Твори (Винниченко, 1930)/1/Антрепреньор Гаркун-Задунайський

Твори
Том I. Оповідання 

В. Винниченко
Антрепреньор Гаркун-Задунайський
• Інші версії цієї роботи див. Антрепреньор Гаркун-Задунайський Київ: Книгоспілка, 1930
 
АНТРЕПРЕНЬОР
ГАРКУН-ЗАДУНАЙСЬКИЙ
 

 
Антрепреньор
Гаркун-Задунайський.
 

 
I.

Занесла мене лиха година в невеличкий повітовий город N. Був літній погожий ранок, коли я пересідав з вагона на драбинчастий візок до дядька, що мав довезти мене до N.

Сонце тільки-тільки виглядало з-за якогось ліска, що темнів по краєвиду тоненькою смужкою, і роса ще не встигла розійтися туманом по зеленому полю. Проймало трохи холодком, але від його було так здорово й легко, що можна було забути не тільки про холод, але й про те потрусювання, яким почав діймати все більш та більш драбинчастий візок. Хіба тільки тоді, як трусоне десь на вибоїні так, що голова дядькова нахилиться аж до хвоста миршавенької кобильчини, завважиш і почуєш увесь смак такої їзди. Але дядько, очевидячки, не поспішався, а більше їхав то підтюпцем, то ходою — то й милуватись околицею можна було без перешкоди.

Вільно й широко розлягались зелені поля; не тіснили їх похмурі ліси, не давили високі гори і далеко-далеко сягало око вподовж ланів та невеличких гайків, що зеленими вершечками виглядали з ярів та балок.

Після душного, тісного міста найбільш захоплювала ця широта краєвиду; після пороху й диму особливо милували око зелені хліба та шпориш, що поріс край дороги; а сила того чистого, запашного повітря неначе лила у груди якусь жвавість, бадьорість і енергію.

Все минуле десь ховалося в якомусь тумані, і будучність ласкаво й привітно всміхалася, як всміхався мій візник до високих і пишних хлібів. Думка за думкою легко спливали. Думки були про те, здебільшого, як приїду я в N, заїду в «гостініцу Малоросію», знайду там добродія Гаркуна-Задунайського, антрепреньора української трупи, зійдуся з ним і… якось то воно буде. Ставала на очі навіть і та «гостініца». Маленький, мабуть, будиночок, чистенький, гарненький: коло нього садочок, квіти, метелики й таке інше; маленька кімнатка старосвітського ладу з дерев'яним ліжком і ситцьовими завісками на вікнах; сусіди, сусідки, тихо, любо й затишно. Спадав на думку й сам Гаркун-Задунайський, але думка цього образу якось не могла схопить виразно. Не знаю вже через що то, чи через те, що мій мозок був на той час такий легковажний, чи вже просто через те, що звичайно образ непростої персони важко уявити собі, — одним словом, я тільки міг схопить одно: вважаючи на гучне прізвище цього добродія, це повинен бути чоловік не абиякий і артиста славний. І думки порхнули в другий бік. То заносили вони мене на сцену N-ського театру, де я, не маючи ніякої іншої роботи в чужому місті, гадав добувати собі хліб; то ставали серед трупи, яка повинна була мені стати й товариством і родиною; то знов у «гостініцу Малоросію», де, як мені наказано, живе сам Гаркун-Задунайський, то знов до трупи і знов до її антрепреньора.

А візок торохтів, зсовуючи з-під мене солому на спину дядькові, що сидів уже на самому краєчку воза, спустивши ноги на голоблі. Сонечко піднялося вже вище, зігнало росу і стало ніби й припікати, зганяючи, як і росу, бадьорість і нагадуючи, що можна б і скоріше їхать.

— А що, чи далеко ще до N? — наважився я натякнути дядькові.

Він, очевидячки, з охотою, ніби тільки цього й чекаючи, зараз же повернувся до мене і з уст, з синіх очей, навіть із рудої, кучерявої бороди його так і полилась на мене привітність та щирість.

— До N?… Хм. Та як вам сказати?… Та верстов, мабуть буде з… десять… А може й усіх дванадцять… Ось минем цей лісок, то, мабуть, буде десять… А то кажуть, що і всіх вісім… А я так думаю, що й восьми не буде… Верстов з шість як буде, то й буде…

Треба пам'ятати, що далина чи близина у селянина залежить від того, чи він ходить, чи він їздить. Як ходить, то неодмінно буде одно місце від другого далі верстов на п'ять, а як їздить, то ближче. Маючи це на увазі, я взяв середнє між шістьма і десятьма й вирахував, що до N вісім верст.

— Ну… а як N — хороший город?

— N?

Дядько хльоснув конячинку батогом і всміхнувся.

— Хто його зна… Чи хороший?.. Хм… Господь його святий знає… Город, як город… Ну, що там? Є собор, базар… Та от побачите сами!

«Хм… Трохи невиразно», — подумав я.

— Ну, театр там бачили? Грають там у театрі? Були коли небудь у театрі?

— Театр?

Дядько хотів одповісти, але кобильчина, певно заслухавшись нашої розмови, взяла та й стала собі злегка помахуючи поскубаним хвостом.

— О! — здивувався дядько, хоча, правду казати, час би йому було вже й звикнуть до цього. — Ти диви! Н-но! Ач!.. Чи не капосна тварюка? А-н-но!

Кобильчина рушила. Дядько ще трохи почмокав губами, пошарпав віжками і знов повернувся до мене.

— Театр, кажете? Ні, театру не бачив… Не знаю… Що не знаю, то не скажу… Грають, кажете? Не чув, не чув…

— І про Гаркуна-Задунайського не чули?

— А то ж хто? Сродственик ваш який, чи як?

— Ні… так собі…

Я замовк. Дядько ще посидів трохи боком, привітно всміхаючись очима, і повернувся, нарешті, до кобильчини.

Години через півтори ми в'їжджали в бажаний N.

— А це вже й N, — привітно повернув до мене свою руду бороду дядько. — Ото собор… о… А то пошта… о… А он за тим червоним магазином живуть батюшка отець Софроній… Сильно строгі батюшка, — як побачать….

На цьому слові йому прийшлось змовкнуть, бо ми виїхали на бруковану вулицю.

— Так оце N! — думав я й повертався на всі боки, не вважаючи навіть і на те, що під боком у мене стало колоти від «мостової».

Ми були саме на пляцу. Тут уже я побачив на очі і собор, і базар, і навіть будинок «сильно строгого» о. Софронія. Пляц був порожній, мертвий, тільки з боків його стояли ряди крамниць із чимсь червоним на дверях, зі стільчиком коло входу і з неодмінною калюжею біля кожної, повною черепків, лушпайок та сміття. За крамницями йшли рундучки з насінням, перцем, бубликами; далі — якісь порожні стойки, а ще далі починалася вже вулиця. На заляпанім, обшарпанім будиночку, що стояв під залізним червоним дахом на розі вулиці, висіла вивіска з написом: «И здесь любопытно выпить і закусить Кышліхцы. И розкурка табаку».

Що й там було таки справді «любопытно», про це я ні трохи й не вагався, але що повинні були значить останні слова, то, як я не сушив собі голови, не міг нічого путнього вигадать і вже аж дядько вивів мене з непевности.

— Та то кислиці! — повернувся він до мене, коли я його запитав про «кишліхци».

— Кислиці?

— Нуда! Бо єврей, знаєте… От у нього замість «кислиці» та «кишліхци». По-єврейськи, значить, написано… Кислиці… Нуда, бо там таки є кислиці. Колись, як не було ще монопольки, так після горілки раз-у-раз кислицями закусювали… Н-но! А диви!.. Та куди, куди? Тпрру!

Слухняна конячинка зараз же як прикипіла.

— Що таке? — спитався я.

— Та вам же до «Малоросії»? — зстрибуючи кинув він і почав витягать мого чемодана. Я подивився на «Малоросію». То була друга половина тої «любопитної» пивної. Над дверима рундука, на яких біля клямки чорніла масна пляма від рук, висіла вивіска, що проказувала: «Номера для прыезжающых «Малоросія». Стіни цеї «Малоросії» були облуплені; вікна, що дивились своїми зеленими од часу шибками на вулицю, наганяли якийсь сум і нудьгу. Чого її названо «Малоросією» й що в ній було «малоросійського» — невідомо. Хіба через те, що хазяїном її був єврей і на двадцять хат навкруги не було ні одного «малороса».

Поторгавши за клямку, мій візник напнув плечем і двері з шумом одскочили з защіпки. Перед нами встала дивна картина. Серед чорного, брудного, невеличкого коридорчика в самих ріжних позах лежало декілька великих і малих єврейчиків. Ноги одного були під самим носом у другого, третій уткнувся четвертому в живіт головою й сягав коліном у спину п'ятому; носи мішалися з пальцами, руки з ногами; брудні подушки, аж блискучі від сала, що назбиралось за немалий, мабуть, час, лежали десь аж біля порога. Повітря… Дядько мій тільки крутнув носом, плюнув і вперше за весь час сердито закричав:

— Ану, ви! Гей… Розляглись… Уставай!

Єврейчики тільки похрапували.

— Е-е-е… — ставляючи додолу чемодан, рішуче протягнув він. — Що я довго з вами тут буду… Уставай! — і таки не жартуючи, штовхнув ногою якусь спину. З-під якоїсь ноги вмить визволилась голова в пуху і в пір'ях на чорному волоссі й здивовано подивилась на нас маленькими, чорненькими оченятками.

— Ну? — прикрикнув дядько, — чого вилупив очі? Вставай!

— Вус? — хрипнула голова й викашлялась. — Што такоє?

— У вас номера єсть? — вмішався я.

Голова подивилась на мене і вмить весь сон збіг з неї, як тінь від сонця. Скочив, натягнув на себе якесь дрантя й зараз же почав шарпать за якусь руку чи ногу, примовляючи:

— Лейзер! Лейзер! Ну? Штель шуйн! Ну! Гіхер!

Щось заворушилось і з-під рядна, що ним укривалась уся кумпанія, з'явилась невеличка голова, з запухлим носом і очима і, кліпаючи на світ, почала, сопучи, підійматись.

— Ну, гіхер!.. Покаж їм номер! Вам самий луччий? Покажи їм самий луччий номер! Гіхер! Вот он вам січас покажет номер… Вам і з абедом і з чай?.. Ми вам дешево дадім абед… Гіхер, Лейзер!.. Поведи їх в самий луччий номер… Вот он вам січас поведьот в номер… Тільки там тіпер спить моя жена, так она січас вийдьот зтудова… Ви будете довольни… Гіхер, Лейзер…

Лейзер насилу встав і, чухаючись, почав одягатись. Ми, терпляче чекаючи, роздивлялись тим часом на нього. Це був маленький єврейчик у брудній, аж рябій від блох, сорочці і з лицем, так густо засіяним ластовинням, що здавалось, що й там блохи зоставили свої сліди.

