Твори (Франко, 1924–1929)/29-1/Герой
| ◀ Ґабріель Д'Анунціо. Святий Панталеон | Твори в 30 томах Том XXIX. Книга 1 Герой (Ґабріель Д'Анунціо) |
Ґабріель Д'Анунціо. Скриня ▶ |
|
Великі хоругви святого Ґонзальва вже рушили на площу і звільна повівали в повітрі, піддержувані долонями мужчин з геркулесовими поставами й обгорілими лицями, з шиями, що аж понадувались силою; нести оті хоругви для них була забавка.
Від часу побіди над радузійцями людність села Маскаліко святкувала празник у вересні з новою пишнотою. Серця горіли дивним вогнем набожности. Вся країна віддавала почесть свойому патронові, опікунові багатства і свіжих зборів. Понад вулицями жінки порозвішували від вікна до вікна свої шлюбні заслони. Мужчини пообмаювали брами зеленню і посипали квітками пороги домів. Кожний подув вітру наповнював вулиці запахом, що захоплював і оп'яняв юрбу.
Процесія раз-у-раз висипалася з церковної брами й розливалася по площі.
Перед вівтарем, де впав був святий Панталеон, вісім мужів, найчільніших у громаді, ждало на хвилину, щоб піднести статую святого Ґонзальва. Це були Джіованні Куро, Уммалідо, Матталя, Вінценціо Ґвано, Рокко де Чеузо, Бенедетто Ґалянте, Біаджіо де Кліші і Джіованні Сенцанаура. Вони стояли випростувані, мовчки, немов засоромлені високою почестю своєї функції. Думки потрохи мішалися в їх головах. Вони були надзвичайно сильні, а в їх очах горіло полум'я фанатизму; в ухах мали золоті обручки, мов жінки. Від часу до часу вони обмацували свої п'ястуки й мускули на руках вище ліктів, немов бажали зміркувати свою силу; потім вони обмінювалися тихими усміхами.Статуя патрона, бронзова й порожня внутрі, чорнявого коліру, з срібною головою і срібними руками, була величезна й дуже тяжка.
Матталя промовив:
— Чи всі ми тут?
Довкола них тислися люди, щоб ліпше бачити. Шибки в костелі бряжчали при кожнім подуві вітру. Костельна нава була повна диму кадила й живиці. Здалека доносилися гуки музики і знов затихали. В тім набожнім шелесті в серцях вісьмох людей ріс якийсь сліпий захват. Вони були готові, простягли руки. Матталя мовив:
— Раз!.. Два!.. Три!..
І вони з'єднали в одно свої сили, щоб підняти з вівтаря статую святого. Але вага була страшенна і статуя похилилася наліво. Люди не здужали ще обхопити руками підстави так, щоб обкліщити її міцно. Вони зігнулися, як луки, щоб підперти її. Але Біаджіо де Кліші і Джіованні Куро, менше зручні, попустили якось і статуя нагло перехилилася на їх бік. Уммалідо скрикнув.
— Держіть! Держіть! — загула юрба довкола них, бачачи святого в небезпеці.
Великий шум, що доходив із площі, заглушив їх голоси.
Уммалідо припав на коліна, маючи праву руку прискімлену бронзою. В тій поставі, не встаючи, він не зводив очей із своєї придавленої руки. Його зіньки розширилися й були повні перестраху й болю, але він не кричав. Кілька крапель крови накапало на вівтар.
Товариші зібралися з силами, ще раз натужилися, щоб підняти тяжезну масу. Це не було легко. В страшенній муці Уммалідо скривив уста; бачачи це, жінки тремтіли. Та ось вкінці вдалося піднести статую і Уммалідо міг вийняти з-під неї свою руку, розмяцькану, криваву, безформну.
— Іди додому! Іди додому! — кричали йому люди, попихаючи його до дверей костела. Одна жінка зняла з себе фартушок і подала йому, щоб ним зав'язав собі рану. Уммалідо не прийняв його. Він мовчав, не зводячи очей із ґрупи мужчин, що не переставала метушитися довкола статуї і сперечатися.
