Твори (Коцюбинський, 1955)/1/Нюренберзьке яйце
| ◀ Наша хатка | Твори. Том І Нюренберзьке яйце |
Харитя ▶ |
|
Мабуть усі ви, діточки, бачили годинник; можете дізнатись, глянувши на його — чи вдень, чи вночі — котра година, можете почислити кожну хвилину. А було колись так, що люди не знали, як рахувати час. Розрізняли лише весну, літо, осінь та зиму, а добу ділили на день та ніч. В літній ясний день, коли сонечко весело сяє на небі — пізнавали люди, яка пора; але вночі або в глуху осінь не вміли дати собі ради. Не раз і не два думали люди над тим, як запобігти лихові. Та якось нічого путнього не вигадували. Один англійський король звелів наробити однакових каганців, розчислити, скільки їх може згоріти в добу і відтак, засвічуючи один за другим, рахувати час. Але на такий дорогий годинник могли спромогтись лишень король та багатирі. Треба було, щоб каганці горіли невиводно, щоб і вдень, і вночі чоловік доглядав їх та засвічував новий, скоро догорить один. Багато було клопоту з тою вигадкою. Опісля видумали люди піщаний годинник. Брали дві скляні пляшечки з вузенькими шийками, насипали одну дрібненьким піском і злучали їх шийками до купи так, щоб пісок міг пересипатися з одної пляшечки до другої. Скоро лиш пісок з горішньої пляшечки пересиплеться в долішню — перевертають її догори денцем, і пісок знов сиплеться, як досі. Недорогий і дуже простий такий годинник, але й з ним чимало замороки, — раз-у-раз треба назирати за ним. Напослідок винайшли дзигарі вежеві. Хто й як перший вигадав це диво — не звісно. Кажуть начебто араби перші вміли робити дзигарі і що арабський каліф Гарун-аль-Рашид в р. 807 прислав дзигаря в дарунок французькому королеві Каролю Великому.
Тодішні дзигарі не дзвонили й не мали вагадла. Вагадло приробили аж у XVII віці. Тоді також поділили годину на 60 хвиль, а хвилю на 60 хвилинок. У великій пригоді стали людям дзигарі. Але їх можна було побачити лиш на баштах королівських та князівських замків. Мандрівник не міг користатись з них, бо були дуже здорові й тяжкі. Про бідних людей годі й казати: вони мусили вдовольнятися поміччю сонця, котре однаково світить і багатим, і бідним.
Довго, дуже ще довго треба було працювати, щоб вимислити годинник, вигідніший та дешевший, щоб усі люди могли користатися з його.
На початку XVI віку в городі Нюренберзі проживав один мідник — Петро Гельє. Старість білим волосом припорошила його голову, але він не згортав рук, не кидав праці. Всі мали його за чесного чоловіка та доброго робітника. Опріч свого ремесла, Петро Гельє кохався в механіці. Раз якось навідався до його один італієць, з котрим Гельє, мандруючи, запізнався в Флоренції. Від того часу старий мідник кинув своє ремесло, по цілим дням читав книжки, рисував і вираховував усілякі шруби та коліщатка.
Жінка Гельє та двоє дорослих синів його не могли взяти в тямки, чому такий працьовитий чоловік кинув роботу, і від світання до смеркання корили та лаяли його. Не витримав старий Гельє і, кинувши власну оселю, перебрався до своєї заміжньої дочки. Добра дочка дуже кохала свого батька, захистила його і, хоч сама була вбога, усе робила, щоб заспокоїти його старість. На лихо чоловік її, кравець, був страшенно цікавий і відтоді, як старий тесть оселивсь у його хаті — й на хвилинку не мав спокою. Цікавий кравець не знав механіки і всякі коліщатка, шруби, з котрими раз-у-раз порався Петро Гельє, видавались йому чимсь незвичайним, дивовижним. Він слідив очима за кожним кроком тестя.
Одної днини старий мідник пішов до міста, забувши зачинити свою хату. Кравець подався до тестевої кімнати, радий, що може заспокоїти свою цікавість. Здивований, майже з страхом роздивлявся він по кімнаті, оглядав кожний кусник дроту, міді, заліза… Все видавалось йому незвичайним. Аж ось межи всілякими струментами вгледів він кругленьку, невеличку штучку, котра якось то дивно стукотіла і сичала. Спершу подумав він, що то йому почулося. Вхопив машинку в руки, приклав до одного вуха — стукотить; приклав до другого — не вгаває. Холодний піт обілляв бідного кравця. Йому видалось, що в тій кругленькій штучці сидить нечиста сила, і не довго думавши, зо всієї сили кинув нею об стіну, а сам, не озираючись, вибіг з кімнати, хрестячись та читаючи молитву.