— Вот їм номер… покажи їм самий луччий номер… Гіхер!

Лейзер, чухаючись і позіхаючи, повів нас. Номерів було усього три і якраз «самий луччий» був занятий родиною хазяїна. Знов прийшлося чекати. Нарешті, двері одчинились, Лейзер увійшов туди і звідтіль почала висипати родина. Спершу вийшла «балабусте», себто господиня, потім троє хлопчиків, дві дівчинки, одно на руках і одно в колисці; за ними з'явилася перина, за периною, виглядаючи з-під неї, дівка, за дівкою волочились якісь рядна, якесь дрантя і… такі гострі, вщіпливі пахощі, яких мені зроду не доводилось чути.

Мій дядько тільки промовив:

— Ну-ну!

Зайшли ми. Господи! Ні! Нема, мабуть, на світі ніде такого пера, щоб змогло намалювати той «самий луччий» номер. Не було та й не буде, мабуть, ніколи такого хеміка, що проаналізував би те повітря. Я з свого боку берусь тільки сказати, що воно було не степове, хоча й пахтіла там цибуля, і часник, і тараня, навіть живі якісь комахи, що поважно повзли по стіні у куточки. То було щось надзвичайне. А обстановка..? Праворуч — залізне ліжко, що, здавалось, ще пахтіло тілом господарки й численного потомства її, просто — покривлений стіл, на якому валялись лушпайки від цибулі й тарані; подекуди декілька напівцілих стільців; лямпа з жовтим гасом і безліч патретів по стінах з суворими єврейськими обличчями. На вікнах — руді подрані завіски.

— І скільки за цей… за цей номер? — повернувсь я до Лейзера.

— Один руб.

— Не менше?

— Хе! — усміхнувся він, ніби жалкуючи, ніби навіть соромлячись за мене. — Такой номер? Дєшевлєє ви не найдьотє нігдє! У нас завсєгда ночує здєсь Гаврилянський батюшка. У нас усьо благородниї гості зупиняються… Даже студенти були… Ето самий первий номер у весь N. Ето не какой нібудь сєбє сарай…

— А Гаркун-Задунайський тут у вас?

— Гарку-у-н? — перепитав він якось хутко і пильно подивився на мене. — Ви до єво імєєтє какоєсь дєло?

— Нєт… так… А что такоє?

— Нічево… Я думав… Нєт, нічего… Да, он був у нас… Тепєр он на другую квартіру… Ет! ето такой человєк! — умить з призирством махнув він рукою і, одійшовши, розчинив вікно. Потягло свіжим повітрям, повіяв приємно вітрець і пух закрутився по хаті.

— Гаркун, он такой человєк, — зараз же знов повернувся він до мене. — Єсли ви імєєтє к нему какоєсь дєло, так ви заберіть наперед у нього дєньги… О! І тогда он будет — ша! А єсли он винуватий вам щось, так он вам не отдасть нікогда. Ето просто халамидник, а не актьор! Какой он актьор? Актьори — усьо благородниї люді, а он шарлатан какойсь… Ми йому вигналі з нашої гостініци, так он завьоз наші 10 карбованців і годі! Босяк і больше нічево!..

— Отакої! — подумав я й замовк. І більше про «антрепреньора і режісьора руско-малоруской трупи» вже не мав охоти розпитувати.

 

II.

Поспавши трохи, я сів біля вікна, роздумуючи, як і де знайти тут якунебудь роботу. Вмить почув я легке стукання в двері. Дивно мені стало. Який біс міг до мене йти в цьому городі та ще й у таку ранню добу.

— Ввійдіть! — гукнув я, дивуючись. — Певно, Лейзер з самоваром, — згадав я й заспокоївся.

Коли ж ні! У дверях з'явилась якась постать, що ніяк не могла навіть нагадувати Лейзера. У синій суконній чумарці, таких же штанях у чоботи, з сивою шапкою в одній руці (то серед пекучого літа!) і якоюсь ломакою в другій; постать ця нагадувала швидше якогось гайдамаку, аніж маленького, смирного єврейчика.

— Удівляєтєсь? — гукнула постать так, ніби я сидів від неї гін на двоє прийнамні. — І, конечно, поражаєтєсь?

Я таки справді і здивувався, і «поразився».

— Позвольте отрекомедоваться: Гаркун-Задунайскій, антрепреньор і режісьор руско-малоруской местной трупи. Очень пріятно!

Шаркнувши ногою, він схопив мою руку й шарпнув нею так, ніби хотів запевнитись, чи міцно вона прироблена до мого бідного тіла. Я тільки скривився з болю й щось, не пам'ятаю вже що, пробурмотів і собі.

— Позволіте? — шарпнув він до себе стільця і, широко розсівшись на ньому, промовив:

— Фу! Пріпекаєт сєгодня! Абсолютно жарко будєт! Фу!

Я сидів мов прибитий такою несподіванкою. «Откуда мнє сіє?» — думав я здивовано, дивлячись, як добродій Гаркун утирався червоною хусткою з якимись пташками на кінцях, і оглядав моє пристановище метким і сміливим поглядом.

— Но… позвольте… — опам'ятався я, нарешті. — Как же ви… Откуда же ви узналі, что я… прієхал… То… єсть… я просто нє понімаю. Откуда ви меня знаєтє?

— Я? — загорлав він знову й зареготався так, як мабуть ніхто й ніколи тут не реготався, скільки пам'ятали себе суворі євреї на патретах. Але зараз же зробився поважним і, навіть зідхнувши, сумно додав:

— N...., знаєтє, такоє болото, гдє лішній… как би вам сказать, лішній голос в етом концертє, е… е… слишен сєйчас же… Д-да?

Певна річ, я був дуже вдячний йому за те, що він і мене прилучив до цього шановного концерту, але акустика цього болота була мені все таки мало з'ясована..

— Так! — одповів я. — Но… как же всьо-такі…. только что прієхал, нігдє нє бил, нікого нє знаю….

— О, ето пустякі! — заспокоїв він мене. — Абсолютно достаточно, єслі ви меня спросілі у Лейзера… Я к вашім услугам і душой, і тєлом… і…. і всєм тєлом своїм.

І знов чогось зареготався. Проти волі задивившись на його великі, жовті зуби, я переніс погляд на лице і став роздивлятись його. Воно було кругле, скрізь виголене і страшенно червоне; здавалось, добродій Гаркун, колись дуже чогось розсердившись, почервонів та такі застиг навіки червоний. Над виголеною верхньою губою стримів гострий, орлиний ніс і разом з великими, круглими й безцвітними очима нагадував якусь птицю.

— Ну-с! — умить повернувся він до мене з таким виразом, що, мов, жарти жартами, а діло ділом. — Какже думаєтє здєсь устроїться? Ви… надолго сюда?.. Да постойте: що ж це я, ви ж малорос, українець?

Я з цим згодився.

— Ах, щоб же нас! Так будем же розмовляти по своєму!..

Я й на це пристав. Він зрадів, ніби найшов те, що давно вже шукав і почав засипати мене питаннями. Але, не слухаючи мене, перебивав, перескакував з одного на друге, переводив розмову на себе, скаржився, хвалився, словом, розмова аж кипіла в нас чи то пак у нього. Говорив він з надзвичайним авторитетом, вживав мало не за кожним словом «абсолютно» і весь час мав вигляд людини, що на своїх плечах носить таку вагу обов'язків, яку не кожний витримати може.

— Ви візьміть хоч би таке, — говорив він із запалом. — Єсть у вас репертуар п'єс, п'єс передових; так сказать е… е… з… ну, з направлєнієм… Ви їх хочете поставить, хочете, так сказать, познакомить е… е… з ними общество. І не можна!.. Абсолютно не можна!!

Він розставив руки, і визвірившись на мене своїми круглими банькатими очима, так і застиг на хвилину. Я, задивившись на нього, закліпав очима й не знав, що йому на це сказати.

— А через що? — вмить одкинувся він назад, очевидячки зовсім і не цікавлячись моєю одповіддю. — Через що? Цензура, скажете? Хо! Ін-ди-фе-рентизм! Он що, о! Ін-ди-фе-рен-тизм!!!

Він смаковито вимовив це слово, подивився на мене і знов заговорив:

— Ви думаєте, я для грошей? Ви думаєте, вони мені потрібні? Так званий «презрений метал»? Клянусь вам (він підняв догори руку, зробив нею в повітрі якийсь рух і знов поклав у кишеню): нехай мені дають мільйони, розумієте: мі-льй-о-ни! щоб тільки я покинув сцену, я скажу тільки їм: «Господа! Ви мене нє знаєтє! Ви нє знаєтє Гаркуна-Задунайского»! І більш нічого! (Певно, він гадав, що мільйони йому будуть давать великороси, бо по-їхньому й одповів так гордо). Сцена — це абсолютно все. Гроші….

Зневага його до грошей, очевидячки, була така велика, що він навіть не хотів і говорити про них. Він тільки стиснув плечима, закинув ногу на ногу й почав утиратись хусткою. Я згадав розмову з Лейзером і цілком повірив йому.

— Знаєте що! — скрикнув він умить з великою щирістю й одвертістю, — вступайте до мене… до нас у товариство! Га?

Я, не криюсь, трохи перелякався цеї несподіванки.

— Будемо грать, служить е… е… іскуству… е… е…

— Дуже дякую, — пробурмотів я, — але я якраз тепер маю роботу, я повинен…

— Ет! Плюньте ви на неї, — перебив він мене. — Що може зрівнятися з тим, як вийдеш на сцену: очі горять, серце е… е…. б'ється, публіка, аплодисменти… А тут ще музика… тром-тром-тром!

Хоча картина справді була досить кольоритна, але я ще хотів подумать.

— І, главноє, дивіться: — він навіть устав і, широко розіп'явши ноги, став загинать пальці, до речі сказати, зашкарублі й зовсім не артистичні. — Ви тільки будете грать! Тільки! Це — раз!

Він загнув мизинець і подивився на нього.

— Далі: ви не знаєте ніякого реквізиту. Абсолютно! Це — два.

Біля мизинця ліг сусід його з чорненькою смужкою на кінці нігтя.

— О… Реквізиту ніякого… То вже моя нещасна доля така! — гірко всміхнувся він, — що я повинен і за реквізитом дивиться, і афіші, і музику, і білети, і на сцені, і поза сценою, і хор, і… Ви не знаєте як це все… тяжко! І ви думаєте, на багато більше я маю від інших артистів? На багато? Ех!

Він махнув рукою з загнутим мизинцем і сів на стілець, очевидячки, забувши вже, з чого почав.

