Тарас Бульба (1918)/VI
| ◀ V | Тарас Бульба пер.: Ст. Віль VI |
VII ▶ |
|
— Швидко буде нам виднїйше, — сказала поводарка: — ми підходимо до місця, де я поклала світильник.
І справдї — темні земляні стїни почали трохи освіщати ся. Вони дійшли до невеликої площинки, де була мабуть капличка, бо під стїною стояв вузенький столик у формі престола, а над ним було видко майже зовсїм витертий, полинялий образ католицької Мадонни. Невелика срібна лямпадка, що висїла перед ним, ледви-ледви освіщала його. Татарка нахилилась і підняла з землї полишений нею мідяний світильник на тонкій високій ніжцї, з висячими кругом нього на ланцюжках клїщиками, шпилькою, щоб поправляти вогонь, і гасилкою. Взявши його, вона засвітила вогнем з лямпадки. Світло збільшило ся, й вони, ідучи разом, то освіщали ся вогнем, то покривались темною, як вуголь, тїнню, нагадуючи собою картини Ґерардо ”даллє нотті“. Свіже, прегарне обличє лицаря, від якого так і пашіло здоровєм і молодостю, становило сильний контраст з виснаженим і блїдим обличєм його сопутницї. Ходник став трохи ширший, так що Андрій міг трохи розігнути ся. Він з цїкавостю оглядав ті земляні стїни, що нагадували йому київські печери. Так само як і в печерах київських, тут було видко заглибини в стїнах і стояли де-не-де гроби; подекуди навіть трапляли ся людські кістяки, що від вохкости стали мягкі й розсипались, як мука. Видко, що й тут були святі люди і ховались від світових бурь, горя та покус. Вохкість була подекуди дуже велика: иногдї під ногами у них навіть хлюпала вода. Андрій мусїв часто зупиняти ся, щоб дати відпочити своїй сопутницї, яка втомляла ся що хвилини. Невеликий шматок хлїба, що вона з'їла, викликав тільки біль в жолудку, що відвик від їди й вона ставала часто без руху по кілька хвилин на однім місцї.
Нарештї перед ними з'явились малі залїзні двері.
— Ну, слава Богу, ми прийшли, — сказала Татарка слабим голосом і підняла руку, щоб постукати, але не стало в неї сили.
Андрій замісь неї вдарив міцно в двері; розляг ся гомін, який свідчив, що за дверми був широкий простір. Сей гомін змінив ся, мабуть натрапивши на високі склепіння. За яких дві хвилини задзвенїли ключі, і хтось, як здавалось, спускав ся по сходах. Нарештї двері відчинились; їх зустрів чернець, стоячи на вузеньких східцях з ключами і свічкою в руках. Анрій мимоволї зупинив ся, побачивши католицького черця, який викликав таку погорду у козаків, що вони розправлялись з ними жостокійше, як з Жидами. Чернець теж відступив трохи взад, побачивши запорожського козака, але якесь, незрозуміле слово сказане Татаркою, заспокоїло його. Він посвітив їм, запер за ними двері, повів їх сходами в гору, й вони опинились під високим темним склепіннєм монастирської церкви. Коло одного вівтаря, що був обставлений високими поставниками й свічками, клячав ксьондз і тихо молив ся. Коло його з обох боків клячали два молоді крилошани у фіолетових мантіях з білими кружевними шемізетками по верху і з кадилами в руках. Він молив ся, щоб Бог післав чудо: щоб Бог виратував місто, щоб підкріпив падаючого духа, післав їм терпеливість, прогнав спокусника, що підмовляв до нарікань і малодушного, боязкого плачу на землї нещастя. Кілька жінок, що виглядали як мари, клячали обпершись і зовсїм поклавши знесилені голови на спинки крісел і темних деревляних лавок, що стояли перед ними; кілька мущин, притулившись до кольон і пілястрів, на яких лежали бокові склепіня, клячали, сумно понуривши голови. Вікно з ріжнобарвним склом, що було над вівтарем, освітило ся рожевим румянцем ранку, і з нього впали на підлогу блакитні, жовті й иншої краски пасмуги світла, освітивши раптом темну церкву. Весь вівтар в своїй далекій заглибинї здавав ся мов осяяний; дим з кадильниць став у повітрі мов веселкою освічена хмара. Андрій здивований дивив ся з темного кута на те чудо, що викликало світло. В сю мить величний стогін орґанів наповнив раптом усю церкву; він ставав усе густїйший і густїйший, розростав ся, перейшов у великий гуркіт грому й відтак раптом обернув ся у небесну музику, полетїв високо під склепіння своїми співучими звуками, що нагадували тонкі дївочі голоси, й відтак знову обернув ся в густий рев та грім і затих. Але ще довго гуркіт грому носив ся, тремтячи під склепіннями, й дивував ся Андрій величностї музики, стоячи з пів-розявленим ротом.