— От воно що! — думав він, — от чого коханий тесть зачиняється в хаті, ховається від людей! Не дарма ж жінка та діти витрутили тебе з хати! Спізнався з чортом і зачинив його в машинці! Годі! Не хочу жити під одним дахом з чортякою! Ще, борони Боже, на суд потягнуть!..
Вернувшись додому й побачивши, що його праця попсована, старий Петро аж за голову взявся з туги. Стільки праці, стільки часу пропало марне! А тут ще дурний зять кричить, що не хоче жити в одній хаті з чортом. Нещасний Гельє зв'язав у вузлик своє майно і вибіг з хати на вулицю.
Тяжко йому було. Він думав:
— Я старий, немощний… Прийде незабаром смерть і разом зо мною покладе в домовину і мою думку… І я не зроблю людям того добра, яке можу зробити. А тут ще ніхто не йме мені віри, всі цураються мене, мов божевільного. Що мені робити бідному на світі?.. Ось що зроблю: піду до судді, попрошу його, щоб замкнув мене в тюрму. Там вже ніхто не перешкоджатиме мені.
Так подумав та й пішов до судді.
Суддя тількищо скінчив свою роботу і хтів іти обідати. Побачивши нового прохача, він дуже здивувався.
— Добродію! — сказав Гельє, — зробіть мені велику ласку: звеліть мене ув'язнити.
Почувши таке дивне прохання, суддя здивувався ще більше: він подумав, що старий збожеволів, і пильно глянув на його.
— Чого ж тобі так забажалось тюрми? — спитав він.
— Я, бачте, мушу скінчити одну дуже важну роботу, та на лихо не можу знайти затишного куточка, щоб мені не перешкоджали. В тюрмі вже напевне ніхто не перешкоджатиме мені.
Надаремне силувався суддя упевнити старого механіка, що в тюрмі не так то вже добре, щоб туди проситись. Гельє так благав його, що суддя звелів ув'язнити його. Дуже зацікавив суддю старий Петро. Щоб дізнатись про його ще більше, суддя пішов до його жінки й почав розпитувати її про чоловіка.
— Мій чоловік божевільний, — відказала жінка, — він закинув роботу, цілими днями порається з книжками та всякою дурницею.
І сини не боронили батька. Тоді суддя звернувся до дочки та зятя. Зять називав тестя божевільним та казав, що він запродав душу нечистій силі. Бідна дочка плакала, боронила батька, як уміла, але її ніхто не слухав.
Повірив суддя, що Гельє справді збожеволів, і звелів усім родичам Петра зібратися, щоб при них випитати його і вже напевне завіритися, що він божевільний.
В визначений день зібрались у судді всі родичі Петра Гельє. Послали в тюрму за ним і незабаром привели його.
Він увійшов до зали з повагою. Очі його дивились ясно та розумно. Лице сяло тихою радістю. В руці тримав він невелику штучку, схожу до яйця, в котрій щось стукотіло.
— Панове судді, — сказав Петро, — от чого мені так бажалось дістатись до тюрми! Ми з моїм приятелем-італійцем довго вчились механіки, довго розкидали розумом та роздивлялись, як зроблені дзигарі на баштах, і напослідок самі наважились зробити такий годинник, тільки маленький. Приятель мій постачав мені книжки, радив де в чому, а я взявсь до роботи. Змовились ми мовчати, нікому й не натякати про нашу роботу, бо знали, що без глузування не обійдеться. Опріч цього в Нюренберзі чимало зручних механіків, і я боявся показувати свою роботу, щоб хто часом не покористувавсь моєю думкою, наче своєю. Тепер, коли моя праця скінчена — не маю з чим таїтись.
З цими словами він показав машинку. То був годинник, чи нюренберзьке яйце. Так назвали його, бо був схожий до яйця. Всі судді і хто лиш був у залі з зачудованням дивились на годинник Петра Гельє, а він кожному розказував, як той годинник зроблений.
Жінка та сини засоромились і почали перепрошувати старого; дочка плакала з радощів, а зять переконався, що в машинці нема нечистої сили.
Скоро звістка про новий годинник розійшлась по цілому Нюренберзі, почали всі поважати мідника Гельє.
6-I 1891 р.