Твори (Коцюбинський, 1955)/1/Дядько та тітка
| ◀ 21-го грудня, на Введеніє | Твори. Том І Дядько та тітка |
Новорічне побажання ▶ |
|
У Зарванці!.. Як тільки на душі посутеніє, як тільки смуток важким каменем пригнітить серце, як тільки остогидне міська курява чи заторочать, буває, книжки — у Зарванці!..
Та й літо надворі. Та ще й наше, українське, літо. Гаряче, щире сонце так і вабить до себе, так, здається, й промовляє, сяючи: «а ходи, чоловіче, най я обцілую тебе, з своїми гарячими поцілунками увіллю силу в твоє мізерне тіло!»
Минаю місто, минаю гній людський. Передо мною простягся поштовий шлях, обтиканий з обох боків старими липами у два рядки. Густе віття поперепліталось межи собою — і над тобою мов баня зелена, кучерява.
Моріг зелений перерізується посередині биндочкою-стежкою, по котрій чимчикують ноги молодиць, дівчат, чоловіків, поспішаючи у місто на базарний день. «Добридень!» — Дай, Доже, здоров'я. — І гарно тут і погано. Гарно — як ніхто не тарахкотить по дорозі й не порошить тебе пилом. А погано — як проскочить поштою яканебудь кокарда й почнуть прохожі, мов вівці, чхати від пороху. Ще містом смердить! Завертаю уліворуч на поле.
Там, попід левади, обсаджені деревом, попід зелені, як рай, хутори простяглася стежка аж у Зарванці. Тихо тут, свіжо тут, вільно тут! Тільки пташки щебечуть, зашелестить, похилиться пшениця від вітру (а вона так і має своїм струнким стеблом по березі стежки) та часом, зачувши чоловіка, вискочить хуторянська собака — й дивно — і бреше якось весело, зовсім не так, як захлялі собаки захлялого города. Сонце підбилось вже височенько. Не одну верству відмахало воно по небові, бо й я вже аж чотири налічив, простуючи по землі. Впрів трохи — але ще не втомився. Їсти хочеться… до холодку й пішки. Та як його й не спочити, не полежати у такій розкоші, як ось де! Здоровенний, святий дуб розлягся, розширився своїм кострубатим гіллям, так що аж темно під ним. Молоденька яворина так і облипла коло нього, мов діти коло діда, як казку розказує. Широколистий горішник і собі до компанії окутав полянку під дубом. Густа, як щітка, зелена, як рута, заквітчана, як дівчина на весіллі, — манячить трава на полянці. Годі міркувати! Туди! Під саму цівку дуба! За хвилину бриль і верхня одежина лежить осторонь, а я в одній сорочці, простягшись під дубом, задивився на чудовий краєвид, що он перед очима. На небосклоні, чистими, як кришталь, гарячими, як любощі, вигулькнули два узгір'я, переділені долинкою. По них, у довжину, рівною вигинчастою смугою простяглися липи й, мов вилиті з чорного чавуна, віддавали на небосклоні. А на узгір'ях? Біліє широка бинда гречки і пахощі повівають. За нею бинда золотої пшениці похиляється від вітру, мов море хвилясте. Зеленіють проса. Жовтогарячий ріпак аж горить на сонці, котре не шкодує свого проміння й на ввесь веселий краєвид. А справа і зліва обступають узгір'я кучеряві стіни густого зеленого лісу і злучаються аж ген із чорними липами. Любо, просторо! Половина туги, так і чуєш, злізла з серця. Їсти — страх хочеться. Та хіба ж я не знав, що так воно буде, та не наворожив хліба та ковбаси? І з яким смаком трощиться їстивне! Аж за ушами лящить… Далі — в дорогу! Тепер стежка побігла високим лісом. Кілька років назад була в нас здоровенна ожеледа. Ні одну деревину не минула та лиха година. Висока, струнка грабина посхиляла свої голови, мов дерево хоче шепнути свому сусіду через стежку якусь новину. Глянеш збоку — зелено, глянеш угору — зелено, глянеш униз — також зелено. Тільки пташки щебечуть-розлягаються та верхів'я лісове шепотить. Не треба тут капелюха; не загляне сюди сонечко, не напече голови. Прохолода, тінь та лісова тиша панують тут. Кінчився ліс. Заблищав світ, запекло сонце, повіяв вітрець. Зруб та чагарник розлягся аж до самого села, котре звідци брилює тільки кількома стріхами, заново пошитими. Ото й Зарванці. Тут живе мій дядько та тітка.