В один час він почув, що хтось сїпнув його за полу жупана.
— Пора! — сказала Татарка.
Вони перейшли через церкву не примічені нїким, і вийшли на майдан, що був перед нею. Ранїшня зоря давно зоріла на небі: все віщувало схід сонця. Майдан, що мав чотирокутну форму, був зовсїм пустий; посеред нього стояли деревляні столики, які свідчили, що тут був ще може тиждень тому ринок з харчовими припасами. Вулиця, яких тодї не брукували, була одною купою висохлого болота. Навкруги майдану стояли великі камяні і глиняні одноповерхні доми, в стїнах яких було видно деревляні палї і стовпи навхрест перевязані деревляними поперечинами, як взагалї будували доми тодїшні міщани, та як ще й нинї можна бачити по деяких містах Польщі й Литви. Всї вони були покриті не в міру високими дахами з силою віконець і продухвин. З одного боку, майже коло самого костела, піджимала ся по над всї инші зовсїм неподібна до других будівля, мабуть ратуш або якенебудь инше урядове місце. Вона була на два поверхи і над нею зверху був виведений двома дугами бельведер, де стояв вартовий; великий циферник годинника вмурований був у дах. Майдан здававсь мертвим, але Андрієви причув ся якийсь слабий стогін. Роздивляючись, він запримітив на другім боцї купку двох-трох людий, що лежали на землї майже без нїякого руху. Він почав уважнїйше дивити ся, чи вони спали, чу були мертві, і в ту мить наткнув ся на щось, що лежало біля його ніг. То було мертве тїло жінки, мабуть Жидівки. Здавалось, вона ще була молода, хоч з її знївечених, виснажених черт годї було пізнати те. На голові в неї була червона шовкова хустина; перли, чи буси в два ряди вкрашали її наушники; два-три довгі кучері випадали з-під них на її висохлу шию з напруженими жилами. Біля неї лежало дитя, корчево ймивши ся рученятами за її худі груди й скрутивши їх пальцями від мимовільної злости, що в них не було молока. Воно вже не плакало і це кричало, й тільки по тихих рухах його черева можна було пізнати, що воно ще не вмерло, хиба бореть ся з недалекою смертю. Вони повернули в улицю і їх раптом зупинив якийсь божевільний, що, побачивши в Андрія дорогоцїнну ношу, вчепивсь його як тиґр, кричучи: “Хлїба!”. Але сил у нього не було стільки, що божевілля; Андрій відтрунув його: він упав на землю. З жалю Андрій кинув йому один хлїб і той, як скажена собака, кинув ся його гризти, кусати, і тут таки, на улицї в страшних корчах сконав, бо його жолудок давно відвик від їжі. Майже на кождім кроцї вражали їх страшні жертви голоду. Здавалось, наче, не втерпівши муки по домах, люди вмисно вибігали на вулицю: чи не трапить ся в повітрі щонебудь, щоб підкріпити сили. Біля воріт одного дому сидїла стара жінка, й не можна було сказати, чи вона заснула, чи вмерла, чи без памяти, бо вона вже нїчого не чула й нїчого не бачила й сидїла з понуреною головою не рухомо на однім місцї. З даху одного дому висїло на мотузяній петлї натягнуте й висохле тїло; бідняга не міг витерпіти до кінця муки голоду й мусїв покінчити самовбивством.
