Твори (Стефаник, 1942)/Межа
МЕЖА
Присвячую Миколі Хвильовому
— Господи Боже, із-замолоду то Ти рідше до мене приступав із моїм гріхом, а тепер ні годину не відступаєш. А я Тобі кажу, шо ніц не жєлую.
— Шо ти старий говориш, та не гріши!
— Заберайтеси всі з хати!
Вийшли, і мати розповідає донькам, що їх тато вже сімдесят років має, що ослаб, що вже десять літ, як ледве чутно говорить, а тепер гримить, як грім, та з Богом правдається. Плаче мама і доньки плачуть. За хвилину тихенько всуваються до хати.
— Гріх гріхом, а я землі і тепер не дам. То він богатир, у него лани, та йде в мене брати ґрунт, хоче прожерти мою ниву. То я коло неї працую та з кождого боку поглєдаю. А де будєки, та згинаюси і віполюю. Хребет тріскає, руки горє від будєків. А я вночи не годен розправитиси та язиком вілизати руки, як собака рану.
Стара коло нього христиться.
— Мої ниви на весну зелені, із вітром шепчут. А я прилєгаю на ниву і дєкую вітрови, шо він є на земли, і земли, шо вона родит. А розмова їх обоїх родила в мині молитву до Тебе, Боже, таку, шо Ти ніколи не чув і за цу молитву то Ти повинен мені дарувати.
— Ей, тату, не говоріт таке!
— Говорю з Богом, заберайтеси мені з хати.
Знов виходять і знов потихенько вертають.
— Та як вона засне змордована, як та мама, шо нагодувала діти та вкриласи білими пеленами, як лебідь крилом, то я гріхувавси прокидати сніг, аби не змерзла і не пробудиласи. Земля — Твоя донька і Ти повинен мені простити.
Стара плачучи похитує головою.
— Бере та й бере. А я косу під паху та єму у саме серце. Їж тепер землю. Відсидів, то відсидів у мурах, мій туск за землев не заржєвів. Я прийшов і обіймав свої ниви, але богачі обходили мене здалеку, а Ти, Боже, приходив до мене ще із своєв каров. Я не відсварювавси, але я мав рихт.
Стара і доньки зачали голосити.
— Суки, вінесіт мене надвір, а самі лишєйтеси в хаті.
І суки вийшли.
— То не мені рівня, як за межу наші справлєли ворогови кулі і гармати. Молоді, як пінка, співают, як ідут на смерть. А ми позаду збираємо наших співаків та плачемо. Кровйов обкипіли вони, чорні від грязи, ґвера з мертвої руки не мож вірвати… Лиш очи сміютси, бо нема мами, шоби їх затулила. А я плачу та гадаю: „Доки ми ці сміючі очи, як перли, закопуємо, то й наша межа буде. І чому Ти, Боже, не благословив їх?“
— І відтоді я Тебе, Боже, не боюси!
— Ой, діти, молітси за грішного тата, він конає.
— Зараз буду конати. Аби-сте мені до деревища насипали землі і не вбирали. Я хочу лиш з нев бути, так як Наші… А Ти, Боже, як можеш, то прости, а не воля Твоя — то жбурни мене в Твій вічний кремінал. Ти ж маєш пекло. А я вищому від Тебе скарги не занесу…
— Здойміт мене на землю, най її ще раз поцулую.
— Ой, діти, наш тато вже сконав у грісі…