Між зеленим, кострубатим чагарником заманячить де-не-де спутана шкапа. То хлопці пасуть коней. Он визирнуло засмалене обличчя хлопчика — з шматком хліба в руках. А он, при дорозі, знов двоє дітей. Старший — поважний такий. Стоїть і цигарку крутить і ніби не вважає на мене. Менший — білявеньке таке: роззявило рота, заклало назад рученята й тримає в них возика, та так штучно виробленого, мов і справжній віз. — Добридень, парубки! — «Дай, Боже, здоров'я!» — відказало два голоси; один — товсто, поважно, як і пристало курцеві, а другий — тонко та скоро, мов горобець зацвірінькав. Йду далі. От і вулиця курна; окопи заросли колючою повійкою. Знов діти. Дівчинка-восьмиліток забавляє свого трилітнього братика, котрий чогось розбегався. — «Не плач, — потішає вона, — прийдуть мамка з міста, принесуть булі. Кажи: дайте, мамо, бу-у-лі!» — Дайте, мамо, бу-у-лі! — «Кажи: дайте, мамо, к-е-е-е-тя!» — Дайте, мамо, ке-е-е-тя-я. Кетя? — знов питає хлопчик. — «Та вже ж кетя. Червоного». — Кляснуло хлоп'я в долоні й так погоже-весело засміялось. Мабуть, дуже зрадувалось, що буде їсти солодкого «кетя», та ще й червоного. Дві здорові сльозини ще не встигли впасти на землю й висіли на широкому веселому виду. Точнісінько квітка уранці: не встигне спасти роса, як вона вже сміється до червоного сонця.
Зза окопа визирнули сосни, розкішні, крислаті яблуні, а за ними й комин дядькового двірка. Здоровенне подвір'я чисте й зелене. На подвір'ї коло стайні порається над чимсь Явтух-наймит. Юхтове лице його розтягнулось усміхом на мій добридень.
Тітка за роботою. Сорочку дядькові вишиває. Як же зрадувалась стара, зобачивши мене! Скучно на самотині. Дітей немає.
— Ах ти, мій голубчику! Як же ти добре зробив, що прийшов. Дядько забрався на пасіку — хропе… А як прийде ніч — буде нудитися… Може, ти їсти хочеш? От скоро обід буде… Котра година?— Одинадцята… Та не клопочіться, тіточко. До обіда нічого не буду їсти. Зате вже обідати за чотирьох буду. Піду навідаюсь до дядька.
— Піди!
Через скляні двері — гайда в садок. Квітник перед ганком аж горить червоними, рябенькими, білими гвоздиками, аж очі бере в себе. Молоді щепи аж до пасіки, котра притулилася на полянці межи високими розложистими волоськими горіхами, грушками та яблунями. Бджоли гудуть; пахощі так і обіймають, так і обгортають тебе. Гіллястий волоський горіх розкинув густу тінь. В тіні лавка з сінником, а на цівці образ св. Саватія й Зосими, оборонців бджіл.
З лавки, угледівши мене, підвелась здоровенна постать дядькова. Кучерява сива борода, не дуже велика, кучеряве волосся, рум'яний вид, повний добрості й лукавства, високий зріст, чимале черево; гарна вишивана сорочка, штани в простих чоботях, на голові чорний м'який капелюх, у руках палиця з ліщини, — ото мій дядько.
