Танечниця з Пібасту/Абаріс
| ◀ Герзет | Танечниця з Пібасту Абаріс |
Воля фараона ▶ |
|
Абарійським називано передмістя Пібасту, яке лежало при дорозі до властивого Абарісу-Пелюзіюм при устю одного з головних гирл Нілю. Шлях сей ішов високим насипом, якого ніколи не досягала повінь, бо він був необхідно потрібний при рухах війск на східних рубежах держави. Тому дуже часто стрічалися на ньому каравани купців, пастухів, відділи війська, обози. День і ніч у всіх порах року снувалися по ньому люди, а тому і на абарійському передмісті не завмирало життя ні на хвилину. Для короткости називано його також Абарісом, бо тут збиралося усе, що мало яку небудь звязь із абарійським шляхом. Біля города Ґошем (Факуша) ділився шлях на два рамена. Одно ішло дальше правим берегом Нілю, друге повертало на північ, переходило через ріку і прямувало до Танісу, давної столиці Шасу (Гіксосів). Туди заїздили особливо радо фенікійські кораблі, бо в Танісі був осередок сирійсько-арабських поселенців та торговлі з Азією.
Оттут при головній улиці, але вже недалеко брами стояв дім голяра Нани. Дім був невеликий з просторим підсінням, на якому Нана сповняв обовязки свойого звання: голив голови, лиця та бороди Египтіян, стриг і запікав бороди та волосся проклятих Азіятів чи Лібійців, пускав кров на новий місяць, або заліплював рани, віднесені в уличних бійках, робітникам, ремісникам та жовнірам Пібасту. Попри се Нана займався також иншими справами. Він знав усіх визначніщих злодіїв, посередничив у купованні невільниць, заохочував чужинців складати богаті жертви Гаторі та коштувати святої роскоші з божеськими її служебницями. Злі язики твердили вправді, що він торгував також котами і продавав їх до фенікійських житниць, але сього злочину не доказав йому ніхто. Знаменитших гостей приймав Нана у свойому мешканні, де до недавна помагала йому Герзет. Тепер остав батько сам один і саме тої днини, коли Евмахос пильнував святих городів Гатори, жалувався перед двома Фенікійцями, які прийшли до нього підстригати бороду.
— Як тіло відпадає від костей прокаженого, так покинула радість моє бездольне кубло. Душа моя сумує, а очі падуть на землю від плачу. Кільки разів гляну на гнучкі била лотосу, тільки разів згадую твою струнку стать, о Герзет! О ти, самоцвіте безцінний та принадний! Гатора й Ізида наділили тебе красою Перу-пори сійби, коли з вогкого намулу вицвітає барвисте життя, зелень роскоші-любови, надія на спіле колосся богині Ранут. О горе! Дармо товче невільниця золоту пшеницю-бет на чорній камяній плиті з Хебту, дармо блестить пиво-гаґ у збані. Ні одно ні друге не розвеселить уже моїх членів, не викличе усміху на мої порепані, почорнілі уста. Мій віддих став вонючим як віддих Азійця, який наївся несвіжого мяса з асафетидою, бо я тільки раз у день мию моє тіло від чорного пилу та червоної крови недужих. Харкотиння, грубе волосся, нужа та сопух із моєї робітні се мій рай-нутпар у сьому життю. Богове! Щож жде мене у тому?
Важко перевів Нана віддих, а вхопивши жменею пороху з долівки, посипав нею голову.
— О ти! — нарікав дальше, — що могла стати панією принади, повабу та любови, ти, що булаб певно стала „пальмою принади та любощів“ для твойого чоловіка, як страшенно засмутила ти моє серце! Кільки то разів дрожали мої старі коліна на вид твоїх укритих чарів, кільки разів розпалював огонь твоєї молодости мої старечі кости! Ах! Як часто бажав я стати фараоном, не тому, що королі живуть вічно, а тому, що вони можуть дочками свойого Пагімту прикрашувати ложа… О Герзет! Чому твій батько зродився бідаком, який мусить ціною твоєї невинности купувати собі хліб? Та де ся ціна? Оберемок лотосу зі святині, обмацяний колач, який воняє гнилою рибою від нечистих пальців роспусника, тай тільки… О горе, горе, горе!
Уважно слухав один із купців нарікань голяря, вкінці усміхнувся злобно.
— Бачу, підлий голярю, що Герзет, за яку обіцював я тобі два таланти золотом, утікла з якимсь роспусним жрецем? — догадувався. — Ти тоді сам не знав, чого правити від мене, а теперечки ні гроша, ні дівчини, ні роскоші. Се точнісінько так як перший чоловік, що не хотів їсти хліба життя, який подавали йому боги, бо гадав, що се хліб смерти.
