Твори (Коцюбинський, 1924–1925)/3/З глибини
| ◀ У грішний світ | Твори. Том ІІІ З глибини |
|
З ГЛИБИНИ
Коли я дивлюсь на хмари, ті діти землі сонця, що знявшись високо, все вище і вище, мандрують блакитним шляхом, — мені здається, що бачу душу поета.
Я впізнаю її. Он пливе чиста і біла, спрагла неземних роскошів, прозора і легка, з золотим усміхом на рожевих устах, тремтяча бажанням пісні.
Я бачу її. Велика і важка, повна туги й невиплаканих сліз, вагітна всіми скорботами світа, темна од жалю до нещасної землі, вона клубочиться чорними хвилями, важко дихає переповненими грудьми, ховає лице од сонця і гірко плаче теплими сльозами, аж поки не стане їй легше.
Я знаю її. Вона… Неспокійна, вся насичена вогнем, вся палаюча великим і праведним гнівом. Мчиться шалено по небу і підганяє ліниву землю золотою різкою… Вперед… вперед… швидче разом із нею… в міліон раз швидче в повітрі… І гукає так, щоб всі почули, щоб ніхто не спав, щоб всі прокинулись…
Я розумію її. Вічно невдоволена, вічно шукаюча, з вічним питанням — «на що? до чого?» — вона спустила сірі крила над землею, щоб не було видко сонця, щоб потопала в тінях земля, і сіє дрібну мряку суму…Поете, я не дивуюсь, що любиш хмари. Але я співчуваю тобі, коли з тужливою заздрістю стежиш за хмаркою, що тоне, розпливається і гине в блакитній пустелі.
Душа моя втомлена і навіть той жаль, що почуваю, нагадує лиш усміх, застиглий на обличчі мерця…
Я маю жаль до неба, бо хмари, що проходять по ньому, не лишають там жадного сліду: воно знов стає ясним й блакитним.
Жаль маю до землі, бо тіні, що вкривають її, пересунуться на инше місце, і де було тьмяно і сумно, знов ляже золото сонця.
З жалем дивлюсь на воду: мов дзеркало одбиває вона красу світа, і коли невдоволена навіть — ламле всі лінії й фабри і творить своє.
І маю жаль я до осінньої рослини: кожна брунька ховає в собі надію життя і дасть нові пагони.
Тоді як я…
Тоді як попіл надій моїх нерухомою хмарою завис надо мною, тоді як сонце щастя не зжене з душі тіней, як дзеркало душі моєї померхло, потьмарилось, не одбива нічого, тоді як те, що облетіло і стало голим — не розів'ється знову.
І чом не живу я, вища істота, як те мертве небо, як нежива земля, як вода, як рослина?
Спитати?
Не хочу… Втомився…
Я слухаю співи, яких ніхто не чує: то співає моя душа.
Завжди і всюди чую її любимий приспів.
— А ти самотний!
І ніщо не заглушить — я це знаю — ніщо не заглушить тихого співу: крізь стогін хуґи, крізь сміх весни, крізь регіт грому і плюскіт зливи — я все вчуваю:
— Самотний!.. самотний!..
Навколо люде. Блищать їх очі, тремтять їх голоси. І снує срібну нитку розум і золоту серце, хвиля життя виходить з берегів, шумить і грає — і коли до уст моїх торкається келих веселощів — я чую вже знайомий реквієм душі:
— А ти самотний!…
Я плачу. З мого серця теж ллється струмок в море людського горя. І хоч тепла рука моя простягнена для дружнього стиску там, де його треба, хоч душа моя розкрита для чужого горя, як квітка для роси, а про те… а разом з тим — я чую — встає з глибини, яке вічне прокляття:
— Ха-ха! Ти все ж самотний!..
І коли навіть біля серця мого б'ється кохаюче серце, коли дві искри злучаються в поломінь щастя, коли здається, що сфінкс розгаданий вже — і тоді навіть…
…І тоді навіть чорним клубком котиться в грудях моїх болісний й гордий покрик:
— А я… самотний!..
Де ж друга? — мучився я.
А та, що лишилась, билась трівожно в грудях і у калатанню кожнім чув я жадливий та владний голос:
— Шукай!
І я шукав.
Широкими світами, потоком життя, між натовпом і тиском мчав я розділене серце і скрізь ввижалась мені рідная половина.
І радісно тоді розкривалися свіжі краї серця, і лилась найкращая кров у другу, здавалось, знайдену половину.
Та я помилявся. Краї хоч зростались, та не в цілеє серце: усе було дві половині.
Ах, як боліло, коли одривав і волік я, не мчав, а волік вже скрівавлене серце, бо все чув голос:
— Шукай!..
І так було довго, і так було завжди…
Та коли врешті настала зима, коли на голову мою впав перший сніг, я знайшов те, чого шукав.
В-останнє стріпнулось спустошене серце й, безсиле, одмовилось, розкрити зів'ялі краї до рідної половини.
І тоді — ви розумієте? — тоді підняв я очі до гори, до білого снігу і зором зацькованого звіря благав його: іди… іди… спадай і покрий на віки…
Так снилося мені — чи ж снилося мені?