Суржик для інтеліґенції/Трохи про назовництво
| ◀ Піт і парфуми самовідданих „каменярів“ | Суржик для інтеліґенції Трохи про назовництво |
За битого двох небитих дають ▶ |
|
…наука чужою мовою не пускає в людині глибокого коріння…
(Іван Огієнко)
Треугольник понятнее ромба для каждого, говорящего порусски. Заставляя детей мучиться с иноязычными „файлами“ или „байтами“, мы автоматически создаём среду баксов и киллеров, за чем следуют предпосылки технологического отставания.
(В. И. Арнольд, „Успехи физических наук“, том 169, №12, 1999.)
Залюбленим у західну цивілізацію хочу звернути увагу не так на рівень її досягнень, як на властивий їй дух САМОДОСТАТНОСТИ. Багато людей подивляють психологію Німця чи Англо-Сакса, та мало хто зверне увагу, що, коли Італієць пише „forte“ в опері, а дитина в Анґлії на лекції фізики пише “f=m•a”, то вони пишуть рідною мовою (force=mass•acceleration). Не маю найменшого наміру аґітувати за переписування підручників з фізики. Не мусять наш діти в школі писати „с=г•р“ (сила=груда•розгін). Але мусіли-б лінґвісти здати собі справу з того, що якась-же має бути ріжниця між суспільством, яке нутром творить, спонтанно, від себе, для себе, ще й по-своєму називає, — і суспільством, яке тупо мавпує та незрозумілим для себе самого чином формально переписує чужі назовництва. Не місце тут розправлятися про походження західних літературних мов, про освітню ролю католицизму, про співвідношення між абстрактно-аналітичним та конкретно-художнім мисленням, про переваги та недоліки символізму і мотивації у назовництві. Але є фактом, що Чехи від порівняно недавнього часу (1920і роки) називають артистів умільцями, а театр — дівадлом. І нічого їм за те не є. Думаю, що нарід цей буде жити.
Мені заперечували добрі знайомі, що, мовляв, ми запізнилися з впровадженням чеського досвіду відродження мови, винаходу власної термінології. Щасливий єсмь, що не йняв-єм віри тим зневіреним „прагматикам“. Нині не лиш Поляки чи Французи наново починають лінґвістичну борбу, але от недавно довідав-єм ся, що Німці геть вигнали зі свого компутера англійську мову. Навіть слово E-mail замінили. Ніхто, отже, не може знати, як ся оберне доля. З чим Україна дійсно запізнила, — то це з обожнюванням англійської мови (у побуті та техніці; чиста наука — справа иньша). В Европі засилля англійської мови почалося після війни, у нас — нині. Освічена людина не повинна забувати, що уніфікація (з'одначення) просто не може не супроводжуватися диверсифікацією (урізноманітненням). Інакше людство (як, зрештою кожна самореґульовна складена система) вмре. З точки соціяльної психології (коли хочете — нехай вам буде і „соціоніка“), справа з тим безпорадним „запізненням“ виглядає іще простіше. Одні люде вічно гадають: як-то воно буде, „куди вітер повіє“, і як-би то їм скористатися вдало з політико-соціяльних обставин. А другі́ люде ці обставини створюють. Для СЕБЕ.