— Ох ні, достойний Магарбалю! — відповів Нана, який у мить нагадав собі, що говорить із чужинцями, — вона не втікла. Її взяли як танечницю до святині Гатори.
— Ха! ха! — зареготався нагло другий Фенікієць, молодий, чорнявий муж із хижим поглядом великих, чорних очий та тонким, наче клюв супа закривленим носом, — ха! ха! Ось тепер мій друг Магарбаль без труду за кілько там шекелів дістане те саме, за що давав тобі, тварюко, два таланти. Богове! Шкода, що мене не було тоді при ньому. Я за два таланти віддавби був не то дочку, а й любовницю. На Астарту! Ти заслужив на удар пястуком у шлунок та на десять поличників опльованою підошвою!
В сій хвилині якась стать заслонила собою світло сонця, а рівночасно лучі його заграли на золотистих кучерях нового гостя. За ним ступав другий, чорнявий. Одним поглядом оцінив Нана входячих і вмить упав на черево.
— Вітай достойний гостю, у вонючій хижині найпідліщого підніжка твоїх рабів. Хай ясна, соняшна поява Ра розсвітить пітьму її та прохолодить духоту пахощами Пунту або леготом північнього вітру, який віє тоді, коли на небо зійде вечірня зоря Бону. — Що прикажеш, милостивий пане, батьку убогого, вдови і сироти, опікуне пригнетених, жерело справедливости і ласки?…
— Ти Нана, батько Герзети? — спитав гість, тріпнувши нетерпляче пальцями. — Я Евмахос, полковник прибічників його святости.
— Знаю се, найдостойніщий стовпе тебанського храму Амона, знаю про тебе, любимця богині Мут…
— Не верзи дурниць! — гримнув Ксант. — Ти Нана?
— Ох я, нещасний, побитий, споневіряний…
— Гаразд! Я приходжу від Герзети. Вона призначена на святочний дарунок його святости, вічно жіючому цареві.
— Ох, ох! — захлипав Нана, все ще не встаючи з долівки. — Часами й душа королівського писаря поселюється у хробакові, який ссе внутренности підлого Хетійця або Гебра. Що за честь! Богове! Чи його святість сам бажає глянути на грязюку у своїх божеських постолів і тому…
— Ні, се я бажаю з тобою поговорити.
Нана зірвався і встав. Оба Азійці заговорили зі собою живо незрозумілою мовою, та раз-у-раз кидали бистрі погляди на Евмаха. На ньому, наче краски на вигладженій стороні папірусу, відбивалися живлові почування, та він сам не звертав уваги на розмову Фенікійців. Тільки Лязіос раз і другий глянув на них, але сейчас відвернувся і сів на краю величезного глиняного глека, у якому на дні лежали ще останки ячменю.
Тимчасом Евмахос заклинав на всі святощі батька, щоби поміг йому відібрати Герзету жрецям.
— Заки прийде вечір, — говорив — приведу тобі її, по волі чи по неволі, якщо згодишся віддати її мені. Стягну на себе гнів жреців, байдуже. У Себенніті завсіди найдеться корабель, що попливе до Кітери або Крети. У мене гроша доволі, а могутній брат Зевеса Позейдон…
— Навіщо тобі полковнику, їхати у Себенніт? — вмішався знечевя молодий купець. — Ось наші два кораблі виїздять із пристани, як тільки ми вернемо з Пібасту. За добру заплату завезу тебе на Крету, чи куди хочеш. Ось у тебе після війни певно чимало всілякого добра, дівчат із Кадешу, то що. Сьогодня вечером помащу Патеків оливою та вином, а ніччю можу їхати у всі чотири.
Нана сидів із посірілим лицем на долівці, а з очий капали йому сльози. Руки звисали безсильно здовж тіла, наче в умираючого, а з горлянки добувалися звуки, похожі ні то на плач крокодиля, ні то на кудкудакання курки.
— Усе, ваші достойности, рад я вам вчинити, власної жінки не пожалівби. Якщо в мене булиб дві голови, корови та львиці як у Гатори й Сехмет, я звернувби львину до вас, а коровячу… то є ні, коровячу до вас, а львину до побожних жреців із храму великої богині. Але ах! Не знаєте ви тайн храмів, не знаєте всевідучости духовного стану, ні його мстивости. Сам фараон, хай вічно царствує у хвалі, здоровлю та силі, боїться їх, а принайменше не дратує їх. А я, безсильна черепаха, яка порпається у нілевому болоті, мавби на се зважитися…
— На Таніту, якій служать курії! — закпив Магарбаль, — навіть черепаха запорпує у пісок свої яйці, щоби не найшли їх шакалі, а ти, Нана не вмів укрити як слід дочки. Шкода з ним говорити, достойний полковнику Пелясґів, він нам не поможе у нашому ділі!