Бачучи такі страшні познаки голоду, Андрій не втерпів і спитав Татарку:
— Та невже вони не знайшли нїчого, щоб поратувати життє? Коли чоловікови приходить ся до крутого, тогдї — нема на те ради! — треба їсти все, чим досї гидував; тогдї можна їсти й такі твари, що заборонені законом; все може піти на харч.
Андрій відтрунув його: він упав на землю. З жалю Андрій кинув йому один хлїб.
— Все вже поїли, — сказала Татарка, — всю худобу: нї коня, нї собаки, нї навіть миші не знайдеш в цїлім містї. У нас нїколи не бувало нїяких припасів; все привозили з сїл.
— Але як же ви, вмираючи такою лютою смертю, все таки думаєте оборонити місто?
— Та може б воєвода й піддав ся, але вчера вранцї полковник в Буджаках впустив у місто ястреба з запискою, щоб не здавали міста; що він йде з полком на підмогу, жде тільки одного полковника, щоб іти разом. Тепер що хвилини ждуть їх. Але ось ми прийшли.
Андрій вже здалека бачив дім, не подібний до инших, будований, видко, якимсь італїйським майстром; він був зложений з гарної тонкої цегли на два поверхи. Вікна нижнього поверха були вложені в високо виступаючі ґранїтові карнїзи; горішний поверх складав ся весь з невеликих арок, які складали ґалєрію; поміж них було видно залїзні ґрати з гербами; по углах дому теж були герби. Надвірні широкі сходи з мальованої цегли виходили на самий майдан. Внизу сходів сидїло по одному вартовому, які мальовничо й симетрично держались одною рукою за алябарди, що стояли біля них, а другою підпирали свої похилені голови і через те, здавалось, були більше подібні до статуй як до живих людий. Вони не спали і не дрімали, але, здавалось, були байдужі до всього; вони навіть не звернули уваги на те, хто виходить по сходах. Вгорі на сходах вони побачили богато убраного й узброєного від голови до ніг вояка, який держав у руках молитовник. Він подививсь на них своїми змученими очима, але Татарка сказала йому одно слово, й він знову потупив очи в сторінки свого молитовника. Вони війшли в першу кімнату, доволї простору, що служила за прийомну або передню; в нїй було повно людий, що сидїли, як попало попід стїнами, — вояків, слуг, писарів, виночерпіїв, та иншої челяди, потрібної, щоб показати стан польського вельможі, не тільки військового, але й пана великих маєтків. В комнатї розносив ся чад від погаслої свічки; дві другі ще горіли в двох величезних, майже в чоловіка завбільшки свічниках, що стояли на серединї, хоч уже давно крізь широке вікно з ґратами заглядав ранок. Андрій хотїв був іти прямо в широкі дубові двері, прикрашені гербами й силою всяких візерунків, але Татарка сїпнула його за рукав і показала маленькі дверцї в бічній стїнї. Ними вони вийшли в сїни й відтак в комнату, яку він почав пильно розглядати. Світло, що пробивалось крізь щілини віконницї, торкнулось дечого: малинових опон, позолоченого примурку й картин на стїнї. Тут Татарка сказала Андрієви остатись, самаж відчинила двері в другу комнату, з якої блиснуло світло вогню. Він почув шепіт і тихий голос, від якого все в нїм затремтїло. Він побачий крізь відчинені двері, як майнула швидка жіноча постать з довгою розкішною косою, що падала на підняту в гору руку. Татарка вернулась і сказала, щоб він увійшов. Він не тямив як увійшов і як зачинили ся за ним двері. В кімнатї горіли дві свічки; перед образом мигала лямпадка; під ним стояв високий столик, по католицькому звичаю, з ступнями, щоб клякати підчас молитви. Але не того шукали його очі. Він повернув ся в другий бік і побачив постать, яка, здавалось, завмерла і скаменїла в якімсь бистрім руху. Здавалось, немов вона вся хотїла кинутись на нього й раптом зупинила ся. І він теж стояв здивований перед нею. Не такою думав він