Тарас Бульба (1937)/IV
| ◀ III | Тарас Бульба IV |
V ▶ |
|
А другого дня Тарас Бульба вже радився з новим кошовим, як підняти запорожців на якенебудь діло. Кошовий був розумний і хитрий козак, знав запорожців і вздовж і впоперек, і спочатку сказав був: — Не можна, не можна присяги переступити, ніяк не можна, — а потім, помовчавши, додав: — нічого, можна; присяги ми не переступимо, а так дещо придумаємо. Нехай тільки збереться народ, та не те, що з мого наказу, а просто своєю охотою. Ви вже знаєте, як це зробити. А ми з старшинами зараз і прибіжимо на майдан, наче б нічого не знаємо.
Не минуло й години по їх розмові, як уже вдарили в літаври. Знайшлися раптом і підпилі і нерозумні козаки. Мільйон козацьких шапок висипав на майдан. Знявся гомін: — Хто? чого? для якого діла вибивали раду? — Ніхто не відповідав. Нарешті, в тому, в другому кутку стало чути: — От пропадає марно козацька сила: нема війни! От старшина забайбачилась упень, позапливали очі жиром! Нема, видно, правди в світі! — Інші козаки слухали спершу, а тоді й самі давай казати: — А й справді, нема ніякої правди в світі!
Старшина, здавалося, була вражена такими речами. Нарешті, кошовий вийшов наперед і сказав: — Дозвольте, панове запорожці, річ держати!
— Держи!
— Ось на той кінець тепер мова мовиться, панове добродійство, та ви, може, й самі краще це знаєте, що багато запорожців заборгувалися в шинки євреям і своїм братам стільки, що ніякий біс тепер і віри не йме. Далі знов таки про те мова мовитиметься, що є багато хлопців, які ще і в очі не бачили, що таке війна, а молодому ж козакові, і самі знаєте, панове, без війни не можна прожити. Який і запорожець з нього, коли він ще й разу не бив бусурмена?
— Добре говорить, — подумав Бульба.
— Не думайте, проте, панове, щоб я до того казав, щоб зламати мир. Боже борони, я тільки так це кажу. Ще ж у нас храм божий, гріх і сказати, що таке. Ось скільки літ уже, як з ласки божої Січ стоїть, а досі не те вже, щоб зокола церква, а навіть образи без ніяких шат. Хоч би срібну ризу здогадався хто їм викувати. Вони тільки те й мають, що відписали в заповіті деякі козаки. Та й дар той був бідний, бо мало не все попропивали козаки ще за життя свого. Отож я не до того веду цю мову, щоб почати війну з бусурменами: ми обіцяли султанові мир, і був би нам великий гріх, бо ми ж присягали по закону нашому.
„Що він викручує таке“? — сказав собі Бульба.
— Так отож бачите, панове, що війни не можна почати. Честь рицарська не велить. А своїм малим розумом ось що я міркую: пустити з човнами самих молодиків. Нехай трохи пошарпають береги Натолії[1]. Як гадаєте, панове?
— Веди, веди всіх! — загукала з усіх боків юрба: — за віру головами наложити готові.
Кошовий злякався. Він зовсім не хотів піднімати всього Запоріжжя. Розірвати мир йому здавалося тут неправим ділом.
— Дозвольте, панове, ще одну річ держати!— Годі! — закричали запорожці: — краще не скажеш.
— Як так, то хай буде так. Я слуга вашої волі. Це ж річ світова, та і з писання знаємо, що глас народу — божий глас. Вже ж розумніш того не можна вигадати, що весь народ вигадав. Тільки от що: ви знаєте, панове, що султан не лишить без кари ту втіху, якою потішаться молодці. А ми тим часом були б напоготові, і сила у нас була б свіжа, і нікого б не побоялися. А як рушимо всі — і татарва може напасти: вони турецькі собаки, в очі не кинуться і до господаря в хату не насміляться прийти, а ззаду куснуть за п'яти, та й боляче куснуть. Та як уже пішло на те, щоб казати правду, то в нас і човнів такого запасу немає, та й пороху не намелено стільки, щоб усім рушати. А я, чого ж, я радий: я слуга вашої волі.
Хитрий отаман замовк. Купи почали перемовлятися, курінні отамани радитися; п'яних, на щастя, було небагато, і тому вирішили послухати розумної ради.