— Грали ми в одному городі, — задумливо й дивлячись кудись у куток, заговорив він тихо і трагічно. — Збор… 500 чистих!.. Публіки?.. Тисячі!.. Грали… Ну, як вам сказать?.. Грали всі… нічого. Я знаєте, підібрав тоді трупку — первий сорт. Вона тепер зо мною тут… У мене вже е..... е… абсолютно око на це… «мєткоє». Подививсь, обдививсь, — раз, два, сказав слово, два: ступай вправо, ступай вліво. Абсолютно!.. Д-да! Підібралась трупка античная, просто зігрались усі… Іде п'єса. Вірите? У Кропивницького рідко так ішла (як ще йшла так колинебудь)! Це — не хвастаючись. Абсолютно! Побачите!.. Публіка аж переривається: Гаркуна, Гаркуна, Задунайського!!! Аж театр от так… (Він похитавсь усім тілом вправо і вліво). Що ж ви думаєте? Трупа вся… недовольна! Розумієте: не-до-вольна! А чого? Визивають мене, а не їх! Та при чому я тут? Абсолютно при чому? Треба грать і будуть визивать. Не партач! А то просто стидно дивиться на них, партачать абсолютно, як е...... е… лошаді… Якби не я… провал би абсолютний… Вивіз усе таки… зате ж… Ех! Ні, знаєте, гірко! Гірко й боляче! Душу надриваєш, абсолютно на одних своїх плечах вивозиш усю трупу і… Ех!

Він знов махнув рукою й картинно замислився. Ніс його виразно красувався на бруднім фоні стіни, очі мутно дивилися кудись під стілець, чумарка розхрісталась і звідтіль цікаво виглядала брудна ситцьова сорочка. У хаті затихло, тільки за стіною якийсь потомок суворих євреїв на патретах жалібно й одноманітно благав:

— Ма-о-о-ме, іх віль есен! Мо-о-о-оме, іх віль би-и-лке!

— Тяжке… положеніє артиста, — не міняючи пози, якось дуже драматично, аж шепочучи, заговорив знову Гаркун. — Він — мученик, він… е… е… він страдалець. Він абсолютно… страдалець! Ви загляньте до нього в душу, загляньте!.. Там… одна мука… Абсолютно!

Він на хвилину замовк, але зараз же підвів голову і гордо й надхнено додав:

— Але він і… святий! Він святий! Він не індиферентно дивиться, як працює бідний народ, так сказать, пролетарій. Він страдає. Вірте мені, я сам ізстрадався. У цій груді (він ударив себе в груди так, що там аж загуло) страданій много! Я… плакав! Смішно? Да?.. Смійтесь, смійтесь! — гірко, але й гордо хитнув він головою, не вважаючи на те, що я навіть і не посміхнувся. — З нас сміються всі. Це — наша доля… Індиферентизм — от нам плата за страдання! Д-да! Мучся, мучся, артист! Ти несеш хрест великий!..

Він устав і заходив по кімнаті, а поли його чумарки так і маяли за ним, щоразу обдаючи мене якимись «артистичними» пахощами, якими за своє довге пробування на плечах артиста протхнулась чумарка. Я почував себе ніяково перед цим безмірним стражданням і соромився за свій індиферентизм.

— Сьогодні ми граєм, — почав він знов і зупинився передо мною, — п'єса розиграна… Збор… не менш двухсот, а то й трьохсот чистих. Не менше! Абсолютно!

— Невже? — здивувався я. — Такий маленький городок; здається, й на сотню не назбиралося б…

— Правда? — живо підхопив він. — А от же!.. І мусить пропадати… Нема суфльора, — сумно додав він.

— Як? Та в кожній же трупі…

— Єсть суфльор? — гірко перебив він мене. — Може скажете, в кожній порядочній трупі? (Він саркастично підкреслив «порядочній»). Не бійтеся, моя то вже трупа порядочна… Да!.. Но… наш суфльор зостався в тім городі, де ми грали недавно й повинен приїхать, ще вчора повинен був тут буть. І нема. Приносить учора поштальйон телеграму: «Играйте без меня, заболел». Ви бачите в цьому рок, судьбу, прокляту, злосную судьбу? Га? Ви бачите тут насмішку рока?

Признаюсь, я крім його вилуплених, хмурих очей, виголених губ і червоного носа, нічого не бачив.

— Тепер пропадає все… І врем'я, і праця… і… сбор… Афіші надруковані, за театр заплачено, білети продані… О!

Він з безмірним одчаєм ухопив себе за чуба, та так і застиг на хвилину. То була дуже трагічна поза!

— Ні! — вмить енергійно зірвав він руку й заходив по кімнаті. — Я найду! Я… Індиферентизм мене не побачить… О, ні! Не на такого попав! Я жив і страдав! Я найду. Я ще оббігаю весь город, а найду. Найду й наплюю в саму морду нотаріюсу. С-скотина, мер-рзавець! Любитель нещасний, абсолютная бездарность! Ще й собі туди ж… Хе! Давай йому перші ролі, так він суфльора дасть, свого паршивого писарчука. Йому перші ролі… Ха-ха-ха ха-ха!

Він саркастично зареготався сухим, робленим сміхом, яким сміються актори на драматичних ролях, убиваючи свою полюбовницю.

— Нотаріюсу, куриному перу, доручить п'єсу? Ха-ха-ха! Ні! Він ще не зна Гаркуна-Задунайського, ничтожність паршива! Гаркун-Задунайський ще має очі! Я найду суфльора й без нього. На світі много чесних душ! Я вам предлагаю буть у мене… у нас суфльором! — раптом зупинився він проти мене й милостиво протягнув мені руку. А очі дивились суворо, мов хотіли сказать: «Гляди! Може й ти такий, як нотаріюс»!

І я таки почув, що я справді такий, як нотаріюс, хіба що не мав охоти й перших ролей брати.

— Одказуєтесь? — похмуро, не опускаючи своєї руки, промовив Гаркун. — Не хочете?

— Ні, не те… — промовив я, не знаючи, чим би тут одбрехатись. — А, бачите, у мене робота… і дуже спішна робота… Я б з великою охотою…

— Значить, пропадай все: і збор, і розходи, і… афіші…

Він опустив свою руку, й одвернув голову набік, безнадійно дивлячись у вікно. Ми трохи помовчали. У коридорі було теж тихо, тільки знадвору доносився іноді жалібний плач ненажерливого потомка патретів.

— А роботу ви не можете оставить поки? — тихо кинув Гаркун і в голосі його зачулось щось жалісне і справді сумне. — Виручіть нас… Тут же недовго: прийшли, прочитали… Та й читать що там: раз, два та й усе… Абсолютно… Нам тільки поза та жести… то щоб звикнуть хоч трохи до суфльора… Ну, і ввечорі ще на спектакль… Пожалуста… Га? А ми б може і в роботі вашій помогли… Пожалуста…

— Ні… то робота не така… Ви не зможете. Їй-богу, не знаю, що робити…

— Ну, я вас умоляю… Пожалуста!

Він навіть схопив мого ґуздика й почав, невідомо для чого, крутить його на всі боки. Я глянув на ґудзика, на пальці, з яких один був з понівеченим нігтем, і мені чогось жаль його стало.

— І недовго ж… часа три, чотири загубите…. А як не можна в роботі, то якось так… Їй-богу… Сидимо тепер без копійки грошей… їсти нема чого… Ви ж сами знаєте, яке життя актьора… — криво всміхнувся він і випустив ґудзика.

Я згодився.

— Ну, от! Ну, от і спасибі — радісно заговорив він. — Часа три не більше… Репетиція… Тепер котра година?.. У вас часи є? Мої, знаєте, витягнув хтось у дорозі… Така жалість! Часи, я вам скажу, розкіш… Мені вмісті з золотим перснем подарували в тому городі, де тепер суфльор… Веліколєпниє часи… А перстень, аж горить, дають, знаєте, сто десять карбованців… но, навіщо продавать?.. Подарок, так сказать… Я вам покажу, прямо поразить…

— Тепер без чверти десять…

— Ага!… Ну, добре! Так у дванадцять я вас прошу буть у театрі. Тільки прошу не спізнятись… У нас, знаєте, акуратно…

Я пообіцяв, але на всякий случай упередив, що може хвилини на десять, п'ятнадцять спізнюсь, маючи на увазі, що ніде ще ні одна репетиція не починалась рівно хвилина в хвилину. Але він не дав мені навіть договорить.

— О, ні! — гордо всміхнувся він. — Превратноє понятіє про мою трупу. Абсолютно! Ви, значить, моєї трупи ще не знаєте… Ні, я вас уже прошу прийти рівно в 12. У мене цього нема! Сказано в 12 ночі, всі будуть в 12 ночі, сказано вранці в 6, будуть у 6. Ні, це в мене поставлено не так… Перве — це дисципліна…. Абсолютно! Ні, я вас жду в 12 рівно!

По цьому мені лишалося подивуватися йому й обіцяти прийти рівно в 12. Він ще трохи посидів, розказав, як знайти театр, кудою вийти, кудою пройти, застібнув чумарку і став прощатись. Подаючи востаннє руку, він ще раз, і навіть строго, нагадав мені «рівно 12!» і поважно вийшов із кімнати, як виходять звичайно на сцені королі за куліси.

 

III.

Рівно без двадцяти дванадцять я запер номер і пішов одшукувать театр. Пройшов, як наказано мені було, базар, де поважно і пристойно ходили парами повбирані євреї (тоді були якраз якісь їхні свята), завернув у якийсь глухий перевулочок, де крім дерези, лопухів та кропиви попід глухими тинами нічого не видно було, і вийшов на ту вулицю, де повинен був бути театр. Вийшов, глянув просто, глянув назад — і нічого похожого на театр не побачив. Звичайні чистенькі, біленькі хатки у садочках, широка зелена вулиця зі стежкою під одним боком, подекуди стрункі, високі тополі, та й годі А будинка, що мав бути театром, не було.

— Чи не помилився я? — подумав я, але перевіривши себе, мусів таки признати, що це таки та вулиця.

— Дивно, — стиснув я плечима і, не знаючи, що робити далі, став посеред улиці. А на ній хоч би одна жива людина, — неначе вимерло все. Постояв я, постояв та вже хотів рушати назад, коли це з одного двору, біля якого стояла крамничка під залізною покрівлею, вийшла червона жіноча постать, за нею дві чоловічі в сіренькому й жовтенькому і оглядаючи одно одного зо всіх боків, пішли просто на мене. Я зрозумів,що то єврейчики йшли на пляц «у праходке». Почекавши, поки вони порівняються зі мною, я звернувся до них і спитав, де грає трупа Гаркуна-Задунайського.

— Теа-а-атр? — перепитав мене сіренький еврейчик. — Вам на приставлєння хатітся пасматрєть?

