Тарас Бульба (1937)/III
| ◀ II | Тарас Бульба III |
IV ▶ |
|
Вже з тиждень Тарас Бульба жив із синами своїми на Січі. Остап та Андрій мало дбали про військову школу. Січ не любила трудити себе військовими вправами і гаяти час; юнацтво виховувалося й освічувалося в ній самим досвідом, в самому розпалі боїв, що через те велися майже безугавно. А в перервах між ними козакам нудно було займатися вивченням якоїсь дисципліни, опріч хіба стрільби в ціль та зрідка кінських перегонів і гонитви за звірем по степах і луках; весь інший час ішов на гульбу — ознаку широкого розмаху душевної волі. Вся Січ являла собою незвичайне явище. Це було якесь безнастанне бенкетування; бал, що почався галасливо і згубив кінець свій. Дехто ремісникував, інші держали крамнички й торгували; але більша частина гуляла з ранку до вечора, якщо в кишенях бряжчало і здобуте добро не перейшло ще в руки крамарів та шинкарів. Це загальне бенкетування мало в собі щось чарівниче. Воно не було збіговищем гультяїв, що напивалися з горя, а було просто несамовитим розгуллям веселості. Кожний, хто приходив сюди, забував і кидав усе, що доти його цікавило. Він, можна сказати, плював на своє минуле і безжурно віддавався волі й товариству таких самих, як він, що не мали ні рідні, ні кутка, ні сім'ї, опріч вільного неба й вічного бенкету душі своєї. Це утворювало ту несамовиту веселість, що не могла б народитися ні з якого іншого джерела. Розповіді й балачки серед юрби, яка ліниво відпочивала на землі, часто були такі смішні і дихали такою силою живого оповідання, що треба було мати всю холоднокровну зовнішність запорожця, щоб зберігати нерухомий вираз облич, не моргнувши навіть вусом — різка риса, яка й досі різнить південного росіянина від інших його братів. Веселість була п'яна, галаслива, а проте не був це чорний шинок, де понуро спотворюючими веселощами туманить себе людина; це було тісне коло шкільних товаришів. Різниця була тільки та, що замість сидіння за указкою й пошлих тлумачень учителя вони вчиняли наскок на п'яти тисячах коней; замість луга, де грають у м'яча, у них були невартовані, безтурботні кордони, перед якими татарин витикав швидку свою голову, і нерухомо, суворо дивився турок у зеленій чалмі своїй. Різниця та, що замість насильної волі, яка з'єднувала їх у школі, вони самі покинули батьків і матерів і втекли з батьківських домівок; що тут були ті, в кого вже коло шиї крутився мотуз, і хто замість блідої смерті побачив життя і життя в усьому розгулі; що тут були ті, хто з благородного звичаю не міг удержати в кишені свої копійки; що тут були ті, хто до цього часу червінця вважав за багатство, у кого з ласки євреїв-орендарів кишені можна було вивернути, не боячись щонебудь витрусити. Тут були всі бурсаки, що не стерпіли академічної лози і не винесли із школи ні однісінької букви; та вкупі з ними тут були й ті, які знали, що таке Горацій, Ціцерон[1] і римська республіка. Тут було багато тих офіцерів, що потім визначалися в королівському війську; тут була сила досвідчених партизанів, які мали благородне переконання мислити: що все одно, де воювати, аби воювати, бо непристойно благородній людині бути без боїв. Багато було й таких, які прийшли на Січ з тим, щоб потім сказати, що вони були на Січі і вже загартовані рицарі. Та кого тут не було? Ця дивна республіка була якраз потребою того часу. Охочі до вояцького життя, до золотих кубків, пишної парчі, дукатів і реалів[2] повсякчас могли знайти собі тут роботу. Самі тільки прихильники жінок не могли знайти тут нічого, бо навіть на передмісті Січі не сміла показуватися ні одна жінка.
