Твори (Дніпрова Чайка, 1919–1920)/1/Кобза
Сиві тумани степи облягли пеленою важкою. Вітер ущух, погасли привітнії зорі, поблідла блакить нічна. До світу, до сонця далеко.
У тихий сумний передсвітній той час один серед степу німого вмірав на високій могилі славний кобзарь характерник.
Згадалось старому життя його славне: і тихі щасливі дитячії літа, і славні козацькії справи, літа неволі тяжкої, щастя хвилинки гискрявії грізнії січі, веселі бенкети.
Усе перейшло, промайнуло. Зосталась лиш сивая старість та кобза…
Дивная кобза! з могили вона викликає те, що минуло давно, усе оживляє згуком своїм чарівним. Скинув очима старий, хотів попрощатися з степом широким.
Темно, не видко козацького степу, тумани кругом налягли, зорі останні згасають, а сонця немає — немає…
Важко зітхнув на останці старий тай став помірати. Злетілися янгола божі тай стали праворуч.
Злетілась нечистая сила тай стала ліворуч. — Стали, пильнують душі, сперечаються, хто-то кого переможе: нечистая сила гарчить: „він мій! він давно запродався мені!“
Янголи-ж чисті лічать діла його славні. Слухав старий, не дослухав, разом підвівся тай сів на могилі і так провіщав у-в останнє: „Слухайте, янголи божі! Слухай і ти, сило нечиста, ворожа! Я не оддам вам своєї душі, я не навіки вміраю, тільки замру я і може надовго.
„Час мій настане — і знов я устану на радість, на славу новую.
Душу-ж свою розділю я тепер: половину з вітром розвію по цілому світі, другу-ж сховаю у кобзу.
Нехай-же, хто дужий, знайде тай злучить докупи обидві частини моєї душі — до того і я озовуся, устану того лиш послухає кобза моя чарівна.
Нехай же він сміливо візьме їх у безсмертнії руки, хай він заграє:
Раз перший заграє — послухає тирса.
Удруге заграє — піде луна по всім світі.
Утретє заграє — здвигнеться й каміння німеє.
Тоді-ж-то я встану з німої могили!“
Тільки промовив — душа розлучилася з тілом, душа розкололась на дві половини: на крилах могутного вітру одна полетіла, затопотіла в зеленій траві, заграла в гаях кучерявих, ревнула в Дніпрових порогах, заплакала чайкою гірко, полинула просто до моря.
Припала до хвиль говірких, розбилась на дрібні краплинки і з хвилями вкупі співає про славні колишні часи, б'є, проклинає скелі ворожі, голубить — вітає старого Дніпра.
Хижо погнались за нею чорти тай зав'язли в лісах непролазних, у темних печерях, в ревучих порогах, в німих болотах.
Янголи стали круг кобзи. Даремне душу козацьку вони викликають: в куточок забилась душа, не виходить.
Здивовані янголи тихо на крильцях легеньких знялися до Бога.
„Боже, превічний, премудрий! сталось велике диво: вмер у степу чоловік, вмер, а душі не оддав нам: частку по вітру розвіяв, другу у кобзу сховав, не можем ніяк ми добути тієї душі, привести у райську оселю. Що нам повелиш роспочати, Владарю Премудрий?“ І Бог повелів їм: „спустіться на землю ви, янголи чисті, візьміть тую кобзу з душею укупі, несіть її просто в ту хату, де має в сей час уродитись дитятко малеє — тією душею даруйте дитину. Спустилися янголи з неба, взяли стару кобзу на руки тай понесли до будинку, де мала вродитись призначена Богом дитина.
І вийшла козацька душа з кобзи старої назустріч дитині, вселилась у тіло маленьке.
І стала рости-виростати дитина, і в тілі дитячім всидіти нишком не вміла велика кобзарська душа: як лебідь, що чує з землі лебедів у чистій високій блакиті, ще невидимих нікому, так озивалась кобзарська душа до другої частки своєї: вітер і хвиля, щебет пташиний і людські плачі будили кобзарськую думу в хлоп'ячому тілі.
І виріс той хлопець і став чоловіком.
І ходить круг його здивовані люди, питають: і де се він чує? і де се він ловить ті згуки, яких ми не чуєм своїми вушима?“
Гей, не дивуйтеся люди! що чула кобзарська душа шукає по цілому світі другу свою половину. І тільки що знайде шматочок рідненький, — враз оживають слухнянії струни, могутнії згуки роблять великеє диво.
Безкраї степи оживають, козацтво гуляє, руїни встають — оновляються, чайка кигиче над степом, пороги киплять, пташка співає і гай розцвітає і чисте дівочеє серце радісно в грудях тріпоче, і сльози сумнії тихо бренять і спадають на душу.
Дивнеє диво, великії чари!
І справдиться заповіт славний: тихая тирса почула і, повная рідного співу, схилилась до Неньки-Землі.Друга хвилина настала: дзвінкая луна покотилась по цілому світі і будить оспалеє серце і вуха глухії.
Настане ще й третя хвилина: прийде наш славний кобзарь, прийде до того мерця на могилі, прийде тай скаже:
„Батьку! устань — пробудися! ось тобі душу твою я приносю: чисту і цілу зберіг я її. Глянь, подивися: каміння німе пробудилось, устань-же, мій батьку коханий!“