Таїс/Шукаючи насолоди й неможливого щастя
| Таїс Шукаючи насолоди й неможливого щастя (Степан Савченко) |
Лотос ▶ |
|
Серед численних християнських легенд IV століття є легенда про святу Таїсію[1], що за молодих років була велика блудниця, справжня Нана тодішнього єгипетського Парижу — пишної Олександрії. Сила багачів збувалось своїх достатків, аби задовольнити найменші примхи славетної куртизанки, але найгірше було те, — каже легенда, — що руйнуючи майно, вони разом руйнували й свою душу, бо їм відбиралось надію на майбутнє спасіння. Прочув про це учень святого Антонія, преподобний Пафнутій Гераклейський, теж такий святий, «що на нього дивились, як на янгола божого» — і не міг того стерпіти. Він одяг розкішне вбрання, взяв досить грошей і прийшов до Таїсії ніби за звичайною до таких жінок потребою. Його промова справила такий вплив на блудницю, що вона звеліла спорудити огнище, сама попалила на ньому всі свої, набуті гріхом, скарби і покинула з Пафнутієм Олександрію. Чернець запечатав її в келії в жіночому манастирі, де вона й пробула, не виходячи, аж три роки. Тоді Пафнутій знову згадав про неї і вдався до св. Антонія за радою про дальшу Таїсії долю. Св. Антоній помолився разом з братами, і один з-поміж них, Павло «Простий», ніби побачив в раю упоряджене ліжко; то знак, каже св. Антоній, що час звільнити Таїсію з келії. Пафнутій це робить, і Таїсія помирає згодом 15 день (коло 340 року). А Пафнутій, вже старий ставши, розповідав її історію своїм учням, як приклад того, що не треба втрачати надії на спасіння хоч якої грішної душі.
Коли порівняємо цю легенду з тим, що ми маємо в Франсовому обробленні її, то побачимо чималу різницю: за дійсного героя в оповіданні стає Пафнутій, цілком заступаючи собою Таїсію. Урятувавши бо її, Пафнутій, за Анатолем Франсом, сам підпадає під грішні впливи: гордощі підбурили його взятись до справи спасіння куртизанки, а потім — стати «стовбником» і «брати на себе гріхи всього світу»; спокусливі спогади про прекрасну куртизанку весь час розпалюють йому сласність; нарешті сумнів що-до шляхів спасіння огортає йому душу, бо на вечері в куртизанки він почув багатьох поганських філософських промов про розуміння життя. І одного разу, дізнавшись, що Таїсія помирає, він поспішає, щоб побачити її, врятувати од смерти. І каже їй: — «Слухай, моя Таїс! Я обдурив тебе, я був тільки нещасний божевільний. Бог, небо, все це — ніщо. Немає нічого справжнього, крім життя на землі й кохання істот. Я кохаю тебе. Не вмирай!..» Але Таїс помирає в обіймах Пафнутія, що так і не покаявся. Гордощі, сласність та сумнів погубили його душу; віра, страх та любов спасли Таїсину.
Ці зміни в християнській легенді не випадково запровадив Анатоль Франс, який хотів розповісти не про спасіння християнської душі, а про щось инше. Використання християнських легенд не з релігійною, а з художньо-літературною метою, а иноді ще й иншою, є взагалі явище XIX століття. Відкинувши все дивне, надприроднє в давньому християнстві, раціоналізувавши його, нові письменники використали цей, теж людський утвір, як новий для художнього оброблення матеріял, і то в двох напрямках. Одні переказували старовинні легенди так, якими вони були за давніх часів, тільки збільшуючи кількість малюнків з колишнього життя, вбачаючи художню насолоду саме в тому контрасті між наївним примітивізмом старовини та складністю сучасного життя, що завсіди сприяв великій популярності різних ідилій та пасторалів, а також творів з життя маловідомих народів — індійців, китайців, негрів то-що. Але поруч із проблемою суто-мальовничою, такі письменники ставили собі часто і психологічну: розповідаючи про те, як відбувались події за тих давніх часів, вони силувались зрозуміти й те, чому саме так вони одбувались. І в тих часах, що нас цікавлять, вони силувались зрозуміти психологію перших християн, ті умови їхнього життя та мислення, що сприяли повстанню й розвиткові самої релігії та з'єднаних з нею легенд. Шлях до таких художніх творів показав Ренан, змалювавши в своїх біографіях Христа (1863 р.) та апостолів (1867 р.), психологію тих людей, що створили християнство.