Остапові й Андрієві здавалося надзвичайно дивним, що при них же приходила на Січ гибіль народу, і хоч би хто спитав їх, звідки вони, хто вони і як їх звуть. Вони приходили сюди, наче б поверталися до своєї власної хати, звідки тільки за годину перед тим вийшли. Прибулий являвся тільки до кошового[3], який звичайно казав: — Здоров, у Христа віруєш? — Вірую! — відповідав прибулий. — І в тройцю святу віруєш? — Вірую! — І до церкви ходиш? — Ходжу. — Ану, перехрестись! — Прибулий хрестився. — Ну, добре! — відповідав кошовий: — іди ж до котрого сам знаєш куреня. — На цьому й кінчалася вся церемонія. І вся Січ молилася в одній церкві і готова була боронити її до останньої краплі крові, хоч і чути не хотіла про піст та здержливість. Тільки спонукувані сильною корисливістю євреї, вірмени й татари насмілювалися жити й торгувати на передмісті, бо запорожці ніколи не любили торгуватися, а скільки рука вийняла з кишені грошей, стільки й платили. Втім, доля цих корисливих крамарів була дуже нещасна. Вони схожі були на тих, що селилися на підніжжі Везувія, бо як тільки в запорожців не ставало грошей, то невгамовні розбивали їх крамнички і брали завжди дурно. Січ складалася з шістдесяти з чимось куренів, що дуже схожі були на окремі незалежні республіки, а ще більше були схожі на школу й бурсу дітей, які живуть на всьому готовому. Ніхто нічим не заводився і нічого не держав при собі; все було на руках у курінного отамана, що за це звичайно звався батьком. У нього були на руках гроші, одежа, весь харч, саламаха, каша і навіть паливо; йому віддавали й гроші на схов. Часто виникала сварка у куренів з куренями, тоді справа зараз же доходила до бійки. Курені висипали на майдан і кулаками трощили один одному боки, аж поки одні подужували нарешті і брали гору, а тоді починалася гульня. Отака була Січ, що мала стільки принад для молодих людей.Остап і Андрій кинулися з усією палкістю юнаків у це розгульне море і забули вмить і батьківську хату, і бурсу, і все, що хвилювало перше душу, і віддалися новому життю. Все цікавило їх: розгульні звичаї Січі і нескладна управа та закони, що здавалися їм іноді навіть занадто суворими в такій свавільній республіці. Коли козак прокрався, потяг якусь дрібничку, це вважалося вже за неславу для всього козацтва; його, як безчесного, прив'язували до ганебного стовпа і клали коло нього кия, яким всяк, хто проходив, мусив ударити його, аж поки таким чином не забивали його на смерть. Боржника, що не платив, приковували ланцюгом до гармати, де й мав він сидіти доти, доки хтось із товаришів вирішав викупити його, заплативши за нього борг. Але найбільше справила враження на Андрія страшна кара, приділена за смертовбивство. Тут таки при ньому викопали яму, спустили туди живого убійника і на нього поставили труну з тілом ним убитого, а потім обох засипали землею. Довго потім ввижався йому страшний обряд кари, і все уявлявся цей живим засипаний чоловік разом з жахливою труною.
Скоро обидва молоді козаки здобули собі добре ім'я в козаків. Часто разом з іншими товаришами куреня, а коли й з усім куренем та з сусідніми куренями виступали вони в степи на полювання незліченної сили всілякого степового птаства, оленів і кіз, абож виходили на озера, річки й протоки, приділені жеребком кожному куреневі, закидати неводи й мережі і тягти багаті тоні на харч всьому своєму куреневі. Хоч і не було тут науки, на якій випробовується козак, але вони вже визначилися серед інших молодиків щирою відвагою та удачливістю у всьому. Метко і влучно стріляли в ціль, перепливали Дніпро проти води — справа, за яку новака приймали урочисто в козацькі кола.
Та старий Тарас готував іншу для них діяльність. Йому не до душі було таке байдикування — справжнього діла хотів він. Він усе придумував, як би підняти Січ на відважну справу, де можна було б розгулятися, як слід, рицареві; нарешті, одного дня прийшов до кошового і сказав йому прямо:
— Що, кошовий, час би погуляти запорожцям.
— Нема де погуляти, — відповів кошовий, вийнявши з рота маленьку люльку і сплюнувши набік.— Як то нема? Можна піти в Туреччину чи на Татарву.
