Твори (Стефаник, 1942)/Лан
ЛАН
Довгий такий та широкий дуже, що оком зіздріти не мож. Пливе у вітрі, в сонці потопає. Людські ниви заливає. Як широкий довгий невід. Виловить нивки, як дрібоньку рибу. Отой лан.
Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під корчем мала дитина. І хліб іще і огірок та й мищина. Чорний сверщок дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль держиться по́далеки. Мідяна жужелиця борзенько оббігає дитину.
А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впало. Впало ротом до корча. Б'є ніжками, дуже пручається і поволеньки синіє.
А посеред розкопаних корчів спить мама. Як рана, ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив'язана чорним волоссям до чорної землі, як камінь.
Сонце радо би цілу міць свою на її лиці покласти. Не може її піднести та й за хмару заходить.
Чорний во́рон знявся, облітає, облітає та й кранче.
Врешті зірвалася. Наслухає, наслухає.— Ото я! Коло роботи спати!
Взяла рискаль і копає, раз-попри-раз корчі розриває.
— Добре, шо спит. Така мука, така мука єму та й мині з ним. А заробити траба, бо взимі ніхто не даст.
Нагнулася та й копає, борзо, хутко. А той корч обминає. Стільки спокою, доки спить…