Зараз же рушило кілька чоловік на той берег Дніпра до військової скарбниці, де в неприступних схованках під водою та в комишах зберігалася військова казна і частина здобутої у ворога зброї. Інші всі подалися до човнів оглядати їх та споряджати в дорогу. Вмить юрба народу вкрила берег. Кілька теслярів прийшли з сокирами в руках. Старі, загорілі, широкоплечі, міцноногі запорожці, з сивиною у вусах і чорновусі, підкачавши шаровари, стояли по коліна в воді і стягали човни з берега міцним канатом. Інші тягали готові сухі колоди і всяке дерево. Там обшивали дошками човен; там, перекинувши його дном догори, паклювали й смолили; там нав'язували до боків інших човнів, козацьким звичаєм, в'язки довгого комишу, щоб не затопило човнів морською хвилею; там далі, геть по всьому узбережжю, порозкладали багаття і варили в мідяних казанах смолу, щоб заливати судна. Бувалі та старі навчали молодих. Стукіт і робочий гомін здіймався по всій околиці; увесь коливався й рухався живий берег.
В цей час великий пором почав причалювати до берега. Купа людей, що стояла на ньому, ще здалека махала руками. То були козаки в обідраних свитках. У багатьох навіть нічого не було, крім сорочки та коротенької люльки в зубах. Це убрання свідчило, що вони або втекли від якогось лиха, абож так загулялися, що прогуляли все, що було на тілі. Споміж них вийшов і став спереду присадкуватий, плечистий козак, років п'ятдесяти. Він кричав і махав рукою найдужче від усіх: та за стуком і криками робочих не було чути його слів.
— А з чим приїхали? — спитав кошовий, коли пором привернув до берега. Усі робочі, спинивши роботу й піднявши сокири та долота, дивилися, чекаючи.
— З бідою! — кричав з порома присадкуватий козак.
— З якою?
— Дозвольте, панове запорожці, річ держати!
— Кажи.
— Чи, може, хочете раду зібрати?
— Кажи, ми всі тут.
Берег увесь збився в одну купу.
— А ви хіба нічого не чули про те, що діється на гетьманщині?
— А що? — мовив один з курінних отаманів.
— Е! що? Видно, вам татарин заткнув клейтухом вуха, що ви нічого не чули.
— Та кажи ж, що там діється?
— А те діється, що й родилися й хрестилися, а такого ще не бачили.— Та кажи ж бо, що діється, песький сину! — закричав один з юрби, видимо втративши терпець.
— Такий час тепер настав, що вже церкви святі тепер не наші.
— Як то не наші?
— Тепер у жидів вони в оренді. Якщо жидові наперед не заплатиш, то й обідні не вільно правити.
— Та що ти верзеш?
— І коли розсучий жид не покладе значка нечистою своєю рукою на святій пасці, то й паски святити не вільно.
— Бреше він, пани брати, не може того бути, щоб нечистий жид та клав значок на святу паску!
— Слухайте, ще не те розкажу: і ксьондзи їздять тепер по всій Україні в таратайках. Та не те лихо, що в таратайках, а те лихо, що запрягають уже не коней, а просто православних християн. Слухайте! ще не те розкажу: уже, кажуть, жидівки шиють собі спідниці з попівських риз. От які діла ведуться на Україні, панове! А ви тут сидите на Запоріжжі та гуляєте, та, мабуть, татарин страху нагнав вам, що в вас уже ні очей, ні вух — нічого нема, і ви не чуєте, що діється в світі.— Стривай, стривай! — перебив кошовий, що стояв до того часу, втупивши очі в землю, як і всі запорожці, що в важливих справах ніколи не віддавалися першому пориву, а мовчали і тим часом потиху скупчували грізну силу обурення. — Стривай! і я мовлю слово: а що ж ви — сяк і так, побив би чорт вашого батька! — що ж ви робили самі? Чи ж у вас шабель не було, чи що? Як же ви попустили такому беззаконству?
— Е, як попустили такому беззаконству! а спробували б ви, коли п'ятдесят тисяч було самих ляхів, та й, ніде правди діти, були теж собаки й поміж наших — вже до їхньої віри пристали.
— А гетьман ваш, а полковники що робили?
— Наробили полковники такого, що не доведи боже і нам нікому.
— Як?
— А так, що вже тепер гетьман, засмажений у мідяному бику, лежить у Варшаві, а руки та ноги полковничі розвозять по ярмарках на показ усьому народові. От чого полковники наробили!
