Твори (Стефаник, 1942)/Нитка
НИТКА
Присвячую Іванові Семанюкові
У хаті тихо, вікна чорні. Матір Божа ледве освітлена і кужіль.
Її чоловік Семен, він як спить, то ще її любить. А коло нього Марія та Василь. А коло неї колиска з Юрком, найменшим. Образи на стінах і велика радість, що вона любить і її люблять.
У хаті чисто, сідати би до кужілі.
— Він у мене дужий, я ще буду мати діти.
— Кілько дітий я не народжу…, то він усіх погодує.
— Мушу їх накривати, любити і на них робити.
— Нитка довга та предовга, без кінца, ніхто не скінчив нитки. Їх треба убирати, а Бог мені дав їх любити. Хочу, аби мій чоловік чув на своїм тілі всі мої пальці, всі десять. А Марію убирати траба на Великдень, а хлопчиська все роздерут, бо знают, що мама на́ново нашиє.
Чоловік спить, як камінь, Марія вже не закрита, а Юрко в колисці коло неї в неспокою. Понакривала і прилягла грудьми коло Юрка.
І кужіль і очі і нитка рівна, та безконечна.— А як на них понапрєдаю та убілю полотно, як папір, та повішиваю їм усе.
— Та з воріт за ними буду дивитиси, за моїм чоловіком та за моїми дітьми. Вони всі мої, як ідут по сонцеви.
Вопівночі очі слабнуть, пальці умлівають, а нитку мусить прясти дальше. Та й вона своїм молодим тілом хилиться до кужіля.
— Не можна слабнути, вони на мене чекают, всі оті, шо сплє; свою нитку я доведу до кінца.
Але прийшла на поміч Матір Божа з образів.
Та не хотіла довго помагати. Одної ночі прийшла та й сказала: „Більше тобі помагати не буду. Ходи зі мною“.