— А, здоров! Добре зробив-єсь, що прийшов. Сідай чи лягай отут. Тепер у мене в пасіці рай… Бджоли гудуть… Узяток добрий… Пахне… Як прийду сюди, так зараз сон і морить і розбирає. А тітка свариться, що я сплю отут… Хе-хе! Як припам'ятаю, що я мало не все життя прокиснув у канцелярії над бомагами, «ісходящими» та «отношеніями», то аж злість бере… Я тобі кажу, що як я переїхав у село — от вже сім літ буде — та став ближче до природи, то зовсім іншим чоловіком зробився… Не таючись, скажу тобі: чернильна душа була в мене. Опріч казенщини — там губернських та сенатських відомостей — і в руки нічого не хотілось узяти. А як візьмеш, було, книжку, то такою вона дивною здається… Читаєш, читаєш — двадцять разів перечитаєш, а все нічого не второпаєш, ніби не нашою мовою написана. А там простісінька річ по-простому й написана. Та й на мир Божий і на розпорядки не так я дивився. Де там! Яканебудь «поліцейська власть» здавалась мені мало не святою. Справедливою, непорушною… Он яка благодать навкруги, а то в куряву, в сморід. Та вже ж, кажу, на селі лучче. Багато сонця, без міри чистого повітря, навкруги добро — і чоловік добрішає. Чи ж можна мати світлий погляд на життя, живучи в тіснім, смердючім місті, де високі будинки закривають від тебе і небо й сонце, де замість праве живих рослин мертвий камінь навкруги оточує тебе… От бач! І в селі, скажу тобі, не так поводиться, як слід. П'є мужик, краде, та ще як краде! Мало що не все село панським лісом опалюється. Зовсім мужик не такий ідеальний, яким його малюють теперішні паничі. Поганий тепер народ! А через що? Канчука над собою не має! О-го-го!.. Не пішов би він красти панського лісу, якби йому всипав гарячих! А то — нічого йому не вдієш. Позивайся з ним; ну, присудять штраф. Та що з того? Хати в нього не візьмеш — не можна; земля не його; худоби також не руш. От лучче залиши та най твоє пропаде. Он і тепер: на людськім полі ростуть панські дуби. Мужик іде та й рубає, нікого не питаючись, наче своє. Що вже: і мировий приїздив, і на суді рішили, що дуби панські, — нічого не вдієш. Рубають, та ще й вигукують: «Як то: голова моя, а волосся на голові не моє? Моє поле, моє й дерево на полі!..» «І мировий, кажуть, пан, і він за панами тягне, на панську руч; приїде, зайде до пана, наїсться, нап'ється, а потім вже й діло межи нами судить. І суд нічого не знає; панські гроші всюди; пани адвокатів мають. Адвокат перемеле, то пан і виграє!»
— Не дуже ви, дядьку, з канчуками. Не канчуки тут у пригоді б стали, а просвіта. Через їх темноту нічим їх не переконаєте. А як крадуть ліс, то через те, що вони лісом обділені, що панський ліс вони лічать своїм. Та ви не були в мужицькій нужді. Може, й ви б вкрали. Не знаю, хто більше краде й хто більше винуватий: чи мужик, що в нужді вкраде деревину для своєї потреби, лічучи ліс своїм, чи якийнебудь пан, що обкрадає казну, мир, добре знаючи, що то чужі гроші, що, може, багато людей, а не один, терпітимуть від його кривди… От візьміть газети та прочитайте. Що не день, то нова крадіжка. Розумію, що красти, хто б там не крав, діло зовсім кепське. Але наші люди не так винні, як ви їх винуватите. Хоч усім відомо, що красти гріх і погано, але їм ніхто про цеє не споминає. А хоч батюшки часом і говорять, то певно додають, як той панський ксьондз: «робіть так, як я говорю, а не так, як я чиню». Просвіти більше, науки більше, а не канчуків, і тоді тільки добро буде. А щоб ні одного поганого чоловіка не було — то дурниця і бажати цього задаремно, бо, як то кажуть, нема ліса без вовка, а села без сукиного сина.