Сколихнулася вся юрба. Спершу пробігла по всьому берегу німотна тиша, як то буває перед страшною бурею, а тоді враз знявся гомін, і весь берег заговорив: — Як! щоб жиди держали в оренді християнські церкви! щоб ксьондзи запрягали в голоблі православних християн! Як! щоб попустити такі муки на руській землі від проклятих недовірків! щоб отаке чинили з полковниками й гетьманом! Та не буде ж цього, не буде! — Такі слова перелітали по всіх кінцях берега. Загомоніли запорожці і відчули свою силу. Тут уже не було хвилювання легковажного народу: хвилювалися все характери тяжкі й міцні, що не швидко розпікалися, але розпікшись, уперто й довго зберігали в собі внутрішній жар. — Перевішати всю жидову! — залунало з юрби: — нехай же не шиють з попівських риз спідниць своїм жидівкам; нехай же не ставлять значків на святих пасках; перетопити їх усіх поганців у Дніпрі! — Слова ці, сказані кимсь із юрби, блискавицею пролетіли по всіх головах, і юрба ринула на передмістя з бажанням перерізати всіх євреїв.
Бідні сини Ізраіля, втративши свій і без того дрібний дух, ховалися в порожніх горілчаних бочках, у печах і навіть залізали під спідниці своїх єврейок. Та козаки скрізь їх знаходили.— Ясновельможні пани! — кричав один, високий і довгий, як тичка, єврей, висунувши з купи своїх товаришів бідолашну свою пику, спотворену страхом — Ясновельможні пани! Тільки слово дайте нам сказати, одне слово; ми таке оповістимо вам, чого ще ніколи ви не чули, таке важне, що й не сказати, яке важне.
— Ну, нехай скажуть! — мовив Бульба, що завжди любив вислухати винуваченого.
— Ясні пани! — мовив єврей. — Таких панів ще ніколи не бачено. Їй-богу! ніколи. Таких добрих, хороших і хоробрих не було ще на світі… — Голос його завмирав і тремтів від страху. — Як можна, щоб ми думали про запорожців щонебудь негарне! Ті зовсім не наші, оті, що орендарюють на Україні! Їй-богу, не наші! то зовсім не євреї, то чортзна-що. То таке, що тільки поплювати на нього, та й кинути. Ось і вони скажуть. Правда ж, Шльомо, або ти, Шмуль?
— Їй-богу, правда! — відповіли з натовпу Шльома й Шмуль у подертих ярмулках, обидва бліді, як глина.
— Ми ніколи ще, — казав знову довгий єврей, — не знюхувалися з ворогами. А католиків ми й знати не хочемо: хай їм чорт присниться! Ми з запорожцями як брати рідні…
— Як? щоб запорожці були з вами брати? — гукнув один з юрби: — не діждете, прокляті жиди! В Дніпро їх, панове, всіх потопити поганців!
Ці слова були сигналом, євреїв розхапали по руках і почали жбурляти в хвилі, жалібний крик розлігся з усіх боків; але суворі запорожці тільки сміялися, бачачи, як ноги євреїв у патинках та панчохах метлялися в повітрі. Сердешний оратор, що сам накликав на свою шию лихо, вискочив з кафтана, за який було його вхопили, в самому строкатому вузькому камзолі схопив за ноги Бульбу і жалібним голосом благав: — Великий пане, ясновельможний пане! Я знав і брата вашого, покійного Дороша. Був вояка на окрасу всьому рицарству. Я йому вісімсот цехінів[2] дав, як треба було викупитися з полону у турків.
— Ти знав брата? — спитав Тарас.
— Їй-богу, знав: великодушний був пан.
— А як тебе звати?
— Янкель.
— Добре, — сказав Тарас, і потім, подумавши, звернувся до козаків і мовив так: — жида завжди буде час повісити, коли треба буде, а на сьогодні віддайте його мені.
Сказавши це, Тарас повів його до свого обозу, біля якого стояли козаки його. — Ну, лізь під воза, лежи там і не ворушись, а ви, братці, не випускайте жида.