— Це мені належиться.
— Ні, мені!
— Ні, ні, мені!
Чікко Понно, Маттія Скаффароля і Томассо де Кліші сперечалися на тім, хто має заступити Уммаліда й замість нього восьмий нести статую. Уммалідо наблизився до них. Його розтовчена рука звисла з боку, та другою він протискався крізь юрбу. Він сказав коротко:
— Це моє місце!
І він відставив ліве плече, щоб піддержувати патрона парохії. Він затиснув зуби й диким напруженням волі здержував свій біль. Матталя запитав його:
— Та що ти робиш?
— Роблю те, що подобається святому Ґонзальвові, — відповів він.
І він пішов разом з іншими. Юрба дивилась остовпілими очима, як він ішов. Щохвилини бачачи його рану, що капала кров'ю і вже починала чорніти, цей та той запитували його на ходу:
— Уммалідо, а як вам?
Він не відповідав. Він ішов наперед, поважно, міряючи кроки під ритм музики, з якимсь заколотом у душі. Над ним тріпалися в вітрі широкі жіночі заслони, а довкола сунув чимраз густіший тиск народу.
Та нараз на перехрестю він упав. Святий на хвилину зупинився, захитався серед хвилевого натовпу, а потім рушив далі. Маттія Скаффароля заняв опорожнене місце. Два свояки підняли зомлілого чоловіка й занесли до близької хати.
Анна де Чеузо, бабуся, що славилась умінням гоїти рани, оглянула криваву, розтовчену руку, похитала головою й мовила:
— Я тут не пораджу.
Її штука не вистарчала на вигоєння такої рани. Уммалідо прийшов тимчасом до себе, але не отворив уст. Сидячи, він спокійно дивився на свою рану. Рука звисла, бо кість була зламана й поторощена назавсіди. Два чи три селяни прийшли побачити скаліченого. Кожний, словами чи рухами, висловлювали ту саму думку. Уммалідо запитав:
— Хто ніс святого?
— Маттія Скаффароля, — відповіли йому.
— А що там тепер діється? — запитав він ще раз.
— Правлять вечерню при музиці.
Селяни попрощалися з ним і пішли на вечерню. Із сусідньої парохії привезли великий дзвін.
Один свояк поставив коло раненого миску з холодною водою і мовив:
— Промочуй тут руку. Ми вернемо незабаром. Ідемо послухати вечерню.
Уммалідо лишився сам. Гук дзвонів розлягався сильніше й живіше. Денне світло почало пригасати. Оливкове дерево, хитане вітром, стукало гілками в низьке вікно. Уммалідо, все ще сидячи, почав занурювати свою руку в воду, далі, чимраз далі. В міру того, як з неї стікала кров і відпадали бульбашки запеклої крови, показувалося її скалічення чим раз страшнішим. Уммалідо думав.
— Усе дарма. Пропала рука. Святий Ґонзальве, я жертвую тобі її.
Він узяв ніж і вийшов із хати. Вулиці були пусті. Всі побожні пішли до костела. Понад дахами бігли хмари, облиті фіялковим вересневим сумерком, і на бігу приймали форми різних звірів. У костелі при гуку інструментів збита в купу юрба співала хором у правильних відступах. Стояла сильна задуха від тепла людських тіл і від полум'я свічок. Срібна голова святого Ґонзальва іскрилась у повітрі, мов маяк.
Ось увійшов Уммалідо. Серед загального остовпіння він протиснувся аж до вівтаря. Різким голосом, держачи ніж у лівій руці, він промовив:
— Святий Ґонзальве, жертвую тобі її.
І він звільна перед очима народа, що тремтів з переляку, почав обкроювати свою руку довкола правого киктя. Звільна розмяцькана рука відділювалася від тіла, запливаючи кров'ю. Хвилину вона висіла на останній жильці, потім упала на мідяну бляху, поміщену при ногах патрона, для збирання грошових датків.
Тоді Уммалідо підняв угору свій кривавий кикоть і ще раз повторив виразно:
— Святий Ґонзальве, жертвую тобі її!
|
Із збірки „San Pantaleone“, |