Твори (Кропивницький, 1929–1931)/3/Де зерно, там і полова/II
| ◀ Дія перша | Твори. Том третій Де зерно, там і полова Дія друга |
Дія третя ▶ |
|
Простора міщанська кімната. Стіл покритий гарною скатеркою, дзиґлики, картини: „Страшный судъ“, „Хожденіе души по мытарствамъ“, „Котъ катафеичъ“, „Била жонка мужика“ і т. п. Дзеркало, шахва, скрині, постіль, з подушками під стелю; одежа і всяке збіжжя.
Роман (ввійшовши з середущих дверей, підходе до бокових дверей, відкіля чутко гуртовий спів: „ Калина-малина, а розовий цвет“…) І коли ця гульня скінчиться? Одні гості в хату, другі з хати, треті на поріг — вісім день, мов в трахтирі! (Сів край столу). Радився з батьком про свій замір. Як тепло, як сердечно вони міркують: „не шукай, кажуть, сину, розкошів, а шукай доброго серця; бо розкоші від людей, а серце від бога!“ Яка щира у батька душа, яка світла! Шкода, що пригнічена вона під материну волю!… Дивне щось коїться з нашою сім'єю: може воно й здавна так було, тільки що змалку певно я цього не постерігав? — Мати все загарбала до своїх рук і всім керує в хазяйстві; а батько, мов той підбитий птах, на все відмовчується, або ж тіка з очей… „Одійди, каже, от зла!..“ Ціле літо у пасіці живе; а зиму у попа, паламарює… Самрось бовтається, мов те колесо без загвіздка… Вісім год не був я дома; прийшов і здивувався!.. Щодень гармидер, сварка, лайка, гвалт — розгардіяш!.. Зайвий я тут, чужий, зовсім чужий!.. Треба ж як на те, щоб ще й лихо скоїлося! Як воно скоїлося — не збагну? Пам'ятаю, що була беседа, перед великим постом, як раз на пущення. Сказать би, що я п'яний був, так ні ж!.. Чи така вже невгомонна, дика натура чоловіча, що не властен він боротися з жагою, котра раптом, мов поломням, обхопе його і доведе до гріха?.. Самрось ударив Зіньку, я обстав за неї, нас розборонили… Зінька вибігла з хати, мене ніби що кольнуло в серце. Думаю: біда буде! Побіг прожогом за нею, догнав вже аж біля річки, над ополонкою… Почав її благати не губити своєї душі, почав заспокоювати… Тут і вчинилося лихо!..
Зінька (виходячи з бокових дверей). Він тут? Не можу його бачити!.. (Хоче вернутися).
Роман. Зінько! Ти всі празники обминаєш мене, обмовчуєш!..
Зінька. Перш ти обминав мене, та обмовчував; а тепер моя черга! Ніби б це тобі не однаково?
Роман. Хотів би я побалакати з тобою, по серцю?
Зінька. Еге ж… Як з сестрою?
Роман. Не ремствуй, Зінько!
Зінька. Не ремствую, — ані крихотки, ані капелиночки, — байдуже! Дійшло вже до байдужого!..
Роман. Нам слід побалакати, без пересердя!
Зінька. Та так же ж!..
Роман. Побалакаймо щиро?
Зінька. Минулося!
Роман. Я, яким був, таким і зостався.
Зінька. Та не таким здавався!..
Роман. Про це ж ми і мусимо, спокійно, без супереки, без уразів, — поміркувати. Здійми ти з мене той гріх, котрий мов невсипучий ворог з потання, підповз до нас і став меж нами з ножем; скажи ж, що й ти винна? Відсахнемо ж його від себе, щоб не зосталося ані іскорки, котра згодом розжеврілася б… Забудемо його…
Зінька. Чого ти так турбуєшся? Кажу ж тобі: байдуже?!. Чи може я не втраплю за твоєю думкою? Заморочено мене, задурено!.. Одне бачу, що пропаща я на вік!..
