі підійшло «на дві коцюби». Коли Іван зі своєю худобою прибув до вчорашньої смереки, застав там уже всіх других пастухів. Гринько розповідав їм про муху, показував затичку і всі один за другим притикали ухо до смереки, а послухавши довшу або коротшу хвилю, потверджували, що «славно бестія грає».
— Ага, ось іде Іван Лінюх! — скрикнув один пастух, побачивши Івана.
— І як звичайно, останній надлазить! — додав другий.
— А знаєте, — сказав Гринько, — він учора мало що не плакав за оцею мухою!
— Як то за мухою? — запитали всі гуртом.
— Ну так. Під Милий Біг мене просив, щоби я її випустив.
— А то за про що?
— Або я знаю? Казав, що му її дуже ж то жаль.
— Жаль йому мухи! Ха, ха, ха! Мушачий тато! Мушачий тато! — сміялися пастухи, скачучи довкола Івана і поштуркуючи його зо всіх боків.
— Е, дайте йому спокій! — сказав один. Може то його мати або баба-відьма по смерти мухою перекинулася, то він так за нею просить!
Хлопці дивно якось глипнули по собі при тих словах. Прикро їм зробилося, замовкли. Аж старий пастух, парубок може двадцятилітній, розбуркав їх.
— Що ви, дурні, дурниці вигадуєте! Махайте за худобою! А коли Гринько зловив собі муху і хоче її тут для музики тримати, то нехай ніхто не сміє її випускати! Розумієте!Сім день тривала та музика; сім день ув'язнена муха бриніла в дереві. Іван сам не знав, що з ним діялося через тих сім день. Муха в смереці не сходила в нього з думки. Коли їв, зараз собі пригадував: а муха там десь бренить пищить, з голоду гине! Коли лягав спати, думалось йому: а муха там не має спочинку, все пищить! Коли будився, перша його думка була: а муха там десь пищить у пітьмі, не бачить сонечка, до котрого так полискувалася і крильцями мерехкотіла! І хоч пасучи худобу часто переходив коло тієї смереки, то все заставав там когось з пастухів, що слухав «музики», то є бренькоту мухи. Інколи й сам він притикав ухо до смереки і за кожним разом дізнавав вражіння так само сильного і потрясаючого, як і за першим разом. Може бути навіть, що застрягли йому в пам'яті слова пастуха, що муха то та може бути його мати або баба, перемінена за кару в таке сотворіння, бо інакше відки ж би в нього брався такий жаль, коли всі другі тільки втішаються «музикою»?
А бренькіт у смереці за кожним днем ставався щораз слабший. Вкінці сьомого дня, коли Іван нарешті перший прибув до лісу і не застав нікого коло смереки, він відважився витягнути проклятущу затичку, щоби випустити муху на волю. Але муха з дірки не вилазила. Притулив ухо до смереки — нічого не чути.
Встромив у дірку тоненький патичок, але в дірці ніщо не рухалось. Ось він устромив назад давню затичку, щоби другі не казали, що він муху випустив. Ще раз притулив ухо до смереки і надслухував уважно, але бренькоту не було чути.
Очевидно муха здохла з голоду і муки!
А тепер нараз, по чотирнадцяти роках в уха його врізалось, мов вістря ігли, те саме бренькотання, котре колись через сім день по дневі чув у смереці. Він мимо волі затремтів і оглянувся довкола. Боже, чи ж це була б річ можлива? Він якраз коло тої самої смереки, в котрій перед чотирнадцятьма роками його пустий товариш Гринько зашпунтував нещасну муху. Що більше, в смереці стирчав іще той самий патичок, котрий тоді Гринько віткнув був у дірку з мухою. А той тонесенький бренькіт — відки він розлягався? Іван одним духом поскочив ід смереці, притулив ухо — і мало не зомлів. Жалібний, болющий і наскрізь прошибаючий бренькіт справді виходив із тої шпарки, затканої патичком!
Одним сильним поривом Іван витягнув затичку.
Якесь тяжке, глибоке зітхання пройшло по цілім лісі і голосною луною відізвалося в Івановій душі. Потім хвилина мертвої тиші. Потім щось тихесенько зашелестіло в щілині дерева. А потім звільна зі щілини почало щось висуватися. Іван з несказаним жалем і співчуттям вдивлювався в ту чорну точку, в котрій, бачилось, пізнавав чорні лапки, і чорну, блискучу голову мухи. Але чи ж це була муха? Чорні лапки, коли їм ближче приглянувся, видались йому почорнілими, кістлявими руками, зовсім подібними до людських, ба й голова почала набірати людської подоби, почала більшати, змінювати барву і вигляд. Іван остовпів з переполоху і закрив лице руками. А коли по хвилі відняв руки, перед ним стояв старець з довгою бородою, скулений, з лицем, що виражало несказанну втому і ослаблення, в одежі незвичайній, фантастичній не то пустинника, не то божевільного.