Сказавши це, він рушив на майдан, бо давно вже збиралася туди уся юрба. Всі кинули вмить берег та спорядження човнів, бо малося йти тепер у сухопутний, а не в морський похід, і не судна та козацькі чайки[3] потрібні були, а вози й коні. Тепер уже всі хотіли в похід і старі й молоді, всі за радою всієї старшини, курінних, кошового і з волі всього запорізького війська поклали йти прямо на Польщу помститися за все лихо і наругу з віри й козацької слави, набрати здобичі з міст, запалити пожар по селах та хлібах, пустити далеко по степу про себе славу. Все тут же підперізувалося й озброювалося. Кошовий виріс на цілий аршин. Це вже не був той несміливий виконавець легковажних бажань вільного народу. Це був необмежений повелитель, це був деспот, що вмів тільки повелівати. Усі свавільні й гульливі рицарі струнко стояли в лавах; шанобливо похиливши голови, не сміючи звести очей, коли кошовий роздавав веління: роздавав він їх тихо, не викрикуючи, не кваплячись, але роздільно, як старий і добре досвідчений у справі козак, що не вперше здійснював розумно задумані подвиги.
— Обдивіться, всі обдивіться гарненько! — так казав він: — посправляйте вози й мазниці, спробуйте зброю. Не набирайте багато з собою одежі: по сорочці та по двоє шароварів на козака, та по горщику саламахи й товченого проса — більше щоб і не було ні в кого. Про запас буде на возах усе, що треба. По парі коней щоб було в кожного козака. Та пар двісті узяти волів, бо на переправах і багнистих місцинах потрібні будуть воли. Та ладу додержуйте, панове, більше всього. Я знаю, є поміж вас такі, що тільки бог пошле яку здобич — давай зараз драти китайку та дорогі оксамити собі на онучі. Киньте таку чортову звичку, геть кидайте всяке спідниччя, беріть саму тільки зброю, коли трапиться добра, та червінці чи срібло, бо то річ укладиста і знадобиться у всякій пригоді. Та ось вам, панове, наперед кажу: коли хто в поході нап'ється, то ніякого немає йому суду: як собаку, за шияку звелю його присмикнути до обозу, хто б він не був, хоч би й найдостойніший козак з усього війська; як собаку, буде застрелено його на місці і кинуто без похорону птаству на клювання, бо п'яниця в поході не годен християнського похорону. Молоді! слухайтеся в усьому старих! Якщо черкне куля, чи дряпне шабля по голові або по чомусь іншому, не давайте великої уваги такій справі: розмішайте заряд пороху в чарці сивухи, духом випийте, і все минеться, не буде й пропасниці; а на рану, як вона не дуже велика, прикладіть просто землі, замісивши її попереду слиною на долоні, то й присохне рана. Нуте ж, до діла, до діла, хлопці, та не хапаючись, гарненько беріться до діла!
Так казав кошовий, і тільки скінчив він мову свою, всі козаки взялися зараз же до діла. Уся Січ витверезилася, і ніде не можна було знайти ні одного п'яного, начебто їх ніколи не було між козаками. Ті лагодили обіддя коліс та міняли осі у возах; ті носили на вози мішки з харчем, на інші накладали зброю; ті пригонили коней та волів. З усіх боків чувся тупіт коней, пробна стрілянина з рушниць, бряжчали шаблі, ревіли воли, скрипіли повертані вози, гомоніли й несамовито кричали погоничі, і незабаром далеко-далеко витягся козачий табір по всьому полю. І багато довелося б бігти тому, хто схотів би пробігти від голови до хвоста його. В дерев'яній невеличкій церкві правив священик молебень, покропив усіх святою водою, всі цілували хрест. Коли рушив табір і потягся з Січі, всі запорожці повернули голови назад. — Прощай, наша мати! — сказали всі майже в одне слово. — Нехай же тебе боронить бог від усякого нещастя! — Ідучи через передмістя, Тарас Бульба побачив, що єврей його, Янкель, уже поставив якусь ятку з дашком і продавав кремені, завертки, порох та всяке військове знадіб'я, потрібне на дорогу, навіть калачі й хліби — Який чортів жид! — подумав сам собі Тарас і, під'їхавши до нього на коні, сказав: — Дурню, чого ти тут сидиш? Чи хочеш, щоб тебе застрелили, як горобця? Янкель у відповідь підійшов до нього ближче і, зробивши знак обома руками, наче хотів сповістити щось таємниче, сказав: — Нехай пан тільки мовчить та нікому не каже, між козацьких возів є один мій віз; я везу всякий потрібний запас для козаків і в дорозі буду приставляти всякий харч так дешево, як ще ні один єврей не продавав. Їй-богу, так, їй-богу, так. — Знизав плечима Тарас Бульба, подивувався з меткої єврейської натури і від'їхав до табору.
——————