— Та, може, воно й так… А що за попів, то вже й я скажу. Не навчають вони людей, а обдурюють. Оце як мають вінчатися парубок з дівкою, то піп і питає молитов. Що но скоро не знають, бере піп по карбованцю в свою кишеню, і тоді вже вінчає. А — такий-сякий сину! То він не навчає з дитинства їх Богу молитися. Щоб тобі кожної неділі чи там свята скликати дітей, проказати молитви, сказати батькам, що от твоя й твоя дитина не вміє оченаша чи чого — ні, він чатує, заким не виростуть та не прийде нужда вінчатися. Тоді принаймні два карбованці буде в кишені. Ні! Я б з кожного такого попа за кожного невмілого взяв би по карбованцю — чому не вчить. То його діло… Або: царський день, чи там церковне свято: піп заказує, щоб святкували, не робили. Мені, каже, можна робити, то нічого, а тобі гріх. От, каже, приходьте жати чи косити до мене, то негрішно. Як же кому приспіє конечне своя робота, неси до попа пів ока чи курку — і піп позволяє робити. От тобі добро буде. Сподівайся. Ні! Сам бачу, що просвіта та добрий приклад переінакшили б діло!
Дядько мій, як видно, хоч і обілив заваляну чорнилами душу, але ще прежні порядки та прежні здання зоставили в ньому сліди. Це хоч добре: з ним можна сперечатися, йому можна доводити, його можна переконати. Він слухає завжди голоса правди.
— А йдіть обідати! Ото забалакалися, — гукнула з ганку тітка, придивляючись спід руки на пасіку.
Ми знялись і потягли до господи.
По дорозі до хати дядько зірвав кілька квіточок браток, балабану і заніс їх тітці.
— Оце тобі, Манюню, букетик, — подав він квітки тітці, якось мило, пестливо нагинаючись до неї. Потому, взявши її за бороду, поцілував у губи. Якось чудно дивитися на старих людей, котрі з коханням цілуються, як ніби обвінчана вчора парочка.
Випили ми по чарці. Явдоха, дівка гарна, але приземкувата й товста, як кадуб, лукаво подивилась на мене, перевернула сіль, кинулась її збирати й, до останку засоромившись, притьмом вибігла з кімнати.
Дядько мовчав, мовчав, а далі, моргнувши одним оком до тітки, зареготав на всю хату:
— Оце, Манюню, що то значить молодий хлопець… Як зобачила дівчина, то як муха на окропі скрутилася… І сіль розсипала, і страву мало не вилляла, і почервоніла. Але як глянула на його вишивану сорочку, то вже й годі.
— Та й у вас, — кажу, — вишивана сорочка; чом же від неї не дуріють дівки?..
— Еге! Минулося моє! Що моя сорочка? Усе їдно, що муштарда по обіді. От дай ти мені літ за сорок назад, тоді я молодець… А тепер в яку гарну не вбери — ніхто й не примітить.
Славний обід у тітки. Простий: борщ з сметаною, вареники з сиром до сметани, чи галушки, але такий смачний, що як згадаєш, то й слину ковтнеш. Як прийду в Зарванці, то такого наїм, що аж дивуюся.
Оце по обіді закурюємо цигарки. Дядько звик робити дві цигарки; як тільки робить собі, не забува й за тітку. Часом тітка запалить перше свою й до половини викурить, а дядько тількищо нагадається смоктати і прикладає до вогню тітчиної папіроси, щоб запалити. Тоді тітка бере в дядька його цигарку, запалить, складе рівненько запаленими кінцями, а нерівні кінці сховає в руці. «Ну, вгадай, котра твоя?» — питає дядька. Дядько наморщить лоба, міркує, то ту хоче взяти, то другу, все б то бажаючи витягти довшу, тобто свою. Тітка стисне губи, поведе часом неспокійно бровами, як рука дядькова наблизиться до довшої цигарки. Усміх, котрий перед тим розтягнув зморшки на лиці, так і застиг на обличчі… Тільки лукаві очі бігають за кожним поруханням дядькових рук. Нарешті дядько відважився, вхопив і витяг коротшу папіросу. Веселий, ніби дитячий, сміх розтулив тітчині вуста й розлягся по хаті разом з дядьковим сміхом.