Роман. А, боже мій!.. Зінька. На віщо ти, що разу обставав за мене, на віщо впутався про меж нас?… Чоловік і жона — одна сатана!.. Нехай би Самрось убив мене!.. Скільки разів хотіла я стратити себе, наважилася шугнути в ополонку, під лід, к чортам на виринки!.. Щасливіша б була!.. Ти зупиняв мене, благав, — навіщо?
Роман. А, на віщо, на віщо?! Легко було хіба дивитися на твоє горювання?
Зінька. За те ж тепер мене зовсім заспокоїв!.. Як же мені тепер легко, як любо!.. (Кланяється). Спасибі ж тобі, братіку, за твою прихильність, за твою оборону і щирість… Серця не чую від твоєї щирости!.. Учора кинулася на мене ряба корова і мало-мало не розпанахала мене, та де не взявся Сірко, та й загавкав на неї і одігнав… Чи не побігти мені оце й до Сірка, та заразом і йому вклонитися.
Роман. А, на віщо я сюди прийшов? Меж чужими треба було до віку зоставатися. Захотілося дихнути повітрям рідних нив, глянути на рідну оселю, спочити під рідною стріхою!..
Зінька. Бодай же тебе, братіку, побила лиха година та нещаслива!
Роман. Бодай!.. Коли я так тяжко винен, коли моїй провині нема покути, бодай грім убив мене, в землю ввігнав!..
Зінька. Не накликай, не вб'є і не вгоне!.. Тобі жити та бога хвалити, а мені не животіти!.. Гріх? Сором?
Роман. Коли б я кохав тебе, тоді не побоявся б і гріха! Ти знаєш, що я здавна, скоро прийшов сюди, покохав другу і про це я тобі не раз казав… Ось де той гріх і сором!.. Бог мене судив би, а була б ти не Самросевою, а моєю! Не це зупиня мене, ти сама бачиш?
Зінька. Що ж вона краща за мене?
Роман. Про те серцеві відати, а більш нікому! Ми з тобою обоє винні, бо ми люди; а судитиме нас бог! Скажи, що ти не грішна?
Зінька (покачала головою). Бог з тобою! Коли не до мислі тобі, що ж?.. Не виную тебе, ні!.. Сама винна!.. (Чуло) „Не жаль мені на галоньку, та воріноньку, як жаль мені та на свою голівоньку!..“ О, коли б у цю хвилю хто розчавчив оцю скажену голівоньку!..
Роман. Сестро, голубко, заспокойся!
Зінька. Мовчи! Не балакай зо мною улесливо, ті речі печуть мене, ятрять!.. Я, сама, сама розмаю своє лихо!… А не зможу — загину! Все минеться, все зашеретується, як річка від морозу…
Ганна (з дитиною на руці, ввіходить з середущих дверей). Христос воскрес! З празником, та з проводами!..
Роман. Во істину! Либонь подруга Зіньчина?
Ганна. Була колись нею…
Зінька. І завжди…
Роман. Просимо сідати. Спасибі, що завітали… Я не буду заважати вашій розмові…
Ганна. Наша розмова, як полова: не чіпай — лежить; дмухни — летить!.. (Роман пішов). Забігла до тебе не на довгий час, доки там чоловік напоє худобу… Їдемо оце у ярмарок, думка, щоб на ніч і додому, бо двоє вилупків дома зосталося, а оцього (усміхаючись, показує на дитину) взяли з собою. Хотіли завтра їхати, так завтра ж понеділок, важкий день.
Зінька. Еге ж…
Ганна (дивиться на неї). Плакала, чи що? Ніби дуже стурбована!.. Може я, як той татарин, не в час?
Зінька. Як? Не вигадуй, я рада… Може поснідаєш?
Ганна. Спасибі! Дома поснідали. (Сіла). Ведемо оце дещо з худібки, у ярмарок; думка: койщо продати, або заміняти. Їдемо повз ваш хутір…
Зінька. Бодай він згорів! Щоб пожежою поняло, щоб вихрьом змело!