Аґресивність мови у називанні на свій лад нових (хай навіть імпортованих) понять — критична умова її живучости. Якщо немає аґресивности своєї мови — її заступає аґресивність чужої. Мало того, що, скажімо, ро́сийська чи польська має багато запозичень із західних мов, то українська до цього ще й докладає: з одного боку, природними стараннями Інтера, українська мова „збагачується“ ро́сийсько-польськими перекладами з попсутої Англо-Саксами чи Фра́нками латині, а з другого боку, стараннями малодушно-запопадливих рідно-зневірених „европеїзаторів“, долучає, до вже засвоєних раніше, потоки нових „сьогоденних“ Інтеро-американських шедеврів, попередньо спотворених на хохляцький лад (Рілекс — від релаксу, себто „розслабухи“, та ин.)[17]. Зарозумілим „вченим“ прихильникам латині та греки раджу задуматись над питанням: чи це Боги дарували оракулам давньогрецьку, чи, може, вона виросла з мови грецьких пастухів. Чи не є ознакою „інтелекту“ заздрісного селюка, коли новоспечений напівучений розумник, з трудом вимовивши щойно завчене чуже слово, уявляє, що він уже вознісся на постамент, де засідає „еліта“. Не володіючи мовою-донором. Не здогадуючись про етимологію. Не задумуючись над перекладом „терміну“ і не маючи навіть гадки щодо простої пересічности його походження, нічого не підозрюючи про „хлопську“ природу „вченого“ слова у рідному для цього слова мовному середовищі. Зрозуміймо нарешті: европейські мови абсорбували греку і латинь в такій мірі, що слова-терміни для всіх нових понять вони фактично черпають САМІ З СЕБЕ, хоча для нас воно звучить як ДУЖЕ науковий термін. Чим важче вимовити, тим „науковіший“. Чим менше зрозумілий, тим більше ПАНСЬКИЙ. Звідки „запозичають“ назви для своїх винаходів Американці? Напевне, з англійської. Тоді чому українській мові не скористати з власних, напрочуд багатих, суфіксно-префіксних засобів? Західні мови творять слова побільшости засобами комбінацій. У нас свої, иньші можливості. Чому не творити на свій лад? Західні мови не цураються також і слів „простонародного“ звучання для означення понять як в технології, так і в економіці. Чому ми повинні соромитись своїх слів? Невже лиш тому, що пересічна, майже вульгарна простота ЗАХІДНИХ слів для вуха українського анальфабета звучить як витончена музика, коли їх вимовляють уста европейського „цивілізатора“? Тому, що зрозуміле і влучне рідне слово ріже інтеліґентне вухо синові вчорашнього гноєвоза? Львів продукує телефонні апарати (скопійовані зі західних, річ ясна), які називаються визначник номера „Мері“ (слід розуміти, в честь назви одного з племен, які заселяли колись московську землю — Мерь). Керівництво (інструкція) — українською мовою, але сам апарат своїм електронним голосом до користувача звертається чомусь по-кацапськи (навіть в межах галицького Бастіону Українського Відродження). Апарат наділений функціональною частиною, що має зватися, в силу якоїсь ґеніальної лінґвістичної знахідки, — „спікерфон“. Жодному вченому панові інтеліґентному інженерові не спало на думку назвати оту деталь одним з простих українських слів: голосник, звучник, звучало, о́звук, говорун, балакун, гучок, гук, дримба, зрештою. Чому? Тому, що пани інженери вміють по буквах прочитати англійське “speakerphone”. Зате не знають, що ричаг (так і написано!) взагалі-то зветься важіль, а в даному випадку, то зовсім навіть не важіль, лиш язичок (деталь № 12).
Пасивність українського назовництва подиву гідна. Чому, наприклад, телевізор не міг-би називатись „глядилком“ або „споглядалом“, дисплей — „позиралом“[18], а комп(')ю(у)тер (дослівно — „той, хто в компанії п'є“) — чим не „мізківник“, „мудрик“, чи, скажімо, „метикун“? Ще синоніми (в цьому контексті): метик, метець, метко́, мистюк, мислюк. Освічені люди часом переконують мене, що проти міжнародних термінів не попреш. Що, мовляв, навіть Французи кажуть «computeur». Брехня для невігласів! Французи кажуть «ordinateur»: послушник, розпорядник, виконавець, лаштун, упорядник, наказовець. На відміну від калькулятора чи рахівнички (обчислювача, компутера). Принагідно подамо ще декілька пропозицій:
Ро́сийські (англійські) назви: Українські назви: разрешение розрізнення
приложение прикладка
драйвер пристрій, устрій
утилита засіб, прилад
недопустимая операция неприпустима дія
исходная кодировка первинне, первісне, початкове кодування
требуемое жадане
схема вывода устрій виведення
величина прыжка скік, або: величінь стрибка подключить прилучити, приєднати
одключить відлучити, від'єднати
сетевой диск мережевий диск, кружок
обновить оновити
восстановить к исходному відновити до первісного
мигающий фон мерехливе (мерехтливе, мигтюче, миготливе, блимаюче) тло
шаг сети вічко, або: величина лунки, комірки, розмір чарунки
лінк получення
gate брама
roaming access мандри, мандрівка, блукання, про́хід
„собака“[19] (значок @ в адресі електронної пошти, читається „at“, що значить „при“) вушко