Оба купці повставали зі своїх місць, тільки Лязіос сидів як передше на бочці, а голяр зі стогоном знову впав на долівку. Його малі каправі очі бистро гляділи з під лоба на трох змовників, коли Лязіос рухом руки здержав виходячих.
— Послухайте й мене, достойні! — прохав. — Нана вам не поможе, бо бліда трусість вселилася в його кости. Але чи ви певні, що він вас не зрадить жрецям? Погляньте на нього! Ви бачили може собаку, яка махаючи хвостом, підходить до пяти зненавидженої людини, щоби її вкусити. Ви бачили змію-пекельниню у терню, коли над нею пересувається нога мандрівника. Не Дія! Гадюче серце у тої людини, собачі очі, а вдача полохливого оленя!
Мимохіть глянули оба купці та Евмахос на голяря, який сидів на долівці, а в малих його очах раз-у-раз займалися дивні огники. Уста то відчинялися, наче сказать бажали слово, то стягалися у маску глуму.
— На Гермеса! Лязіос каже правду! — прошептав полковник і вмить вирвав із піхви широкий аор. — На насилу є хитрощі, на зраду насила. Вмирай, поганче!Але молодший із купців Балім Регаб ухопив його за руку. Був дужій і по хвилі вдалося йому усмирити гнів Пелясґа.
— Погадай, хоробрий полковнику, що се Египтіянин, — переконував його.
— Ба, голяр!
— Так, але ми чужинці, а на нас глядять вовком усі, кому забираємо частину ласки його святости.
— Яж полковник прибічників, близчий його святости навіть від „наставника дому жовнірів“.
— Усе те правда, але процес потягнувбися довго, а нас коштував би богато. Бач глубокі калитки висять у складках калязірів фараонових писарів.
— А що найважніще — докинув Магарбаль, — Герзет пропаде, якщо нас замкнуть до вязниці.
Ксант очуняв і опустивши аор, глядів довгу хвилю на злобно усміхненого Нану. В його серці зібралося тільки несказаної злости, що аж сльози показалися у його синіх очах.
— Богове! — закликав, а меч із брязком упав на долівку. — Що тут робити! Га, проклятий накорінок! Крокодиль поїдає часом свої молоді та не дає їх пожирати другим, а сей готов і на се.
— Ба, якщо я крокодиль, то ви нечисті свині і я волю зїсти сам свою дитину ніж дати її вам. Виж мені не рівня. Хай Тіфон Сет пірве ясноволосих та бородатих поган!
Хвилю стояли так насупроти себе Нана й Евмахос і дишали на себе злістю та пімстою, а оба Фенікійці живо перекидалися словами. Вкінці виступив Магарбаль.
— Нана, — сказав. — Ти розумний чоловік і знаєш, що навіть за зраду замислів полковника одержиш тільки копняка в черево від начальника дому жінок, а ножем по горлі з рук сього героя. На всякий случай не дістанеш від нікого ні утена міди, ані шекеля срібла. Навіть святі отці не заплатять тобі, бо дівчина призначена не їм, а фараонові. Отже слухай! Достойний Евмах дасть тобі два таланти золотом, якщо мовчати-меш до нашого виїзду. Давби я тобі їх, але я купець, не смію мірятися з благородним та хоробрим героєм, від лиця якого тікає Хетієць та Етіоп.
Тут Фенікієць похилився перед полковником. А лице молодого Пелясґа прояснилося, наче небо, коли Еврос розжене нанесені другими вітрами хмари.
— Не два, але чотири таланти одержить Нана, а ти мудрий дораднику два. Твоя мудрість спасає мене як баскі коні перед перевагою ворога.
— Зеркало справедливости! — заголосив тоді Нана. — Хай небесний будівничий Птаг побудує тобі таку саму палату, як дім Рамзеса у Тебах, щастє ваше хай буде як піраміда Хуфу, а дітий у вас хай буде тільки, що цвітів в жертівному вінці Гатори. Але бачиш, старі мої кости просять віддиху, супочинку, вигоди, якої не маю, від коли мій самоцвіт… Тут Нана заплакав як крокодиль — тому прошу тебе дай мені невільницю! У тебе їх богато, тобі все одно, чи маєш їх десять, чи тільки девять.
— Згода! — відповів Евмахос і змовники відійшли.
Нана лишився у робітні ждати на гроші та невільницю, оба купці пішли до пристани, а Лязіос і Евмахос до табору.