— Не можна ні в Туреччину, ні в Татарву, — відповів кошовий, узявши знов спокійно в рот свою люльку.
— Як не можна?
— Так. Ми обіцяли султанові мир.
— Та він же бусурмен: і бог і святе письмо велять бити бусурменів.
— Не маємо права. Коли б ще не присягали нашою вірою, то, може, й можна було б; а тепер ні, не можна.
— Як не можна? Як же ти кажеш: не маємо права? Ось у мене двоє синів, обидва молоді хлопці. Ще й разу ні той, ні той не був на війні, а ти кажеш — не маємо права; а ти кажеш — не треба йти запорожцям.
— Бож не слід так.
— То, значить, слід, щоб пропадала марно козацька сила, щоб чоловік згинув, як собака, без доброго діла, щоб ні вітчизні, ні всьому християнству не було від нього ніякої користі? Так нащо ж ми живемо, на якого біса ми живемо, розтолкуй ти мені це. Ти чоловік розумний, тебе не дурно на кошового обрали; розтолкуй мені, нащо ми живемо?Кошовий не дав відповіді на цей запит. То був упертий козак. Він трохи помовчав і потім сказав: — А війні все таки не бувати.
— Так не бувати війні? — спитав знову Тарас.
— Ні.
— То вже й думати про це годі?
— І думати про це годі.
— Стривай же ти, чортів кулак! — сказав собі Бульба: — знатимеш ти мене! — і тут таки поклав помститися кошовому.
Змовившись з тим та другим, урядив він усім гульню, і підпилі козаки, скількись чоловік, рушили прямо на майдан, де стояли прив'язані до стовпа літаври, у які звичайно били збір на раду. Не знайшовши палиць, що переховувались завжди в довбиша, схопили вони по поліну в руки і давай ними калатати. На вибивання перш за всіх прибіг довбиш, високий чоловік з одним тільки оком, не зважаючи однак на те, страшенно заспаним.
— Хто сміє бити у літаври? — закричав він.
— Цить! Бери свої палиці та й вибивай, коли тобі велять! — відповіла підпила старшина.Довбиш зараз же витяг з кишені палиці, які він узяв з собою, дуже добре знаючи кінець таких пригод. Вдарили літаври — і швидко на майдан, як джмелі, стали збиратися чорні купи запорожців. Всі позбиралися в кола, і після третього вибивання показалася нарешті старшина: кошовий з булавою в руці, ознакою його гідності, суддя з військовою печаткою, писар з каламарем і осавул з жезлом. Кошовий та старшина поздіймали шапки й поклонилися на всі боки козакам, що гордо стояли, взявшись руками в боки.
— Що значать ці збори, чого хочете, панове? — сказав кошовий. Лайка та галас не дали йому говорити.
— Клади булаву! Клади, чортів сину, зараз же булаву! Не хочемо тебе більше! — гукали з юрби козаки. Декотрі з тверезих куренів хотіли, здавалось, опиратися; та курені, і п'яні і тверезі, пішли навкулачки. Галас і гомін здіймали тепер усі.
Кошовий хотів був говорити, але почуваючи, що розбушована, свавільна юрба може за це прибити його на смерть, що завжди майже буває в таких випадках, уклонився низенько, поклав булаву і зник у юрбі.
— Звеліте, панове, і нам покласти клейноди? — сказали суддя, писар та осавул і ладні були тут же покласти каламар, військову печатку й жезло.
— Ні, ви зоставайтесь, — закричали з юрби: — нам треба було тільки прогнати кошового, бо він баба, а нам чоловік потрібен за кошового!
— Кого ж ви оберете тепер на кошового? — сказала старшина.
— Кукубенка обрати! — кричала частина.
— Не хочемо Кукубенка! — кричала інша: — рано йому: ще молоко на губах не обсохло!
— Шило нехай буде отаманом! — кричали одні. — Шила посадити за кошового.
— В спину тобі шило! — лаючись кричала юрба: — що він за козак, коли прокрався, сучий син, як татарин. К бісу, в мішок п'яницю Шила!
— Бородатого, Бородатого посадимо за кошового.