Я сказав, що мені тільки треба знати, де театр.

— Что значить «на приставлєння пасматрєть»! — умить визвірилась на нього червона євреєчка. (На голові в неї був ще солом'яний капелюшок із зеленою, великою птицею). Тібє спрашувають, де театр, так ти скажі. Что сначить «пасматр-є-єть!»… ви пайдіть прямо до єтому большоє дєрево… Вот…

— Там будіть вивіска сапожнік… Так ви.. — перебив її сіренький, але мусів замовкнути, бо євреєчка нараз же з призирством зупинила його:

— Что значить «вивіска»! Как онє знайдуть вивіска, єслі оні не знають, как студова іті?. Так ви ідіть прямо. А єслі ви повідіте большоє дєрєво, так ви станьтє… Там ви павідіте афіше… Так ви зайдьоте у фортке і пайдьотє уп'ять прямо. У сад будіть тєа-а-тр…

— Толькі там тіпер нічего не-єт… — знов умішався сіренький, але знов зупинився.

— Что значить «нічево нєт»? — Какоє тібє дєло! Їм нужно театр, так онє йому шукають! Ти сібє ідьош, і онє сібє ідуть, так оні тібє нє спрашувають, куда ти ідьош… Так ви ідіте прямо і больше нічево?.. До свіданія! — Кінчила і пішла.

Мовчазний жовтенький і цікавий сіренький ще раз окинули мене цікавими поглядами й рушили за нею.

Я подякував і пішов. Найшов «большоє дєрево.» вивіску шевця і… афішу. На ній стояло:

«19 — Город N. С дозволений начальства — 02 г.

Сего N… месяца N… числа в здании театра Г-на А. Цибельмана по Херсонской улице товариществом русско-малорусских артистов под управленим режисера и антрепренера В. А. Гаркуна-Задунайского при благосклонном участии знаменитой артистки императорских театров А. Галиной (ці два прізвища великими літерами) представлено будет:

I.

Люте серце
 абож-

чотири смерті разом.


Драма на 4 дії Сьогобережного.

II.

 Она одна.

Водевиль в 1 д. соч. Мансфельда.

Далі «участвующие лица», «цени местам со включением благотворительного сбора», «начало ровно в 8½ ч. вечера», і знов великими літерами: «антрепренер і режісер В. А. Гаркун-Задунайский».

Переконавшись, що теарт таки існує, я зайшов у двір, знайшов хвірточку, як сказано, у сад і пішов по стежці, що ховалась за кущами бузку. Пройшов бузок, проминув якийсь загін з дерев'яною повіткою, продерся ще крізь якісь кущі й… опинився в кінці саду.

— Ну, а де ж усе таки театр? — запитав я в повітря. Одповіддю мені було цвірінькання горобців та скрекіт коників у густій, злегка пожовклій траві. Садок кінчався ровом, за яким починалась чужа левада з городом і подвір'ям. Я ще постояв трохи, послухав коників і вернувся назад.

— О! А я вас шукаю! — вмить наче виріс з-за загону, повз котрий я проходив, Гаркун-Задунайський і злегка торкнувсь до шапки.

— Що це, «обозрєвалі окрєстності»?

— Еге ж, — одмовив я, — шукав театру, та щось не найшов.

— Театр? — здивовано скрикнув Гаркун. — Та ви ж коло нього стоїте. Оце ж театр!

От тут то вже я здивувався: той загін, що я минув так байдуже, і та дерев'яна повітка й були театром.

— Так оце він?

— А ви ж гадали де?… Трохи не… той… не ізящний… — повів він навколо театрально рукою. — Ну, та не в формі діло… Форма, по-моєму, абсолютно — ніщо!.. Главноє, іскуство. Хоча… А скільки, ви думаєте, тут може бути збору? — вмить хитро подивився він на мене. — Скільки по-вашому, ану?

— Не знаю, — промовив я, — треба всередині подивитись.

— Добре! Гайда всередину!

Через хвилину ввійшли всередину. Чи бачили ви коли загін серед поля для худоби? Як бачили, то приставте до цього загону ще… повітку не повітку, а так якесь чортзнащо з поганеньких, старих дощок, запніть це чортзнащо спереду старим, полатаним брезентом, — і ви матимете перед очима N-ський театр. Тільки й ріжниці між загоном і «партером» буде, що в загоні не може бути набитих на стовпчики шаршавих дощок, а тут їх було рядків з п'ятнадцять. Перед повіткою, чи то пак — перед сценою, було, щось подібне до великого корита, де теж були понабивані стільчики. То — місце для музиків. Я порахував ряди, накинув їм ціну і промовив:

— Рублів з… 70?

— Ха-ха-ха! — зареготався Гаркун. — От вам і неізящний театр! Ха-ха-ха! А двісті карбованців не хочете? Га?

Я не посмів не повірити йому, але ж… щось не вірилось. Він це запримітив.

— Не вірите? — скрикнув він. — Думаєте, шарж? Утрировка?.. Побачите сами… Я в один свій бенефіс узяв тут 227 руб. 36 копійок!.. Тут же багаті буржуа, поміщики наїжджають… Тут треба тільки вміючи ставить спектаклі… Ну, а мене… в цьому вже… не вчить, — додав він з такою усмішкою, яка так вам і говорила, що про це «абсолютно» навіть і говорити не варто, та…

— Та й чого б я їхав сюди, якби зборів не було? — здивовано підняв він плечі догори. — Дурак я хіба, чи що?.. Театр? Форма? Єрунда… Хоча… Тут куліси, знаєте, хороші… Да, куліски славні… Невеликі, не на шикарному полотні, но… намальовані порядочно… Абсолютно хороші! Вид, знаєте, такий симпатичний, пробуждається, знаєте, чувство… е… е… якби вам сказать, е… е… затишку, чи що?.. Миленькі куліски… От побачите!

— Так… — промовив я. — А де ж ваші артисти… Здається, уже… — подивився я на годинника, — трохи більше 12. Вже чверть на першу.

— Невже? — здивувався він. — Хм… Що ж це їх нема? Може де в саду?.. Гонта!.. Галя!.. Залізняк!..

Але, не дивлячись на те, що, здається, й справдешні Гонта й Залізняк, якби тут лежали мертві, із труни посхоплювались би від цього голосного гукання, ніхто не озивавсь і не показувавсь.

— Хм… Що ж це? Певно, щось помішало… Але вони зараз прийдуть… Гонта!.. Залізняк… Фю-фю-фю-ю-ю!.. Абсолютно дивно!

Я вже «абсолютно» не дивувався. Я покірно присів на одне з «кресел» з першого ряду й зібрався чекати. Зараз же заспокоївся й Гаркун. Підсівши до мене, він почав спершу оповідать історію повітки, чи то пак театру, як спершу вона призначалась для складу лантухів із зерном, як він, Гаркун, потративши силу енерґії, одвоював її у хазяїна-єврея, того самого шевця, що його вивіска красувалась на воротях, як він заходився біля «партеру» і в три дні утворив його, як потім став грати, виховувать суспільство (не обійшлось, розуміється, без «індиферентизму»). Потім перескочив на себе і з дружною щирістю ввів мене в своє минуле велике й славне…

Так минав час.

— А ваших усе таки нема, — похопився якось я вставити, покористувавшись тим, що йому треба було висякатись. — Уже хутко й перша…

— Та ну? Це щось не… той… непевне! — скрикнув він і схопився з місця. — Щось сталося!.. Знаєте що? Посидьте ви тут, а я побіжу, покличу. Тут недалеко… Десять минут…

Він хутко повернувся й вибіг з «партеру». Я зостався серед загону сам. Пройшло п'ять хвилин, пройшло десять, пройшло вже й п'ятнадцять, а я все сидів самотою. У загоні було тихо й вогкувато от холодку, що раз-у-раз тут стояв від гіллястих берестів, які ніби в обіймах тримали і загін, і повітку. На вишнях, що зазирали із садка через тин «партера», гуділи горобці й іноді цікаво злітали на «кресла» і, підскакуючи бочком, скоса подивлялись на мене.

Умить десь із того боку, де щез Гаркун, почувся тихий дзвін балабайки й ледве чутний спів. Грало на голос «Камарінського мужика». Потім стихло й хвилини через дві знов задзвеніло біля самого загону й зачулась навіть пісня:

«Чай пила я, булки ела,
Позабила, з ким сідєла,
Чай пила я з сухарями,
Домой пойшла з фонарями…»

— Уххх-а-уха-ха!

Хвіртку мов вихорем розчинило і в загін, танцюючи, вскочив добродій в чоботях «гармонікой», в картатому піджаці і брилі набакир. Сам був високий, білявий, безвусий, у руках балабайка з червоною стьожкою. За ним усунулась і друга постать, коротенька, присадкувата, в вузьких, сталевого кольору, штанях. Ці штани були страшенно вузькі і крім того одягнуті на чоботи, так що халяви аж випиналися з-під них і ноги вище колін були тонші, ніж на литках. В обох під піджаками були однакові червоні сорочки з однаковими навіть поясами. У першого на вузькій та довгій голові — бриль, у другого на короткій і круглій — картуз.

Побачивши мене, вони раптом змовкли і чогось засміялись.

— Давай, брат, закурить! — повернувся високий до короткого. — Щоб, значиться, дома не журились.

— Закурить, так закурить…

Очевидячки їм обом було ніяково й цю ніяковість хотіли заховать і від мене, і від себе під робленою розв'язністю.

— У тебе «Ласточка»? Давай, давай «Ласточки»! Запалили «Ласточки» й одійшли трохи в куток, іноді кидаючи на мене цікаві погляди. Я чекав, що буде далі. Вони посідали на тинок, що одгороджував музиків від публіки й тихо загомоніли про себе. Іноді долітали до мене слова: «роль, Гаркун, реквізит». Я почав догадуватись, що це були артисти.

— Чи не Гонта це з Залізняком? — подумав я. Але не встиг одповісти собі, бо за кущами зачулись якісь голоси, а далі навіть можна було розібрать і розмову. Один голос був дуже виразний, гучний — то був голос Гаркунів, другий може й ще гучніший, але тонкий і виходив, очевидячки, з жіночого горла.

— Скажіте пожалуйста! Пхі! — звенів жіночий. — Какая акуратность! С какіх ето пор?.. Удівітєльно!

— Нє удівітєльно, а нужно являться во время. Я тєбє ещо вчера говоріл, что на базар нужно раньше ходіть…

— Ну, так і ході, какого ж ти чорта не ходіш? Скажіте пожалуйста! Я єму должна вставать в 4 часа і бєжать на базар… Ізвольте відєть, мода какая!

— Не мода, а…

— Ах, замолчі ти раді создателя, пока я тєбя не отчістіла, как послєднюю скотіну. Что ето в самом дєлє?