Ідучи иншим шляхом, нові письменники користувались із старих легенд, тільки як з певних формул, таких самих, як легендарні формули про Дон-Жуана, Фавста і т. ин.; але в ці формули вони вкладали цілком инший, здебільшого цілком сучасний, зміст. То був шлях Ґюстава Флобера, який, взявши християнську легенду про спокусу св. Антонія, використав її як фабулу для діяння сучасної, самітної людини, з її постійним шуканням правди, з її безмежними сумнівами, з її ваганнями та безпорадністю між необмеженими бажаннями та обмеженими можливостями[2]. Тому Флоберів св. Антоній не є анахорет IV-го століття, він — Фавст XIX століття, художнє перетворення самого Флобера спостережень, спокус та страждань.
В своїй літературній діяльності Анатоль Франс підлягав впливу як Флоберовому, так і Ренановому, і його «Таїс» (1890 р.) сполучає в собі обидва згадані вгорі способи художнього перетворення старовинних легенд: це є разом спроба змалювати психологію людей IV-го століття і спроба використати давній сюжет для втілення новітньої ідеології. Як саме?
Біографія Таїс у Франса (розд. II) є одночасно й уривок психологічної аналізи, і культурно-історичний малюнок за Ренановою манерою. Зразок життя численних тогочасних «Магдалін», вона влучно мотивує навернення Таїс до християнства. Таїс була багата, але з свого багатства незадоволена, — тому, пригадуючи злидні свого дитинства, вона думала, що «тільки бідні — добрі, щасливі та благословенні»; була прекрасна й страшенно боялась втратити свою красу; була марновірна і «вірила в усе», раз-у-раз чекаючи якогось чуда в свойому житті, згадуючи своє чудесне таємне хрещення за дитячих років. «Чудо» справді приходить до Таїс в особі анахорета Пафнутія і захоплює її відразу, бо вона цілком підготовлена, щоб сприйняти його: страх, віра та любов жили в її душі здавна, і їй легко було спастися.
Але Таїсине спасіння не є уславлення християнства. Франсове ставлення до релігії анахоретів цілком скептичне, і це видко як з тої тонкої іронії, що її бачимо в оповіданні, такі з удаваної письменникової побожности, що доходить навіть до припущення чудес. Іронія ламає, розуміється, основну лінію, яку витримано в біографії Таїс, де виявлено все життя анахоретів за тогочасною психологією та тогочасним побутом, — але вона є постійний Франсів супутник. Безперечна іронія відчувається в Франсових словах, коли він порівнює болячки на тілі самітників з пророчими квітками[3]. Або коли він пише, що Пафнутій ще за юнацьких років був закоханий в Таїс, але несміливість та брак грошей (батьки пильнували, щоб він не робив великих витрат) стали йому на перешкоді до гріха: «То бог із ласки своєї, — побожно пояснює автор, — обрав цих двох способів, щоб порятувати його од великого злочину». А коли Франс описує, як лев копає ями тим ченцям, що їм настав час помирати, або те, як Пафнутій навертає до віри Христової самого сфінкса єгипетського, — то читач знає вже, що має справу з тим самим письменником, що примусить згодом св. Маеля навернути до християнства пінгвінів, а ведмедів — побожно слугувати святим («Острів пінгвінів»).
Отже «Таїс» не є роман християнський, але не є він і антихристиянський твір. «Не всі люди спасаються однаково», — каже одна з дієвих осіб у «Таїс», і Анатоль Франс подає в романі всю різноту шляхів інтелектуального заспокоєння, заховуючи їх під символами християнського та иншого заспокоєння. Поруч християнських анахоретів він виводить поганських філософів, не меншої від самітників моральної сили; та властиво й не від системи світогляду, а від особистої вдачі залежить саме «спасіння».«Системи, що їх склали мудреці, це тільки казки, щоб тішити вічне дитинство людей» (Нікій).