Ганна. Дійшло до серця? Я й кажу своєму похнюпі: чи не забігти мені до Зіньки та одвідати?… Колись, кажу, товаришували, як ще я служила у наймах, у її опікуна, і на вечорниці вкупі ходили…
Зінька. Недовго ходили!Ганна. Чи тобі було хоч шістнадцять год як заміж ішла?
Зінька. Не знаю!..
Ганна. Мабуть не було? Я вже була дівкою дохожалою, а ти зовсім була дитиною… Рано зав'язали світ. Достометно як у тій пісні, каже:
Гиля, гиля, сірі гуси
Та на тихий Дунай,
Зав'язала головоньку,
Тепер сиди та думай!..
Сім год прожити у пеклі, не поле перейти. За такий час гиржа залізо з'їсть!
Зінька. Кажуть: як сім год людина не говіє, то стане чортякою; а я сім год меж чортами живу.
Ганна. Але ж і змарніла ти!
Зінька. Чи в'яне квітка під росою на сонці? Чи змарніла б, коли б не горе?
Ганна. Сушить воно, в'ялить!.. (З другої хати чутно спів і скрипку). Весело у вас! Гостей нам'яло, мов до причастя: повозок та хургонів повне подвір'я… Мабуть все значні люди?
Зінька. Є усякі… Цур їм!
Ганна. Як же твої празники минули?
Зінька. Слізьми розговілася, слізьми й заговіюся.
Ганна. Знаю, знаю по собі!
Зінька. Не знаєш, Галю, не знаєш! Не те, що ти думаєш, зовсім не те… Що чоловік поневіряється, що свекруха гризе, хіба то велике горе? Таке горе, як лиху славу, рукавцем розмаю!…
Ганна. Та… Накликай талану, а безталання й само тебе здиба! Що ж трапилося, розкажи?
Зінька. Невже ж ти, Галю, нічого не береш навздогад? Нарізнь пішли наші думки… Не виную його, а все ж боляче!
Ганна. Про кого ж це ти?
Зінька. Зараз ти його бачила.
Ганна. Знаю! (Дивиться їй в вічі). Невже ти покохала Романа?
Зінька. Ц-с! Не нагадуй, боляче!..Ганна. Так… Так я й вповала! Та й якже інакше? Жила ти тут, мов у домовині, сім год просвітлої години не бачила; а з'явився Роман і, мов зірочка, освітив темну яму.... Скільки не плющ очей, а все кортітиме тебе споглянути на зірочку ясну!.. І він тебе коха?
Зінька. Коли б же то, чи призналася б? Він жалував мене!.. Жалував, а я дурна нерозсудлива марила… Тепер він задумав женитися!
Ганна. На кому?
Зінька. У нашій слободі вона…
Ганна. Чи не на чабанівні? Стривай-бо! Чула я, чула, що Роман унадився в нашу слободу. То це він он куди? Що ж, поможи йому боже! Сім'я путяща, та ще й куми мої!
Зінька. Скажи, по правді: краща вона від мене?
Ганна. Хведоска? Це таке діло: кому хто припаде до серця!.. Нехай жениться, довго хіба до гріха?
Зінька. До якого гріха? Стривай! Чи я стерялася, чи всі люди навкруги мене ошаліли? Гріх? Скажи ще: сором?
Ганна. А то ж як?
Зінька. По своїй волі пішла я за Самрося? Хіба по добрій охоті зв'язала з ним свою руку? Везли мене до шлюбу, мов на заріз: сторгували й продали, ніби поле, чи деревину!.. Дитиною я була, сама ж кажеш? Чий же це гріх? Вік мій молодий занехаяли, знівечили життя!.. Чий же це сором? Чи пишалася я хоч годочок своєю красою? Чи глянула я на світочок? Чий це гріх? Мій! Всі безгрішні, одна я нескаянна грішниця?.. Божою волею, чи людською силою світ мені зав'язано? Взяли дитя недоросле, дівча нерозумне і стратили!.. Чий же це сором? Мій, мій!.. Я почула в собі серце… Посадови курча в тісну клітку, воно зросте і: або загине, або ж розлама клітку!.. Не присягалася я під вінцем, мовчати!.. До вінця і від вінця везли мене одеревенілу!..
