Твори (Стефаник, 1942)/Гріх («Вдова Марта давно хора…»)
| ◀ У нас все свято | Твори Гріх |
Примітки ▶ |
|
ГРІХ
Вдова Марта давно хора, хоче вмирати, бо закликала до себе свої дві сестри і приятельки. Гості посідали на лаву коло постелі і під вікнами, а Марта з подушок каже:
— Не набула-м си на цім світі, не натішила-м си, а нагрішила-м… Дохтор каже, шо кожда моя година дарована, та тому вібачєйте, шо-м вас закликала від роботи.
Відкинула від рота жмут сивого волосся, роззявила білі губи, аби надихатися.
— Смерть, сестри, болюча, а моя смерть проклєта буде навіки межи людьми. Гріх маємо такий, шо ні мій чоловік негоден був вітримати, ані я, жилава баба, негодна-м го донести до краю.
Роззявила рот і пальцями хльопала з миски воду в нього, аби могти своє сказати.
— Знаєте, шо-м кликала ксьондза вже кілька раз, аби сповідатиси, та й сповідала-м си, але правди-м не сказала, відай, тому, шо шелестит на нім риза, або тому, шо дуже дивитси в очи, або тому, шо язик не повертаєси… Сказати другому свій гріх, людский гріх, такий гріх, шо всі люди ним грішні, але аби мій сказати, то траба зуби розважити червоними кліщами, аби палахкотіли, як ладан на Різдво…
Її сестра Марія підоймила голову з подушок та заспокоювала, приятельки поспирали руки на коліна і пігнулися.
— То вже вам буду сповідатиси, бо видите, яка-м суха, то в найбільше деревище не влізуси і таке гирке тіло земля негодна пролиґнути… Хлоп все від баби слабший, то мій чоловік лиш рік вітримав, а я вже роки. Ми мали спілний гріх, та він по році лишив мене саму, аби-м го двигала без него, а то й моя пайка така тєжка, шо залізо під нев пішло би в порох…
— Ми обоє спалили село, знаєте? В саме полудне пішло кровйов попід небо, кров заслонила ясне сонце. Нашої хати якос не доцєгнуло. Він, аби не кричєти, сипав порох у рот з землі, але зойк з серца роздував порох з рота, то він сів коло коновки з водов та й тримав заєдно повний рот води, а потім викидало з него воду, а він знов пив, або не кричєти… Село курилоси, почорніло, чорні люди голосили, а він сидів коло води добу, чорний, мокрий, склонивси та й заснув в болоті. Хотіла-м го стєгнути на сухе, та як ні вдарив коновков, то й я лєгла в болото коло него; так си належєло.
Всі жінки посхоплювалися з лав, гляділи на Марту здурілими очима, стояли, як з дуба витесані. Сестра не втримала голови, пустила. А хора носила долонею воду з миски в рот та не доносила. Розливала по пазухах.
— То ви лиш від цеї мови ніби дураєте, шо-сте тверді мужики, а як таку сповідь перед чужим ксьондзом тримати… А хоть би-сте про мене і зараз всіма дорогами по селу порозбігалиси, то я вже не боюси, а хоть дзвоніт на ґвавт в дзвони, то я також не боюси, хоть ні тєгніт всіма дорогами по груді та закопайте розтрєсені кісточки по нечистих місцах селом, то вже я лекшу муку буду мати, як тепер. Цес гріх я вже двигати не годна. Маріє, душуси, підопри голову, най докінчу сповідь. Чи пече ца голова, як смола, в руки?
Жінки мовчали. Від цієї тиші оглух би навіки дзвін.
— А зайшло з цего. Як прийшли до села вже по войні, то повісили чоловічого брата, шо дес був довго на Україні. Ми єго відрубали з чоловіком та привезли в рантухах додому та спорєдили парубка, як паву, але язик негодни були заправити в рот. А мій дурний вхапив ніж та хотів відрубати. Добре, що-м руков сперла, розрубав аж по кістку, а як закривала-м лице єго братови червонов платинов, та моя кров закровавила платину, то дала-м другу. Ви знаєте, шо мій чоловік від похорону замовк, не сказав відтогди ані одного слова, ходив селами та розшукував братних товаришів з тої войни, а потім тоті товариші приходили до нас та гостилиси. То якіс такі люди, шо револьверами грают до данцу, шо в кожді кишени мают бомби, шо якіс блискучі ножі ховают помежи ребра, таких ніхто не видів. Кажут, шо нагнали нас з нашої землі, шо будем міститиси на смерть, а житє наше фурєти будем ворогови під ноги, як вушиву сорочку на войні… Та тут і нахвалили, аби спалити двір. Та й підпалили з моїм чоловіком. Та панови нічо, а половина села розсипаласи на сажу.
Марта простягнулася і заперла очі, жінки приступили до постелі, обливали водою, та вода спливала з лиця, як з каменя. Марія здоймила з сволока жовту свічку і всі шукали сірників, а як засвітили, то поклали до Мартиних рук і вона ожила.
— Я ще не вмерла, але зараз буду вмирати. Коби вмерло зо мнов і сумлінє моє! Це Бог добре вчинив, шо сумлінє не говорит голосно. Най си сховают товариші мого чоловіка з бомбами і револьверами. О, то як сумлінє заговорит, то такі слова палючі в кожді жилці, шо ті слова скалу розсиплют на дрібен порох. Найстрашніще то слово від сумліня. Я тих слів ніколи не знала, ніколи-м не чула. Відки вони си в мині взєли, це лиш Бог міг пустити своїми руками в мене. Блискавка по небі не така страшна. То слово то проклін, який задушит всьо, шо на земли жиє.
— Марійко, буду вмирати. Кажи людем, най собі розберут мій маєток і мого чоловіка. Я їм нічо попо́внити не годна, а на споді в скрини є карточка від товариша мого чоловіка. Дес з далеких країв пише, шо прийде до нас двоїх, уже волних. Там є знак до него. Напиши йому, шо такого, як ми наробили, ніхто не здержит на собі, шо-м від того повмирали. Тепер давай свічку, я вже не ожию.