Таїс ще перед зустріччю з Пафнутієм мала «страх, віру та любов», і саме вони дали їй те заспокоєння, якого не мала вона, коли нехтувала ними була. Св. Антоній, Палемон та Павло Простий — теж такі як і Таїс: лагідні, бездумні, безсумнівні та вільні від жадної пристрасти; і саме вдача їхня дає їм заспокоєння, бо «є велика відрада бути малим та покірним», — каже Франс. Вони всі «спаслись» би і по-за християнством, бо така їхня вдача, бо пристрасть не панує над ними. А от Пафнутій, християнин, самотник і праведник, той все-таки загинув, бо гордощі, сласність та сумнів посідали його та спалили йому душу. «Думко, куди ти мене завела», — волає він, і ця думка турбувала-б його спокій навіть і по-за християнством.
Бо поруч християн жили й инші люди, що теж шукали собі заспокоєння й знаходили його, кожен відповідно до своєї вдачі. Такий Тімокл, що, відмовившись від усіх життьових зтіх та страждань, знайшов спокій у нерухомості та байдужості. «Люди страждають, — сказав він собі, — бо вони не мають того, що здається їм добрим, або, маючи те, бояться його позбутись, або ще тому, що терплять те, що здається їм лихим. Коли знищити всі ці забобони, то й усі болі зникнуть». Такий стоїк Евкріт, що твердо вірить у неминучість виконувати обов'язки, вірить у чесноту, і свою віру доводить смертю. Такий римлянин Луцій Котта, який гадає, що «людина народжується, щоб діяти, і бездіяльність є невибачний злочин, бо то — на шкоду державі»; служити державі є для нього найвищий обов'язок і щастя. Такий, нарешті, епікуреєць Нікій, що вважає добро та зло тільки за гадки; мудрець, за Нікієм, повинен діяти так, як того вимагає звичка або звичай. Та зрештою шляхи шукання правди, — чи то в християн, чи в поган, чи в людей активних, чи бездіяльних, — все це — тільки шукання власного заспокоєння та «неможливого щастя», як відповідає Анатоль Франс устами того-ж Нікія Пафнутієві, коли останній намагається навернути епікурейця до християнства… «Коли я порівнюю своє життя до твого, то не скажу, яке з них стоїть вище саме в собі. Я маю зараз узяти купелю… потім з'їм крильце фазького бажанта, далі перечитаю сотий раз якусь Апулеєву байку чи Порфіріїв трактат. А ти дістанешся своєї келії і навколішках, мов покірний верблюд, ремиґатимеш якісь чарівні формули, вже жвакані й пережвакані, а ввечері ковтнеш корінці без олії. Гаразд, мій любий! Хоч наші вчинки так різняться зовні, але коримося ми обидва одному чуттю, єдиному рушієві людських дій; ми обидва шукаємо насолоди і ставимо собі одну мету: щастя, неможливе щастя».
Отже Таїс і Пафнутій, Евкріт і Нікій, Тімокл і Луцій Котта — вони люди настільки-ж IV-го, як і XIX-го століття, бо й останні, як і перші, однаково шукають того-ж таки неможливого щастя.
Видима річ, що саме це хоче сказати автор, перетворюючи, таким чином, історичне та психологічне оповідання на фабулу для вияву сучасної ідеології. Зокрема для Нікія ми здибуємо численні паралелі у сучасних західніх письменників (О. Уайльд, Вільє де-Ліль Адан, Гюїсманс). З цього погляду Анатоль Франс іде за Флоберовим прикладом. Не дурно-ж Пафнутій є учень Флоберового св. Антонія, місце дїї обох творів — те саме, обидва самотники підпадають під однакові спокуси, і різні філософські системи, що в Флобера з'являються тільки як спокуса анахоретової уяви, Франсові дають матеріял для розмов на бенкеті в Олександрії.
Люди завсіди однакові — такий є Анатоля Франсів висновок з його філософського, зрештою, романа; але «не всі вони спасаються однаково». Кожний шукає собі насолоди та щастя, але всі різно: кожен відповідно до своєї вдачі.
С. Савченко.
14/II — 1926 р.
——————
- ↑ Архиепископ Филарет (Гумилевский). «Жития Святыхъ», 1900 р., жовтень, ч. 8.
- ↑ «Спокусу св. Антонія» Флобер, писав між 1848 та 1872 роками, цеб-то впродовж майже цілого свого життя, як Ґете «Фавста».
- ↑ Анахорети вважали… що для тіла немає кращих оздоб за болячки і рани. Так справджувалися слова пророка, що мовив «Пустиня вкриється квітками».
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|