По цій мові в хвіртку ввійшла дуже худа, дуже щупла, дуже білява молодичка в якійсь мантильці на плечах, білій косинці на голові і з книжкою в руці.

— Акуратність началі заводіть! — саркастично усміхаючись, підійшла вона до добродіїв і протягнула їм «руку». Поздоровкавшись, кинула на мене поглядом і щось зараз же тихо спитала в Залізняка й Ґонти (бо то, певно, вони були). Ті стиснули плечима.

— Ви знакомі? — похмуро кинув Гаркун і повів рукою на мене й на паню.

Я встав і ми перезнайомились. Та було «артістка імператорскіх тєатров А. Галіна» й жінка Гаркуна-Задунайського, а добродій, як я гадав, високий — Гонта, а короткий — Залізняк.

— Ну, а Петренків і досі нема? — ні до кого не звертаючись, пробурмотав Гаркун. — І за ними бігти? Та й ви тоже, господа… — повернувся він сухо до Гонти й Залізняка. — Сказано в 12, а приходите в час… Це…

Залізняк трошки витягнувся й винувато нахилив свою круглу голову, а Гонта, навпаки, підняв і весело одповів:

— Та хіба ж це перший раз, Василій Олександрович? Раз-у-раз же так!

— Багато ви понімаєте! — одрубав Василій Олександрович і одвернувся. Гонта висунув йому язика і крутнувсь на одній нозі до Залізняка

— На сцену! — скомандував Гаркун.

Гонта й Залізняк перелізли через «оркестр», підняли брезент і сховались у повітці. Через якийсь час щось дуже заторохкотіло всередині, заскрипіло й брезент почав хилитатись, мов од вітру великого. «Завіса» піднялась. Перед моїми очима з'явився малюнок… сказать би, лісу, дак то не ліс був, тину… так і не тину. Було щось мені невідоме.

— А що? — зараз же звернувся до мене Гаркун, — гарненькі куліски? Маленькі, правда… Але ж не можна було зробить більші… Цілу неділю красив сам… Це — ліс. Бачите он там з лівого боку ніби даже десь е… е… лужайка такая. А там — он… Перспектива удачно вийшла!.. Куліси, знаєте, це — із е… е… факторів… е…. е…. артистичної жизні. Абсолютно!

Він ще посмакував трохи й закликав мене на сцену. Тут я ближче придвився до «лісу» і справді мусів згодитись, що то був ліс. Були і дерева, і кущі, і навіть листя. І зроблено було таки не погано. На рямах, заввишки в чоловіка, нап'ято було полотно і з одного боку намальовано хату, а з другого ліс. Ліс був зроблений так: посередині рями рівненько й чепурно зроблено сажею широку смугу, це — стовбур; з боків ішли теж рівненькі й чистенькі тонші смужки, то — гілля; по гіллях начеплено кругленькі, як яблука, листя, штук по десять на кожній. Рями приставлялись одна до одної щільно й рівно, тільки з двох боків лишались проходи для героїв драм і комедій. І виходив справжній ліс. Акуратно було зроблено.

— А, наконец то! — почув я гучний голос Гаркунів і повернувся. У той саме час з-за «лісу» виходив якийсь добродій в чорній одежі й сам чорнявий і якби не дуже худий, то й дуже б гарний. За ним з'явилася струнка жіноча постать, одягнена в темну сукню і з рушником на голові, що гарно облягав її смугляве, гарненьке личко з великими, ніби здивованими, очима. Вони мовчки зо всіма поздоровкались, не минаючи й мене, і зараз же стали на бік.

— А за вами, господа, може карету посилать? — кинув їм Гаркун, перегортаючи книжку, що взяв у Галіної.

Петренки, не розуміючи, подивились на нього.

— Сказано в 12 на репетицію, а ви коли приходите....

— Та раз-у-раз же ми так збираємся! — промовив Петренко, дивуючись.

— Молчать, — умить чогось скипів Гаркун. — Я — режисьор і приказую вам не спізнятися більше… Абсолютноє свинство!.. Ставайте на місця… Пожалуста! — звернувся він до мене і ткнув пальцем у першу дію драми «Люте серце, або ж чотири смерті разом».

Репетиція почалась. Гаркун був справдешнім режисером. Він кричав, лаявся, бундючився, викривлявся і весь час коверзував Петренками, як сам хотів. То не туди стала вона, то не так повернувся він, то не з того боку обняла вона, то не в ту щоку поцілував він. Петренки покірливо робили, як хотів він, і іноді перекидалися сумними поглядами

— Ну, от! Ну, от! — кричав Гаркун, підбігаючи до Петренка. — Хіба ж так хто сердиться? Ви понімаєте, що так не можна сердиться?!.. Насупте брови. Ще!.. Ще!.. Стуліть губи…

— Та мені ж говорити треба, як же я стулю губи?

— Пожалуста не розказуйте! Коли треба говорить, вони сами розтуляться… Ну… Тепер… Зробіть взгляд грозний…

Петренко стулив губи, насупив брови і «зробив взгляд грозний». Вийшло, ніби він зібрався заплакати.

— Ну, так… Тепер далі… Тільки станьте до рампи ближче… І ви, і ви… — злегка штовхнув Гаркун Петренкову, — положіть йому руку на плече… Ну, й дивіться на нього. Пріятнєє, пріятнєє дивіться… Смійтесь до нього… Більше… Ну? далі…

Тут увійшли ще дві паннії і, нашвидку хитнувши всім головою, стали збоку. Гаркун тільки суворо подивився на них.

— Залізняк! Що ви все руками тикаєте, як говорите? — причепився він до Гонтиного приятеля. — Ви ж не дратву просовуєте в чоботи? Коли ви вже забудете свою мастерськую?.. Абсолютно глупий народ!

Залізняк ніяково всміхнувся й міцно склав руки на животі.

— Ну, от! Він їх на живот!.. Ну, положим, нехай так… Держіть, держіть так… Та веселєй смотріть… Підніміть голову… Та громче говоріть, бо вас і не почують… Ну, повторіть вашу фразу…

— Та годі вам уже свариться! — крикнув Залізняк із ролі й махнув рукою. Але, злякавшись, зараз же склав її знов на живіт і подививсь на Гаркуна.

— Більше інтонації треба… — сказав Гаркун. — Ну, далі.

Тільки до Гонти та до Галіної не міг причепитись. Гонта, очевидячки, був «талант». Він поводився вільно й розв'язно. Коли кінчалась його роля, він брав у руки балабайку і, підморгуючи двом паніям, що несміливо всміхались до нього й скоса подивлялись на Гаркуна, тихо дзвенів на ній. Талант же його мабуть виявлявся в тому, що він за одним духом викрикував свою ролю, котру знав, як отче наш, і умів добре «реготатись». Гаркунові дуже подобалось, як Гонта починав тарабанити свої «місця» не зупиняючись ні на один мент, хоча, треба додати, сам він дуже погано знав свою роль. Але він на це не вважав.

— Я таки ніколи й не вчу ролі, — говорив він. — Суфльор, вдохновеніє, от і все… Старий, опитний артист ніколи не вчить… Іскуство така штука, що… е… е…

Тут він зупинявся, жував трохи губами й накидався на кого-небудь. Так таки я й не довідався, яка така «штука» іскуство. А шкода, та й не мала!

Почалася п'ята дія.

— Ну, тепер ви вже пожалуста тільки репліку мені, тільки репліку… — звернувся до мене Гаркун, — тут такі місця, що без суфльору треба…

Він грізно нахмурився і став серед кону. Здавалось, от-от стіни не витримають цього погляду, зваляться і помнуть так гарно намальований ліс.

— Ну? — скомандував він мені.

Я подав йому репліку, він сказав її… але далі у нас не поїхало.

— Далі, далі, що ж ви!

— Та вам же тільки репліку…

— Ах, пожалуста, давайте! Що, ви хочете все настроєніе моє прогнать?!

Я злякався цього й почав йому прямо таки суфлірувати.

— Ні! Так не можна! — махнув він рукою й розправив брови. — Я ж вас просив тільки репліку, а ви… Ох!

Я тільки руками розвів.

— Петренко! Це вам не поліцейська канцелярія! То там можна було строчить бумажки й сідать… Прошу встать! Що це справді таке?! — загорлав він. — Я й на репетиції скликай, я й реквізит готов, я й за музикою бігай, я й на сцені вивозь, я… а ви будете гроші забирать і сидіть собі! І прошу мені з інтонаціями й жестами репетирувать… Залізняк! Це вам не сапожная мастерськая!.. Шо, ви думаєтє, що й тепер вам сапожная мастерськая?.. Станьте ближче… Та куди? До кругу ближче… Ви, Гонта, перейдіть на той бік… Треба, щоб група вийшла, картина… Галя, перейди сюди…

— Глупості! — одрізала Галя. — Нікакой картіни не вийдєт… Нужно, чтоб Петренко стал за Людмілой Петровной… Когда я буду падать в обморок, нужно, чтоб…

— А ти всьо такі думаєш падать в обморок? — перебив її Гаркун, — но ето ж… абсолютно…

— Ти абсолютний дурак! Раз я говорю, что буду падать в обморок, так, значить, буду… І нє тєбє мєня учіть, вот что! Лучше б своїх сапожніков учіл… Вон как стоїт! — зневажливо тикнула вона на Залізняка, який почервонів і, випрямившись, боязко подивився на Гаркуна.

— Но, вєдь… Как же ти будеш падать в обморок, єслі етого в драме нєт? — не звернувши навіть уваги на Залізняка, скрикнув Гаркун. — Ето ж… єй-богу!..

— А в драмє єсть, что она пойот по нотах? Єсть?

— Но… Єслі б ти знала на пам'ять, так…

— Ну, так і не разсказивай… Ну, словом, я падаю в обморок, ілі… іді сєбє к чорту с твоїм спектаклєм, вот і всьо!..

І повернувшись, одійшла в куток і сперлась на «ліс». Гаркун стиснув плечима й замовк.

— Сєбє не бойсь можно! — знов почала Галіна, — єму й то, єму й сьо… Скажіте, пожалуйста, цаца какая… Набрал какіх то… пісарей, сапожніков.. Іграй с німі… Єщо указиваєт…

— Анна Семеновна! — вмить обізвався трохи блідий Петренко. — не я просив Василія Олександровича грати з ними, а вони мене, значить..

— Ну, то й поцілуйтесь із ним!..

— А для чого ж оскорблять нас? — умішалась Петренкова й гарненьке її лице спалахнуло полум'ям. — Що ми вам должни 10 рублів, так ми… одиграєм вам… а…

— Воображаю ету ігру!

— Ви тільки умієте іграть? Не задавайтесь пожалуста! — блиснула очима Петренкова і круто одвернулась від Галіної.