побачити її: то була не вона, не та, що знав її колись; нїчого в нїй не було подібного до тої, але вона була в двоє красша, чарівнїйша як тогдї: тогдї в нїй було щось не докінчене, тепер се був твір, якому майстер дав останнїй рис кисти. Тамта була принадна, пустотлива дївчина, се була красавиця жінка у всїй своїй розцвилій красї. Повне почуттє виявилось в її піднятих очах, не вривки, не натяки на почуттє, але все почуттє. Ще сльози не встигли висохнути на очох і одягали їх блискучою вохкістю, що проймала душу. Груди, шия і плечі були замкнуті в ті чарівні границї, що придані зовсїм розцвилій красї; волосє, яке колись роспадало ся легкими кучерями по її лицї, тепер було сплетене в густу, роскішну косу, частина якої була підібрана, а частина роскинулась по всїй довжинї руки й тонкими, довгими чудовими кучерям падала на груди. Здавалось, усї черти її змінили ся що-до одної. Даремно силкував ся він найти бодай одну з тих, що жили в його памяти: не було нї одної! Хоч яка велика була блїдість її обличя, та вона не могла захмарити її чудову красу; навпаки, вона немов убрала її в пориваючий, непереможно-побідний вираз. І почув Андрій в своїй душі якийсь набожний острах і стояв нерухомо перед нею. Вона, бачилось, теж була вражена виглядом козака, що стояв перед нею в усїй красї і силї молодецької мужности, що, здавалось, навіть у нерухомости своїх членів проявляв свободу рухів. Твердою силою блистїли його очи, сміливою дугою вигнулись оксамітні брови, опалені щоки пашіли вогнем і мов шовк вилискував ся його молодий чорний вус.
— Нї, не моя сила подякувати тобі, великодушний лицарю, — промовила вона, і мов срібною хвилею покотив ся звук її голосу: — один Бог може відплатити тобі; не менї слабій жінцї…
Вона потупила свої очі; чарівними, снїжно-білими півкругами лягли на них повіки, обведені довгими, мов стріли віями; чудове лице її нахилилило ся й зарумянїло ся знизу. Андрій не знав, що сказати на те; він рад би був висловити все, що було в нього на душі, — так горячо висловити, як він почав, — але він не міг. Він почув, наче щось загородило йому уста; слова втратили голос: він почув, що не йому, вихованому в бурсї і в войовничім кочовім життю, відповідати на такі мови, і він розлютував ся на свою козацьку вдачу.
Тогдї увійшла в комнату Татарка. Вона вже встигла накроїти шматочками принесеного лицарем хлїба, принесла його на золотім полумиску й поклала перед своєю панною. Красуня глянула на неї, на хлїб і підняла очі на Андрія — багато було в тих очах. Той ласкавий погляд, що показував неміч висловити почуття, які обгорнули її, був більше зрозумілий Андрієви, як усї мови. Йому раптом стало легко на душі; здавалось, усе розвязалось у нього. Всї хвилювання душі, всї почуття, які досї наче хто здержував тяжкою уздечкою, почули себе на волї, і вже хотїли розлитись невпинним потоком слів, коли раптом красуня, обернувшись до Татарки, спитала неспокійно:
— А мати? Ти віднесла їй?
— Вона спить.
— А батькови?
— Віднесла. Він сказав, що прийде сам подякувати лицареви.
Вона взяла хлїб і піднесла його до уст. З невимовною роскішю дивив ся Андрій, як вона ломила його своїми білими пальцями й їла; і раптом він згадав біснуватого з голоду, що сконав на його очах, проковтнувши шматок хлїба. Він поблїд і вхопивши її за руку, закричав:
— Досить! Не їдж більше! Ти так довго не їла, для тебе хлїб може бути отрутою.
І вона опустила свою руку, поклала хлїб на полумисок, і, мов слухняна дитина, дивилась йому в очи. І нехай би чиєнебудь слово виразило… але не можуть нї різець, нї пензель, нї всемогуче слово виразити того, що иногдї ввижаєть ся в очах дївчини, анї того почуття, що обгортає того, хто дивить ся в такі очі.