Ганна (не зна що й казати). Як вже там не скоїлося, а закону не переламлеш…
Зінька. Закону? Якого закону?.. Це, Галю, не закон!.. Не вмію розказати тобі, а як сама з собою балакаю, тоді розумію себе і бачу, що все в мені говоре, що нема ніякого закону в моїм шлюбі з Самросем, нема!.. В'яжуть злодія, він зна за віщо його в'яжуть? Забивають в залізо душогуба, він зна за віщо? Вола б'ють, і віл, навіть, зна, за віщо його б'ють?.. Мене ж б'ють, за коси волочуть, налигачем крутять, і я не знаю за віщо? Це закон?
Ганна. Так вже коїться у світі… Один бог відає!..
Зінька. Не відає, ні!..
Ганна. Не кажи так, Зіню, гріх!
Зінька. Знов гріх?
Ганна. Розпустила ти своє серце, навіть, і про бога забула?
Зінька. Ні, Галю, бог про нас забув!
Ганна. Зіню, тебе страшно й слухати! Хто з жінок не бідкається? Хіба й я не пила гіркої? Випила, випила до денця!.. Терпіла, а як вже доходило до нестерпучого: впаду навколішки, перед образами, голосю-голосю, аж усе в мені голосе! Виголосюся, що вже й гласу не стане, тільки рипить у грудях, мені й полегша.
Зінька. Нема чим голосити! Запеклося, зашкарубло!..
Ганна. Ось послухай мене, Зіню, голубко! Я б радила тобі ось як. Ми збираємось, з свекрухою, перед зеленими святами, у Київ, на прощу…
Зінька (хутко). Піду і я з вами, піду!
Ганна. Там помолишся, та відговієшся! (З боку чутно голос Самрося. „Гей, де ти моя — не чужая?“). Вже гука? А ще скажу й так: жируєш ти! Це все з баглаїв!.. Попогнула б спину, на спеці, та вмилася б кривавим потом — не зажирувала б! Розпустила ти своє серце! Та нема краще, як задавити його, притоптати… Цур йому!
Зінька. Піду, у Київ, на прощу!… Помолюся, той бог мені допоможе. Коли б тільки скоріш іти?
Ганна. Раніш зелених свят невправка. (Самрось кричить: „Гей, жінко, перед мої очі!“). Забарилася я в тебе. Прощай! Оце, чи я не здуріла? І забула, що тепер: прощай! — казати гріх!
Зінька. Годі, Галю, про гріхи!..
Ганна. Аж до вознесенія тільки й можна казати: Христос воскрес! та: во істину! (Б'є дитину злегенька по руці). А куди ти руку засовуєш, куди? Ач, все б йому до пазухи.
Зінька (зідхнула). Щаслива ти, Галю, що в тебе дітки є!
Ганна (згорда). Щоб ти знала, що оці вилупки найкращі порадники; вони найскорш доводять нас до розуму. Ну, ходімо до татка? Ах, ти замазура!
Зінька. ЩасливаІ Може, Галю, хто раніш іде на прощу, розвідай? Я навідаюся до тебе. Сьогодні, кажеш, вернетесь з ярмарку? Я сьогодні навідаюся… (Пішли).
Писар (виходе з бокових дверей, з скрипкою в руці). Їх тут нема! Зеніда Андреєвна, куди ж ви сокрились од общого вніманія? Ух! Одначе від такого нахального частування можна і переселеніє совершить к праотцам: чарка за рюмкою, нема тобі передишки, ані боже мой! (Підспівує):
Калина-малина,
А розовий цвет,
Била в мене ципа-мама,
А теперя нєт.
Ах-ха-ха! Сколько не адресую взгляди до Зеніди Андреєвни — не клюйоть! Что ти тут сообразиш: не клюйоть!..