— Отак вона завше зо мною робить, — скаржиться мені дядько. — Ах, ти моя старенька! моя поганенька, моя малесенька, моя ціпонька, моя милесенька! Що я буду без тебе робити в світі Божому, як ти помреш?.. — лащиться дядько до тітки, тріпаючи її по щоці рукою.— А що ж будеш робити? Зараз одружишся з молодою, гарною, не такою, як я…
— А ти думала, що ні?!. Зараз надягну яка є найкраща вишивана сорочка, та й таку засватаю, що годі! Куди тобі до неї братися, старій, поганій, сивій моїй!
Тітчине зібране на нитку лице освічується вдячним усміхом. Дядькове здорове, червоне також світить — і вони знов цілуються — довго, палко та смачно.
У дядька м'яка, тепла, привітна душа. Тра було бачити, як він піклувався, як він побивався, як він гризся, як тітка була слаба. Тра було бачити, кажу, бо ні сказати, ні написати того ніхто не здолає. Страшна лежала тітка. Гнила бешиха одним пухирем злягла голову, шию, спину, руки. Доктор казав висповідати. Слаба жалібно стогнала день і ніч. Ходити було нікому коло неї. Один дядько повинен був, на самоті, поратися й коло слабої, й коло хазяйства. День і ніч тра було сидіти коло слабої. День і ніч сидів дядько, забувши і про сон, і про їжу, і про власне своє здоров'я. На своїх руках обертав він недужу, садовив її. Тра було не абиякої сили й зручності, щоб поратися коло неї, та й не вразити страшне, зболіле тіло. Вночі дядько ніколи не спав. Роззується й ходить по цілим ночам по хаті, прислухаючись до маленької шамотні, до легенького стогону. Прихилить свою стомлену кільканедільним неспанням голову до подушки й ніби дрімає; але щонебудь шеберхне, перекладе тітка ногу, чи що, вже дядько опинився коло ліжка слабої. А йому вже й шостий десяток кінчався — пора, коли чоловік дуже любить спокій, та й потрібний натрудженим кісткам його той спокій!
Терплячий чоловік мій дядько. Мама його, котру він, жонатий, беручи 12 рублів у місяць пенсії, содержував при собі, була страшно вередлива, злослива, з'їдлива. По цілим дням, було, тільки й робить, що вередує та закручує голову всім; усе було не по неї. Нічим їй ніхто не догодить, ні з ким жити в покої, в лагоді не може. Було, й страву собі окремо іншу варить, і цукор свій тримає. То їй забагнеться солодкої горілки, то кави, то того, то другого. А тут 12 рублів у місяць грошей! У всім догоджав їй дядько, все перетерплював; а поважав, як свою маму! Такий був син, що пошукати таких удень, та ще з світлом.— Ну, йди, Мусю, в садок, а я спочину трохи.
— Та не спи, — кажуть тітка. — Що вночі будеш робити?
— Я трошечки — крихотиночку, — перевалюється здоровенна, трохи зігнута, черевата постать дядька, як ступає з ноги на ногу, простуючи до постелі.
Гарний у дядька садок; колись він займав під собою коло 40 десятин. Тепер також здоровенний, тільки декотрі дерева повирублені, інші посохли, інші здичавіли. Є місця, де деревини — як крупа від крупи в московськім куліші.
Садок кінчається невеликим ставком з греблею, котра вузькою биндою, обсадженою вербами, перерізала річечку.