— Не хочемо Бородатого! к нечистій матері Бородатого!
— Кричіть Кирдягу! — шепнув Тарас Бульба декотрим.
— Кирдягу, Кирдягу! — кричала юрба. — Бородатого! Бородатого! Кирдягу! Кирдягу! Шила! к бісу з Шилом! Кирдягу!Всі кандидати, почувши названими свої ймення, зараз же повиходити з юрби, щоб не дати ніякого приводу думати, ніби вони допомагали власною участю своєю виборам.
— Кирдягу! Кирдягу! — лунало дужче за інші вигуки. — Бородатого! — Заходилися доводити діло кулаками, і Кирдяга переміг.
— Ідіть по Кирдягу! — загукали. Чоловік з десяток козаків тут же вийшли з юрби; деякі з них ледве держалися па ногах, — до такої міри встигли набратися, і — рушили прямо до Кирдяги оповістити йому про його обрання.
Кирдяга, хоч і старезний, але розумний козак, давно вже сидів у своєму курені і мов би ні про що й не відав, що діялося.
— Що, панове, чого вам треба? — спитав він.
— Іди, тебе обрали на кошового.
— Змилуйтесь, панове! — сказав Кирдяга: — де мені бути гідним такої честі! де мені бути кошовим! Та в мене й розуму не вистачить справляти таку посаду. Хіба ж то нікого кращого не знайшлося на ціле військо?
— Іди, тобі кажуть, — кричали запорожці. Двоє з них схопили його під руки, і, як не опинався він ногами, таки притягли його нарешті на майдан, частуючи лайкою, підштовхуючи ззаду кулаками, стусанами та умовляючи: — Не огинайся ж, чортів сину! Приймай же честь, собако, коли тобі дають її! — Таким способом введено було Кирдягу в козацьке коло.
— Що, панове? — загукали на весь народ ті, що привели його: — згодні ви, щоб оцей козак був у нас за кошового?
— Всі згодні! — закричала юрба і від крику довго гриміло все поле.
Один із старшини узяв булаву і підніс її новообраному кошовому. Кирдяга, за звичаєм, зараз же відмовився. Старшина підніс удруге; Кирдяга відмовився і вдруге, і потім уже за третім разом узяв булаву. Схвальний крик розлягся по всій юрбі, і знов далеко загуло від козацького крику все поле. Тоді виступило з середини народу четверо найстаріших сивоусих і сивочупринних козаків (надміру старих не було на Січі, бо ніхто з запорожців не вмирав своєю смертю) і, взявши кожен в руки землі, що на той час від недавнього дощу розтворилась у грязюку, поклали її на голову йому. Мокра земля стекла з його голови, потекла по вусах і по щоках і все обличчя замазала йому болотом. Але Кирдяга стояв, не рухаючись з місця, і дякував козакам за виявлену честь.Так скінчилось галасливе обрання, якому, не знати, чи були такі раді інші, як радий був Бульба: цим він помстився старому кошовому; до того ж і Кирдяга був давній його товариш і бував в одних з ним сухопутних і морських походах, поділяючи незгоди й труди бойового життя. Юрба розійшлася тут же святкувати обрання, і знялася гульня, якої ще не бачили доти Остап і Андрій. Горілчані шинки були розбиті: мед, горілку й пиво забирали просто, без грошей; шинкарі були вже раді і тому, що самі цілі зосталися. Вся ніч минула в криках і піснях, що славили подвиги, і місяць, зійшовши, довго ще бачив юрби музик, які проходили по вулицях з бандурами, торбанами, круглими балалайками, та церковних співаків, яких держали на Січі для співу в церкві та для величання запорозьких діл. Нарешті, хміль і втома почали хилити міцні голови. І видно було, як то там, то в іншім місці падав на землю козак; як товариш, обнявши товариша, розчулившись і навіть заплакавши, валився разом з ним. Там гуртом укладалася ціла купа; там мостився інший, як би найкраще влягтися, і лягав прямо на дерев'яну колоду. Останній, котрий був найміцніший, ще мимрив якісь недоладні слова; аж ось і того підкосила горілчана сила, повалився й той, і заснула вся Січ.
——————