Твори (Дніпрова Чайка, 1919–1920)/1/Дві крапельки
Темне озерце тихо дрімало. В смерклій блакиті прочнулась зоря: мружачись, з дивом кругом розглядалась, поки в озерці себе не знайшла.
Тай засміялась.
Таке озерцо здрігнуло — зітхнуло, зірці в-одвіт осміхнулось само: геть по воді покотились кружала, зірку одбили тисячма гискр, зіроньку ніжно пестило-гойдало. Стишилось, чулости повнее вщерть тай задивилося пильно в блакиту.
Тай замовчало…
В томному небі й в водянім лоні тихо зоріють дві зірки ясні.
Тільки-що глянув ранок весняний. В сивій росі спочиває комиш. Стелиться сивій туман пеленою. Вітер не будить дрімаючих хвиль.
Округ причаїлось, округ все слуха: слуха… чекає… бажає чогось…
Тільки, чого? зрозуміти в несилі…
Там, на човні й на березі двоє — теж заніміли, незнати чого: скуті вуста, опустилися руки, стрінутись поглядом сили нема…
Сонце з-за обрію яро-червоне бризнуло владно промінням в блакить. — Глянь: заквітчалась блакита хмарками, округ усе зайнялося — ряхтить: в перлах комиш, в діаментах травиця, легке весельце черпнуло води — ціла дуга самоцвітів добірних з дзюркотом ніжним на хвилю спада.
Карії очі з сірими стрілись — ті-ж самоцвіти в обох загорілись — двоє росинок, щастя краплинок.
Нічка панує, гамує життя. Море счорніло, влягається спати. Сонно з землі позіхає вітрець.
Тільки в порту невгаває — клекоче, рясно вогнями горить метушня. Як їх багато, тих згуків та руху, тих ріжнобарвніх вогнів!
Тут-же ось двоє стоять: а-ні руху, а-ні словечка із склеплених вуст. Темних облич їх в несилі осяяти всім електричним вогнем.
Німо, глухі, тільки з жахом пильнують, як межі ними двома кожен миг шириться чорна безодня морськая, як, віддаляючись, тануть вогні — ті що й на березі, ті, що й на судні, меншають… міняться… гаснуть… нема!..
В серці-ж в обох тую-ж самую мить спахнули враз невгасимо — живії, гискри розлуки — гискри надії.
Море, могутне, вільнеє море! Повне борні і одчаю й примар! Повнеє співу й гніву й чар! Вічне й мінливе, грізне й жартливе, скарбом даруєш, в щент окрадаєш, горнеш-чаруєш, — жах наганяєш ти, чарівник володарь!
Співом і тайною весь оповитий, дивні ти твориш дива, цвинтарь безхрестний, трупом неситий — вічно тече з тебе сила жива!
Бризнуло море, здулось, загреміло — серце юнацьке заграло, кипить: гостриться погляд, шириться сила, крила неначе зростають ту мить.Бризнуло море, дихнуло, шепнуло — очі дівочі розкрились — горять, серце з грудей наче вирватись хоче, рученьки мліють-тремтять. Слухають вуха без страху ті речі, речі палкі, що смутили колись, радо вуста поцілунків шукають, руки з руками в обіймах сплелись. Море звінчало закохану пару, море не жалує пишного дару: щиро їм щастя дало. Бризки-ж ті, бризки морські чарівнії всі в самоцвіт одлило.
Ті самоцвіти тверді та прозорі може пробити лиш ревнеє горе грядом невпинних сльозин. Дай же їм, доленько, вік не зазнати, як то і щастя каміння довбати вміють струмочки текучих сльозин.