— Царице! — промовив Андрій, повний і сердечних і душевних і всяких поривань: — чого тобі треба? Чого хочеш? — приказуй менї! Загадай менї найнеможливійшу службу, яка тільки є на світї, і я зроблю її! Звели менї зробити те, чого не в силї зробити нї один чоловік, — і я зроблю, я погублю себе задля тебе, кленусь хрестом святим, менї так солодко… але нї! не сила сказати сього. У мене три хутори, половина батьківських табунів моя, все, що принесла батькови моя мати, що навіть переховує від нього — все моє. У нїкого з наших козаків немає такої зброї, як у мене: за один держак моєї шаблї дають менї найкрасший табун і три тисячі овець. І всього того я зречу ся, кину, спалю, затоплю, як тільки ти скажеш одно слово, або тільки ворухнеш своєю тонкою чорною бровою! Але я знаю, що, може, верзу дурницї, і не до речі все те, не менї, вихованому в бурсї і на Запорожі, говорити так, як звичайно говорять там, де бувають королї, князї і все, що є найлїпшого між вельможним лицарством. Я бачу, що ти инше сотворінє боже, як ми всї, і далеко до тебе всїм боярським жінкам та їх дочкам-дївчатам. Ми не достойні бути твоїми рабами; тільки небесні ангели можуть послугувати тобі.
З усе більшаючим здивованєм, вся немов ставши слухом, щоб не пропустити анї одного слова, слухала вона щирої, сердечної мови, в якій, мов у зеркалї, проявляла ся молода, повна сили душа. І кожде просте слово його мови, що виходило прямо з дна його серця, дихало силою. Вона подала вперед своє прегарне обличє, відкинула далеко назад докучливе волосє і в відкритими устами довго дивила ся на нього. Відтак хотїла щось сказати й раптом зупинилась, згадавши, що не те призначеннє лицаря, що батько, брати і вся вітчина його стоять позад нього суворими местниками, що страшні Запорожцї облягли місто, що люта смерть жде їх з цїлим містом… і її очі зайшлись сльозами; вона вхопила хустку, шиту шовком, закрила нею своє лице, і в одну хвилину хустка стала мокра. І довго сидїла вона, відкинувши назад свою прегарну голову, прикусивши білоснїжними зубами свою нижню губу, — немов почувши знечевя жало гадюки — і не знимала з лиця хустки, щоб він не бачив її болю.
— Скажи менї одно слово! — промовив Андрій і взяв її за єдвабну руку.
Немов огонь розлив ся по її тїлї від того дотику, і він стискав її руку, що без чуття лежала в його руцї.
Але вона мовчала, не піднимаючи хустки від свого лиця, й сидїла непорушно.
— Чого ти така сумна? Скажи менї, чого ти така сумна?
Вона кинула від себе хустку, відкинула своє довге волосє, що падало їй на очі, і вся мов розлила ся в жалібних словах, промовляючи їх тихим-тихим голосом, немов той вітер, що піднявшись гарного вечера пролетить по гущавинї надводного очерету: зашелестять, забренять і полинуть нараз жалібні нїжні звуки, — і ловить їх з неясною тугою подорожнїй, не чуючи нї погасаючого вечера, нї далекого торохтіння воза.
— Чи не гідна я вічного жалю? Чи не нещасна мати, що породила мене на світ? Чи не гірка доля судила ся менї? Чи не лютий кат мій, моя жостока доле? Ти всїх привела до моїх ніг: найлїпших лицарів з усього шляхетства, найбогатших панів, ґрафів і чужоземих баронів і весь цьвіт нашого лицарства. Всїм їм було вільно любити мене, й за велике щастє мав би кождий мою любов. Менї досить було махнути рукою, і кождий з них, найкрасший вродою і родом був би моїм мужем. І нї до одного з них ти не причарувала мого серця, люта доле; а причарувала ти моє серце, замісь до найкрасших лицарів нашої землї, до чужого, до ворога. За що ж Ти, пречиста Боже Мати, за які гріхи, за які тяжкі провини так невмолимо, так люто покарала мене? В достатках і роскошах минали мої днї; найлїпші, найдорожчі страви їла я, солодкі вина спивала. І на що все те було? Задля чого було? Чи задля того, щоб нарештї вмерти лютою смертю, якою не вмирає остатнїй жебрак у королївстві? І не досить того, що перед сконом своїм мушу бачити, як у нестерпних муках будуть умирати батько й мати, за яких я двайцять раз віддала-б своє життє; не досить всього того: треба, щоб перед сконом своїм я побачила й почула слова і любов, якої досї не бачила. Треба, щоб він словами своїми пошматував моє серце, щоб гірка моя доля стала ще гіркійша, щоб ще більше жаль було менї мого молодого віку, щоб ще страшнїйшою здавалась менї моя смерть, і щоб ще більше, вмираючи, дорікала я тобі, моя люта доле, Тобі — прости мій гріх — Свята Божа Мати!