— Васька! — вмить кинулась та до Гаркуна, як опечена. — Єслі ти не вибросіш їх вон сейчас же, я іграть не буду! Оні уже давно мнє дєрзості говорять! Я со всякой швалью іграть не желаю!

— Сама бариня!.. — кинула Петренкова.

— Та цить! — спинив її чоловік, але пізно! Піднялась лайка, крик, галас. Гаркуна й не слухали, ось-ось учепляться в коси одна одній. Бачачи, що така репетиція не скінчиться й до спектакля, або скінчиться таким, що доведеться побувать у поліції, я голосно заявив, що або будемо кінчать, або я кидаю і йду додому. Сварка затихла і драма якось скінчилась.

— Ну, тепер ще водевіль, та й годі! — промовив Гаркун і підсунув мені другу книжечку

— Я водевіля іграть не буду, — суворо бовкнула Галіна.

— Почему?

—Нє хочу!

— Хм…

Усі замовкли й подивлялись то одно на другого, то на Галіну, що «індиферентно» палила собі цигарку, розвалившись на стільчику.

— Так давайте дивертисмент, та й шабаш! Що там! — скрикнув Гонта. — Я на балабайку, Залізняк на губах… Ідьоть, Залізняк?

Залізняк тільки всміхнувся й подивився на Гаркуна.

— Так нє будєш? — спитав той у Галіної.

— Нєт.

— Ну, то ми поставим справді дивертисмент… Скажем публіці, що… Ну, словом, щось скажем… А що ж на дивертисмент?

— А я вийду, постою, постою, та й піду… — засміявся Гонта. — І буде ефект, єй-богу!

— Хм… — замислився Гаркун — Так… Хм… Ну, знаєте що?.. Ви, Людмило Петровно, проспіваєте «Мотильочек-дружок», ви, Залізняк… Що ж ви зробите? Що ви вмієте?..

Залізняк ніяково всміхнувся й почервонів.

— Ну?.. Що ви знаєте?

— А «Прекрасную злодєйку», Залізняк? — повернувся до нього Гонта. — Він зна й дуже добре зна «Прекрасную злодєйку»… Стішки такії…

Хм… Ну, нехай «Злодєйку»… Я прочитаю з Гамлета

— А потім хор! — підхопив Гонта: — «Вніз по матушке по Волгє», або «Ой, у лузі»…

Нарешті гуртом складено програму дивертисменту і я вже зібрався додому, як мене зупинив Гаркун.

— Віноват!.. Осмєлюсь просить вас до себе на обід… По трудах, так сказать… — не випускаючи моєї руки, шаркнув він навіть ногою по підлозі. — Жена моя приглашена на обід до… е… е… справника, так ми, значить, по-холостому…

— Спасибі, дуже дякую, — одмовив я, — але ж я маю обід і мушу…

— Не хочете? — суворо подивився він на мене. — Пр-ренебрегаєте?

Ничого робити, мусів я згодитись. Пішли ми.

— Живу я просто, без розкошів і… без церемоній. Не через те, що не можу, а просто… люблю простоту, — говорив він мені дорогою з тою величною простотою, що раз-у-раз відріжняє велику людину від звичайної. — Простоту люблю й уважаю… Д-да… «Простота ето — всьо, роскош — нічого», — сказав Декарт і я з ним согласен… Здоровий образ жизні і простота — це… моя жизнь… І знаєте, що я вам скажу? Ніколи талант і не може вжитись з розкішшю… Йому треба, так сказать, абсолютно… е… е… атмосферу… е… е… так сказать… простую… Да… Потому, іскуство така штука, що… е… е… «Роскош то — мать пороков», сказав Шопенгауер. І правильно сказав! Мудро сказав!.. Це ум… Я, знаєте, Шопенгауера уважаю… Согласен, і Лев Толстой тоже… можна сказать принципіяльний… но знаєте, я замєтіл між ними велику разницю! Той, знаєте, більше все так сказать… е… е… в атмосферу… духовную… А ось і мої апартаменти! — перебив він себе й уступивсь мені з дороги, пропустивши в невеличкий двір.

«Апартаменти» справді були досить прості. То була друга половина звичайної хатки, брудна й темна. Долі валялись клапті з паперу, якісь стружки, на столі розкидані були афіші й ролі, на широкім, дерев'яним ліжку в великій простоті лежала неприбрана постіль. Простоти було вже занадто, занадто навіть і для такого таланту, як Гаркунів.

Театрально посадивши мене на стілець з діркою посередині для руки, він зараз-же витяг з печі горщик, розставив на столі два залізних полумиски і, згадуючи про простоту, налив із горщика по самі вінця. Найшлось дві дерев'яні ложки з погризеними кінцями й ми взялись до теж просто звареного борщу. Закусили м'ясом, що було вкрито якоюсь слиззю, і я став прощатись, зважаючи на покинуту ніби роботу.

— Ну, бог з вами, одпускаю, — протягуючи мені руку, нарешті згодився він пустить мене. — Тільки глядіть, рівно в половині дев'ятого будьте… Я терпіть не можу, як починають в 10, а пишуть рівно в 8. У мене це не так, як по других трупах. Написано в 8 — у 8 і начинаєм, в 8½ — начинаєм у 8½… Абсолютно!.. Пожалуста ж…

Я хотів нагадать йому про репетицію, але тільки махнув про себе рукою й пообіцяв не спізнитись.

 


IV.

Знов рівно в 25 хвилин на дев'яту я підходив до воріт шевця, біля яких стояла купка хлопчиків, що цікаво заглядали у двір, декільки єврейчиків, і… полісмен, поважний і величний. За ворітьми у дворі стояв столик, на ньому свічка, якась шабатурка з білетами, а на стільці біля нього сиділа одна з паній, що були на репетиції. Я зрозумів, що то була каса. Поздоровкавшись з панією, я пройшов у садок і тількищо мав винирнути з якоїсь ями, куди шугнув несподівано, як за кущем страшенно зарипіло, загуділо і так загупало у щось порожнє й гучне, що в ухах у мене аж засвербіло. Потім до цього пристав якийсь не то свист, не то скрип, щось застогнало, зашипіло і крізь це ревище й галас почала пробиватись якась мелодія. Коли я виліз із ями й вийшов з-за куща, мені уявилась така картина. На маленькому горбику з поважними й серйозними лицями примостилось чотири добродії й щосили — один бив у бубон, другий дув у флейту, третій різав на скрипці і всіх заглушав четвертий своїм величезним, покрученим тромбоном. І аж тепер тільки я зрозумів що то був за гук якийсь, що ще з восьмої години, я чув у себе в номері. То грав цей «оркестр»!

Маючи на увазі, що здалека мелодія раз-у-раз вчувається краще, я поспішив одійти й попростував до театру. По доріжках саду й біля театру було темно й безлюдно, а в самім театрі в темряві чорніли тільки «кресла» сумними рядами. Артистів і духу ще не було. Я постояв, постояв і вийшов знов у садок, силкуючись порахувать, на скільки єсть уже збору. Але, не дивлячись і на музики, його було щось мало, у всякім разі на двісті карбованців не було. Ходило декільки пар єврейчиків і євреєчок, сидів на лавочці якийсь старенький поштовий чиновник із дівчинкою, реготались за кущем якісь гімназисти та ще коло музик, зазираючи чотирьом добродіям у рот, стояла купка «зайців» хлопців і дівчаток.

— Певне щось помішало публіці, — подумав я і, заспокоївшись на тому, пішов собі в глибину садка. Під бузковим кущем була широка лавочка, я ліг собі на ній і, здригуючись від несподіваних варіяцій «оркестру», став дивитись у небо.

— От коли б Гаркуну стільки публіки, як оце зірок зараз! — зідхнув я, блукаючи оком по безкраїм, темно-синім небі, з якого, мов моргаючи до мене, світились-усміхалися зорі.

І раптом стало тихо тихо. Я здивовано підвів голову і став слухать. Було таки тихо. Десь здалека долітав до мене ледве чутно гомін, підо мною цвірчав цвіркун і бережно, потиху затьохкав у кущах соловей. Було якось спокійно й легко, мов я тількищо вирвав болячий зуб.

— Ах, то музики перестали! — догадався я і з цею догадкою острах наче морозом пройщов по мені.

— А що, як вони це тільки спочивають, набираються духу, щоб ще голосніше утнуть?

І соловейко теж, мабуть, цього боявся, бо наче поспішавсь наспіватись; оксамитні, м'які згуки приємно голубили вухо й нагадували багато-багато таких же зоряних ночей, таких же соловейків… тільки без «оркестрів» і Гаркунів-Задунайських.

І вмить усе зникло: і минуле, і соловейко, і зорі; в очах потемніло, в ухах заляскотіло, а по тілі мов громовина пройшла. Музики врізали якусь польку.

Я, як опечений, схопився й побіг до театру. Всередині вже світилось і я, радий тому, як не знать чому, підбіг до дверець, що були позаду театру, й поторгав ними. Мені відчинив Гонта і люб'язно шаркнув ногою.

— Добродію Гаркун, чи хутко ж ми почнемо? — звернувся я зараз же до антрепреньора. — Вже хутко десять годин!

Він мовчки повернувся до мене від дзеркальця, дивлячись у яке, щось мазав у себе на лиці і, трохи подивившись на мене, одмовив:

— Ви ж бачите, що гриміруємося…

Я спершу цього не бачив, але придивившись, побачив, що вони справді «гримірувались». Себто: кожний з актьорів мочав пальцем спершу в одну череп'яну мисочку з водою, потім у другу з червоною фарбою і, нічесоже сумняшеся, навманя розтирав у себе по лиці всею долонею, — тільки в Гаркуна був шматочок дзеркальця. Потім таким же чином умочалось у воду і в другу мисочку з сажею і вже один одному наводив брови, а кому треба було — то й вуса. Поклавши, як казали вони, «ґрунт», починали робить зморшки. А це вже робилось так. На свіцчі, що одиноко світила на всю низеньку, голу «уборну», запалювався сірник, і зараз же гасився. Потім, де треба було буть зморшкам, засмаленим кінцем сірника проводилось декільки тоненьких смужок.

Але, не вважаючи на цю простоту «гриму», лиця були поважні й навіть торжественні, видно було, що мало бути щось таке, до чого «індиферентно» відноситись «абсолютно» не можна.

Я попробував було заговорить до Гаркуна про те, що може сьогодні й грати не доведеться, бо щось публіки не густо, але він з такою величністю одповів мені, що йому тепер не до публіки, що він слова свого ламати не може і, що б не було, а буде грати, з таким надхненим лицем попрохав не чіплятись до нього в такий час з «матеріяльними пустяками», що я аж засоромився самого себе. Але не встиг я одійти, як в уборну ввійшла касирша і звернулась до Гаркуна з тим же:

— Василій Олександрович! Публіка просить начинать, а в касі всього 6 р. 73 коп. Будем іграть?