Ходжу я на волі — не дишу, а несито ковтаю свіже повітря, упиваюся й ним, і сонцем, і прохолодою. Простягнувся денебудь на траві, котра, що твій килим квітчастий, брилює-горить на сонці різнокольоровими квітками, задивлюся на чудову далиню й якісь мрії насуваються одна за другою, оточують якимсь то спокійним, то пекучим щастям твоє серце. То хтілось би затаїти те невідоме щастя в самій глибині серця, то хтілося б поділитися ним з цілим світом. Золотії мрії! Не буду вас згадувати, боляче роз'ятряти й так наболілеє серце.
А з ганку вже гукає дядько: «Мусю, Мусю! А ходи но, лишень, я тобі щось покажу». Підходю.
— Оце щось в мене росте; якась дивна рослина: лист широкий, стебло високе; хто його знає, що воно таке: кого не спитаю — не знають. Я до неї щодня навідуюсь, чи не буде цвісти. Мені здається, що воно чудово-гарно зацвіте… Ото якби його пересадити на копану землю та доглядати — ото десь гарне б було. Конечно зроблю так. Як ти думаєш: що воно за зілля? Га?
І почнеться в нас розмова по рослинниці. І дядько плохий билинар, і я не геть то який, але розмовляємо, та ще гаряче, як справді закохані в рослинниці. Викладаємо свої доглядки, будуємо теорії — роздрухаємось обидва. А через годину дядько вже сидить на ганку й віршує Міцкевича.
Сперечаємося, пригадуємо, що де вичитали, часом давно забуте звідкись прилізе на пам'ять, обраховуємо свої погляди, аж поки тітка не гукне, щоб ми йшли чаю пити.
Добра людина моя тітка. Обличчя якесь плоске, без виразу. Згризлива вона — страх. Доволі, щоб не вдалися огірки, згнила фасоля або курка з'їла яйце, щоб вона була вже невтішно згризена.
Розчервоніється вже, впріє, скине з себе верхню одежину й, хвилюючись, бігатиме по хаті, нарікаючи й стогнучи. Любить вона мене, добра вона, то й я її люблю і шаную. Але на вище мізкування — вибачайте.
Що мені найбільше подобається в дядькові — так то той парубоцький, палкий вогонь, котрий так і грає в його сірих очах, котрий так і прискає в розмові. Другий би на його місці тільки й провадив би про житія святих, страшний суд, кінець світа та про свої недуги. А в дядьковім старім тілі сидить молода, свіжа, тепла душа, й через те так легко почуває себе кожний чоловік в товаристві з ним.
Балакаючи напилися чаю, балакаючи повечеряли. Історія, хазяйство, сильниця, зірниця, землепис, політична економія, зоологія, — все те на кону. Зо всього знає дядько потроху, а цікавий на такі речі — страх! З того часу, як він перебрався до Зарванець, на село, почав потроху читати; і так уважно читає, що що де не вичитає, те пам'ятає і двічі, як корова жуйку, пережує.
Тітка давно вже спить, — давно вже півні прокукурікали, а ми вдвох, ходячи по хаті, говоримо, сперечаємося, та так завзято, як ніби від нашої сперечки залежить щастя громадське.
Не думайте, що він мізкує абияк; якби ті великі мислі та одягти в одежу научного слова, то й розумний чоловік прочитає. Що б було, думаю собі, якби його було вчити замолоду, якби йому було дати доступ до таємниць науки, — який би то вийшов пожиточний чоловік з нього!
— Ви ще не спите? — питає, прокинувшись, тітка. — Он незабаром буде світати, а вони ще балакають. Годі! годі! Спати перешкоджаєте.
Оце вже ніби й надобраніч віддали один одному. Вже я взяв свічку й пішов постіль собі слати.
Через хвилин кілька двері рипнули.
— Ти не спиш, Мусю?
— Не сплю.
— Як ти думаєш: чим то кінчиться громадська справа? Що той бідний народ робитиме?
І знов почнеться.
|
4 лютого 1886 року.
Вінниця |
——————
- ↑ Бувай здоров, краю, мій краю коханий!..