Настя (виходе з тих же дверей, п'яненька). Знов шукаєш?
Писар. Ково?
Настя. Знаємо вас!.. Чого ж ти втік від кумпанії?
Писар (підморгує). А тоску, не видя предмета, понімаєш? Дура разві которая, ну та не поймьоть!… (Обніма її).
Чорно є платье,
Бєлая кайма,
Била в мене ципа-мама,
А тепер нема.
Чорноє платьє,
Бєлой воротник,
Любил меня ципа-папа,
А тепер одвик!..
Ах, мадама, мадама! Почему ви не вдовушка?
Настя. Годі вже мене дурити.
Писар. Дурю я, дурю? Так дай, моя плутовка, ятаган, алі бо алівульвер і я сисчас разстрельну грудь верную мою!
Настя. Вірю, душко! Не впадай ти за Зінькою, бо з світа мене зживеш!.. Так сумувала за тобою, душко мой, так сумувала, що й їжа на думку не йшла. Спасибі, попадя навчила кислий совус робити, тільки кисленьким і годуюся.
Писар. Да, кіслоє і на похмельє хорошо! Платочок, которий ти презентовала, до серця пригортаю, і горючими, і кипучими обливаю!.. Беру скрипицю в руки і тольки вона сладкозвучним мелодійом, нагадує звуки твої.
Настя. Оця скрипочка і світ мені замакітрила!.. Колись з серця розіб'ю її!.. Як поведеш, душко мой, смичечком по струнах, то ніби серце мені на двоє перетнеш!..
Писар. Как ти чувствітельно разсуждаєш!
Я задушу тебя в моїх проклятьях,
Я проклену тебя в моїх об'ятьях!..
І вот мой статістіческій план: когда не будеш ти моєю, я кинусь в волни кипучого моря как сумашедчой!.. Алі бо вчиню преступленіе… І тогда (співа):
Звонкая походка,
Сєренькой картуз,
Бритая головка,
Бубновенькой туз…
(Обніма її й цілує).
Настя (побачила Зіньку). Гетьте бо! І все б їм цілуватися, от ще поцілуйко! А що доброго ляпаса піймали, по губах? Ото вдруге не лізьте, бо я того ненавижу!.. Ще як хто побаче, подумає… Ти тут, Зіню? Де це ти була, моя дитино?
Зінька. Там, де вже нема, моя матусю!
Настя. Ти ж це як вже мені відповідаєш?
Зінька. Так же, як ви питаєте!
Настя (до писаря). Бачите?.. Я ж кажу, що можуть подумати невіть що! От перша Зінька…
Писар. Зеніда Андреєвна можуть обсудить по нашим літам… Сравнить і то довольно за глаза, что ни как мамаша, а я как синок?
Настя (у бік). Ой, хітрий! (До нього). То я вже вас не буду звати Мануйлом Соловеїчом, а синочком. (Сміється). Тільки цілуватися ненавижу!
Писар. Зеніда Андреєвна, будьте настолько добрі, насколько я вас прошу, об'ясніте: отчего ви не в общей кавалькаді?
Зінька. Обійдетесь і без нас!
Настя. Її діло клопотати, та порядкувати. Еге, доню, ти клопочи, порядкуй, душко моя, а я в кунпанії посижу…
Зінька. Пожиркуєте?
Настя. Як? (У бік). Вона ревнує! Недаром я постерігала… (До писаря). Ходімо до гурту.
Писар (гра на скрипці і співа)
І пить будем,
І гулять будем,
А смерть прийдеть,
Помирать будем!.. (Пішли).
Зінька (сама). Ач, стара, вже й зуби погнили, а їй зольоти на думці: заманулося на старість у гречку скакати! Всі, всі праведні, всі безгрішні!.. Ох, коли б швидш, у Київ!..
А на мене мій муж ворчить,
Що у мене хвартух стирчить!..
А моя жінка і через ноту виведе!