Господи! Я ніколи не бачив і, мабуть, до віку вже не побачу такого лиця, з яким добродій Гаркун повернувся до касирші. Уявіть тільки собі: великі, товсті брови, з яких аж сипалась сажа, червоний ніс, розпатланий парик, зморшки від ока до рота і погляд грізний, величний і страшний. Касирша вже й не казала більше нічого, побачивши це лице, а він ще й додав словами:

— Ви бачите, що роблю! Ви бачите, до чого я готовлюсь? Вам повилазило? Що, ви хочете, щоб я сьогодні оскандалився? Ви хочете все настроєніе моє зігнать?… Скільки б не було збору, ми граєм! Підіть і скажить це публіці! Через полчаса начинаєм!

Касирша зникла, наче її вітром змело.

— Васька! — вмить почувся з-за перегородки, що переділяла жіночу «уборну» від чоловічої, голос Галіної. — Нєужелі ти думаєш іграть прі 6 рублях збору? Вєдь ето ідіотство!

Тут, я думав, добродій Гаркун не витримає такої наруги над своїм «настроєнієм» і покаже, як можна так «індиферентно» відноситися до «іскуства, котре єсть така штука, що»… Але вийшло інше. Правду кажуть, що чужа душа — темний ліс.Добродій Гаркун тільки лагідно відповів:

— Ну, а що ж робить?.. Треба… Може, хоч музикантам стане… Та може ще й публіка надійде…

— Смотрі! — почулося з-за перегородки.

— Дайте первий дзвонок! — скомандував Гаркун.

Усі кинулись шукать дзвінка й один із добродіїв, що знайшов його в куточку на табуретці, несамовито загремів і вискочив у садок.

Я подивився ще трохи, як добродій Гаркун репетирував перед дзеркальцем різні страшні пози, і вийшов знов у садок. Музики мовчали і з доріжок садка неслась тиха розмова парочок. На тину «партера» вже сиділа частина публіки і, то спихаючи одно одного, то виробляючи всякі гімнастичні рухи, весело чекала початку.

Через десять хвилин задзвенів удруге дзвінок і публіка потягла в «партер». Було декільки чиновників, декільки гімназистів і студентів з великими купками ріжнокольорових панночок і повнотілесних матусь; було декільки купців з жінками й дітьми, якихсь добродіїв у чоботях і круглих картузах, мабуть прикажчиків з економії і, наостаннє, єврейчики й євреєчки. Музики ревнули й посунули теж у «партер», на ходу виробляючи такі варіяції, які ні одному композиторові й уві сні не приснилися. Усі вмостились і стали чекать. З дерев і з-за дерев виглядала «безпаспортна» публіка.

Я поспішив у театр. Там уже було наготовлено все, як слід. За кулісами товпились якісь добродії в чоботях «бутилками» і «гармоніями», — не то шевці, не то звожчики, — як я потім довідався — хористи; гасали чогось Гонта й Залізняк по сцені й скажено гукали на хлопців, що добивали цвяхи в куліси; поважно й надхнено ходив Гаркун біля «уборних», заклавши руки в кишені чумарки, що служила і на сцені, і поза сценою, не злазячи ніколи з широких плечей артисти.

І ось третій дзвінок. Тромбон востаннє ревнув, бубон гупнув і в «партері» й на сцені стало тихо. Запалили дві свічки біля суфльорської будки і я почав залазить у неї. А туди залізти було не так просто, як усе робилось тут. Треба було трохи підняти завісу, стати навколішки задом до будки й тоді вже пнутись туди помалу й обережно, щоб не перекинуть будки в «оркестр».

— О! Суфльор поліз, суфльор поліз! — почулося з публіки. — Диви, диви, як пнеться… Як жук!…. Ач!.. Ач!..

Уліз я. Зі сцени повтікали всі; за сценою зарипіло, заторохкотіло й завіса, зачепившись попереду за будку й ледве не перекинувши її, піднялась і відкрила публіці ноги Ґонти, що чогось був вернувся й тепер тікав за «ліс».

«Приставлєння» почалось.

Гаркун, само собою, грав героя, Галіна — героїню. То була виразна гра! Ви бачили колинебудь, як гнівається чоловік? Ви скажете, що бачили, а я вам скажу, що не бачили. Для цього треба подивитись на добродія Гаркуна. Ви, мабуть, бачили, як чоловік почервоніє, зробить якийнебудь рух руками, підніме, може, хутко голову, словом — бачили гнів звичайного чоловіка. Е, так то — дурниця! Тут, поперше, сердився дуже палкий і добродійний герой Мирон, а подруге, грав його сам Гаркун-Задунайський. Мене він, відома річ, і не слухав, грав, як і сам казав, «по вдохновенію». І то ж таки гра була! Голос його лунав, як рев здоровенного вола, що почув кров; очі, підмазані сажею, весь час грізно світилися, крутилися і ось-ось мали вискочить, а з ногами робилось таке, що я гадав, чи не корчі вхопили славного, палкого артисту. Куди там тому Гонті, хоча й він досить голосно торохкотів свою ролю, куди Петренкові з його тихим голосом і звичайними рухами! Одна тільки добродійка Галіна й рівнялася з ним, але й то не могла так вигукнуть, як він, не могла з таким запалом ляснуть себе долонею по лобі, щоб аж луна пішла по садку, не могла крутнуть так вилупленими баньками, щоб у вас аж мороз пішов поза шкурою. Я тішився, подаючи іноді слова Галіній або Петренкові. Шкода тільки, що я багато втратив через те, що мусів аж кричати з будки, бо один тільки Гонта і знав свою ролю. Уже мені й гукали з публіки: «тіше, суфльор!» уже якийсь добродій з галереї вилаяв мене досить виразно, пообіцявши «каменюкою затулить мені горлянку», а я тільки думав про себе: «нє вєдают бо, что творят» і постановив хоч би й постраждать за правду. А до того ще комарі, користаючись із того, що мені ніяк було й поворухнутися, щоб будка не заворушилась з кожним моїм рухом, пили мою кров, скільки сами вже хотіли. Лице й шия мої аж пашіли від їх поцілунків, а я не вгавав, бачачи перед собою тільки перелякані лиця артистів, що забували вже і про «інтонацію», і про жести, а чекали, як манни, від мене слів, — одних-однісіньких слів, щоб не було таких довгих павз.

І ось першій дії кінець. Я загасив одну свічку, подав Гаркунові його слова й загасив другу. То було ознакою, що завіса повинна була впасти й заховать від публіки і хату, і героїв, і колодязь, який перекинув у запалі Гаркун, і випустить мене із тісної халабудки. Але завіса чогось не падала. І публіка не знала, що їй робити, чи плескати вже, чи почекати ще: артисти повтікали, а сцена показувала, що ніби ще не кінець. А сталося, бачите, таке, що коли підняли дуже енергійно завісу, вона зачепилась там за щось і, скільки її не шарпали, ніяк не хотіла спадать. Прийшлось добродію Гаркуну виголосить перед публікою, що це вже кінець і антракт буде десять хвилин, а завіса не падає «по непредвідєному стєченію грустних обстоятєльств, бивающих в жизні е… е… каждого человєка». Почувши це, я без церемонії виліз із будки й на очах усіх прошмигнув за куліси.

Так скінчилась перша дія, скінчилась би й друга, і третя, і може все скінчилося б добре, якби не трапилось нове «непредвідєнноє стєченіє грустних обстоятєльств».

Почалась друга дія. Гаркуна вже не було (його заслано на Сахалін і він за кулісами готувався повернутись у четвертій дії звідтіля, себто: чіпляв собі бороду, намазувався крейдою, бо з Сахаліну вертаються блідими, й передягався з чумарки у Гонтин піджак). На сцені були Галіна, Петренкова, ще одна пані, Гонта й Залізняк. Я аж переривався в будці, покручуючи тільки головою на всі боки від комарів, коли це… Але тут я мушу розказати зміст драми.

Любляться собі, бачите, двоє пренепорочних, страшенно добродійних коханців, Маруся (Галіна) та Грицько (Гаркун). Любляться вони вірно, чесно, живуть душа в душу, ось-ось мають побратися, коли ж… не можна! Не дозволяє драма! Бо справді таки: що б то була за українська драма, якби кожному дозволялось женитись. Марусю любить ще Гаврило (Петренко). Цей Гаврило… Та ви знаєте, який це Гаврило, його в кожній українській драмі можна бачить. Злий, єхидний, поганий, гидкий… Але Грицько ревнує Марусю до нього й раз на вечорницях убиває Гаврила. Зараз же й приходить урядник і забирає Грицька на Сахалін. Але він у четвертій дії тікає звідтіль і приходить до Марусі. А Маруся вже вийшла заміж за Максима (Гонту). Грицько, відома річ, сердиться і вбиває Максима, а коли Маруся хоче оступитись за нього, то й її. Тут знов приходить урядник і І, II, і III чоловіки й хочуть забрать знову Грицька на Сахалін, але він з реготом випиває отрути і, дриґаючи ногами, вмирає біля Марусі. Урядник з чоловіками стають на коліна й моляться богу. Цим кінчається драма.

І от у другій дії, коли Маруся з розпущеною косою, з соломою в волоссі, бліда, як крейда, і з здоровенними синяками під очима (від горя за Грицьком, певна річ), — коли, кажу, Маруся повинна всю дію плакать не вгаваючи, трапляється це «непредвідєноє стєченіє грустних обстоятельств». Вже пройшло з половину дії. Уже Маруся проспівала Шевченкове «Коли розлучаються двоє» (музика Лисенка, ціна 30 к.), уже й наготовилась співати «Ми заспівали, розійшлись», раненько втерши сльози, коли це… двері розчиняються й на сцені з'являється тількищо засланий на Сахалін патлатий, весь у крейді, бородатий, в Гонтиному піджаці, обшарпаний Грицько (Гаркун). Від такої несподіванки ми всі наче покам'яніли. Та де ж! Тут же Маруся повинна плакать та й ще плакать, Максим повинен її розважати, повинен сватать її, вона повинна падать йому на груди й дякувати за це; а в третій дії вона повинна все говорити, що ця зрада їй так не минеться, а Максим знов мусить розважати її. І на ж тобі: Грицько! Що його було робить? Радіти? Коли ж дуже рано повернувся він, та й по драмі зовсім радіти не приходиться. Жахатись? Коли ж Маруся ще не вийшла заміж за Максима, ще навіть той і не сватався. Схопить і запровадить його знов на Сахалін? Теж якось ніяково, а до того ще ж нема ні урядника, ні чоловіків, які саме й заправляють цим. Мовчать і дивитись на нього? — перед публікою якось не приходиться. Настало дуже трагічне мовчання. Грицько почав було щось говорити, але, очевидячки, зрозумівши й сам, що тут щось непевне, замовк і тільки подивлявся на всі боки. Ми теж мовчали й почували з страхом і жалем кінець драми, що пропадають і третя, і четверта дії. І дуже нам жаль їх було.