І коли вона затихла, без краю безнадїйне почуттє відбилось на її обличю; болючим сумом заговорила кожда його черта, і все, від сумно похиленого чола й потуплених очий до слїз, що застигли і висохли на тихо паленїючих щоках, все, бачилось, говорило: “Нема щастя на сїм обличю!“
— Не чувано на світї, не можна, не бути сього, — промовив Андрій, — щоб найкрасшій, найлїпшій між усїх жінок судилась така гірка доля, коли вона родила ся на те, щоб перед нею, як перед святинею, покланялось усе, що є найлїпшого на світї. Нї, ти не вмреш! Коли-ж випаде так, що вже нї чим — силою, нї молитвою, нї сміливостю не можна буде відхилити гіркої долї, то ми вмремо разом, і вперед умру я, умру перед тобою, біля твоїх прекрасних ніг, і тільки мертвим розлучать мене з тобою.
— Не дури, лицарю, і себе і мене, — відповіла вона, тихо хитаючи прекрасною головою: — знаю я, на своє лихо, знаю добре, що тобі не можна любити мене; я знаю, яка твоя повинність і заповіт; тебе кличуть батько, товариші, вітчина, а ми — вороги тобі.
— А що менї батько, товариші й вітчина? — промовив Андрій, потрясши бистро головою й випрямивши весь рівний, як надрічна сокорина, стан свій. — Коли воно так, то нема в мене нїкого! Нїкого, нїкого! — промовив він ще раз тим же голосом і потвердив його тим рухом руки, яким тугий, упертий козак виявляє рішучість на дїло нечуване й неможливе для иншого. — Хто сказав, що моя вітчина Україна? Хто дав менї її за вітчину? Вітчина те, чого шукає душа наша, що для неї милїйше від усього. Вітчина моя ти! Ось моя вітчина! Сю вітчину понесу я в серцї й носити-му, поки мого віку; нехай хтонебудь з козаків вирве її звідтїля! І все, що тільки єсть, продам, віддам, погублю за таку вітчину!
На одну мить остовпівши, мов прекрасна статуя, вона дивилась йому в очі і раптом заридала і з дивною жіночою рішучостю, на яку здатна буває тільки невирахувано велико-душна женщина, сотворена для найкрасших сердечних почувань, вона кинулась йому на шию, обняла його білими як снїг, чудовими руками і заридала. В сю мить розляглись на вулицї невиразні крики в супроводї сурми і литавр; але він не чув їх: він чув тільки, як чудові уста обливали його пахучим теплом свого дихання, як сльози її текли струмочками йому на лице й пахуче волосє, що все розпустило ся з голови, обмотало його цїлого своїм темним блискучим шовком.
Вона кинулась йому на шию, обняла його білими як снїг, чудовими руками і заридала.
В ту мить вбігла до них Татарка з радісним криком:
— Вратовані, вратовані! — кричала вона на себе не памятаючи. — Наші прорвались у місто, привезли хлїба, пшона, муки й звязаних Запорожцїв.
Але нїхто з них не чув, які то „наші“ прорвались у місто, що привезли з собою й яких Запорожцїв звязали. Повний неземних почувань, поцїлював Андрій пахучі уста, що припали до його щоки, й не зостались, без відповіди пахучі уста. Вони обізвались тим самим, і в сїм обопільно-злитім поцїлунку почулось те, що тільки раз в життю даєть ся почути чоловікови.
І пропав козак. Пропав для всього козацького лицарства! Не побачити йому більше нї Запорожя, нї батьківських хуторів своїх, цї церкви Божої. Не побачити й Українї одного з хоробрійших синів своїх, що взялись боронити її. Вирве старий Тарас свого сивого чуба і прокляне і день і годину, коли породив на сором собі такого сина.