Писар. Самросей Сафронович! Позвольте вашу ручку. Ну, і уважаю ж я вас, господі!..
Самрось (кричить). Во-хрунт!
Писар (випинається). Рад стараться!
Самрось. Рівняйся, націляйся!.. Мамаша! Оце достометний чоловік. Я вже з ним побратався! Зінько, марш танцювати!
Настя. Чуєш, Зіню, що муж приказує?
Зінька. Не оглухла.
Настя. Потанцюй: „ножнички!“ або „жидівочку!“ Як я колись танцювала жидівочку, господи, як гарно!
Писар (до Самрося). Братецьі У вашої супруги, голос херувими і серафими!.. Зеніда Андреєвна, краще воспойте што-либо?
Самрось. Зінько! Поцілуй мого побратима.
Писар. Позвольте, по-родственному?
Зінька (з криком). Не підступай! Коли б ти знав, який ти мерзенний, гидкий!..
Самрось (кричить). Цілуй!
Зінька (твердо). Ходім! Там при всіх поцілую!.. На одинці, у закутку, не так смачно!.. Правда, матусю? (Пішли).
Роман (ввійшовши, довго ходе замислившись). Так, так!.. Я мушу розказати Хведоні все, все… Нехай вона своєю чистою душею все зважить і зміркує!.. Вона непорочна, як дитя. „Устами дитяти глаголить сам бог!“ І коли вона скаже, що я винен перед Зінькою, тоді… А все ж таки не хочу ані зерна таїти, розкажу!.
Зінька (вибіга з бокових дверей розчіпчана). Тут просторо! Тут не перешкодять тобі вбити мене!..
Самрось (з пляшкою в руці, його держать). По морді дати моєму побратимові, моєму найлюбезному!..Роман (схопив його за груди). Скажений, опам'ятайся!
Самрось. Пусти, уб'ю!
Зінька. Пусти його, Романе! Благаю тебе, пусти!..
Писар (до Самрося). Братец, образумтесь! Я нікоторої обіди!.. Сестриця!..
Зінька. Підійди ближче! Підійди!.. Я тобі баньки видеру і пащеку роздеру!
Старшина. Такого коліна люди, нікоторої образованости!
Роман (однявши пляшку у Самрося, пха його). Геть, п'яний барило!
Самрось. Не хочеться тільки захожуватись…
Роман. Не хвались!
Настя. Ой, Зіню, душко моя, як же таки так?
Зінька. Мовчіть, мамо! До серця доходе, все виявлю, все!.. Привселюдно виявлю!..
Настя. Господь з тобою, моя дитино!
Писар. Ну, мир! З чорт зна чого неприятності! Роман Сафронович, подайте друг другу руки і амінь!
Роман. Ви що тут за мировий?
Писар. Я по-родственному.
Роман. Під три чорти!
Настя. Ну-ну, ти, болване! Це мій гість!
Роман. То й цілуйтеся з ним.
Настя (з ляком). Що?
Самрось. Сказав би я тобі слово!..
Роман. Відкашляйся, коли в горлі застрягло!
Самрось. Аз-буки-буряки, печеная редька!.. Тьху, на твою вченість! (Пішов).
Старшина. Ходім, ходім!.. Люди образовані, а таку необразованость заводите, нікоторої прибавки!.. Краще потанцюємо кандреля.
Писар. Отлічно! Акціос!.. Братець будуть ваш візовой… Амбажуйте мою мамашу. (Пішли).
Роман. Коли вже я злишуся цього гармидеру?Зінька. Знов оборонив? А я не дякую, бачиш, яка я незвичайна?
Роман. Покинула б ти Самрося, або що; чи куди небудь втекла б від нього?..
Зінька. Втечу від людей, тільки від себе не втечу!
Роман. Яка ти, сестро, безталанна!
Зінька. Мовчи! Боляче! Іди геть з очей!.. (Роман похилившись пішов). Ох і жалю ж мій жалю, тяжкий не розмаю!.. (Заломала руки). Ох, як тяжко, важко!..