— Марусю!.. Голубко… я втік із Сахаліну… до тебе… Я… я… ти.... ти… — почав було знов Гаркун і замовк.

І хоча він не сказав цим нічого нового нам, але це нас наче збудило. Я почав щось суфлірувати, Маруся чогось упала навколішки й почала благати царицю небесну, а Максим, схопивши Грицька за груди, заговорив до нього щось по-російськи напів з українським. Не знаю, чим би скінчилась ця драматична сцена, якби не загула, не затарахкотіла завіса й не заховала нас від публіки, що, нічого не розуміючи, слухала нас і почала вже реготатись.

І тоді тільки кожний із нас запитав, чого це Гаркуну-Задунайському прийшло бажання так рано втікати з Сахаліну і тим скоротить так нашу драму. Коли я, вибравшись із будки, прибіг з цим питанням за куліси, я застав там таку сцену. Серед уборної, червоний навіть крізь крейду, з париком, що зліз на одне вухо, без Гонтиного піждака, стояв Гаркун і грізно насовувався на Петренка.

— Ви знаєте, що ви наробили?! — гукнув він, махаючи кулаком під самим носом нещасного Павла. — Ви знаєте, що ви мені весь ефект спортили? Ви знаєте, що ви мене оскандалили?! Хто вас просив випихать мене з хати? Хто? Хто?

— Я не випихав, я…

— Мовчать! Ви ще врать хочете!… Тут весь драматизм, тут ефект у цій сцені…

— Але-ж… почекайте! — вмішався я здивовано, — ви ж не в тій дії з'явились. Вам треба в третій… у лісі… Який же тут ефект?

— Який? Який? — грізно повернувся він до мене. — Такий ефект, що плювать мені на всі ті дії!.. Я ошибся… Да! Усяк може ошибиться… Але це — пустяк! Ті дії можна викинуть і драма од того не теряє… Да! А ви не дали мені сказать монолога, ви вбили розкошную сцену… Да! Тепер скандал! Скандал на весь город! Осоромили мене ви! О!.. Хто спустив занавіс?

— Я думав, що… — почав було Гонта, але зараз же спинився.

— Хто вас просив? Хто вас просив? Га? Яке ви мали право думать? Яке ви мали право спускать занавіс? Га? Ні! Я більше з такими актьорами грать не хочу! З сапожниками, з писарчуками, з якоюсь сволоччю… Годі! Я не хочу страмиться! Я не хочу, щоб мені портили гру!

— Та ви ж сами винні! — не стерпів я, аж скрикнувши з дива. — Ви ж сами з'явились тоді, як…

— Я? — гукнув Гаркун. — Я винен? Хо-хо-хо! Ще я й винен?… Ха-ха-ха-ха!… О, ні! Ні, годі! годі!… Скажіть публіці, що представлення дальше не буде… Завтра я виїжджаю… Я не можу! Я не можу з такими партачами! Так я, по-вашому, винен? Я? Ви понімаєте, що ви говорите? Ви абсолютно увєрєни, що ви говорите?

— Та вже ж…

— Ха-ха-ха-хо-хо-хо!!

Я схопив із кілка свою шапку й мовчки вискочив з «уборної». По доріжках саду, регочучись і голосно балакаючи з приводу «непредвідєного обстоятєльства», купчилась публіка і збиралась додому. З дерев злазили «безпаспортні» і, не розуміючи, розпитувались одно у другого, чого так хутко скінчилось «приставлєння». З театру чувся крик і галас.

 

 

Другого дня над вечір, сидячи біля вікна й любуючи з празникових сукень євреєчок, що гуляли парами посередині вулиці, я почув щось мені знайоме. Прислухавшись, я зараз розібрав дзвін балабайки й голос Гонти, що наспівував «народню» пісню:

«Заходю я в Венскую,
Садюсь я за стол,
Скидаю хуражку,
Кидаю на пол;
Спрашуваю милу:
«А що будеш пить?
Вона-ж отвічаїть:
«Голова боліть»,
«Я ж тібе не спрашую,
Що в тібе болить,
А я тібе спрашую,
Що ти будеш пить,
Ах, чи пиво, ах чи вино,
Ах, чи фиялку, ах, чи нічево?»

І зараз же біля мого вікна з'явилася «кумпанія невеличка, але чесна», себто: Гаркун-Задунайський, його жінка, дві пані в якихось надзвичайних капелюхах і сукнях, що лопотіли, як листове залізо, Гонта, Залізняк і ще якихсь два невідомих мені добродії. «Кумпанія» наближалася весело й гучно, піддержуючи одно одного за стан та іноді любенько обнімаючись і цілуючись.

Порівнявшися з моїм вікном і забачивши мене, вони на хвилину зупинились і, як хто міг, привітались до мене.

— З понеділком і… Будьте здорові! — гукнув весело Гаркун. — Як здоров'ячко?

Я подякував і віддав їм на добридень. Через хвилину в коридорі затупотіло, загуло і стало зникать у номері, якраз проти мого. Там, як я потім довідався, жили Гонта з Залізняком.

«Чай пила, булки єла,
Позабула, з ким сидєла»…

Зараз же почувся голосний спів веселого Гонти, а за ним гучний голос Гаркуна-Задунайського:

— Лейзер! Лейзер!

Щось дрібно затупотіло і спинилось біля Гонтиного номера.

— Полкварти водки, 2 фунта ковбаси, дюжину пива і 3 фунта хлєба! Моментально!

І за цим я почув стук до себе в двері.

— Можна! — гукнув я.

Двері розчинились і в кімнату увійшов Гаркун-Задунайський. Мовчки й поважно підійшовши до мене, він простягнув мені руку, шарпнув мою й мовчки зупинився біля мене. Очі йому були ще мутніші, ніс ще червоніший, губи припухли трохи.

— Прошу сідать, — повів я рукою на стілець.

— Бла-го-да-рю, но… не могу!

І знов мовчки зупинив на мені свій мутний погляд. Я проти волі злегка всміхнувся.

— Смішно? да? — якось глухо промовив він. — Моя фігура возбуждаєт смєх у них? Да?

— Боже борони, що ви?

— Смійтесь, смійтесь! — сумно махнув він рукою. — Я достоїн! Да!… Судьба сміється з мене, смійтесь і ви! Я пасинок судьби…

«Очень доми, очень лестни,
Под решеточкой залєзной,
Там Маша живьоть,
Та-а-м Маша-а-а живьот»!!

вирвалось умить з номера і луною розійшлося по «Малоросії».

На Гаркуна ніби хтось вилив відро живущої води: він стрепенувся, мацнув рукою по лиці й живо промовив:

— Милостивий государ… е… е… господін… е… вибачайте… словом, прошу вас до нас на чашку… е… чаю. Надєюсь?… Отказ ваш уб'є мене… Пожалуста!

Він підставив мені бубликом руку і попробував навіть привітно всміхнутись.

Мене кинуло в холод. Пробормотівши щось про велику свою подяку за честь і ще щось, я попрохав вибачить мені, що не можу ніяк погулять із ними, бо маю дуже нагальну й велику роботу.

— Пренебрегаєте? — випроставсь він гордо. — Ми до вас не піднялись? Ми низько плаваєм? О! Да! Ми з вищим образованієм, студент! Ха-ха-ха! Ну, знаєте що? Плюньте! Часок посидите і… свободні… Абсолютно свободні! Га?… Ви не безпокойтесь, там усе свої, товариші… Моя супруга, дві дами, артисти… Вип'єм, закусим, заспіваєм… Пожалуста!…

— Шановний добродію, я б з великою охотою…

— У такому разі, ізвінітє… До свіданія… Вибачайте!

Він уклонився і, злегка похитуючись, поважно вийшов з кімнати. Я запер за ним двері і, трохи заспокоєний, знову сів біля вікна і став дивитись на вулицю. У номері Гонти трохи затихло, потім знов залунала п'яна пісня й зачувся дзвін балабайки. Я вже зовсім був заспокоївся, коли це в двері знов хтось постукав.

— Ізвінітє, я ще раз до вас… — промовив Гаркун, коли я одчинив двері, і просунувсь до мене в кімнату. — Ізвініте… Все… е…. общество, мої, значить, товариші й супруга… просять вас… Не я… Не я… прошу. Я — пустяк. Супруга й товариші… Стакан пивця.

Я знов подякував і супрузі, і товаришам, але… знов одмовився.

— Та-а-к-с! — промовив він, — но може на півчаса можна? Га?… Стаканчик пива…. закусочки… У нас просто… Простоту люблю… Дами тоже прості… може ви стісняєтесь? Дак з ними можна… всьо… і об'ятія, і… Гіменей, і Амур, і Психея… ну, словом, як — з супругой, так і ви з ними… Пожалуста… Просять усі…

Але я, не вважаючи навіть на таку простоту, всетаки не одважився піти до них.

— Ну, ізвінітє… — знов уклонився він і тихо вийшов із кімнати. Я знов сів біля вікна. Але не вспів ще гарно вмоститись, як ізнов застукало в двері.

— Ізвінітє, я ще раз… Одну минутку… — з'явився в дверях Гаркун з пляшкою пива в одній руці й цигаркою в другій. — «Єщо одно послєднеє сказаньє»… Може ви роздумали?.. Дами просять вас… Только дами!… І обіщають вам мильйони поцілуїв… Милостивий государ!… Єслі ві не пойдьотє, то ви мнє не друг! Абсолютно!… Пожалуста!…

— Високоповажний добродію! — розвів я руками. — Мене прямо дивує… як би вам сказать…

— Нахальство? — підхопив він і зареготався. — Ви не стісняйтесь… Гаркун-Задунайський вище цього… Гаркуна-Задунайського трудно… е… Я вас ще раз прошу… Не хочете? В послєдній раз — не хочете?..

— Добродію!…

— Ну, так плювать мені на вас! От що!… Задавака й більше нічого!… Суфльор нещасний!… Наплювать і растєрєть. О!

Він плюнув, розтер навіть, і гордо вийшов з номера, грюкнувши дверима.

Довго ще потім у коридорі тупали ноги Лейзера, довго чулись пісні, крики, жіночий п'яний писк і регіт, довго дзвеніла балабайка під спів Гонти:

«Три аршини сапогищі,
На випуску голянищі,
Бальшой генерал,
Бальшой генерал!..»

Довго гуляла трупа, але Гаркун-Задунайський більше не приходив.

Я хутко після того дістав спроможність виїхати з N і вже ні трупи, ні антрепреньора її Гаркуна-Задунайського більше не бачив.