Твори (Стефаник, 1942)/У нас все свято
| ◀ Червоний вексель | Твори У нас все свято |
Гріх ▶ |
|
У НАС ВСЕ СВЯТО
Як почали просити старого Палату та й врешті упросили, аби оповів їм, молодим товаришам, яку цікаву історію з селянського життя. З його білих вусів курилася іронія.
— Я вже маю вісімдесят літ та й живу мабуть вісімдесят літ отут на однім місці. Були такі часи, коли я був паном, тоді, як служив у дворі писарчуком під рукою економа. А були такі часи, що я не вилазив з церкви, як був дяком, і тоді говорив так, як всі попи говорять, боявся потім всіляких духів. Як був музикантом, чи то нечищена горілка, чи то нервове заняття по ночах з циганами, все те наводило перед очі всіляку нечисту силу. Отак сидиш допізна з молодими парубками, байка іде така безконечна і страшна, що святі на образах ховаються у свої яскраві шати. А сопілка висотує з грудей такий сум, що молоді парубки хилять дуже широкі плечі додолу і брудними рукавами обтирають сльози, а потім складаємося на око горілки та посилаємо найсміливіших двох або трьох до корчми. За ними тягнуться всі чорти, визвані в хаті, там їх так багато, як на весіллю. А по дорозі пристають до них страхи з-під мостів, з нечистих місць, злітають з тих деревин, де повісився хто, йде з парубками ціла банда. То вже як отворить арендар, то розливає зо страху горілку, бо руки йому трясуться, бо цих парубків ловила нечиста сила аж під його двері. Розповідають так докладно про тих дітьчиків, що все були існіські такі, як арендар. Жид рахує гроші або й без грошей вигонить їх з хати і засуває двері на всі спусти. Нераз заходили, як жид дуже скоро гасив, до його курника та що попало, тому крутили відразу в'язи. Гуска — не гуска, курка не курка. З горілкою і добиччю приходили веселі, бадьорі, здається, що чорти не хотіли брати участи в каригіднім ділі і вже не приходили з парубками до хати. Заслонювали веретами вікна, на сопілці не грали ані не співали, але ломили сусідські плоти, і піч незабавки гуділа від червоної полуміні. Господиня і сусідські дівки поралися та варили м'ясо, господар хати шукав келішка, але великого, і все йшло скоро вперед. За півтори години сиділи всі коло стола, пили та їли, але байок не вповідали. Дисципліна була коло стола велика, найдужчий мав власть і карав, хто лиш голосніше крикнув. Як різне по морді, то й кров ллється в порцію. Так мусіло бути, бо буки тоді ще давали. Піде злодюга-жид до війта, нанесе горілки йому, а той збере радних і, як знайдуть в хаті при забаві, то найменше по двадцять п'ять буків дістане кождий. Як бачите, дисципліна мусіла бути, небезпека перед ворогом велика…
— Та пийте ж цей чай, горілки тепер нема та й не можу пити, а ви не парубки, але учителі з високими пенсіями.
— А за теперішні часи, панове колеґи, дійсно тяжко вам до забави розповісти. Я учителював по своїй карієрі музиканта довго, тридцять п'ять років, привик до неписьменних мужиків, то були діти і їх міг хтобудь повернути в свій бік. Ще боялися дуже панщини і панів, жидів отак не мали за ніщо, сміялися з них. Потім зачали заводити товариства тверезости, бо дуже стали ґрунти тратити. Зайдуть до мене, до школи, війт та й радні та й пленіпотенти, повигонять дітей зі школи, порозсідаються в лавки і п'ють та співають, що аж заля шкільна, п'ять метрів широка і п'ять довга, вилазить з вуглів. Досвітком приходять жінки шукати чоловіків, намовляють їх додому і намовляючи сідають та п'ють горілку з ними і знов на двадцять чотири години є мішане товариство. То тут аби вже був професор університету, то не видержить довше, як добу, так, що я не раз вставав з-під лавки, а на лавках, на катальозі валялися недоїджені оселедці, кавалки сала, а чути було горілкою катальоґи ще з місяць. Не то, що тепер, панове колеґи. Збереться бувало рада і ухвалить: „Так і так, це професор нелюдєний, він дітий нам не вчєє добре“, зберуться до старости, вернуть з папером, но і дадуть пару волів, заладують тебе з родиною і їдь в інше село годитися: кілько корців збіжжя дістанеш, кілько дров, чи маєш псалтир читати в церкві, чи цілу службу співати. Му́ка була, і тому треба було і пити, і терпіти, і вонітувати разом. Та, як кажу, прийшла тверезість, а потім парасолі, а як підросли хлопці ті, що навчилися читати, то й книжечки і ґазета, наука Наумовича, змінювався селянський світ, та поволі. А потім вибори та хрунівства та „Січи“, вже ні панів, ні жидів ніхто не боявся. Йшла така велика лава в червоних стяжках, що всі вступалися з дороги.
А найновішого інтересного я небагато годен розповісти. А отут дивіться через вікно. Це такий кутик мого села, навіть має назву. Цей кутик під панським лісом. Ліс шумить, навіває в душу всілякі забаганки; то платви треба, то оголоблів до саней, то молодої смерічки на деревце весільне, багато люди потребують ліса. А з того ревізії по хатах, процеси, кошти і кримінали. Тамті кути села не мають тих лісових навичок, а ці одідичили по предках. Дідичність, як знаєте, річ тяжка, аби її злизати параграфом. Десь давно по другім кінці села, того вже відси не видите, то був великий став, то там довгі роки, і я пам'ятаю, ще валялися сіті та неводи, але то давно, здається, що і той кут ставовий мав свою дідичність, але став висох та й дідичність також. А тут ліс росте і дідичність. Через то цей кутик, перед вікнами в мене, дивний є, розпроцесований, розжертий, щодня ліцитації, бо такої зажертости між властями і мужиками я не тямлю. Селяни всі ненавидять від маленького урядничка аж до великого, я того, що тепер, ніколи не бачив. Йде боротьба безпощадна і отаку вам забавну історію скажу: Я вже і очей добрих не маю, але дивувало мене то, що майже щодня бачу вулицями людей святочно вбраних. І хлопці і жінки і діти. Чи пам'ятка, чи яке церковне свято, забогато свят. Питаю свого старого сусіда: „Даниле, а кажіть, чи таких багато свєт у нас настало?“ — „Ге, пане навчитель, такі свєтошні чєси настали, бо видите приходє з дзвінками пани та всю одежину хапают, котра добра, а коло церкви стоїт наш вартівник. Як лиш вздрит бричку з панами то біжит щодуху на цей кутик. Все, шо жиє, кидає з рук роботу і вбираєси в свєтошне, а на постели та й на лаві все дрантє стоїт так, шо пани то в руки не хотє брати. Отож пани спаціруют та й мужики спаціруют, та й таких свєт у нас кілька раз на тиждень, бо Бог знає до кого прийдут. Оден за кримінал, оден ручєв, тепер межи людьми нема рєду. Зразу то ховали в такого ґазди, шо він без мотилиці, але прийшли такі зрадники, то як напали пани на того ґазду, то вівезли відти шос сім фір найкращої одежини. А шо млинків, січкарень і возів. Зойк під небо був, але не помогло, то відтогди, пане навчитель, як пани є в нас, то мужики свєткуют і ходє по-світошному. А ви фасуєте пенції, то можете ходити подерті.“